ПРАВО НА ЗАПОВІТ

Наукові статті - Спадкове право
115

М.З. Вовк

ПРАВО НА ЗАПОВІТ

Проаналізовано поняття права на заповіт, його особливості, розглядається історія врегулювання питання права на заповіт, з’ясовується, хто може бути заповідачем за чинним законодавст­вом України.

Ключові слова: право на заповіт, заповідач, тестаментоздатність.

Постановка проблеми. Одним із найважливіших інститутів ци­вільного права є інститут спадкового права. Його значимість для науки і практики зумовлюється тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. З найдавніших часів і досі всі проблеми спадкового права, а саме: що залишається після смерті померлого власника, кому повинно перейти майно, в якому порядку і обсязі – залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавця і дослідників, кожної людини, оскільки тією чи іншою мірою торкаються і її інтересів.

Особливо посилився науковий інтерес до проблем спадкування після прийняття нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК Украї­ни). Суттєві зміни, яких зазнав інститут спадкового права, зумовили потребу в новому розумінні, тлумаченні і застосуванні його положень.

Стан дослідження. Вивченню спадкового права присвячено ба­гато публікцій відомих учених, зокрема Ю.О. Заіки, С.Я. Фурси, Є.О. Харитонова, З.В. Ромовської, А.Г Яреми, О. Неліна, Я. Коваль­чука, В.Ю. Чуйкової, І.А. Шахрайчука тощо. У їх працях інститут спадкового права піддавався глибокому дослідженню, однак на сьогодні дискусійним і таким, що потребує подальшого наукового аназізу залишається питання: кому саме цивільне законодавство нашої держа­ви надає право на заповіт.

Виклад основних положень. Одним з елементів змісту права власності є право розпоряджання. Фізична особа може розпоряджатися тим, що є її власністю, укладаюч

и різноманітні договори – купівлі-продажу, дарування, довічного утримання тощо. У всіх цих випадках фізична особа передає своє право іншій особі за свого життя. Поряд з цим існує можливість розпорядитися своєю власністю на випадок смерті [1, с. 905]. За чинним українським законодавством єдиною фо­рмою розпорядження на випадок смерті визнається заповіт. Так, відпо­відно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

У повсякденному житті фізична особа нерідко вирішує розпоря­дитися своїм майном на випадок своєї смерті. Однак вона зможе це зробити тільки тоді, коли у неї виникне право на заповіт.

У цивільно-правовій науці право на заповіт розглядається в двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. Термін «об’єктивне» озна­чає, що юридичні норми про право на заповіт отримали відображення у законодавстві. Право на заповіт в об’єктивному значенні – це сукуп­ність правових норм, які надають певній особі можливість розпоряди­тися власним майном на випадок своєї смерті. Об’єктивне право існує незалежно від волі, свідомості суб’єкта, бо виникає і діє поза них. Ко­ли ж говорять про право особи, то вживають термін «суб’єктивне», який вказує на певні юридично визнані можливості цієї особи, якими вона на свій розсуд може скористатися або не скористатися. Право на заповіт в суб’єктивному значенні – це встановлена законом можли­вість певної особи скласти заповіт [2, с. 32]. В юридичній науці особу, яка має право на заповіт, прийнято називати заповідачем.

Екскурс в історію права різних часів дає можливість констату­вати, що право на заповіт не було універсальним, тобто закріплювало­ся не за усіма суб’єктами цивільно-правових відносин. Ще римське право передбачало, що заповідачами могли бути тільки дієздатні осо­би. Повна дієздатність складалася з трьох елементів: стан свободи, стан громадянства, сімейний стан. Із зміною того чи іншого статусу змінювалася дієздатність, а разом із цим втрачалось або відновлювало­ся право на заповіт [3, с. 47].

За Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 р., які діяли на укра­їнських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, заповідачами не могли бути неповнолітні, ченці, сини, які не були від­окремлені від батьків, залежні люди, єретики, божевільні, невільники, ті, які тимчасово втратили розум, і деякі інші особи [4, с. 151; 5, с 65; 6, с 19].

У XIX ст. цивільне право України поряд із спадкуванням за зако­ном передбачало спадкування за духівницею (таку назву мав заповіт). Всі духівниці могли бути складені лише дієздатною особою, тобто при здоровому розумі і твердій пам’яті. Тому заповідачами не могли бути божевільні і самогубці. Право на духівниці мали лише ті дієздатні особи, які за законом могли відчужувати своє майно. Тому заповідачами не могли бути: 1) неповнолітні, що не досягли 21 року; 2) особи, позбавлені судом всіх цивільних прав, після оголошення їм вироку про це; 3) архієреї, архімандрити та інші священики вищих ступенів щодо свого рухомого майна; 4) особи, які перебували під опікою по боргах [6, с 58].

За чинним ЦК України право на заповіт має фізична особа з по­вною цивільною дієздатністю [7]. На основі аналізу положення ст. 1234 ЦК України можна виділити такі ознаки, що характеризу­ють особу заповідача.

Заповідачем, як і спадкодавцем, може бути тільки фізична особа - людина. Не поширено право бути заповідачем на державу, що є закономірним відображенням об’єктивної дійсності, оскільки воно пов’язане з природним існуванням конкретної людини та її непоруш­ним правом на задоволення її останньої волі [8, с 244]. Також юридичні особи не можуть виступати як заповідачі, тому що припиняють своє існування шляхом ліквідації та реорганізації. Крім того, слід погодитись з Я. Ковальчуком, що заповідачами не можуть бути такі учасники цивільних відносин, як Автономна Республіка Крим, територіальні гро­мади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права [2, с 33].

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від громадянства. Це можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Так, відповідно до ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. іноземці та особи без громадянства мають право відповідно до за­конодавства України мати у власності будь-яке майно, спадкувати та заповідати його [9].

У юридичній літературі за радянських часів заповідачем тради­ційно називали громадянина, який у встановленій законом формі розпо­рядився своїм майном на випадок смерті, а не фізичну особу. При цьому під громадянином розуміли не саме громадянина України, а будь-яку фізичну особу, в тому числі й іноземця та особу без громадянства.

Отже, визначаючи суб’єктний склад права на заповіт дещо точ­ніше, законодавець позбавив у подальшому необхідності тлумачити те, що заповідачами можуть бути не лише громадяни України, а й інозем­ці та особи без громадянства.

3. Заповідачем може бути фізична особа, але за умови, що вона наділена відповідно до закону повною цивільною дієздатністю. Така дієздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою «теста-ментоздатність» або «заповідальна дієздатність». В юридичній літературі було зроблено спробу дослідити лексичне походження цього терміну. На думку С.Я. Фурси, термін «тестаментоздатність» походить від англій­ських слів: testament, testate, testamentation, що в перекладі українською мовою відповідно означає заповіт; заповідач, залишати за заповітом, складати заповіт, передане за заповітом; складання заповіту [8, с. 244].

На думку переважної більшості вчених-цивілістів, зокрема З.В. Ромовської [1, с. 918], С.Я. Фурси [8, с. 28], Є.О. Харитонова [10, с. 758], А.Г Яреми, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань [11, с. 799], тестаментоздатність, тобто повну цивільну дієздатність, має не лише фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), а й та, яка у встановленому законом порядку набула дієздатності у повному обсязі до досягнення вісімнадцяти років. Фізична особа, яка не досягла повноліття, набуває повної цивільної дієздатності у разі реєстрації шлюбу. Крім цього, повну цивільну дієздатність може бути надано фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором; неповнолітній особі, яка записана батьком або матір’ю ди­тини, а також фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Думку про те, що право на заповіт має неповнолітня особа, яка в установленому порядку набула повну цивільну дієздатність, висловлено в п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 квітня 2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» [12].

Окремі вчені вважають, що слід розрізняти такі поняття як «ци­вільна дієздатність» та «тестаментоздатність». Так, на думку Ю.О. Заіки, заповідальна дієздатність співвідноситься з поняттям повної дієздат­ності, як спеціальне із загальним. Якщо загальна дієздатність виникає з вісімнадцяти років, а у випадках, передбачених законом, може бути надана особі і до повноліття, то заповідальну дієздатність особа може набути лише після досягнення повноліття. Учений зазначає, що право на заповіт не повинно бути пов’язане зі штучним наданням дієз­датності, а з досягненням повноліття, оскільки саме від віку залежить стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи. Тому через недосягнення встановленого вікового цензу особа, якій нада­ється повна дієздатність до досягнення повноліття, має бути позбавле­на права на заповіт [13, с 83-85].

Й. Васькович вважає, що для укладення заповіту 14-річним, який набув повної цивільної дієздатності, існуватимуть перешкоди суто практичного характеру, оскільки відповідно до п. 2 Положення про паспорт громадянина України, цей документ видається особі по досягненню нею 16-річного віку. Такий неповнолітній не зможе посві­дчити свою особу при виявленні бажання скласти заповіт. Тому, на думку науковця, мова може йтися про складання заповіту громадяни­ном України, який досяг 16-річного віку [14, с 122]. З такою позицією не можна погодитися. Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. прямо зазначає, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчи­няють нотаріальні дії, встановлюють особу громадянина за паспортом або іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо осо­би громадянина, котрий звернувся за вчиненням нотаріальної дії [15]. У ч. 3 п. 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріу­сами України [16] та в ч. 2 п. 7 Порядку посвідчення заповітів і дору­чень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [17] законодавець передбачає, що особа громадянина, якому не виповнилось 16 років, встановлюється на підставі свідоцтва про народження за умови підтве­рдження батьків (одного з батьків) про те, що ця особа є їх дитиною.

По-різному в цивільно-правовій літературі висвітлюється питання про можливість складання заповіту частково дієздатною особою та осо­бою, яка за рішенням суду обмежена у дієздатності. Одні вчені взагалі виключають можливість складання заповіту такими особами, інші ж -допускають. Так, В.Ю. Чуйкова вважає, що оскільки «право заповідати» є складовою поняття «розпорядження», то неповнолітні віком від 15 до 18 років мають заповідальну дієздатність стосовно конкретно визначеного майна, а саме: грошей, джерелом яких є їхній особистий заробіток або стипендія, а також гонорари автора об’єктів інтелектуальної власності [18, с 10]. Ю.О. Заіка зазначає, що не можна вважати виправданим позбав­лення права на складання заповіту осіб, обмежених у дієздатності за рішенням суду, оскільки складанням заповіту обмежено дієздатний не погіршує майнове становище своїх близьких [13, с 85].

Однак законодавець вирішує дискусійний характер цього питання, вказавши в новому ЦК України, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Крім того, п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 квітня 2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» передбачає, що не мають право на складання заповіту недієздатні, малолітні, неповнолітні особи (крім осіб, які в уста­новленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особи з обмеже­ною цивільною дієздатністю та представники від імені заповідача. Заповіти, складені вказаними особами, є нікчемними [12].

Необхідно зазначити, що заповідач має бути дієздатним на мо­мент складання заповіту. Втрата дієздатності заповідачем після скла­дання заповіту не впливає на дійсність заповіту. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припускати, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд при­значає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Право на заповіт здійснюється заповідачем особисто. Однак ЦК України не забороняє складання так званого спільного заповіту. Від­повідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Слід погодитися з С.Я. Фурсою, що тут має місце узгоджен­ня волі, тобто особисте волевиявлення кожного із подружжя «злива­ється» в одне волевиявлення [8, с. 56].

В юридичній літературі висловлювались пропозиції передбачи­ти в новому ЦК України для осіб, що сумісно ведуть селянське (фер­мерське) господарство субінститут сумісного заповіту (за аналогією з заповітом подружжя). Так, на думку О.Л. Зайцева, необхідно залишити особам, які спільно ведуть селянське (фермерське) господарство, мож­ливість сумісного заповіту. У цьому заповіті співвласники мали б змо­гу вирішувати долю всієї землі, що надана їм для ведення селянського (фермерського) господарства, одним клином і у випадку смерті остан­нього з власників землі [19, с. 15–16]. Однак така пропозиція не отри­мала підтримки законодавця.

Фізична особа, яка має право на заповіт, незалежно від того, чи реалізувала вона його чи ні, не повинна зазнавати ніякої дискримінації. Тобто забороняється будь-яке пряме або непряме обмеження прав і сво­бод заповідача чи встановлення для нього прямих або непрямих переваг залежно від його походження, соціального та майнового стану, раси, національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у політичній партії чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання та інших факторів.

Висновок. Враховуючи вищенаведене, право на заповіт потрібно розглядати в двох аспектах: об’єктивному та суб’єктивному. Заповідачами можуть бути не всі учасники цивільно-правових відносин, а тільки ті з них, які належать до фізичних осіб і мають повну цивільну дієздатність на момент складання заповіту. Заповідачами не можуть бути держава, юридичні особи, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права. Кілька фізичних осіб, за винятком подружжя, не мають права спільно скласти заповіт.

–––––––––––

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / за ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976 с.

Ковальчук Я. Право на складання заповіту / Ярослав Ковальчук // Юридичний журнал. – 2006. – № 10 (52). – С. 32–33.

Нелін О. До питання про спадкове право рабовласницького суспільс­тва / Олександр Нелін // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 10. – С. 44–48.

Нелін О. До питання спадкового права за Статутом Великого князів­ства Литовського 1529 р. / Олександр Нелін // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 12. – С. 148–151.

Нелін О. До питання спадкового права за Статутом Великого князів­ства Литовського 1566 р. / Олександр Нелін // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 2. – С. 63–65.

Шахрайчук І.А. Спадкове право України (ретроспективний аналіз): навч. посібник / І.А. Шахрайчук. – Дніпропетровськ, 2000. – 224 с.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст . 356.

Спадкове право. Нотаріат. Адвокатура. Суд: наук.-практ. посібник / за заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 1216 с.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 161.

Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: підручник / Є.О. Харитонов, О.В. Старцев. – [вид. 2-е; перероб. і доп.] – К.: Істина, 2007. – 816 с.

Науково-практичний коментар до цивільного кодексу України: у 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – К.: А.С.К.; Се­вастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2006. – Т. 3. – 928 с.

Див.: Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в циві­льних справах та з загальних питань: 1963–2008 рр. – [вид. 5-е зі змін. та доп.]. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2009.

Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні. Становлення і розвиток: мо­нографія / Ю.О. Заіка. – [2-е вид.]. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.

Васькович Й. Спадкування за заповітом: проблеми вікового цензу / Й. Васькович // Право України. – 2008. – № 4. – С. 121–123.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.

Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: затв. наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 639.

Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нота­ріально посвідчених: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 р. № 419 // Зібрання законодавства України. – Т. 9. – К.: Видавни­чий Дім «Ін Юре», 2000.

Чуйкова В.Ю. Правові питання спадкування за заповітом: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03. / Ю.В. Чуйкова. – Х.: Нац. юрид. академія України ім. Я. Мудрого, 1999. – 19 с.

Зайцев О.Л. Право спадкування землі в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.Л. Зайцев. – Х.: Універ­ситет внутрішніх справ, 2000. – 20 с.

 

< Попередня
 
Авторизація
Пошук