220

---

ІНСТИТУТ ЗАКІНЧЕННЯ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ БЕЗ УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ ПО СУТІ СПРАВИ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)

У. Воробель

У статті теоретично проаналізовано питання, пов’язаних із закріпленням у цивільному процесуальному законодавстві України форм закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті справи. Автор досліджує становлення та розвиток цього інституту в цивільному процесі України, визначає причини виникнення та етапи його розвитку.

Ключові слова: формальні відводи, закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду.

Закінченню розгляду справи без ухвалення рішення по суті справи в теорії цивільного процесуального права приділялося не досить багато уваги: окремі наукові роботи, присвячені цим формам закінчення судового розгляду, були опубліковані ще в 60-х роках ХХ століття. З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України підстави для закриття провадження у справі та підстави для залишення заяви без розгляду зазнали змін. Проте в науці цивільного процесуального права ці зміни не було комплексно досліджено.

Що стосується дослідження становлення та розвитку інститутів закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду, то воно майже не проводилось. Лише деякі автори у своїх працях висвітлювали окремі аспекти розвитку законодавства, пов’язаного із цими інститутами. Зокрема, такі вчені, як В.І. Велівіс, О.М. Куренкова, Є.Г. Пушкар, М.А Тупчієв, у своїх працях досліджували це питання у вузькому ракурсі, який торкався лише їхнього безпосереднього дослідження.

Метою нашого дослідження є висвітлення історії становлення та розвитку інституту закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення справи по су

ті від найдавніших часів і дотепер, визначити передумови становлення цього інституту та етапи його розвитку.

Інститут закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення має глибоке історичне коріння. Можливість закінчення процесу без вирішення по суті заявлених матеріально-правових вимог була передбачена ще в римському праві. Так, процес розгляду справи починався зверненням позивача з своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов’язувала починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ позивача від форми призводив до втрати права на позов [11, с. 70]. Також справа припинялася у разі неявки позивача на засідання [11, с. 81].

У період польсько-литовського панування в Україні, відповідно до Першого (1529 р.) та Другого Литовського Статутів (1566 р.) позивач мав право відмовитись від позову або укласти мирову угоду [6, с. 200], тим самим закінчивши розгляд справи без ухвалення рішення по суті. Довгий час в законодавстві України не простежувалося чіткого розмежування між кримінальними та цивільними справами. У самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право виділила судова реформа 1864 р. В літературі справедливо зазначають, що затвердження 20 листопада 1864 р. Статутів цивільного та кримінального судочинства цілком обґрунтовано вважаються початком великої епохи судової реформи в Росії (складовою часиною якої була Україна), з якою пов’язують перетворення старої судової системи з її тяганиною та канцелярською таємницею в систему судів гласних, швидких, рівних для всіх та справедливих [12, с. 7]. Зазначимо зазначити, що в дореволюційному російському праві самостійного інституту закриття провадження у справі не існувало. Не були визначені і наслідки, пов’язані із подібною формою закінчення справи. Натомість у Статуті цивільного судочинства був закріплений інститут так званих формальних відводів, котрий передбачав закінчення процесу у справі без винесення рішення по суті справи.

Під процесуальним відводом розумілись вказівки судові зі сторони відповідача на відсутність умов, необхідних для розвитку процесу, у зв’язку із чим ставилося питання про закриття провадження у справі [15, с. 5].

Відводи займали особливе місце у системі процесуальних заперечень відповідача проти позову. Це суть заперечення, яке стосувалося умов виникнення процесуального правовідношення. Вони вирішувалися окремими ухвалами суду, незалежно від вирішення справи по суті і вели, у випадку визнання їх судом поважними, до відхилення самого провадження (absolution ab instantia). Цим наслідком і відрізнялись відводи від заперечень, які вирішувались рішенням по суті і у випадку їх обґрунтованості вели до відмови у позові [4, с. 501–502].

У зв’язку із поділом права на публічне та приватне мала місце диференціація процесуальних відводів на відносні та абсолютні. Відносні відводи могли бути заявлені сторонами, абсолютні – порушувались за ініціативою суду. Якщо, незважаючи на відсутність необхідних умов для розгляду справи, відповідач не заявляв відводу, суд не мав права ставити питання про закриття провадження справ, оскільки відповідач в силу так званої “автономії волі” вправі розпоряджатися процесуальними правами, які належать йому [15, с. 6].

Відносні відводи були перелічені в ст. 571 Статуту цивільного судочинства. До них належать: по-перше, відвід про непідсудність справи, – якщо позивач пред’явив позов із порушенням правил родової або місцевої підсудності. Заявляючи відвід, відповідач зобов’язаний був вказати суд, якому на його думку підсудний позов. По-друге, відвід у зв’язку із провадженням в іншому суді справи, яка нерозривно пов’язана із даною справою. Якщо, власне, справа, яка є в провадженні в іншому суді, є у такому зв’язку із іншою справою, що одне із них має преюдиціальне значення для другого, або якщо в іншому суді розглядається той же спір між тими ж особами, тоді відповідач може пред’явити відвід, у першому випадку – до іншої справи (exc connexitatis causarum), в другому випадку – відвід до закриття провадження (exc litis penbentis) [4, с. 502].

По-третє, відвід міг бути заявлений у зв’язку з тим, що вимоги позивача мали бути заявлені до іншого відповідача. В цьому випадку на відповідача покладався обов’язок вказати ту особу (іншого відповідача), до якої позов мав би бути заявлений [1, с. 491]. По-четверте, відвід у зв’язку із процесуальною недієздатністю позивача. По-п’яте, у зв’язку із незабезпеченням іноземцем, витрат по справі та втрат, які б міг зазнати відповідач.

Такі відводи базувались на відносних умовах процесу. Оскільки ці відводи мають на меті охорону інтересів сторін, вони не могли бути заявленими самим судом. Окрім цього, закон встановлював відповідачеві термін для заявлення відводу: відповідач мав зазначити про відвід у першому документі, який він подавав, або на першому ж судовому засіданні (ст. 575) [4, с. 503]. Якщо відводи були заявлені несвоєчасно, то вони підлягали залишенню без розгляду (ст. 575) [1, с. 498].

Вказівки відповідача на порушення в позовному проханні, передбачених законом форм не звільняло відповідача від обов’язку відповідати по змісту позовного звернення (ст. 579) [1, с. 502].

Важливіше значення в процесі мали абсолютні умови процесу. Ці умови мали у своїй основі ідею, що кожний судовий орган повинен діяти в межах своєї влади і що інтереси учасників цивільного процесу повинні належним чином бути представлені в суді. Недодержання цих умов неодмінно призвело б до касації всього провадження, а тому суд повинен із ними рахуватись ex officious [4, с. 503].

Абсолютні відводи були закріплені в ст. 584 Статуту цивільного судочинства і до них належали: відводи 1) у зв’язку із тим, що справа відносилась до підсудності Окружному суду; 2) у зв’язку із тим, що справа була підсудна іншому Окружному суду за місцем знаходження нерухомого майна; 3) коли виявлялося, що позивач не мав права клопотати в суді; 4) коли виявлялося, що повірений не мав повноважень на ведення справи [1, с. 503–504].

Ухвалу суду, якою відвід визнавали поважним і провадження у справі закривалось, можна було оскаржити окремо від апеляції (ст. 586). А на ухвали, якими відводи були визнанні неповажними, подання скарги окремо від апеляції не допускалось, лише коли відвід стосувався підсудності [1, с. 510].

У тій частині України (Галичина, Буковина, Закарпаття), що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, з 1898 р. був введений в дію Цивільний процесуальний кодекс, затверджений за проектом відомого процесуаліста Клейна (австрійський Статут цивільного судочинства) [7, с. 238]. В австрійському Статуті цивільного судочинства також були закріплені норми, котрі передбачали підстави заявлення відводу та правові наслідки розгляду заявленого відводу. Але окрім інституту процесуальних відводів, австрійський Статут цивільного судочинства вже передбачав можливість залишення позовного прохання без розгляду.

Зокрема, ст. 239 Статуту передбачала, що перше судове засідання мало на меті схилити сторони до примирення або заявлення відводу про непідвідомчість справи судовим установам, про непідсудність справи даному суду, про находження того ж позову в розгляді іншого суду і про вирішення цього ж позову попереднім рішенням, який набрав законної сили.

Також на першому засіданні відповідач мав право заявити клопотання про залишення позовного прохання без розгляду у зв’язку із недостатньою правоздатністю позивача або його законного представника, а також про родову непідсудність справи і просити винесення на цій підставі ухвали про залишення позовного прохання без розгляду [17, с. 451–452].

Отже, якщо відповідач на першому судовому засіданні заявляв відвід про непідвідомчість справи судовим органам; про непідсудність справи судовим установам; про находження цього ж позову на розгляді до іншого суду або про вирішення цього ж позову в попередньому рішенні, яке набрало законної сили, відповідач мав вказати у відповідному клопотанні ті обставини і ті докази, на які він посилається для підтвердження відводу, що був ним заявлений (ч. 2 ст. 243) [17, с. 452].

Що стосується права позивача на відмову від позову, то в австрійському Статуті цивільного судочинства містилось положення, яке передбачало “якщо позивач на першому засіданні або при словесному розгляді відмовиться від висунутої ним вимоги, тоді суд за клопотанням відповідача виносить рішення про відмову в позові.

Якщо ж позивач відмовиться лише від одної із декількох заявлених ним вимог або від частини вимоги, тоді суд за клопотанням позивача може винести часткове рішення, відповідно до відмови позивача” (ст. 394) [7, с. 287].

Заявлений відвід розглядався судом і навіть міг бути виділений в окреме провадження. У разі визнання такого відводу неповажним він залишався без задоволення і розгляд справи продовжувався далі. В такому випадку ухвала про залишення відводу без задоволення не виносилася окремо, а включалася в зміст рішення, яке ухвалювалося по суті справи (ст. 450) [17, с. 458].

На початку двадцятого століття в процесуальному законодавстві на зміну процесуальному відводу з’явились окремі норми, які передбачали закриття провадження у справі. Це було зумовлено тим, що статтею 25 Положення про народний суд РСФСР від 03 січня 1918 року судам було заборонено приймати відводи [15, с. 5–6]. Так, у першому ЦПК УРСР, затвердженому постановою ВУЦВК від 30 липня 1924 р. та введеному в дію з 1 жовтня 1924 р. містилися лише окремі норми, які передбачали закриття провадження у справі, в результаті чого суд закінчував судовий розгляд за різноманітними підставами, керуючись лише своїм внутрішнім переконанням.

Так, у першій половині ХХ ст. суди закінчували розгляд справи “у зв’язку із неповнотою доказів, поданням позову до недієздатного відповідача” [5, с. 43–44] та у зв’язку із іншими обставинами, які перешкоджали, на думку суду, розгляду справи по суті.

Тому коли суб’єкт цивільних правовідносин звертався за судовим захистом, він не знав, чи буде розглянута його справа по суті, чи провадження буде закінчено, оскільки суддя вважатиме недостатніми наявні докази. Можливо тому цивільне процесуальне законодавство того часу було дозволено сторонам після закриття провадження у справі повторно звертатися до суду із тотожним позовом [8, с. 50]. Таке закріплення в ЦПК різних правових наслідків закриття провадження у справі було зумовлене відсутністю розмежування форм закінчення провадження у справі без винесення рішення по суті справи [3, с. 6].

Та і ЦПК УРСР, затверджений та введений у дію з 1 грудня 1929 р. постановою ВУЦВК від 5 листопада 1929 р. не відзначався досконалим регулюванням форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення, їх підстав, особливостей та наслідків.

Так, у 30-х роках двадцятого століття суд мав право закрити провадження лише в наступних випадках:

відмови позивача від позову;

унаслідок неявки обох сторін після повторного вручення повісток;

невідновлення провадження у справі, якщо воно було зупинено;

якщо даний спір не підлягав розгляду в даному суді або взагалі у судових установах;

у випадку укладення сторонами мирової угоди.

Якщо провадження у справі закривалось у зв’язку із відмовою позивача від позову, позивач позбавлявся права знову подати позов, який випливав з тих же підстав та по тому ж предмету спору. Суд міг не прийняти відмову і розглянути справу по суті (ст. 2 ЦПК УРСР 1929 р.) [18, с. 15].

Стаття 116 ЦПК УРСР 1929 р. передбачала, що справа, провадження в якій зупинено внаслідок неявки сторін у зв’язку із поважністю причин такої неявки, і про поновлення якої одна з сторін не буде клопотати протягом одного місяця, закривається. Таке закриття провадження у справі не позбавляло позивача права подати в межах позовної давності новий позов у тій самій справі [18, с. 45].

Подібне правило було встановлено ст. 134 ЦПК УРСР 1929 р., згідно з якою справи, зупинені за взаємною згодою сторін і не відновлені за проханням однієї з сторін, протягом шести місяців від дня зупинення, вважаються закритими. Закриття справи у цьому випадку не позбавляло позивача права на подання позову у цій самій справі в межах позовної давності [18, с. 48–49]. Можливість нового звернення до суду після припинення провадження у справі була зумовлена тим, що суд не висловив свого остаточного судження по суті заявленого спору, відповідно, не здійснив правосуддя по даній справі [14, с. 142].

Провадження у справі закривалось також у випадку, якщо даний спір не підлягав розгляду в даному суді або взагалі у судових установах. Наприклад, касаційна інстанція, визнавши підставність скарги, могла скасувати рішення в цілому або частково, а справу закривати, коли справа не підлягала судовому розгляду або коли позивач не мав права на позов (ст. 277 ЦПК УРСР 1929 р.) [18, с. 79].

Ще однією підставою закриття провадження було укладення сторонами мирової угоди. Так, у ст. 126 ЦПК УРСР 1929 р. було зазначено “в разі сторони примиряться, умови мирової затверджує суд, записуючи її до протоколу судового засідання, а справа закривається” [18, с. 47].

Як бачимо, раніше діюче цивільно-процесуальне законодавство встановлювало різні процесуальні наслідки закриття провадження у справі: в одних випадках провадження у справі закінчувалось назавжди, в інших – за позивачем зберігалось право в майбутньому пред’явити тотожний позов. Закріплення різних наслідків закриття провадження у справі, як слушно заявляє В.І. Велівіс, було виходом із ситуації, коли, закриваючи провадження у справі, було видно, що не можна позбавляти позивача права на звернення до суду із тотожними вимогами в майбутньому [3, с. 6].

Отже, з форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення ЦПК УРСР 1924 р. та і ЦПК УРСР 1929 р. було відомо лише закриття провадження у справі, яке охоплювало багато рис сучасного залишення заяви без розгляду. Відсутність чіткого розмежування форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення по суті справи в ЦПК УРСР 1924 р. та і ЦПК УРСР 1929 р. призводила до свавілля з боку суддів, до неправомірної відмови особі у правосудді.

Щодо причини відсутності в перших ЦПК чіткого розмежування форм закінчення справ буз ухвалення рішення по суті справи, то тут слід погодитись із В.І. Велівісом. На його думку, основною причиною слід вважати недостатню розробленість наукою цивільного-процесуального права у той час, проблеми права на судовий захист у цілому і проблеми права на звернення до суду за судовим захистом зокрема [3, с. 7].

Починаючи з другої половини 40-х років ХХ ст. науковці у галузі цивільного процесуального права розпочинають активну роботу над дослідженням проблеми права на судовий захист і умов, від яких залежить надання цього захисту. Над цими питаннями працювали такі відомі процесуалісти, як М.А. Гурвіч, П.П. Гуреєв, М.Б. Зейдер та інші, що дало змогу у майбутньому на законодавчому рівні закріпити розмежування цих двох форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення.

Уперше вичерпний перелік підстав закінчення розгляду справи без ухвалення рішення був закріплений в Основах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, прийнятих 8 грудня 1961 і введених у дію 1 травня 1962 року та у Цивільному процесуальному кодексу УРСР 1964 року, в результаті чого було впорядкована діяльність судів (суддів) при здійсненні правосуддя.

Зазначимо, що ЦПК УРСР 1964 р. містив ряд позитивних моментів. По-перше, вперше на законодавчому рівні був даний перелік підстав закінчення розгляду справ без ухвалення рішення, який розширеному тлумаченню не підлягав. По-друге, була виділена і законодавчо врегульована друга форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення, а саме – залишення заяви без розгляду.

Так, в ст. 41 Основ цивільного судочинства було закріплено, що суд закриває провадження у справі: 1) якщо справа не підлягає розглядові в судах; 2) якщо позивач, який звернувся до суду, не додержав встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення справи і можливість застосування цього порядку втрачено; 3) якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; 4) якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; 5) якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом; 6) якщо відбулося рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; 7) якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду; 8) якщо після смерті громадянина, який був однією зі сторін у справі, спірні правовідносини не допускали правонаступництва.

В разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускалося [10, с. 83–84]. Аналогічні норми були закріплені і в ЦПК УРСР 1964 р. Так, ст. 227 містила підстави закриття провадження, а ст. 228 – наслідки закриття провадження у справі.

Що стосується другої форми закінчення розгляду справи без ухвалення рішення то слід зазначити, що вперше вона була закріплена в ст. 42 Основ цивільного судочинства та отримала подальший розвиток в ЦПК УРСР 1964 р.

Так, в ст. 42 Основ цивільного судочинства було закріплено три підстави, у зв’язку із якими суд міг закінчити розгляд справи без ухвалення рішення по суті справи у формі залишення позову без розгляду, а саме: 1) якщо позивачем, який звернувся до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення справи і можливість застосування цього порядку не втрачена; 2) якщо позов подано недієздатною особою; 3) якщо позов від імені зацікавленої особи, подано особою, яка не має повноважень на ведення справ.

Окрім цього, дана стаття містила положення, згідно із яким надавала можливість законодавствам союзних республік встановлювати й інші підстави, у зв’язку із якими суд залишав би позов без розгляду. Так, у ст. 229 ЦПК УРСР було передбачені ще дві підстави залишення позову без розгляду, а саме: у випадку неявки в судове засідання позивача за викликом суду без поважних причин або повторної неявки позивача за викликом суду незалежно від причин; та якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходився на розгляді в іншому суді.

Після усунення умов, що були підставами для залишення позову без розгляду, позивач мав право знову звертатися до суду з позовом у загальному порядку.

Потрібно звернути увагу на те, що і ст. 42 Основ цивільного судочинства і ст. 229 ЦПК УРСР 1964 р. мали назву “Залишення позову без розгляду”. У першій своїй редакції ці норми були сформульовані за допомогою правових категорій, які характерні лише для позовного провадження: позов, позивач та ін. Таке формулювання норм викликало активну дискусію серед науковців у сфері цивільного процесуального права [2, с. 59–67]. Зокрема, перед вченими постало питання, чи дана норма, в якій закріплено нову форму закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті є загальною, чи вона застосовується лише щодо справ позовного провадження. З часом ця дискусія була вирішена самим законодавцем, а ст. 229 ЦПК УРСР 1964 р. викладена у новій редакції [16].

Так, правові категорії, характерні лише для позовного провадження були замінені на більш універсальні, що дало змогу застосовувати положення даної норми і до інших видів провадження, а не лише щодо позовного.

Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України), прийнятий 18 березня 2004 р. та введений у дію з 01 вересня 2005 р., зберіг та вдосконалив інститут залишення заяви без розгляду. Зокрема, було додано до переліку підстав залишення заяви без розгляду ряд нових підстав (п. 3, п. 5, п. 6, п. 7, п. 8 та п. 9 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). Крім цього, з підстав залишення заяви без розгляду законодавець виключив недотримання позивачем порядку попереднього позасудового вирішення справи, оскільки це положення порушувало право на судовий захист.

Викладене свідчить, що інститут закінчення розгляду цивільних справ без ухвалення рішення по суті справи пройшов досить довгий та складний шлях становлення та розвитку. Із розвитком цивільного-процесуального права цей інститут сам розвивався та вдосконалювався. Позитивним моментом в історії становлення цього інституту слід вважати розмежування закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду. Зокрема, законодавча регламентація нової форми закінчення розгляду справи без рішення мала важливе значення для посилення процесуальних гарантій права на звернення у суд за судовим захистом.

Характерною особливістю цього інституту є його тісний зв’язок із практичними потребами суспільства, а це, своєю чергою, зумовлює необхідність його постійного наукового дослідження та належного врегулювання на законодавчому рівні.

––––––––––––––––––––

Боровиковский А. Уставь гражданского судопроизводства сь объяснениями. – [4-е изд., исправ. и доп.]. – СПб.: Типография А.С. Суворина, Эртельвь П., 1899. – 1270 с.

Веливис С.И. Об оставлении судом гражданских дел без рассмотрения // Вестник Московского университета. – 1969. – № 5. – С. 59–67.

Веливис С.И. Оставление судом первой инстанции гражданского дела без рассмотрения: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1971. – 22 с.

Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. М.: ОАО “Издательский Дом “Городец””, 2005. – 896 с.

Гурвич М.А. Окончание гражданского дела без вынесения судебного решения в суде первой инстанции // Советское государство и право. – 1948. – № 1. – С. 43–57.

Історія держави і права: Підручник. – У 2-х т. /За ред. В.Я. Тація, А.й. Рогожина. – Том 1. – Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Я. Рожин, О.Д. Святоцький та ін. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 648 с.

Історія держави і права України: Навч. посіб. / А.С. Чайковський (кер. кол. авт.), В.І. Батрименко, О.Л. Копиленко та інші; За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.

Куренкова О.Н. Теоретические и практические аспекты прекращения производства по гражданским делам в судах общей юрисдикции. Дис.... канд. юрид. наук: 12.00.15 – Саратов, 2006. – 183 c.

Лесницкая Л.Ф., Пучинский В.К. Особенности ГПК союзных республик. – М., 1970, – 126 с.

Основы гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик. Основы гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик. – М.: Издательство “Юридическая литература”, 1964. – 95 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 440 с.

Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В, Баранкова; Под. ред. проф. В.В. Комарова. – Харьков: Право, 2002. – 440 с.

Пушкар Є. До питання про закриття провадження в цивільних справах // Радянське право. – 1968. – № 2. – С. 31–35.

Пушкарь Е.Г. Исковое производство в советском гражданском процессе (Процессуальные последствия возбуждения дел). – Львов: Вища школа, 1978. – 199 с.

Тупчиев М.А. Прекращение производства по делу в советском гражданском процессе: Автореф. дисс.…канд. юрид. наук. – М., 1964. – 18 с.

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 23 січня 1981 року № 1461-Х “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” // http: //zakon.rada.gov.ua

Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посіб. для студ. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / Уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рожогин, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 472 с.

Цивільний процесуальний кодекс УРСР: станом на 01 жовтня 1938 р. – Офіц. текст – К.: Юридичне видавництво народного комісаріату юстиції Союзу РСР, 1938. – 194 с.

 

 

< Попередня   Наступна >