Головна Наукові статті Філософія ОСОБА В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ

ОСОБА В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ

Наукові статті - Філософія
227

Т.З. Гарасимів

ОСОБА В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ

З’ясовується суть самореалізації особистості як індивідуального процесу практичного втілення оптимальних сил особистості в своїй життєдіяльності, адже таке розуміння самореалізації є найбільш зага­льними і необхідним для розкриття її потенціальних можливостей.

Ключові слова: людина, особистість, індивідуальність, жит­тєдіяльність, соціальність, самореалізація особистості, форми самореалізації, цілісна самореалізація.

Постановка проблеми. Життєдіяльність особистості завжди була предметом особливої уваги суспільства. Це зумовлено, насампе­ред, надзвичайним місцем, яке в усі часи займала особистість у системі «індивід - суспільство», а також тією роллю, яку вона відігравала в ефективному функціонуванні цієї системи. Історія показує, що будь-яка конкретно-історична модель соціуму буде зберігати власну сут­ність до того часу, до якого вона повною мірою проявлятиме механіз­ми свого розгортання. А це неодмінно пов’язано з тим, як суспільна система впливатиме на процес розвитку індивіда загалом і становлення його особистості, а також «задіюватиме» весь потенціал особистості кожного індивіда - його здібності, знання, уміння, навики, потреби, інтереси, цілі, ідеали, вольовий потенціал тощо.

Стан дослідження. Вагомим внеском у висвітлення проблем становлення особистості у вітчизняній гуманітарній науці стали праці, присвячені засадничим питанням феномена людини, її сутнісним си­лам, структурі та умовам їх реалізації. Маємо на увазі публікації таких учених, як Є. Ануфрієв, С Батенін, І. Бекешкіна, Л. Буєва, І. Ватін, І. Ведін, О. Волченко, С. Гольдентріхт, Є. Железов, А. Здравомислов, Р. Карпінська, Г. Квасов, В. Кемеров, С Ковальов, О. Крутова, О. Мисливченко, В. Москаленко, Х.

Сабіров, Г. Смирнов, А. Хлоп’єв, М. Цибра, В. Шановський, В. Шинкарук та інші.

У цьому контексті нашою метою стало з’ясування суті різновекторного, багатошарового, мозаїчного феномену особистості, що пе­редбачає розгляд самореалізації особистості як процес становлення особистості, що є безперервним процесом життєдіяльності людини.

Виклад основних положень. Пошук сутнісних характеристик явища і його понятійно-категоріальне визначення є, як відомо, найважли­вішою умовою, складовою частиною і метою наукового аналізу цього явища. Водночас це - найскладніший компонент у будь-якому науковому дослідженні. Така складність зумовлена, зокрема, багатозначністю прак­тично всіх суспільних явищ та процесів. А це вимагає від науковця певно­го, за визначальним висловом В. Соловйова, «отвлеченного начала» в роз­гортанні теоретичної моделі об’єкта дослідження. Але не тільки. Саме «отвлеченное начало» має бути достатнім для ґрунтовного розгортання тео­рії. Правильність цих думок особливо помітна на прикладі самореалізації особистості. Як вважає один із дослідників цього феномена, німецький фі­лософ Г. Кох, поняття самореалізації може означати все і нічого. Тому його вживають в одному випадку для позначення цілісної особистості, в друго­му - щоб показати лише окремі сторони процесу її життєдіяльності, в тре­тьому - з метою виокремлення індивідуальності особистості [1, с 1283].

Важливою складовою виступає cоціальне особистісного буття лю­дини як невід’ємного чинника суспільного життя. Це означає, що соціальне існує не поза індивідами, а між ними, в них самих. К. Поппер, крити­куючи соціальний радикалізм, спрямований на повну заміну соціальної системи, пише, що «маляр і ті, хто співпрацює з ним, а також ті інститути, які забезпечують їхнє життя, їхні мрії та плани про кращий світ, норми їхньої пристойності та моралі – все це складові соціальної системи, яку треба змити. Якщо вони справді мають намір очистити полотно, то їм до­ведеться знищити заразом себе і свої утопічні плани» [2, c. 189], бо своє­рідність нової картини соціальної системи, якою бачать її нові автори, є певною мірою результатом тієї ж системи, яку вони хочуть перебудувати. Соціальне, що існує лише завдяки індивідуальному як формі свого буття, задає індивідуальному межі соціально окреслених можливостей поведін­ки. Воно зумовлює загальну спрямованість розвитку індивідів, а також детермінує ступінь, міру прояву та реалізації індивідом багатоманітних здібностей, потреб, знань, умінь, навичок тощо, тобто всіх сутнісних сил особистості. У цьому полягає його функція стосовно індивідуального.

Найглибшим протиріччям особистості є суперечність соціаль­ного та індивідуального. Особистість формується під впливом діалек­тичної взаємодії саме цих начал, зокрема, соціального, тобто тих зв’язків і відносин, в які вона діяльно включається, та індивідуального як відображення певного, цілісного ставлення особистості до довкілля. Та чи інша конкретно-історична система суспільних відносин супереч­ливо втілюється в конкретному індивідові. Вона, по-перше, визначає соціальне в сутності особистості, тобто те, які суспільні зв’язки і в яких якісних та кількісних межах здатна освоїти особистість. По­друге, своїм певним конституюванням індивідуальності, більшим чи меншим визнанням її значущості для соціуму та самої людини ця кон­кретно-історична система спричинює індивідуальне в особистості, тобто рівень її активності, вибірковості та цілісності, впливи на фор­мування власних суспільних зв’язків і відносин. По-третє, будь-яка конкретна соціально-історична епоха визначає спосіб взаємозв’язку соціального та індивідуального в особистості, від повного її конститу­ювання до явного заперечення. Отже, індивідуальність – це ідея і реа­льність, завдяки якій стверджує себе певна історична, економічна, по­літична, врешті, культурна дійсність як об’єктивно задана людині.

Людина як «індивідуальна суспільна істота» вибірково ставиться до зовнішнього впливу. Ця вибірковість, певний спосіб такого ставлення і є концентрованим втіленням того неповторного, одиничного в особистос­ті, яке перетворює соціальні можливості, подані ззовні. Вибірковість зу­мовлена, по-перше, індивідуальними межами буття людини і залежним від цього освоєнням суспільних відносин, по-друге, формою освоєння особистістю цих відносин, виражених відповідними рисами індивідуаль­ності. Таким чином, індивідуальне та соціальне в особистості можуть бу­ти зрозумілі як єдність та протилежність форми і змісту. Вони є сторона­ми основної суперечливості особистості на рівні індивідуальності: між соціальним змістом особистості та індивідуальною формою освоєння та реалізації цього змісту. Як справедливо підкреслює Г. Ділігенський, аналіз притаманного сучасній людині співвідношення соціальності та індивідуа­льності зміг би слугувати ключем для розуміння її суб’єктивного світу [3, c. 39]. На нашу думку, такий підхід має своє цілковите виправдання і в аналізові процесу становлення особистості.

Характерною особливістю процесів опредметнення і розпредметнення є те, що вони уособлюють собою безмежні можливості розгортання людської сутності. Однак, індивід не в змозі освоїти все багатство суспі­льних відносин в силу окремішності власного буття. Крім того, соціальне за своїм змістом суперечливе, нерівнозначне взагалі. Стосовно окремого індивіда ця теза тим більш доречна, оскільки кожна особистість - індиві­дуальність, унікальний світ. Для неї соціальне тим паче нерівнозначне і нерівномірне. Із всієї його сукупності індивіду необхідно те, що найбіль­ше відповідає рівню його розвитку, інтересам та цінностям його особис­тості, соціальній її спрямованості. Лише тоді індивід отримує потенційний шанс для справжньої самореалізації. «Відмінності між індивідами повинні бути не надто великі, щоб сторони могли розуміти один одного, але і не надто незначними, щоб вони могли викликати захоплення перед тим, чим володіє інший, і бажання сприйняти і привнести це в себе» [4, с 31]. Тому індивід здійснює вибір, чи то стосовно окремої дії, чи то в плані вибору цілей, сенсу життя. Здійснюючи вибір, особистість реалізує найважливішу рису своєї індивідуальності - вибірковість, яка виступає центральним особистісним елементом свободи людини. У вибірковості, свободі особи­стості і розв’язується вказана вище суперечність соціального та індивідуа­льного. Аналіз свободи, таким чином, є важливою наступною ланкою в розкритті сутності самореалізації.

Самореалізація особистості виступає як процес усвідомленого і цілеспрямованого розкриття сутнісних сил особистості, що ґрунтуєть­ся на їх адекватному самопізнанні та самооцінці. Враховуючи ж попе­редній аналіз, можна визначити самореалізацію особистості як процес усвідомленого і цілеспрямованого опредметнення сутності особистос­ті, який втілюється в індивідуальній формі в ході вільної діяльності -самодіяльності.

Як усвідомлений і цілеспрямований процес самореалізація ха­рактеризує такий рівень особистісного розвитку, при якому людина здатна на самостійний контроль власної життєдіяльності, коли особис­тість самовизначається не тільки стосовно подій (із власних вчинків, бажань тощо), а й щодо плину життя загалом, коли обставини все ме­нше впливають на неї.

Важливою особливістю самореалізації особистості як цілеспрямо­ваного процесу є розуміння суперечливості власного розвитку, розкриття та розв’язання суперечностей як джерела особистісного становлення. Г.С. Батіщев писав, що «розуміння суперечності як джерела розвитку вла­сної соціальної сутності призводять особистість до розуміння необхіднос­ті постійної самокритичності, самонегативності, формують здатність до систематичного самозаперечення існуючих форм і способів самореалізації» [5, с. 45]. Таким чином, у процесі самореалізації в особистості форму­ється не лише почуття задоволення від досягнення поставлених цілей і власного саморозгортання, а й здорове почуття незадоволення, самозаперечуваності наявного буття, способів самореалізації. Це примушує люди­ну до пошуку вищих цілей, адекватніших способів самореалізації, що є одним із джерел та рушійних сил становлення особистості. Останнє в цьому контексті виступає для особистості як внутрішньо необхідний спо­сіб бути суб’єктом для себе, творити власне життя.

Особистості як суб’єкту життєдіяльності притаманні систематичні пізнання та оцінка своїх можливостей, співвідношення їх з цілями, по­стійне осмислення і вдосконалення шляхів та способів їх досягнення. Така особистість стає новатором за характером. Вона прагне до усвідомленого виховання в собі відповідних здібностей. Їй притаманне постійне порів­няння ідеальної моделі самореалізації з її реальним втіленням. Такі порів­няння призводять до виявлення суперечності, бо реальна самореалізація особистості обмежена тим, що буття людини скінченне як у просторі, так і в часі. У свідомості ж можливості самореалізації потенційно необмежені. Тому потенціал цілепокладання в самореалізації та потенціал реального самоздійснення виявляються протилежними полюсами діалектичної су­перечності. Долаючи її, особистість прагне до найповнішого, максималь­но можливого опредметнення своїх сутнісних сил. Самореалізацію особи­стості можна, отже, уявити як процес найбільш повного опредметнення сутнісних сил особистості в ході її діяльності.

З одного боку, процес самореалізації особистості можна розглядати на предмет його ступеня, рівня інтенсивності. В основі цього лежить при­родне прагнення людини до незвичного, нового. Одна реалізована ціль породжує іншу, досягнення якої створює грунт для пошуку наступної. В міру такого піднесення цілей до практичної самореалізації залучаються все нові прошарки особистісної структури, включаючи і її базові елемен­ти. Ось чому на певному етапі свого розвитку як процесу самореалізація здійснюється на межі можливостей особистості і виступає показником її сили волі [6, с 143-144]. У цьому контексті самореалізацію особистості можна визначити як процес максимального, найглибшого опредметнення сутнісних сил особистості в практичній діяльності, коли в цілях діяльності адекватно враховані можливості людини. Якщо ж цілі не відповідають потенціалу особистості, то така діяльність зазвичай виявляється не пов’язаною зі справжньою самореалізацією особистості.

Воля, як відомо, має бути присутньою у будь-який життєдіяльності людини. Навіть тієї, що не претендує на статус самореалізації. Оскільки, наприклад, потреби, інтереси, цілі людини тощо набувають діяльнішого стану (матеріалізуються) лише завдяки певним її вольовим зусиллям. Во­ля є скрізь там, де є людська діяльність. Але воля особливо присутня там, де вказана діяльність підпорядковується максимальному опредметненню всього потенціалу особистості. Адже, як писав І. Кант, «діяльність розду­мів та освітлюваних розумом уявлень - утомливий стан, в який душа не в змозі прийти без опору і з якого природні нахили людського тіла незаба­ром знову повертають її в пасивний стан, коли чуттєві подразнення визна­чають всю її діяльність і управляють нею» [7, с 251]. Самореалізація ж за своєю сутністю збуджує душу. Вона напружує всі наші таланти, загост­рює відчуття життя та самовідчуття. І тут воля відіграє надзвичайну роль. Вона характеризує самореалізацію особистості як процес, спрямований на досягнення належного, а «належність виникає з мого єдиного місця в бут­ті», - писав М. Бахтін. - Це єдине моє місце детермінує лише моє бачення світу, до нього я докладаю мірку самого себе, свій масштаб, свою унікаль­ність, свою самість. Здорове незадоволення собою викликає потребу в са­мовдосконаленні, і реально це можливе завдяки найбільшому напруженню волі» [8, с 113]. Таким чином, самореалізацію особистості можна визначити як процес максимально можливого для конкретної особистості опредмет­нення її потенціалу завдяки найвищому напруженню волі особистості.

З іншого боку, про повноту самореалізації можна говорити у контексті розширення поля, сфер її присутності. В цьому розумінні вказане явище принципово можливе у всіх сферах людської життєдія­льності. Тут важливо з’ясувати, наскільки співпадає життя індивіда, оскільки воно є особистим, із його життям, що підпорядковане певній галузі праці і умовам, що з нею пов’язані.

Наведені аспекти самореалізації особистості як найповнішого опредметнення її сутнісних сил певною мірою відображають якісну та кількісну сторони цього складного процесу. В міру поглиблення та роз­ширення соціального простору самореалізації особистості особливої зна­чимості набуває проблема упорядкованості, пропорційності, оптимізації сфер індивідуального самовираження. Подібне питання стояло завжди, починаючи з моменту, коли самореалізація актуалізувалася суспільною та індивідуальною проблемою, але особливого звучання набрало сьогодні, в пору універсального прискорення всіх сфер суспільного та індивідуально­го життя. Практика показує, що розширення числа суспільних зв’язків особистості (потенційних передумов самореалізації) є благом до певної межі, за якою виникає небезпека поверхового розкриття сутнісних сил особистості. Це – варіант людини, яка все знає, все вміє робити, у всьому розуміється, але в жодному з цих проявів людської потенції не доходить до належної глибини, до професіоналізму. Прагнення до кількісної повноти обертається втратою якості, справжньої ціни індивідуальності. Крім того, таке розширення сфер самореалізації не гарантує від їх протиставлення од­на одній. Адже багатогранність і навіть всеохопність ще не свідчить про спрямованість самореалізації та її суспільну значимість. З іншого боку, і надмірне поглиблення самореалізації, пов’язане з певним обмеженням сфер розвитку особистості, також призводить до втрати, але вже багатогранності, багатства самоздійснення. Це варіант «одномірної людини», яку, як відомо, охарактеризував Г. Маркузе, але принципи його підходу до критики сучас­ної йому людини капіталістичного суспільства можуть бути застосовані і за інших умов. Розв’язання цієї суперечності здійснюється завдяки виходу на вищий ступінь самореалізації особистості, пов’язаний з цілісним розвитком особистості взагалі та її самореалізації зокрема.

Однак, специфіка поняття «цілісна саморeалізація особистості» полягає в тому, що у ньому, відображаючи внутрішню єдність, багатоманіття та повноту процесу самореалізації особистості в її життєдіяль­ності, одночасно підводиться певний «підсумок», ступінь цілісного розвитку особистості взагалі. Тому цілісність самореалізації – це і ві­дображення об’єктивної закономірності процесу самоздійснення осо­бистості загалом, і – фіксація рівня досягнення цієї цілі на кожному етапі життєвого шляху особистості.

Як сфери самореалізації, так і її способи, знаряддя і форми мо­жуть і повинні бути різними, навіть суперечливими, адже це є джере­лом її розвитку. Єдність різноманітного у процесі самоздійснення – головне в сутності її цілісності, яку можна уявити як систему способів, знарядь і форм самореалізації особистості, спрямовану на досягнення сенсожиттєвих цілей та ідеалів, які полягають в найповнішому, віль­ному і цілеспрямованому опредметненні особистістю своїх сутнісних сил. Цілісна самореалізація інтегрує в своїй єдності розмаїття конкрет­них її видів в умови та цілі самодіяльності, виключаючи протистав­лення одних форм самореалізації іншим, коли вони поділяються на цілі та засоби. Ось чому цілісна самореалізація як культурно значуща є такою єдністю всіх її сфер, коли в них досягається одна ціль - макси­мально вільне і повне опредметнення індивідуальності людини.

У процесі становлення цілісної самореалізації особистості відбува­ється підпорядкування всіх елементів структури особистості, а також всіх сфер діяльності, де здійснюється її саморeалізація, єдиній домінанті, якою виступає сформована потреба у найповнішому, вільному та цілеспрямо­ваному розкритті та реалізації сутнісних сил особистості в процесі різно­манітної індивідуальної та суспільно значущої життєдіяльності. Таким чином, всі або більшість основних видів самореалізації особистості, буду­чи спрямованими на певні конкретні цілі, сприяють виконанню основного завдання, найвищої цілі - максимально можливому самоздійсненню осо­бистості, адекватному її людській сутності розкриттю її індивідуальності. Відбувається формування таких елементів особистіcної структури, які найповнішою мірою сприяли б становленню цілісної самореалізації і, та­ким чином, забезпечували б нормальну, повноцінну життєдіяльність осо­бистості. Йдеться про сутнісні сили особистості, насамперед про здібнос­ті, потреби, знання, вміння, навички тощо. Становлення цілісної самореа­лізації передбачає включеність особистості в ті галузі життєдіяльності, де найбільшою мірою можлива така самореалізація, що відповідає індивіду­альним особливостям особистості.

Цілісна самореалізація несе на собі відбиток індивідуальності осо­бистості, хоч і володіє соціальним змістом. Тому в процесі становлення необхідно бачити, з одного боку, безперервну індивідуалізацію особисто­сті як форму цього процесу, з іншого - все більше єднання з соціумом як джерелом її змісту. Безумовно те, що для достатньо розвинутої особистос­ті цілі життя розглядаються через призму суспільних інтересів, ідеалів, а самі цілі суспільства виявляються зрозумілими і близькими тоді, коли людина бачить в них реальну основу для досягнення своїх особистих ці­лей. І це нормально, адже «кожна мисляча людина шукає свою відповідь на питання про сенс людського життя як свого життя і тільки потім - ро­дового» [9, с 87]. Досвід суспільного розвитку останніх десятиліть демон­струє цю думку на прикладі країн із розвинутою демократичною системою, де інститути громадянського суспільства ґрунтуються на пріоритеті приватного інтересу громадянина, є необхідною умовою вільної самореалізації особистості. Українська ж історія також не раз демонструвала важ­ливість висновку, зробленого в першій третині XX ст. видатним патріотом нашого народу В. Липинським про те, що стосунки держави та громадя­нина будуть справедливими тоді, коли держава поважатиме і захищатиме громадянина, а той – шануватиме державу.

Індивідуальна форма самореалізації особистості розкриває спе­цифічно людське як таке, яке проявляється у ствердженні сутнісних сил людства взагалі. В міру становлення її цілісності все більшого значення набуває ціннісний, сенсожиттєвий характер її форм та способів. Самореалізація стає не лише самоціллю людини, а й домінантним елементом сенсожиттєвих орієнтирів особи. Маючи своїм змістом найповніше та вільне розкриття сутності особистості, цілісна самореалізація спрямова­на на створення та розвиток культури, яка, своєю чергою, виступає як подальше поле, знаряддя самореалізації. Культура є справжньою сфе­рою цілісної самореалізації, її основою і результатом. Тому цілісна самореалізація можлива лише завдяки освоєнню культури, поза останньою немає і самоздійснення особистості як значущої цілісності.

Висновки. Можемо констатувати, що самореалізація за своєю суттю спрямована на розкриття саме гуманістичної, загальнолюдської сутності особистості, відповідних культурних цінностей. Для неї сту­пінь зрілості життєвої програми визначається насамперед співпаданням індивідуальної та суспільної значущості останньої, тим, наскільки широко і повно відображаються в ній загальнолюдські ідеали і особистісний смисл. Органічний же зв’язок самореалізації особистості та смислу її життя існує тоді, коли і те, і інше виступають усвідомленими для особистості. Адже людина може реалізувати себе, не знайшовши сенсу життя як самостійно сформованого адекватно своїй сутності. І навпаки, може втілити свій життєвий сенс поза усвідомленою реаліза­цією власних сутнісних сил. Однак на рівні цілісності особистість зна­ходить сенс життя лише завдяки адекватній своїм можливостям самореалізації (чи то в праці, чи то в сімейному житті, спілкуванні, чи то в інших сферах на основі Добра, Милосердя, Справедливості як мораль­них принципів, чи то реалізуючись як громадянин тощо).

–––––––––––

Koch H. Karl Marx und die «Selbstverwirklichunq des individuums» / H. Koch // Einheit. – (Berlin). – 1973. – № 11.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: в 2 т. / К. Поппер. -К.: Основи, 1994 - Т. 1. - 189 с

Дилигенский Г.Г. / В защиту человеческой индивидуальности / Г.Г. Дилигенский // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С. 39-51

Гумбольдт В. Идеи к опыту, определяющему границы деятельности государства. Язык и философия культуры. / В. Гумбольдт. - М.: Прогресс, 1985. - 313 с.

Батищев Г.С. Категория противоречия и её мировоззренческая функ­ция. Диалектическое противоречие. / Г.С. Батищев. - М. Наука, 1979. - 145 с.

Коган Л.М. Цель и смысл жизни человека / Л.М. Коган. - М.: Мысль, 1984. - 144 с.

Кант И. Всеобщая естественная история и теория неба / И. Кант. Со­чинения: в 6 т. - М.: Мысль, 1963. - Т. 1. - 365с

Бахтин М.М. К философии поступка. Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984-1985 / М.М. Бахтин - М.: Наука, 1986. -213 с.

Фролов И.Т. / О жизни, смерти и бессмертии / И.Т. Фролов // Вопро­сы философии. - 1983. - № 1. - С. 87-91.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук