185

---

Г. С. Боровська

П. ЮРКЕВИЧ. ФІЛОСОФЬКИЙ АСПЕКТ МЕТОДОЛОГІЇ ПРАВА

Пропонується для розгляду недосліджений напрямок спадщини П. Юркевича, в якому акумулюються суть поняття «ідея» та «розум» та їх значення для методології та визначення парадигми права.

Ключові слова: ідея, розум, чистий розум, рефлекс, здоровий глузд, слово, судження,

Постановка проблеми. Спадщина П. Юркевича у вимірі ідеї права не досліджувалася. Видання праць «Історія філософії права», «Філософія права», «Філософський щоденник» зобов’язує переосмислити їх, значення в контексті сучасного філософсько-правового поля, віднайти принципи про­педевтики до його філософсько-правового вчення. Правова спрямованість філософської спадщини П. Юркевича тепер не викликає сумнівів, адже учений підтверджував, що філософія права показує нам «ідею», яка міс­титься у позитивному праві за вказівкою історії, сутністю логіки та природ­ного права, відповідно єдність емпіричного і раціонального методів дає пі­знання начал правильних, істинних - в цьому сутність права [1, с 46.].

Стан дослідження. Якнайширшу рефлексію з боку дослідників викликають наступні проблеми філософських роздумів П. Юркевича: реалізм, метафізика, платонізм, ідеалізм, філософська антропологія, гносеологія, проблеми прикладної філософії, педагогіки, психології. Подібно до більшості представників філософських концепцій сучасної йому доби, П. Юркевич у своєму становленні як філософ-правник за­знав впливу класичного німецького ідеалізму, романтизму, британського емпіризму та історично-правової школи (І. Аренс, Х. Вайс, Х.Г. Вайсе, К. Гільдебрант, Р. Ієрінг, К. Краузе, К. Редер, Ф. Савіної, Ф. Шталь). Тематичний діапазон дослідницьких інтересів П. Юркевича, глибина його знань вражають. Він був талановитим філософом, психологом-педагогом, котрий

висунув і обґрунтував чимало цікавих для свого часу і плідних ідей у царині матафізики, філософії права, моральної філософії, теорії пізнання. Його творчість різнопланова, а тому вимагає систематизації навколо такої близької П. Юркевичу «ідеї».

Нами визначено, що філософську онтологію та гносеологію П. Юркевича, проблеми буття та пізнання досліджували А.Г. Тихолаз, К.Я. Лисий, О.Б. Лісінчук, В.І. Гусєв, В.І. Пронякін [1]. Філософська антропологія у спадщині П. Юркевича займає фундаментальну позицію з огляду на проблеми етики, педагогіки, психології, юриспруденції. Вона одержала продовження та безпосереднє застосування у прикладних дисциплінах: філософській педагогіці, психології та юридичній антропології. Для багатьох дослідників спадщини П. Юркевича характерне тлумачення і розв’язок цієї проблеми як філософської. В нашому випадку підкреслимо, що правова, суспільно-політична значимість цієї доби, осмислення її П. Юркевичем потребують розгляду в системі філософії права.

Зазначимо, що спадщина П. Юркевича з проблем філософії права, філософії, педагогіки, дозволяє визначити онтологічні, гносеологічні принципи, аксіологічні цінності права, і, відповідно, дозволяє визначити логічну завершеність. Ми пропонуємо розглядати філософсько-правову спадщину як певну світоглядно-методологічну парадигму. Це зобов’язує віднайти методологічні основи його правничого вчення; відповідно для розгляду пропонується метафізика «ідеї» та позитивізм «розуму».

Виклад основних положень. У вченні П. Юркевича «ідея» - це об’єктивний процес вивчення практичного, але вона стає предметом діяльності і втілюється лише у конкретному індивіді; в «ідеї» «розум» одержує найглибше задоволення і досконалість. На думку філософа, тільки мисляча людина досягає останньої мети свого становлення, а саме «жити в ідеї та ідеєю». Оскільки «ідеї» вроджені у людському духові, і за своєю істинною природою повинні вміщувати найморальніші запити людського духу, в тому числі істину знання. П. Юркевич розглядає людину як істоту мислячу і уніфікує свою власну «ідею» шляхом умовиводів, що веде її до універсальної «ідеї», що становить сутність і визначеність людського розуму і буття [3, с. 33–32]. У цьому ж контексті проблеми «розуму» він відзначає роль «ідеї» як чинника і творця суб’єктивного «розуму». Коли «розум» усвідомлює цілісну «ідею», то з цієї висоти виходить останнє світло на пізнання окремого. Для суб’єктивного «розуму» «ідея» є зразком, до якого прагне суб’єктивний людський «розум», і намагається піднестися довкола на основі свого особистого досвіду [3, с 479]. Як результат наукового по­шуку, відзначимо, що сутність і призначення «розуму», за П. Юркевичем, суворо відповідають певним закономірностям. Становлення і діяль­ність «розуму» відбувається згідно з нормами, законами і правилами. То­му саме в «ідеї» у відповідності з її суттю закладено центральні принципи життєдіяльності - закономірність, порядок, закон і правила розвитку.

Становлення суб’єктивного розуму включає «ідею», проте від­бувається у просторі «поняття» та «уявлення». Відзначимо «провідну роль поняття», оскільки воно є вічним посередником між буттям т мисленням, між людиною і предметом, між ідеальним світом речей реальною дійсністю. Це відбувається у процесі розумування, рефлесії, спрямовує людину на пошуки в «ідеї» реалій буття; першим і клю­човим у цьому стоїть творення «поняття». «Поняття» в реальному світі є основою єднання теоретичного і практичного «розуму», бо воно в той чи інший спосіб упорядковує наші знання про світ, людину, Бога. П. Юркевич доводить, що саме «поняття» є тією формою мислення, яка допускає феноменальність «розуму» і його ідеальні споглядання. У «понятті» мислення ніби є спокійним і безпристрасним глядачем, але в той же час і спостерігачем явища. У «понятті» мислення пізнає й усві­домлює подію ніби нейтрально, проте має можливість адекватної оці­нки. Між «поняттям» та «ідеєю» існує необхідна єдність: в «ідеї» ро­зум споглядає внутрішній склад і устрій цих явищ, але їх сутність ус­відомлюється через «поняття». Через «поняття» суб’єктивний розум звертається до «ідеї» у пошуках істинного знання. Отже, для пізнання цілісного суб’єктивний розум обертається у колі «ідей» та «понять».

Ми відслідковуємо, що процес пізнання світу і явищ світу для П. Юркевича є не тільки логічною схемою, а душевним станом, викли­каним пізнанням істини. Відзначимо, що для суб’єктивного «розуму» є вагомою і чуттєва, емоційна сторона процесу пізнання. Якщо у «по­нятті» ми маємо об’єктивне усвідомлення цього явища, то в простому «уявленні», яке формується мисленням на основі вражень, відчутна душевна реакція [3, с 11-13]. «Уявлення» є початковою формою мис­лення і початком пізнання, воно є винятково компетенцією суб’єктивного розуму. В «уявленні» розум виконує споглядальну фун­кцію, але «уявлення» готує розум до здобуття знань, і без нього немо­жливий подальший процес пізнання істини. Підкреслимо, що в ідеалі наші уявлення повинні бути правильними для того, щоб зуміти відрізнити істину від неправди, добро від зла.

Слід відзначити, що емоційна сторона «розуму» розвивається і несе інформацію, починаючи з «уявлення». Саме тому П. Юркевич підкреслює істинність і хибність у наших «уявленнях» про певні спрямування, звички, діяльність. З вчення філософа випливає, що закономірна єдність і розважлива діяльність у природі, життєві потяги й інстинкти, «душа» і «розум» - феномени, які існують у нашому суб’єктивному «уявленні».

Відзначимо, що П. Юркевич оперує «уявленням» як показовим неспівпадінням думки і предмета, де мислення і буття зустрічаються нібито випадково, тому ми не можемо вийти з психічних обмежень у простір досвіду. Проте «уявлення» складає враження, готує людський розум до здобуття знань, одне слово, є важливим рушієм у хвилюванні, бентеженні людського душевного стану, що спонукає до мислення і діяльності. Але стає зрозумілим, що отримати правдиві, реальні знання можна методами досвіду, спостереження та індукції. Природно, ці методи є дієвими у межах «уявлення», «поняття» та «ідеї». Суб’єктивний «розум» у часі становлення і пізнання діє у межах простору й часу. Його основою є індуктивний метод спостереження та досвід. Зауважимо, що в пізнанні істини П. Юркевич використовує суб’єктивний «розум» у формі суджень здорового глузду та рефлексії.

В результаті дослідження випливає, що об’єднальним стержнем систематизації вчення П. Юркевича, на нашу думку, є «ідея». Доведено, що найбільш упорядкованим та систематизованим є вчення П. Юркевича у просторі філософії права. У цій площині нами застосовувалися відповідні методи: системний, аксіоматичний, логіко-семантичний (пов’язаний із сферою правової культури), аксіологічний. Осмислення категоріальних структур права (судження та рефлексійні поняття), на нашу думку, є головними для дослідження вчення П. Юркевича і належного його представлення у філософсько-правовій думці. Мислительська ініціатива П. Юркевича саме як філософа-правника проявилася у ділянці правової культури, правового виховання, правової держави, тобто у практичній площині, що визначає його вартість. Сучасна філософі доба напрацьовувала християнську правову філософію. Її методологія було зорієнтовано насамперед на людські цінності як найвищу форму буття. Найближчою за духом П. Юркевичу була ідея християнського гуманізму та універсалізму. На нашу думку, він розробляв правову парадигму, керуючись ідеєю універсалізму, «ідеєю» християнського гуманізму та досягненнями раціоналістичних учень. Головні засади цієї доктрини - покора закону та повага до прав людей, визнання значимості закону, правди, визнання невичерпних основ добра у серці кожної людини. Мета цього вчення - відродження та оновлення людини у всій сім’ї людства, виходячи з «ідеї» права [4, с 20-41]. Так, «ідея» права, правниче вчення визнається фундамента­льним теоретичним принципом християнського віровчення. Вбачаєть­ся доцільним розглядати філософсько-правове вчення П. Юркевича як цілісну систему, побудовану на ідеї християнського гуманізму, опер­тям якої є філософсько-правова наука: моральна філософія, філософ­сько-юридична антропологія, нормативна педагогіка та філософія пра­ва. Дослідження цієї системи як філософсько-правового вчення вима­гало осмислення спадщини філософа та напрацювання дієвої методології, методів, які б, за визначенням П.Юркевича, відображали внутрішню єдність та залежність фактів [1, с 48-49]. Такою методоло­гією для дослідження його вчення мало б стати поєднання філософсь­ких та психологічних методів, зокрема методів герменевтики, де задіяні категоріальні структури з огляду на те, що форми пізнання - це єд­ність світу або ідеї світу замкнутої системи явищ внутрішнього і зовнішнього досвіду, де «уявлення», «поняття», «ідея» - основи фено­менальної дійсності і нефеноменальні незмінні закони.

Відповідно для методології дослідження у векторі поставлених за­вдань, скориставшись міркуваннями П. Юркевича (мається на увазі його праця «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта»), спробуємо розрізнені прагнення обднати в єдине гармонійне ціле і, керуючись мож­ливостями людського духу, пізнати саму істину у межах загальноприйня­тих знань. Нема споглядання, нема досвіду, який не міг би і не повинен був би бути розкладений на «поняття», адже досвід дає знання, важливість яких залежить від детальності аналізу. Народження науки починається з аналізу фактів. Її цінність, зрілість - здатність відслідковувати окремі явища на загальних підставах. Це - дії «розуму», і їх виконання відбува­ється за загальним, незмінним законодавством «розуму». Вбачаємо, що «ідея» має формальне чи логічне значення, є відображенням вищої сутно­сті речей, по суті, відповідає вимогам єдності, характерним здоровому глузду і позитивним наукам. Метафізична істина «ідей» чи «розуму» є чисто формальною, оскільки вона стосується опрацювання досвіду і напо­внює знанню змістом. Істина, набута здоровим глуздом, нестійка і змінна, подібна до чуттєвих явищ і незахищена від софістики - це співвідношення здорового глузду та ідеї. Натомість людське слово є в «ідеї», але поки що спостереження не зведено до розумної єдності, загального поняття. Отже, доки з роду не виділений вид у значенні самостійної і одиничної сутності, то неможливе і слово. Слово означає не те, що дано у відчутті, а єдине і спільне (в «ідеї») означає сутність не задану, а мислиму за своєю тотожністю і всезагальністю [3, с. 474-475].

Абстрактне мислення в «ідеї» - це проблема пізнання, яку П. Юркевич розвиває у межах логічної правильності думок. Реалізація ідеї полягає у межах відмінностей досконалості та обмеженості розуму. Це можливе у формі понять, суджень, силогізмів, рефлексу, який надає цим абстракціям предметного судження. Водночас, ідея визначається зразковими формами існування, метафізичною істиною. «Ідея» у формі «понять» є загальною і визначальною нормою того, що існує, визначає значення і сутність речі, якою вона повинна бути. Але будь-який випадковий, суб’єктивний хід (прийом) нашого мислення (рефлексивне поняття) є нашим «пізнанням» істинного світу. Рефлексивні «поняття» (узагальнення) стосуються тієї єдиної загальної ідеї, яка є незмінною сутністю у загальному розумі. На рефлексивних поняттях, як зауважував П. Юркевич, формується витонченість наукових методів і здатність розуму пізнавати сутність речей різними шляхами і не зраджувати вимогам істини і цілісності світоспоглядання. Так, «ідея» має формальне значення у системі речей не за своїм змістом, а тому, що вона єдине, незмінне, загальне явище і першообраз світу. Рефлексивне значення «ідеї» у П. Юркевича зустрічаємо на прикладі трактування «ідеї» добра, яка є частиною духу і першобуттєвою і найзрозумілішою, коли будь-яка реальність буття виправдовується «ідеєю» добра. Натомість у кожному емпіричному понятті думка про загальне є єдиною метафізичною істиною і дає підстави для застосування законів логіки [3, с. 485].

З дослідження випливає, що «ідея» у єдності з чуттєвим пізнанням є гіпотезою і становить початок позитивної науки. За П. Юркевичем, раціональний елемент в науці повинен переважати над історичним - форми дедукції над формами індукції, знання сутності речей над статистичними даними. Отже, що процес пізнання – це рефлексія «понять», методика, яку П. Юркевич застосовував для вивчення явищ предметного світу. Вона полягає у тому, що предмети, дані нам тільки через розум, відчуття сприймаються тільки через «поняття»: розум підпорядковує суб’єктивні збудження чуттєвості своїм категоріям, де закони є пізнанням чуттєво-розумного суб’єкта. Предмети досвіду – явища, що констатуються на рівні суб’єкта, який споглядає та пізнає. Вони, по суті, є змістом нашого Я. Категорії свідомості лише обумовлюють можливість набуття досвіду, тобто предмети здаються нам незалежними від нас. У такому пізнанні, завдяки категоріям сві­домості, можливий перехід від істинно сущого до оманливого, і навпа­ки, категорії обумовлюють можливість загальних і необхідних знань a priori. Проте, у цьому ж процесі пізнання «чистий розум» є джерелом вищої і досконалої єдності для роздріблених знань відомості, а «ідея» є об’єктивним поняттям, яке визначає предмет, мислиться як його закон і умова його правильного розвитку.

Філософська інтерпретація соціально-історичної генези роз­витку науки права, здійснена П. Юркевичем, керується загальними принципами єдності та послідовності понять. Ця єдність і послідов­ність на рівні рефлексії понять існує у правових категоріях свідо­мості. У цьому ж контексті «ідея» права як діалектична «ідея» пе­ребуває у внутрішній боротьбі сама з собою, не має неприродного походження, є системою ідей, пізнаною розумом. Усвідомлення цього вимагає пошуку причинної залежності фактів на рівні рефле­ксії (свідомого мислення), у межах індукції та дедукції. Вбачається, що використання лише історичного методу вивчення права веде до суб’єктивізму у праві, відбувається санкція факту, невідповідна внутрішній цінності права, тому філософський метод використову­ється у формі суджень (де дається поняття) та в оцінці (де дається норма) для об’єктивної визначеності сутності права.

Висновки. Отже, «ідея» у вченні П. Юркевича є провідною кате­горією для визначення єдності явища і факту у праві, понятійною нормою, яка носить діалектичний характер, є законом і умовою правильного роз­витку. «Ідея», «розум» - ці поняття слугують для визначення системи су­джень і рефлексійних понять, одиничного (особливого) і загального у праві, відображенням проблеми буття у межах права і закону, і відповідно це надає праву онтологічного, гносеологічного, антропологічного та аксіологічного змісту згідно з принципом єдності та послідовності.

–––––––––––

Юркевич Памфіл. Історія філософії права. Вступ / Памфіл Юркевич // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3. - С 38-70.

Спадщина Памфіла Юркевича: світовий і вітчизняний контекст. Збі­рник наукових статей / під ред. В.С. Горського. - К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1995. - 308 с.

Юркевич П.Д. Философские произведения / П.Д. Юркевич. - М.: Мысль, 1990. - 669 с.

Юркевич П. Д. Общие основания методики / П. Д. Юркевич // Педагогичес­кий сборник. - 1865. - Кн. 13. - Октябрь. - С. 1060-1096.

 

< Попередня   Наступна >