358

---

В.Я. Горбачевський

КВАЛІФІКАЦІЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА ПРИ ПЕРЕВИЩЕННІ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ АБО У РАЗІ ПЕРЕВИЩЕННЯ ЗАХОДІВ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

Кримінальну відповідальність за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, передбачено ст. 118 КК України. За цією статтею фактично встановлено відповідальність за два самостійні зло­чини, вчинені за пом’якшуючих обставин, де безпосереднім об’єктом є життя людини: умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і умисне вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Об’єктивною стороною вбивства при перевищенні меж необхідної оборони є умисне позбавлення життя того, хто посягає, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, коли спричинення такого результату явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Об’єктивною стороною вбивства при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, є умисне позбавлення життя особи, яка вчинила злочин, під час дій, спрямованих на її затримання і доставляння до відповідних органів влади, коли спричинення смерті не відповідає небезпечності посягання або обста­новці затримання злочинця.

У ст. 27 Конституції України передбачено право кожного громадянина захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від противоправних посягань. Це положення реалізується у ст. 36 КК України, в якій розкрито правовий інститут необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони визначається в умисному заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Щоб встановити наяв

ність чи відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слідство і суд повинні врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападників і тих, хто захищався, а також місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини. Лише за наявності стану необхідної оборони можна зробити висновок, чи перевищила особа межі необхідної оборони, чи ні.

На жаль, не всі суди враховують ці обставини. Так, Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні 28 грудня 2006 р. у м. Києві кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого А. на вирок Апеляційного суду Пол­тавської області від 14 вересня 2006 р.

Вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 25 травня 2006 р. А., відповідно до ст. 89 КК України судимості не має, засуджений за ст. 118 КК України на три роки обмеження волі. На підставі ст. 75 КК України А. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2006 р. скасовано вирок місцевого суду та визнано А. винним за ч. 1 ст. 115 КК України і призначено йому покарання – сім років позбавлення волі. За вироком суду А. визнаний винним у тому, що він, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, 24 січня 2006 р., приблизно о 20-ій годині, за місцем свого проживання в літній кухні домогосподарства, на ґрунті особистих неприязних стосунків, під час сварки зі своїм братом В., з метою умисного вбивства, спочатку неодноразово наніс удари руками та монтувалкою у різні частини тіла потерпілого, а потім ще й завдав удар ножем у шию. Від отриманих тілесних ушкоджень смерть В. настала на місці події.

У касаційній скарзі засуджений А. просив вирок Апеляційного суду скасувати, залишивши без зміни вирок міськрайонного суду, посилаючись на те, що вбивство брата він вчинив при перевищенні меж необхідної оборони.

Заслухавши доповідача, пояснення потерпілої Б., яка підтримала докази касаційної скарги засудженого, прокурора про необхідність залишення вироку без зміни, обговоривши докази скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Докази засудженого про те, що він захищався від нападу потерпілого та при цьому вбив його, є безпідставними і спростовуються доказами по справі.

Необґрунтованість доказів у касаційній скарзі засудженого щодо вчинення на нього нападу з боку потерпілого також підтверджується і фактичними обставинами, з яких видно, що після нанесення ударів руками, потерпілий упав на підлогу і будь-якої небезпеки А. не становив. Але той, маючи умисел на умисне вбивство брата, дістав із шухляди стола монтувалку та став нею наносити удари в різні частини тіла потерпілого, а потім, взявши ніж, ударив ним у шию. Про відсутність нападу та боротьби з боку потерпілого свідчить і висновок експерта, з якого вбачається, що при огляді А. відразу ж після вчинення вбивства ним брата будь-яких тілесних ушкоджень у нього не виявлено.

Про спрямованість умислу А. на вчинення умисного вбивства свідчать і його наступні дії, які були спрямовані на приховування слідів злочину – вивезення трупа потерпілого за межі господарства, знищення слідів крові у літній кухні. Дії А. були правильно кваліфіковано судом за ч. 1 ст. 115 КК України [1].

При кваліфікації вбивства за ст.118 КК України слід також мати на увазі вимоги чч. 4, 5 ст. 36 КК України про те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, а також за застосування зброї або будь-яких засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб і для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Необхідно відрізняти необхідну оборону від уявної оборони, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Якщо ж особа, перебуваючи в стані уявної оборони, не усвідомлювала факту відсутності реального посягання, але з урахуванням конкретних обставин повинна була і могла це усвідомлювати і вчинила умисне вбивство потерпілого, перевищивши при цьому межі захисту, допустимого в умовах реального посягання, вона має нести відповідальність за ст. 118 КК України.

До необхідної оборони прирівнюються випадки заподіяння вбивства під час правомірного затримання особи, яка вчинила злочин, або після його вчинення при затриманні і доставлянні її відповідним органам влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання [2, с. 80].

Затримання відрізняється від необхідної оборони тим, що активно діє не злочинець, а особа, яка вживає заходів для затримання злочинця, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності та обставин затримання. Згідно із Законом України „Про міліцію”, працівники міліції, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду тому, хто нападає, чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.

Дії громадян, які при виконанні громадського обов’язку з підтримання правопорядку заподіяли шкоду чи вбивство особи у зв’язку із вжиттям заходів з припинення її суспільно небезпечного посягання, із затримання з метою передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатись як вчинені у стані необхідної оборони або у стані затримання особи, що вчинила злочин якщо ними не було допущено явної невідповідності засобів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання.

Позбавлення життя при затриманні особи, яка вчинила злочин середньої тяжкості і намагається втекти, є неправомірним, тому особа, що його вчинила, повинна нести відповідальність за ст. 118 КК України.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною (стосовно смерті умисел може бути як прямий, так і непрямий), а також метою – захистом від суспільно небезпечних посягань або затриманням злочинця.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла віку 16 років.

Підсумовуючи вище викладене, слід нагадати, що в судовій та слідчій практиці виникають іноді ускладнення при кваліфікації умисних вбивств через конкуренцію кримінально-правових норм. Так, нашу увагу привер­нула конкуренція між привілейованим та „особливо привілейованим” складами злочину, тобто між нормами, які передбачають відповідальність за злочин, вчинений з пом’якшуючими обставинами, та нормами, які передбачають відповідальність за такий злочин, вчинений з ще більш пом’якшуючими обставинами. Такими нормами, зокрема, є ст. 116 КК України (пом’якшуючі обставини умисного вбивства) та ст. 118 КК України (ще більш пом’якшуючі обставини).

У теорії кримінального права існує таке правило: при конкуренції норм, які передбачають відповідальність за злочин з пом’якшуючими обставинами та ще більш пом’якшуючими обставинами, перевагу (пріоритет) мають норми, що передбачають відповідальність за злочин з більш пом’якшуючими обставинами. Тобто стосовно зазначених норм дії особи слід кваліфікувати за ст. 118 КК України, враховуючи більш м’яку санкцію цієї норми. Це відповідає загальному правилу кваліфікації. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України ? 4 від 28 червня 1991 р. зазначено, що судам слід мати на увазі, що дії осіб, які вчинили вбивство або заподіяли тяжкі тілесні ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони і одночасно перебували в стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово, належить кваліфікувати відповідно за ст.ст. 97, 104 КК України, тобто за більш м’яким законом, а не за ст.ст. 95, 103 КК України [4, п. 10].

При цьому слід згадати, що з 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс, ч. 4 ст. 36 якого вирішує це питання по-іншому, а саме: особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Тобто, в такій ситуації особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності. Через відносну новизну цього положення, його не завжди дотримуються у судовій та слідчій практиці.

Так, Артемівський районний суд Донецької області вироком від 19 січня 2004 р. засудив Б., раніше двічі судимого за корисливі злочини, за ст. 116 КК України на три роки позбавлення волі. Б. визнано винним у тому, що він 29 травня 2003 р. приблизно о 4 год. 30 хв. з ревнощів і помсти, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок тяжкої образи та протизаконного насильства щодо нього й близької йому людини З. з боку І., умисно завдав останньому 11 ударів ножем у життєво важливі органи, внаслідок чого настала смерть.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 6 квітня 2004 р. вирок щодо Б. скасував і справу закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України – за відсутністю в його діях складу злочину. При цьому апеляційний суд зазначив, що І. застосував до Б. і близької йому людини З. протиправне насильство, від якого той захищався, але через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, і за своїм суб’єктивним сприйняттям не міг правильно оцінити відповідність заподіяної ним шкоди небезпечності посягання, що згідно з ч. 4 ст. 36 КК України виключає кримінальну відповідальність за заподіяння будь-якої шкоди особі, котра вчинила посягання.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Він вважав, що Б. перевищив межі необхідної оборони, а апеляційний суд безпідставно закрив кримінальну справу за відсутністю в його діях складу злочину.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні докази, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України для задоволення касаційного подання прокурора підстав не знайшла.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи і при цьому дійшов висновку про те, що після заволодіння Б. ножем, яким І. намагався завдати йому удару, дії Б. не можна кваліфікувати як правомірні, тому що йому вже не потрібно було захищатися. Апеляційний суд обґрунтовано визнав цей висновок помилковим, оскільки він спро­стовується зібраними у справі доказами, яким дана правильна оцінка у вироку.

Як убачається із судових рішень, душевне хвилювання у Б. виникло внаслідок суспільно небезпечного посягання з боку І. на законні права й інтереси його самого та близьких йому людей: І. вибив уночі вхідні двері в будинку, де Б. і З., з якою останній перебував у фактичних шлюбних стосунках, проживали з малолітніми дітьми; у присутності дітей силою примусив З. піти з дому; зґвалтував З. і на очах у І. завдавав їй ударів. Усе це на ґрунті емоційного напруження викликало у Б. стан сильного душевного хвилювання, в якому він не міг об’єктивно оцінювати реальність посягання й обґрунтовано вважав, що воно не завершене.

Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України своєю ухвалою від 23 листопада 2004 р. погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність у діях Б. складу злочину, оскільки підсудний діяв в інтересах захисту охоронюваних законом особистих прав та інтересів, як своїх власних, так і близьких йому осіб, а тому його дії є правомірними й не можуть бути підставою для притягнення до кри­мінальної відповідальності.

Висновок. У випадку конкуренції ст. 116 КК України (вбивство в стані сильного душевного хвилювання) та ст. 118 КК України (вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) особа взагалі не може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

–––––––––

Кримінальна справа № 5-6663 за 2006 рік // Архів Верховного Суду України.

Литвин О.П. Злочини проти життя: [навч. посіб.] / О.П. Литвин. – К., 2002. – 232 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного Суду України за станом на 28 червня 1991 р. ? 4. [Електронний режим]. Режим доступу: http://www.liga.net.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримі­нально-процесуального кодексу України / В.М. Тертишник. – К.: А.С.К., 2002. – 1056 с.

 

< Попередня   Наступна >