527

---

В.П. ТИХИЙ,

доктор юридичних наук, професор, Віце-президент Національної академії правових наук України, Керівник Київського регіонального наукового центру НАПрН України

ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ

Безпечне буття, існування вільне від фізичних та психологічних загроз — одне із головних стремлінь людини, суспіль­ства, людства. Безпека завжди є благом і метою, які відповідають глибоким споді­ванням людей.

Потреба людини у безпеці є однією з самих необхідних потреб. Її виробництво не може зупинитись ні на мить. Саме тому відповідно до Конституції України безпека людини визначається в Україні однією з найвищих соціальних цінностей (ч. 1 ст. 3), утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3). Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і проти­правних посягань (ч. 5 ст. 55). На утвер­дженні і забезпеченні прав і свобод лю­дини і ґрунтується (будується) її безпека, належні, безпечні умови її життя.

Поряд з правом людини на безпеку у широкому смислі слова Конституція Укра­їни закріплює право людини на безпеку в її власному (вузькому), буквальному смислі слова, тобто право на безпеку життя і здоров’я людини, на безпечні умови для життя і здоров’я, охорону останніх: (ч. 2 і ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 49), право кожної людини на: безпечність продукції та всіх видів по­слуг і робіт (ч. 4 ст. 42), безпечні умови праці (ч. 4 ст. 43), безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування за­вданої порушеннями цього права шкоди (ч. 1 ст. 50).

До галузевого законодавства щодо без­пеки людини відноситься законодавство про охорону здоров’я , праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навко

лишнього середовища, про пожежну безпеку тощо.

Відповідно до ЦК України фізична особа має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на безпечні для неї про­дукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), на належні, безпечні умови праці, проживання, навчання тощо (ст. 293), на усунення небезпеки, яка загро­жує життю та здоров’ю (ст. 282).

КК забезпечує право людини на без­пеку як нормами Загальної частини, так і Особливої частини. Злочином визнається не тільки діяння, яке заподіяло істотну шкоду фізичній особі, а й яке могло запо­діяти таку шкоду (ст. 11 КК), тобто пору­шило безпеку людини, створило для неї небезпеку (можливість, загрозу, небезпечні умови) заподіяння їй істотної шкоди.

Як правило, порушення права людини на безпеку у злочинах з прямим умислом є етапом (стадією) вчинення відповідного злочину проти людини і тому, якщо злочин закінчений, він поглинає попередні етапи (стадії), вони не мають самостійного зна­чення і не впливають на його кваліфіка­цію. Якщо життю, здоров’ю людини запо­діяна шкода, то тим самим заподіяна шкода і її безпеці. У нормах Особливої частини КК сформульовані закінчені склади злочи­нів. Захищається як об’єкти кримінально-правової охорони, так їх безпека, зокрема, безпека людини.

Проте ці стадії (порушення безпеки людини) мають самостійне значення, якщо злочин не закінчений, тобто не доведений до кінця із причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках порушення без­пеки кваліфікується відповідно як готу­вання до злочину або замах на злочин. Та­ким чином, норми інституту про незакінчений злочин разом з нормами Особливої частини КК захищають безпеку людини, як і безпеку інших об’єктів.

Добровільне припинення винним ство­реної ним небезпеки, її усунення, запобі­гання її реалізації, перетворення у фак­тичне заподіяння шкоди, поновлення без­пеки людини може свідчити про добро­вільну відмову від злочину або про наяв­ність спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності.

При порушенні права людини на без­пеку виникає право на необхідну оборону (ст. 36 КК). У цьому аспекті право на не­обхідну оборону, як і на затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК) та право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхід­ності можуть виступати формами забезпе­чення безпеки людини.

Вчинення злочину під впливом по­грози, тобто при порушенні права людини на безпеку віднесено законодавцем до об­ставин, які пом’якшують покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК), а вчинення злочину загально небезпечним способом є обставиною, яка обтяжує покарання (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК).

Ціла система норм Особливої частини КК передбачає відповідальність за порушення безпеки людини як за посягання на самостійний об’єкт кримінально-правової охорони. Це норми КК про певні погрози людині, про злочини, що становлять не­безпеку для життя і здоров’я людини, які вчиняються у сфері медичного обслуго­вування (ст. 132, 138—145 КК), інші зло­чини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини (ст. 134—137 КК).

Норми КК про відповідальність за зло­чини проти довкілля (екологічної безпеки), громадської безпеки, безпеки виробни­цтва, безпеки руху та експлуатації тран­спорту охороняють відповідні види без­пеки, визначальною складовою яких є без­пека людини, а норми про злочини проти безпеки людства за визначенням забезпе­чують право на безпеку всіх людей, без­пеку людства.

Порушення безпеки людини може бути і способом вчинення того чи іншого злочину, і тому законодавець надає йому обов’язкової ознаки простого, кваліфікова­ного або особливо кваліфікованого складу злочину.

Порушення права на особисту безпеку людини при вчиненні тих чи інших злочи­нів свідчить про високий ступінь їх тяж­кості і тому законодавець у цих випадках конструює усічені склади злочинів, пере­носить момент закінчення таких злочинів на попередні стадії, на стадію порушення безпеки людини.

< Попередня