Головна Наукові статті Місцеве самоврядування ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Наукові статті - Місцеве самоврядування
209

П.Ф. Гураль

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Розглядається господарська діяльність територіальної громади у Київській Русі. Аналізуються праці відомих юристів, істориків, археологів, етнологів, літописні джерела, законодавство.

Ключові слова: територіальна громада (верв), „Руська правда”, дим, плуг, село, двір, дім, деревня, холопи, закупи, смерди, селяни-общинники, ремісники, староста сільський, староста ролейний, тиун.

Постановка проблеми. Сьогодні в Україні відбувається відновлення територіальної громади, її господарської діяльності. Цей процес відбувається надто повільно. Для його прискорення, розробки концепції розвитку територіальної громади, а також просвітницької роботи у громадах позитивну роль відіграв би досвід, традиції минулих поколінь.

Стан дослідження. В Україні немає комплексного дослідження господарської діяльності територіальної громади. Проте є ряд студій відомих учених: Б.Д. Грекова, М.С. Грушевського, В.Й. Довженка, О.П. Моця, Б.А. Рибакова, Б.А. Тимощука, П.П. Толочка, С.В. Юшкова та ін., які у своїх працях висвітлюють окремі сторони ведення господарства. Продовження дослідження цієї тематики є актуальним на нинішньому етапі розвитку місцевого самоврядування. У цьому контексті наша мета, аналізуючи господарську діяльність територіальної громади в Київській Русі, визна­чити період її становлення і розвитку, правове регулювання цієї сфери та її ефективність.

Виклад основних положень. Перш ніж говорити про господарську діяльність територіальної громади, необхідно вияснити, якою ж була територіальна громада у Київській Русі. Аналіз джерел свідчить, що переважну більшість давньоукраїнських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері зе

млеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька термінів, що визначають сільські поселення часів Київської Русі, – „село”, „сільце”, „погост”, „двір”, „дім”, „деревня”. Кожен з цих термінів вказує на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається село, тобто поселення, де жили смерди. „Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами „двір” і „дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. „Деревньою” називалися нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. „Село”, „погост”, „деревня” були неукріпленими поселеннями, а „дім” і „двір” – своєрідними замками.

У ХІІ–ХІІІ ст. термін „село” на сторінках Іпатського літопису зустрічається часто: у ХІІ ст. – 31 раз, в ХІІІ ст. – 11 [1, с. 539–577]. У більшості випадків згадка про село пов’язана з війною між князями і боротьбою з половцями, коли людей забирали у полон, а села спалювали. Проте деякі сюжети дають уявлення про господарську структуру села і про людей, що його населяли. Соціальна сутність села напряму пов’язана з формами землеволодіння.

Враховуючи це, російський історик М.А. Рожков визначав у Древній Русі чотири основні типи землеволодінь: 1) вільне селянське (захватне); 2) княже з Х ст.; 3) боярське з ХІІ ст. (хоча перші ознаки боярського землеволодіння можна знайти і в ХІ ст.); 4) монастирське з ХІ ст. [2, с. 26].

Власність на землю найбільш повно відображає особливості феодаль­них відносин у давньоруському суспільстві. Приватна власність членів громади на землю виникла не відразу, а поступово з общинної власності шляхом збільшення періодів між переділами землі, вилучення з них певних ділянок і нарешті їх припинення. Поряд з цим існували також ділянки, які взагалі виключалися з перерозподілів, постійно залишаючись у користуванні окремих домогосподарств. „Першою земельною ділянкою, – писав про це Ф. Енгельс, – що перейшла у приватну власність окремої особи, була присадибна земля” [3, с. 632].

Присадибна ділянка, де вирощували городні культури для щоденного вжитку влітку, була тісно пов’язана з житлом і внаслідок цього не могла підлягати періодичним перерозподілам.

Відомий радянський дослідник Київської Русі Б.А. Рибаков звернув увагу на інший аспект еволюції територіальної громади. Він дійшов висновку, що „процес розпаду родових общин приводив до групування господарсько самостійних сімей на основі принципу сусідства. Народжувалася сусідська громада, яка могла витримати тяжкість класової організації суспільства. Знищення примусової родової рівності і заміна родової власності сімейною і особистою вели до нерівномірного накопичення додаткового продукту в різних сім’ях, до росту майнової нерівності. Ослаблення родових зв’язків і перетворення єдиного трудового колективу в суму самостійних сімей – „димів” – зробило кожний „дим” більш беззахисним, більш доступним для економічного і позаекономічного примусу” [4, с. 245]. Господарська стабільність кожного окремого селянського двору в умовах тодішнього негарантованого врожаю була надто низькою. Кожне стихійне лихо, кожний неврожай розорював тисячі сімей, прирікаючи їх на голодну смерть або на повернення до забутого мисливського побуту. На місце старого суспільного осередку – роду – мала б стати нова структурна форма, що могла надати деякої стабільності суспільству в цілому. Цією формою, на думку Б.А. Рибакова, став феодальний двір з його стадами, отарами, засіками зерна як для харчування, так і на насіння, з його запасами „тяжкого товару” – продукції дворових ковалів, які кували не лише зброю, а й леміші для плугів, чересла, сокири, вудила. Феодали-бояри не були благодійниками розореного селянства; війною і голодом, застосовуючи всі види насильства, вибираючи найбільш слабкі ділянки в середині сільських громад, вони поступово утверджували своє панування, підкорюючи слабшу частину громад та перетворюючи общинників у холопів і закупів [4, с. 246].

„При всій непривабливості цієї картини, – писав Б.А. Рибаков, – ми повинні враховувати, що перетворення вільного селянина в умовах неврожайності, падежу худоби, пожежі та смертельної загрози в закупа, у тимчасово залежного, було певною мірою добровільним актом. Селянин міг кинути свій „дим” і йти „полювать” – займатися мисливством у лісі, але тоді він відрізав собі шлях до повернення до попереднього життя землероба, його доля ставала долею ізгоя, насильно вибитого із звичної, проложеної батьками і дідами колії. Наявність поруч з селянською громадою міцного феодального двору давала можливість вибору: можна було йти не до лісу, а до боярина, до його тиунів і радовичів, просити в них „купу” – зерно, худобину, „залізний товар” для підтримки свого нестійкого селянського господарства в тяжку годину неврожаю, коли не виправдовувались дідівські прикмети погоди і не допомагали язичницькі заклинання Рожаниць і Даждь-бога” [4, с. 246].

Боярська садиба була осередком зародження феодального суспільства. Тут накопичувалися людські й матеріальні резерви і створювалися умови для розширення виробництва. Еволюція розвитку територіальної громади проходила від родових до сусідських громад і до вотчини з боярським феодальним двором в центрі.

Б.Д. Греков у своїй праці „Киевская Русь” так характеризує феодальний замок і вотчину ХІ ст.: „...В „Правді” Ярославичів зарисоване в головних своїх рисах життя вотчини княжої. Центром цієї вотчини є „княж двор”... де знаходяться перш за все хороми, в яких час від часу живе князь, будинки його слуг високого рангу, помешкання для слуг другорядних, різноманітні господарські споруди – конюшні, двори для скоту і птиці, мисливський будинок та ін.

На чолі княжої вотчини стоїть представник князя – боярин-огнищанин. На його відповідальності лежить все життя вотчини і, зокрема, збереження княжого вотчинного майна. При ньому, очевидно, знаходиться збирач належних князю усіляких надходжень – „під’їдний княж...”, у розпорядженні огнищанина знаходяться тиуни. В „Правді” названий також „старший конюх”. Тобто завідувач княжої конюшні і стадами князя.

Всі ці особи охороняються 80-гривною вірою, що свідчить про їх привілейоване становище. Дальше йдуть княжі старости – „сільський і ратайний”. Їх життя оцінюється лише в 12 гривень... таким чином, – робить висновок Б.Д. Греков, – ми одержуємо право говорити про справжню сільськогосподарську фізіономію вотчини” [5, с. 140–143].

„Руська Правда” велику увагу приділяла землеробству, що цілком закономірно, бо воно становило основну галузь феодального господарства. Вона встановлювала великі штрафи за порушення недоторканності земельних володінь феодала та інші вчинки, що завдавали збитків землеробству: 12 гривень стягувалося за порушення ролейної межі або за знищення межевого знака – дуба, 3 гривні 30 кун – за підпал гумна винний підлягав „потоку” і грабежу [6, с. 418, 434, 438].

У сільській громаді велику увагу приділяли скотарству, що свідчить про важливість цієї галузі у господарстві. Скотарство забезпечувало землеробство тягловою силою, а населення м’ясними і молочними продуктами та сировиною для виготовлення одягу та взуття; воно постачало також продукцію для війська феодала. В багатьох статтях „Руська Правда” накладала великі штрафи за шкоду, заподіяну цій галузі господарства: за крадіжку коня з хліва стягувалося 3 гривні 30 кун, за крадіжку вівці, кози або свині на полі – 60 кун, з того, хто навмисне зарізав худобу, – 12 гривень; за крадіжку сіна – по 2 ногати за один віз [6, с. 418, 434, 436].

Ряд статей „Руської Правди” спрямовано на охорону промислів у господарстві територіальних громад. Сільська громада, що розташовувалася поблизу феодальних промислових угідь, несла відповідальність в разі, коли в цих угіддях „ловлено” або знищено „знаменне” чи пропадала ловецька сітка. За порушення бортної межі і знищення знаку на борті накладався штраф у розмірі 12 гривень, з того, хто підрубав бортне дерево, стягувалося 3 з половиною гривні, за крадіжку меду і бджіл – 3 гривні, за полювання на бобрів у феодальних угіддях – 12 гривень [6, с. 418, 434, 436].

„Руська Правда” регулювала відносини між різними категоріями населення, яке проживало в різних територіальних громадах. Це населення складалося з різних верств Київської держави – безпосередніх виробників, що працювали у різних галузях господарства, та представників вотчинної адміністрації, що керували цими галузями.

Основну масу сільського і міського населення Київської Русі становили „люди”. У „Руській Правді” під цим терміном виступають усі вільні, переважно селяни-общинники. І, як зазначають окремі дослідники [7, с. 40], збереження упродовж значного періоду терміна „люди” щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських громад. До трудового населення належали раби (холопи), рядовичі, закупи, смерди, ремісники; до вотчинної адміністрації входили сільський староста, ротаїчний староста, княжий конюх, тиун агнищний і тиун конюшний.

Основну категорію населення феодальної вотчини становили смерди, але вони не належали до тих, хто жив у феодальному дворі. Це були мешканці сіл, які мали своє власне господарство і відбували феодальні повинності або у формі натуральної данини, віддаючи феодалу певну кількість продуктів, одержаних зі свого господарства, або в формі відробітків, працюючи певну кількість днів на тиждень в його господарстві.

У дворі феодала жили й раби, але роль їх у виробництві була обмеженою; їх використовували, головним чином, на домашніх роботах з обслуговування побуту феодала, його сім’ї та найближчого оточення. У дворі феодала жили також рядовичі і закупи, які відігравали важливу роль у виробництві. Це були колишні смерди, які внаслідок посилення феодальної експлуатації та з інших причин позбулися власних господарств, своїх знарядь праці та худоби і змушені були працювати у феодала за договором – „рядом” або потрапляли в кабалу до нього і працювали за борг чи плату – „купу”. Від „ряду” та „купи” і походять назви цих категорій феодально залежного населення.

Становище рядовича і закупа у феодальному дворі досить яскраво змальовує „Устав” Володимира Мономаха, укладений після київського повстання 1113 р. і доданий до „Руської Правди”. Тут йдеться про ролейного закупа, який працює у феодальному господарстві за допомогою знарядь виробництва – плуга і борони, що є власністю господаря; закуп відповідає за збереження господарських знарядь: якщо плуг і борона пропадуть з його вини, то він сплачує господарю їх вартість, коли ж це трапилося під час його від’їзду в справах господаря, то він за пропажу не відповідає. Закуп несе відповідальність за доручену йому худобу: він повинен зачинити її в хлів господаря і відповідає, якщо цього не зробить; коли ж закуп зачинить худобу, а її викрадуть звідти, то він відповідальності за це не несе [6, с. 428].

Таким чином, закуп був зобов’язаний працювати у полі тяглом і реманентом, що належали його господарю, доглядати доручені йому тягло і знаряддя праці, а також відповідати за них. Ці обов’язки закуп міг виконувати лише за умови постійного проживання на господарському дворі.

Отже, „Руська Правда” змальовує закупа як трудівника, що працював у феодальному господарстві і проживав у дворі феодала.

Згідно з нормами „Руської Правди”, закуп перебував у цілковитій залежності від господаря, наближаючись у цьому сенсі до становища раба. Його ж перетворювали в раба, якщо він тікав від господаря і був спійманий. „Устав” Володимира Мономаха передбачає лише один випадок, коли закуп міг відлучитися з господарського двору без дозволу господаря – це коли він йшов до князя або сусідів із скаргою на несправедливі утиски з боку свого господаря, „обидu деля своего господина” [6, с. 426].

Безправне становище закупа яскраво прослідковується у тих статтях „Устава” Володимира Мономаха, які мусили обмежувати свавілля над ним господаря. Так, господар не мав права вимагати від закупа більшої суми, ніж та, яку останній йому заборгував, продати закупа в рабство, бити його у стані сп’яніння і без вини [6, с. 428–430]. Ці норми „Руської Правди” наводять на думку, що перелічені дії феодалів стосовно до закупів, які Володимир Мономах змушений був заборонити після повстання 1113 р., до того часу широко практикували. Правове становище закупа передбачало постійний контроль за ним господаря чи його адміністрації. Цей контроль можна було здійснювати також при умові постійного проживання закупа у дворі його господаря.

Феодальний двір добре описаний істориками на підставі археологічних матеріалів, здобутих під час розкопок давньоруських городищ. У цих матеріалах виявляються сліди життя та діяльності закупів. Цілком ймовірним є припущення, що саме закупам належала більшість жител на городищах, де виявлені сліди життя трудових верств суспільства, бо вони становили основну масу працюючого населення, яке проживало у феодальних дворах [8, с. 238].

Закупництво було поширеним соціальним явищем у Київській Русі; цим і пояснюється та увага, яку приділяє закупам „Руська Правда”.

Прикладом феодального господарства, в якому дуже велику роль відіграли закупи, може бути Райковецьке городище. Можливо, що всі землеробські роботи в цьому господарстві виконувалися закупами, які й становили більшість постійних мешканців городища. Закупи доглядали і зберігали у своїх житлах знаряддя праці, якими вони користувалися, що відповідало обов’язкам, покладеним на них „Руською Правдою”. Цим можна пояснити існування на Райковецькому городищі великої кількості землеробських знарядь і знаходження їх майже в кожному житлово-господарському комплексі [8, с. 238–239].

Серед населення, що обслуговувало феодальну вотчину, „Руська Правда” згадує ремісника і ремісницю [6, с. 408]. Життя цих осіб охоронялося штрафом у розмірі 12 гривень, що набагато перевищувало штраф за вбивство смерда і закупа (5 гривень) і дорівнювало штрафові за вбивство осіб з вотчинної адміністрації. Це відображає особливе, привілейоване становище ремісників серед трудових верств населення. Таке їх становище підтверджується археологічними матеріалами: житла, що належали ремісникам, завжди виділялися серед інших рядових жител деякою заможністю [8, с. 239].

У феодальних господарствах працювали також і представники вотчинної адміністрації, які наглядали за роботами в цих господарствах. Вони згадуються в „Руській Правді” поряд з іншими мешканцями феодальної вотчини.

У короткій редакції „Руської Правди” йдеться про сільського та ратайного старостів, у розширеній редакції цих осіб названо сільським тиуном і ратайним тиуном. Писемні джерела не містять відомостей про їх функції у феодальному господарстві; про обов’язки цих осіб можна лише здогадуватися, виходячи з їх назви.

Сільський староста, або сільський тиун, ймовірно, здійснював нагляд за виконанням сільським населенням феодальних повинностей; він відповідав перед феодалом за роботи у феодальному господарстві та смердів, які зобов’язані були відбувати відробітки, а також за сплату данин тими, які повинні були сплачувати натуральну ренту. Цілком ймовірно, що сільський староста вів справи сільської громади. В минулому це була виборна особа, що стояла на чолі сільської громади. В міру того, як землі громади перетворювалися на феодальну власність, а селяни – у феодально залежних смердів, сільський староста з провідника волі громади ставав виконавцем волі феодала. Але він виконував і певні обов’язки громади, оскільки влада феодала поширювалася і на громаду в цілому.

Ратайний староста, або ратайний тиун, відав польовими роботами, відповідав і слідкував за їх черговістю, якістю тощо. Про привілейоване становище цих осіб свідчить те, що за їх убивство „Руська Правда” карала штрафом у розмірі 12 гривень [6, с. 408], що значно перевищувало плату за вбивство смерда і закупа. Але вони одночасно належали до феодально залежного населення; це видно з того, що штраф, який накладався за їх вбивство, дорівнював штрафу за вбивство вотчинного ремісника, становище якого як феодально залежного цілком очевидне.

Серед представників вотчинної адміністрації „Руська Правда” згадує княжого конюха. Можна припускати, що у його віданні були княжі конюшні. За вбивство княжого конюха накладався штраф у розмірі 40 гривень [2], що дорівнював штрафові за вбивство княжого отрока; це свідчить про те, що княжий конюх обіймав вище становище, ніж сільський і ратайний старости.

До найвищих осіб вотчинної адміністрації належав княжий тиун, або тиун огнищний; вбивство його каралось найбільшим штрафом – у розмірі 80 гривень, що, звичайно, вказує на його високе суспільне становище [6, с. 398]. Це був князівський намісник, який стояв на чолі його господарства, керував господарським життям і чинив владу над меш­канцями вотчини від імені вотчинника – князя.

„Руська Правда” згадує ще одну особу, яка обіймала таке ж високе становище у вотчинній адміністрації, – тиуна конюшного [6, с. 406]. Обов’язків його „Руська Правда” не уточнює, але, певно, вони відрізнялися від обов’язків княжого конюха, інакше про ці особи не йщлося б окремо. Слід зауважити, що тиун конюшний згадується в „Правді” поряд з тиуном огнищним, його життя оцінювалося таким же високим штрафом – у 80 гривень.

Тому вірогідним буде вбачати в тиуні конюшному, який був прирівняний за своїм суспільним становищем до тиуна агнищного, також адміністративну особу, що стояла на чолі певного господарства. Очевидно, конюшний тиун був головною адміністративною особою спеціального господарства з розведення коней, наприклад, такого, яке існувало у Ігоря і Святослава Ольговичів під Путивлем.

Аналізуючи наявні історичні джерела, і насамперед археологічні пам’ятки, можна говорити не лише про галузі феодального господарства територіальних громад та основні категорії населення, яке в них проживало і обслуговувало це господарство, а й про продуктивність у галузі землеробського виробництва. Найбільше інформації з цього приводу дають матеріали розкопок Райковецького городища, яке обстежено на всій його площі. Тут виявлено, певно, весь склад землеробських знарядь, котрими послуговувалися у своїй діяльності тутешні мешканці [8, с. 240].

На думку В.Й. Довженка, найголовнішим показником розмірів господарства, зокрема землеробського виробництва, є орні знаряддя. На підставі врахування їх кількості і продуктивності вдавалося приблизно визначити площу землі, що оброблялася в цьому господарстві. На Райковецькому городищі знайдено 22 примірники орних знарядь, серед яких – 4 плуги, 13 широколопатових рал з полозом і 5 вузьколопатових. Археологи вважають, що давньоруським орним знаряддям (плугом чи ралом з полозом) протягом року можна було обробити близько 8 десятин, що відповідає площі давньоруської земельної міри, відомої під назвою плуга. 17 знаряддями (4 плугами і 13 широколопатовими ралами) можна було обробити близько 140 десятин. Враховуючи, що ця площа становила лише ту частину землі, яка конкретного року перебувала під озимими і ярими посівами, і додавши до неї площу парового клина (за двопільної системи, що дорівнює всій площі посівів, а за трипільної – половині цієї площі), одержимо загальну площу землі господарства, що оброблялася виявленими знаряддями. Вона дорівнювала 17 древньоруським плугам і становила близько 250 десятин (припускаємо збільшення або зменшення цієї цифри залежно від того, яка сівозміна запроваджувалася в цьому господарстві – двопільна чи трипільна). Дослідники Райковецького горо­дища визначили і приблизну кількість зерна, що збиралася в господарстві. Середній врожай озимих, на їх думку, в епоху Київської Русі становив близько 50 пудів з десятини. З 70 десятин озимого поля (половину всієї засіяної землі господарства) можна було зібрати зерна для майже 3500 пудів хліба і приблизно стільки ж – з ярого поля (другої половини всієї засіяної площі господарства). Таким чином, у господарстві Райковецького городища вироблялося щорічно близько 7 тисяч пудів зерна [8, с. 241].

Подібним за розмірами було господарство князя Ігоря Ольговича під Путивлем, про яке ми знаємо з літописного повідомлення. В стодолі цього господарства зберігалося 900 стогів хліба, що були спалені супротивниками під час нападу на двір, а також загарбано було „кобил стадних три тисячі, а коней тисячу” [1, с. 204].

Відомо, що ці події відбулися наприкінці 1146 р. – в осінній період, отож очевидно це був врожай одного року, а стогами ж названо звичайні копи. Але й у такому разі врожай, який збирали у господарстві Ігоря Ольговича, був значним, як на той час.

З додаткових статей до карамзинського списку „Руської Правди”, які визначають урожай у копах з площі плуга, випливає, що середній урожай становив 50 кіп. Отже, зібрати урожай 900 кіп можна було лише з площі не менше як 18 плугів. Це означає, що в господарстві Ігоря Ольговича під Путивлем засівалося понад 150 десятин, а вся площа орна землі становила 250 десятин. Виробництво феодальних господарств було розраховано перш за все на задоволення потреб феодала та його оточення – дружини і слуг. Але натуральний характер феодального господарства зовсім не виключав того, що в ньому вироблялися продукти й для продажу. За підрахунками В.Й. Довженка, господарство Райковецького городища виробляло щорічно майже 3500 пудів хліба з озимого зерна і приблизно стільки ж з ярого [8, с. 242]. Досить уявити собі чисельність населення городища, щоб зрозуміти, що воно не могло спожити весь цей хліб. Відомо, що тут було 23 житлово-господарські комплекси, кожний з яких належав окремій сім’ї. Коли припустити, що в середньому кожна сім’я складалася з 7 осіб (середній склад селянської сім’ї в ХІХ ст.), то загальне число населення городища становило близько 160 чоловік. Якщо одна людина в рік споживала 20 пудів озимого і ярого хліба (норма споживання зернових продуктів селянина в ХІХ ст.), то вказана кількість населення потребувала близько 3200 пудів. Для осінньої та весняної сівби потрібно було залишити близько 1000 пудів зерна. Таким чином, третина кількості зібраного врожаю в господарстві Райковецького городища не споживалася і могла бути продана на ринку [8, с. 242].

Скотарство також було до деякої міри товарною галуззю феодального господарства. На це вказує вже згадуване повідомлення літопису про табуни коней у господарстві Ігоря та Святослава Ольговичів під Путивлем. Важко припустити, щоб табуни коней, які налічували тисячі голів і паслися у спеціальних місцях, являли собою робочу худобу для господарки.

Маємо більше підстав вважати, що це було спеціальне господарство з розведення коней, подібне до пізніших кінських заводів. Не випадково літопис називає цих кобил стадними і окремо визначає кількість стадних кобил, які мали особливе значення у таких господарствах як матки. Судячи з кількості маток, у господарстві Ольговичів під Путивлем вирощувалося щорічно близько 3 тис. голів молодняка. А це, треба думати, перевищувало найбільші господарські і воєнні потреби в конях князів Ольговичів.

Як свідчать знахідки сільськогосподарських знарядь, у цей час рільництво досягло значного розвитку й на територіях Галицької і Волинської земель. Про високий рівень будівельної техніки місцевих майстрів свідчать наскельні споруди кінця ІХ–ХІ ст. фортеці Тустань (поблизу села Урича Сколівського району). Численні заглиблення та вруби, видовбані у скелях, дозволяють реконструювати зовнішній вигляд могутніх триповерхових дерев’яних оборонних споруд, що не мали аналогів у тогочасному військовому будівництві [9]. Розвивалися різноманітні промисли. Зокрема, повсюдно виготовлялася гончарна кераміка, тканини. Центри виготовлення цих виробів були по всій території Київської Русі.

Вироби ремісників, виготовлені в майстернях вотчини, розходилися шляхом торгівлі на значну територію. Так, гончарний посуд, помічений князівськими клеймами (знаками Рюриковичів), знаходили під час археологічних розкопок у дуже багатьох древньоруських селищах.

Особливого розвитку виробництво для ринку набуло серед вотчинних ремісників, які жили у київському князівському дворі. Розкопки на його площі – на території Десятинної церкви – виявили цілий ряд вотчинних ремісничих майстерень, що належали київським князям, з дуже широким обсягом виробництва, який аж ніяк не обмежувався лише задоволенням потреб самого князя та його двору. Серед них була майстерня з виготовлення хрестів-складнів (енкоепіонів), вироби якої розходилися по всьому Подніпров’ю. Ще більш масовою була продукція київської князівської майстерні з виготовлення скляних браслетів, яка взагалі була розрахована на широкий ринок, а не лише задоволення потреб князів­ського двору [4, с. 498].

Археологи Львівського університету імені Івана Франка з 1986 р. ведуть розкопки у Яворівському районі – території давньоруських селищ Розточчя. В результаті було відкрито залишки 30 різночасових поселень, починаючи з доби мезоліту і до пізнього середньовіччя. Розкопки показали, що територія Розточчя, незважаючи на менш сприятливі умови для життя людей, була густо заселена в ранньозалізний та давньоруський часи. Серед виявлених давньоруських селищ особливу увагу привертають ті, жителі яких займались виплавленням заліза з місцевих болотних руд. Значний залізодобувний центр розташовувався південніше с. Черчика, на правому березі р. Бугаївки (ур. „Корчунок”) на площі 400 кв. м, де археологами відкрито залізоплавильний комплекс. Це свідчить, що добування заліза було важливим засобом існування жителів ряду давньоруських селищ ІХ– ХІ ст. на Розточчі. Залізодобувне виробництво завдяки наявності місцевої сировини стало спеціалізованим, ремісничим заняттям. В основі воно залишилось сільським ремеслом, хоча його продукція, очевидно, йшла на обмін з мешканцями сусідніх громад, які займались суто сільськогос­подарською працею [10, с. 57–58].

Деяк дослідники вказують на зародження інших ремесел, як наприклад, деревообробки тощо; засвідчене існування на Прикарпатті – Подністров’ї місцевого ювелірного виробництва, каменерізної справи, косторізного ремесла, ткацтва [11, с. 10–11].

Висновки. Аналіз історичних, археологічних і правових джерел свідчить про те, що економічною основою територіальної громади певний період була колективна власність на землю, але саме виробництво здійснювалося силами окремих сімей, які були власниками продуктів своєї праці. Орні землі і сіножаті розподілялися поміж членами громади; різні угіддя – випаси, ліси, води тощо перебували у спільному користуванні всіх членів громади.

Згодом у сільській громаді почала виявлятися невідповідність між новими продуктивними силами, виробничими відносинами, між індивідуальним господарством і колективною власністю на землю, що гальмувало розвиток виробничих відносин.

Приватна власність виникла не зразу, а поступово – з общинної власності шляхом збільшення періодів між переділами землі аж до їх припинення.

Заслуговує уваги й той факт, що територіальна громада в умовах фео­дального господарства в період Київської Русі збирала значну кількість зерна. Його виробництво було розраховане не лише для задоволення власних потреб, але й для продажу на ринку. Територіальна громада, її феодальні гос­подарства велику увагу приділяли скотарству, яке вже було товарною галуззю.

Успішно розвивалися ремесла: деревообробка, каменерізна справа, ткацтво, ювелірне виробництво, косторізна справа та ін. Ремесло у міських громадах перебувало на вищому ступені розвитку, ніж у сільських, бо ж розраховане на відносно постійний попит на певні вироби, причому, порівняно з вузьким сільським ринком, міський вимагав значного розширення виробництва.

––––––––––

Літопис руський. За Іпатським списком: пер. Л. Махновець. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с

Рожков НА. Город и деревня в русской истории (краткий очерк yкономической истории России) / Н.А. Рожков. - Петроград, 1919. - 126 с.

Маркс К.  Енгельс Ф. Твори: у 30 т. / К. Маркс і Ф. Енгельс. - К.: Держполітвидав УРСР, 1963. - Т. 15. - 738 с.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ в.в. / Б.А. Рибаков. - М.: Наука, 1982. - С. 245.

Греков Б.Д. Киевская Русь / Б.Д. Греков. - М.: Госполитиздат, 1953. - 568 c.

Правда Русская. - М.-Л: Изд-во АН СССР, 1940. - Т. 1 [текстu]. - 506 с.

Рогожин А.Й. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ. навч. закладів: у 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; за ред. акад. А.Й. Рогожина. - К: Ін Юре, 1996. - Ч. 1. - 368 с.

Довженок В.Й. Землеробство Древньої Русі / В.Й. Довженок. - К., 1961.- 267 с.

савич ЯД. На шляху до державності / ЯД. Ісаєвич // Вільна Україна. -1989. - 10 груд.

Пелещишин М., Рудий В. Про залізодобувне ремесло на древньоруських селищах Розточчя. Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції / М. Пелещишин, В. Рудий. - Львів, 1993. - С. 57-58.

Аулх В.В. Населення Південно-західного пограниччя Київської Русі (З історії Галицької землі Х-ХІ стст) / В.В. Ауліх // Київська Русь: культура, традиції: [збірник]. - К.: Наукова думка, 1982. - С 10-18.

 

< Попередня   Наступна >