В.В. Навроцька

ПОРУШЕННЯ СПРАВ ПРИВАТНОГО ТА ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ ЩОДО ВИБОРНОЇ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ ОРГАНУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Обґрунтовується твердження, відповідно до якого порушення справи про діяння, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 та ч. 1 ст. 152 КК України, вчинені посадовою особою органу місцевого само­врядування за відсутності підстав, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України, має здійснюватися виключно шляхом подання скарги у поряд­ку, визначеному ч. 1 ст. 27 КПК України

Ключові слова: справи приватного обвинувачення, справи при­ватно-публічного обвинувачення, голова місцевої ради.

Постановка проблеми. Дискусійним питанням у практиці за­стосування норм чинного кримінально-процесуального законодавства України є порядок порушення справ приватного (приватно-публіч­ного) обвинувачення та здійснення по них кримінального пересліду­вання щодо спеціального суб’єкта [термін «спеціальний суб’єкт» тут використовується для позначення не спеціального суб’єкта злочину, того, хто характеризується додатковими ознаками порівняно із загаль­ним, а для позначення особи, щодо якої при провадженні у справі по­винні бути дотримані певні процедурні особливості.], зокрема вибор­ної посадової особи органу місцевого самоврядування.

Стан дослідження. Слід звернути увагу на те, що згадуване пи­тання було обійдене увагою в юридичній літературі. Принаймні, мені не відомо про існування публікацій на зазначену тематику.

Виклад основних положень. Складнощі полягають у тому, що раніше існувало положення (ч.1 ст. 31 Закону України від 11.07.2002 р. № 93-ІV «Про статус депутатів місцевих рад»), відповідно до якого кримінальна справа щодо депутата місцевої ради могла бути порушена судом або прокурором [тут і далі курсив мій

. - В.Н .]. Законом № 3590-ІV від 04.04.2006 р. до зазначеної норми було внесено зміни. Згідно з ни­ми кримінальну справу щодо депутата місцевої ради тепер може по­рушити лише Генеральний прокурор України, його заступник, проку­рор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя у межах своїх повноважень.

Відомо, що залежно від характеру та тяжкості вчиненого злочи­ну кримінальне переслідування, включаючи обвинувачення в суді, здійснюється в трьох різновидах: приватному, приватно-публічному та публічному. У приватному порядку кримінальне переслідування здій­снюється в справах про діяння, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України (щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих фізичних осіб). Провадження у них характеризується рядом відмінних ознак. Вони порушуються суддею на підставі скарги відпо­відної приватної особи, дізнання та досудове слідство у них, зазвичай, не проводиться. Справи приватного обвинувачення підлягають закрит­тю у зв’язку з примиренням сторін кримінального конфлікту.

Справи про злочин, передбачений ч.1 ст. 152 КК України (справи приватно-публічного обвинувачення), теж порушуються судом не інакше як за скаргою того, хто вважає себе постраждалим (чи його законного представника), але закриттю за примиренням вони не підлягають.

В окремих випадках, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України, проку­рор вправі порушити справу про діяння, зазначені у ч. 1 та 2 цієї статті, і тоді, коли нема відповідної скарги. Однак це автоматично означає пере­творення справи приватного обвинувачення на справу публічного обви­нувачення, бо така справа скеровується для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку і закриттю за примиренням не підлягає.

Якщо виходити з буквального тлумачення чинної редакції ч. 1 ст. 31 Закону «Про статус депутатів місцевих рад», то виходить, що кри­мінальне переслідування діянь, передбачених ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 та ч. 1 ст. 152 КК України, здійснюється винятково у публічному порядку. Це зрештою означає, що волевиявлення постраждалого, щодо якого вибо­рна посадова особа органу місцевого самоврядування вчинила будь-яке із зазначених діянь, при порушенні кримінальної справи ігнорується. Крім того, у справах, що зазвичай належать до категорії справ приватного об­винувачення, і постраждалий, і кривдник позбавляються права на прими­рення. У зв’язку з цим виникають принаймні такі запитання:

чому у разі заподіяння шкоди діяннями, переліченими в ч. 1 та 2 ст. 27 КПК України головою місцевої ради (чи рядовим депутатом) постраждалий від них має значно менший обсяг повноважень порівняно з постраждалим від аналогічних діянь, але вчинених пересічним громадяни­ном; чому в зазначеній ситуації принцип рівності не дотримується?

чому у разі вчинення діяння, що за загальним правилом на­лежить до категорії справ приватного обвинувачення кривдник – ви­борна посадова особа органу місцевого самоврядування теж фактично опиняється в значно гіршому становищі (адже таким чином вона по­збавляється права на звільнення від кримінальної відповідальності за наведеною підставою)?

Отже, є явна неузгодженість та суперечність між положеннями КПК України та зазначеного закону. Це – очевидний недолік законодавчої техніки. Є підстави вважати, що у наведеній ситуації пріоритет слід нада­ти положенням КПК (хоча він прийнятий і раніше), адже саме він спеціа­льно спрямований на регламентацію процедури провадження у криміна­льній справі. Такий висновок випливає з аналізу ч. 2 ст. 3 КПК України, де зазначено, що при провадженні у кримінальній справі застосовується саме кримінально-процесуальний, а не будь-який інший закон. Крім того, у випадку колізій між правовими нормами пріоритет слід віддати тій із них, яка більш «сприятлива» для особи, щодо якої застосовується закон.

У такому випадку потрібно застосовувати не буквальне, а звужува­льне тлумачення норми. Видається, що в аналізованому положенні закону «Про статус депутатів місцевих рад», коли йдеться про порушення кримі­нальної справи щодо депутата місцевої ради лише прокурором, законода­вець мав на увазі лише справи публічного обвинувачення та хотів таким чином підкреслити, що справи відповідної категорії порушує не слідчий, не орган дізнання, саме прокурор (і то не будь-який, а відповідного рівня). Таким чином, порушення справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 та ч. 1 ст. 152 КК України, вчинені посадовою особою ор­гану місцевого самоврядування за відсутності підстав, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України, повинно здійснюватися тільки шляхом подання скарги в порядку, встановленому ч. 1 цієї ж статті.

Слід відзначити, що аналізована ситуація була предметом роз­гляду Верховним Судом України. Так, Судова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія Верховного Суду України розгля­нули клопотання Є. та його захисника про перегляд судових рішень щодо засудженого в порядку виключного провадження. Бориспільсь­кий місцевий суд Київської області вироком від 7 березня 2007 р. засу­див Є. за ч. 2 ст. 125 КК України до двох років обмеження волі. Апе­ляційний суд Київської області ухвалою від 22 травня 2007 р. зазначе­ний вирок залишив без змін. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 20 вересня 2007 р. у задоволенні каса­ційних скарг засудженого Є. та його захисника відмовила.

Селищного голову Є. визнано винним у тому, що 4 квітня 2005 року він на ґрунті особистих неприязних стосунків умисно запо­діяв К. легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний роз­лад здоров’я.

У клопотаннях засуджений Є. та його захисник просили пере­глянути судові рішення у порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України. Відповідно до цієї нор­ми однією з таких підстав є істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення. У клопотаннях, зокрема, зазначається, що кримінальну спра­ву щодо Є. вправі був порушити лише Генеральний прокурор України, його заступник, прокурор АРК, області, міст Києва або Севастополя.

В ухвалі спільного засідання цих палат від 11 квітня 2008 р. зазна­чено, що суддя, порушивши кримінальну справу щодо Є., діяв у межах повноважень, наданих йому законом, тому скаргу засудженого Є. та його захисника Верховний Суд України залишив без задоволення. Аргументи були наступними: «Питання про притягнення особи до кримінальної від­повідальності за ч. 2 ст. 125 КК вирішується у порядку та з урахуванням особливостей, передбачених статтями 27, 98 та 251 КПК. Зокрема, цими статтями передбачено, що дізнання та досудове слідство у зазначених справах не проводяться, скарга потерпілого з проханням порушити кримінальну справу подається безпосередньо до суду, рішення про порушен­ня такої кримінальної справи за наявності до того підстав приймає суддя.

Відповідно до ч. 3 ст. 27 КПК України справа про злочин, передба­чений статтею 125 КК, якщо вона має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий не може самостійно захис­тити свої законні інтереси, може порушити прокурор. Проте визнати, що така справа має особливе громадське значення, вправі лише прокурор. У цій справі прокурор такого значення їй не надав. Із огляду на це суддя Бориспільського міськрайонного суду Київської області, одержавши скар­гу потерпілого, мав діяти згідно з приписами ч. 3 ст. 251 КПК, що він і зробив, порушивши постановою від 24 січня 2007 р. кримінальну справу щодо Є. за ч. 2 ст. 125 КК» [2, с. 36].

Далі Верховний Суд згадує про чинну редакцію ч. 1 ст. 31 Зако­ну «Про статус депутатів місцевих рад», відповідно до якої криміналь­ну справу щодо селищного голови може порушити лише Генеральний прокурор України, його заступники, прокурор АРК, області, міст Киє­ва або Севастополя в межах його повноважень. «Проте, – зазначено в ухвалі, – визначений особливий порядок порушення кримінальної справи щодо депутата місцевої ради, сільського, селищного, міського голови має цільове призначення – забезпечення безперешкодного та ефективного виконання відповідною особою представницьких та вла­дних функцій місцевого самоврядування, він є однією з основних га­рантій виконання ними посадових обов’язків. Отже, цей порядок по­ширюється виключного на справи публічного обвинувачення.

Водночас вказаний порядок не може поширюватися на випадки, коли питання про притягнення до кримінальної відповідальності депу­тата місцевої ради, сільського, селищного, міського голови у вчиненні злочину приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК України) порушує не держава, а потерпілий від відповідного злочину» [2, c. 43]

Погоджуючись загалом з відповідним рішенням найвищого ор­гану в системі судів загальної юрисдикції та з його аргументацією, ми хотіли б звернути увагу на деякі термінологічні вольності та неточнос­ті, яких допущено в цитованій ухвалі.

По-перше, заперечення викликає використання словосполучен­ня «злочин приватного обвинувачення», адже чинне законодавство та­ким терміном не оперує, у ньому йдеться про «справи приватного об­винувачення».

По-друге, незрозуміло, на підставі чого стверджується, що скар­га з вимогою порушити справу приватного обвинувачення подається безпосередньо до суду. З закону такий висновок аж ніяк не випливає. Згідно з ч. 3 ст. 98 КПК України за загальним правилом (окрім випад­ків, передбачених ч. 3 ст. 27 цього кодексу) справа зазначеної категорії справді порушується суддею. Однак відповідна скарга може бути по­дана також і прокурору, слідчому чи органу дізнання. Вони ж на під­ставі п. 3 ч. 2 ст. 97 КПК України повинні не пізніше трихденного строку скерувати її за належністю.

По-третє, не зовсім коректним є використання терміну «потерпі­лий» стосовно особи, яка подає скаргу з вимогою порушити кримінальну справу. Самого факту заподіяння шкоди діянням, забороненим криміна­льним законом, для цього не достатньо. Певного статусу в кримінальному процесі особа набуває лише після того, як дізнавач, слідчий і суддя вине­суть про це постанову, а суд - ухвалу. Певно у цьому випадку Верховний Суд України мав на увазі «постраждалого», «потерпілого» в кримінально-правовому, а не процесуальному розумінні; тобто особу, якій діянням, забороненим КК України, фактично завдана шкода.

Але ж у передбачених законом випадках подати скаргу з вимогою порушити справу приватного чи приватно-публічного обвинувачення вправі не сам реально постраждалий, а його законний представник. Не виключено також, що у особи, яка подає скаргу, склалося хибне вражен­ня про злочинність вчиненого діяння. Таким чином, використовуваний термін «потерпілий» у вжитому контексті є достатньо умовним.

По-четверте, Верховний Суд України прийшов до висновку про те, що лише кримінальна справа приватного обвинувачення щодо де­путата місцевої ради, який вчинив протиправні дії, не пов’язані з ви­конанням представницьких владних функцій місцевого самоврядуван­ня, порушується в загальному порядку, передбаченому ст.27 КПК України. Але те ж саме стосується і діянь, що належать до кате­горії справ приватно-публічного обвинувачення.

Висновки. Отже, порушення справи про діяння, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 та ч. 1 ст. 152 КК України, вчинені посадо­вою особою органу місцевого самоврядування за відсутності підстав, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України, повинно здійснюватися тільки шляхом подання скарги відповідної приватної особи (безпосередньо постраждалого чи його законного представника) в порядку, визначе­ному ч. 1 ст. 27 КПК України.

________________

Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11.07.2002 р. № 93-ІV (з наступними змінами та доповненнями). [Електронний ресурс]. Ре­жим доступу: www.rada.kiev.ua.

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 квітня 2008 року (витяг) // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 6 (94).

 

< Попередня   Наступна >