Наукові статті Міжнародне право СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО: ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ СИСТЕМИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВАСУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО: ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ СИСТЕМИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
| Наукові статті - Міжнародне право |
О. В. КИЇВЕЦЬ,
кандидат юридичних наук, доцент, завідуюча відділом європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України
СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО: ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ СИСТЕМИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Проаналізовано ефективність системи міжнародного права через розуміння ефективності системи джерел міжнародного права.
Актуальність теми. Право є тим, чим є його джерела. Теорія джерел міжнародного права слугувала міжнародному праву протягом останнього століття, дозволяючи розвиватися всій системі. Однак за останні роки відбулися такі події, які докорінно змінили наше уявлення про сутність міжнародного права та його характер. Міжнародний договір, будучи основним джерелом міжнародного права, не в змозі вирішити тих завдань, які постають перед ним, і в міжнародному праві дедалі більше превалює міжнародна політика та дещо видозмінене право сили.
Аналіз останніх досліджень. Питання ефективності міжнародного права, його ролі та місця в сучасному світі викликає значні доктринальні дискусії. На жаль, вони ведуться переважно за кордоном. Це стосується робіт Дж. Голдсміта, Е. Познера, О. Хетевея тощо.
Метою даної статті є аналіз ефективності системи міжнародного права. Відповідно до поставленої мети нами було окреслено такі завдання:
проаналізувати особливості розвитку міжнародно-правової системи на сучасному етапі;
визначити вплив практики держав щодо виконання взятих на себе зобов'язань на ефективність всієї системи міжнародного права.
Міжнародне право XXI ст. - це протистояння двох напрямів: міжнародно-правових скептиків та міжнародно-правових оптимістів. Скептичне ставлення до міжнародно-правових реалій ґру
Сюди ж можна віднести і нелюдське ставлення СІЛА до в'язнів Гуантанамо, як, власне, і до інші в'язнів, захоплених у ході операцій в Афганістані та Іраку, незважаючи на наявність цілої системи міжнародних договорів, які прямо забороняють жорстоке поводження із в'язнями та полоненими. Ряд держав попри наявні в них міжнародні зобов'язання продовжують порушувати основоположні права людини. Тому висновок, зроблений Дж. Голдсмітом та Е. Познером у статті «Межі міжнародного права» є цілком логічними: «Міжнародне право є дійсно феноменом, однак науковці перевищують його значення та можливості ..., а сучасні багатосторонні міжнародні договори не впливають на поведінку держав ... їх ратифікація абсолютно не впливає на практику прав людини» [1]. В даному контексті держави можна поділити на дві великі групи: ті, які беруть участь у між-народних договорах з прав людини і не виконує їх, та ті, які не беруть участі в таких договорах через неможливість їх виконання. При цьому останні мають внутрішньо сильних учасників захисту прав людини, які рано чи пізно зможуть примусити державу виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, тому такі держави максимально намагаються не ратифікувати міжнародні договори з прав людини (до таких держав належать і СІЛА). Це дало підставу окремим науковцям стверджувати, що міжнародне право в сучасному розу-мінні є правом тільки номінально.
Діалектика передбачає, що на таку тезу існує й антитеза. Ряд учених вважають, що міжнародне право є надзвичайно ефективним інструментом розвитку світової спільноти і що «по суті всі держави дотримуються всіх принципів міжнародного права і виконують свої зобов'язання вчасно» [2]. Вони вважають, що порушення норм міжнародного права є скоріше винятком, ніж правилом для міжнародної спільноти. Міжнародні договори, як і інші джерела міжнародного права, дозволяють об'єднати народи і вирішити їх спільні проблем так, як цього зробити не може жоден інший правовий інструмент.
Позиції доктриністів щодо ефективності чи неефективності міжнародного права тільки на перший погляд мають виключно теоретичний характер. Результатом такого підходу стала доктрина Буша як наслідок скептичного ставлення до ефективності міжнародного права та створення Міжнародного кримінального суду як безапеляційна віра в міжнародно-правове майбуття. Такі діаметрально проти-лежні підходи створюють ситуацію непевності й нестабільності системи. Тому назріла необхідність розглянути на міжнародне право об'єктивно через призму джерел як форми закріплення правового змісту. Міжнародне право дозволяє зрозуміти проблему та зафіксувати форму, в якій вона може бути вирішена. Такою формою є джерело права. Тому слід переглянути доктрину джерел, проаналлізувати їх співвідношення не тільки між собою, але й із практикою міжнародного права.
Проблема джерел є наріжним каменем будь-якої доктрини та практики, яка стосується міжнародного права. Нерозуміння, неправильне тлумачення специфіки джерел міжнародного права [3, c. 4] і їх системи призводить до неправильного застосування норм міжнародного права, а відповідно і до неефективності міжнародного права в цілому. Цьому багато в чому сприяє оцінка джерел міжнародного права з точки зору внутрішнього права і внутрішньої правової практики. Такий підхід був породжений, перш за все, застосуванням для регулювання міжнародних відносин загальних принципів права, що було зумовлено необхідністю заповнити ті прогалини, які донині існують в міжнародному праві.
1.1. Лукашук в одній із базових робіт щодо джерел міжнародного права дуже слушно схарактеризував цю ситуацію: «Якщо припустити, що вдалося перебудувати міжнародне право подібно до національного, то виявиться, що така перебудова має суттєвий недолік: воно некорисне, оскільки нездатне регулювати відносини між державами» [3, c. 5]. У цій же роботі він зазначає, що «сьогодні не всі аспекти цієї проблеми вирішені. А життя ставить все нові і нові завдання в цій важливій сфері» [3, c. 6]. Монографія І. І. Лукашука, яка висвітлює дане питання, вийшла ще в 1966 p., однак усі аспекти проблеми досі не вирішені ані в практиці, ані в теорії міжнародного права. Це пов'язано з тенденціями розвитку доктрини міжнародного права, а саме з намаганням авторів дослідити виключно одне джерело, визначаючи виключно його місце та роль у системі джерел, однак уникаючи дослідження взаємодії джерел між собою як елементів, що утворюють єдину систему.
У міжнародному праві сьогодні превалює підхід, відповідно до якого характер останнього визначається міжнародним договором. Це підтверджується навіть положеннями більшості конституцій, які визначають лише місце міжнародного договору в системі їх права або законодавства .
Дійсно, серед трьох базових джерел між-народного права - міжнародний договір, між-народний звичай та загальні принципи права, закріплених у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН як основні джерела міжнародного права, - саме міжнародний договір вважають найбільш надійним та ефективним регулятором міжнародних відносин. Міжнародний звичай та загальні принципи розглядаються як джерела для врегулювання конкретної ситуації тільки у разі відсутності договірного регулювання. Такий підхід став результатом розвитку міжнародного права в XIX ст. і відповідає потребам розвитку суспільства до створення Ліги Націй, коли в активні міжнародні відносини почали включатися все нові та нові держави. Вже в 60-і pp. минулого століття почала формуватися світова спільнота, яку дедалі частіше виділяють як самостійний суб'єкт міжнародних відносин і яка тим не менш не є однорідним та єдиним утворенням - це скоріше умовний термін, який об'єднує різних акторів міжнародних відносин. І міжнародний договір, який так добре себе зарекомендував до цього, ставши універсальним інструментом, перестав бути ефективним. Більшість універсальних договорів мають рамковий характер, їх положення намагаються обійти «гострі кути» і тому досить часто якщо не порушують-ся, то відверто ігноруються державами.
Незважаючи на авторитетність ст. 38 Ста-туту МС ООН, не можна вважати, що її положення відображають усі джерела міжнародного права, незалежно від того, є такі джерела основними чи допоміжними. По-перше, визначаючи звичай як підтвердження загальної практики, Статут Суду бере до уваги тільки звичаї загального міжнародного права, оминаючи увагою партикулярне і відповідно його звичаї (регіональні, локальні тощо). Наявність таких звичаїв підтверджує практика держав, а також практика самого Суду . Такі звичаї дуже схожі за своєю природою із неписаними міжнародними договорами і відрізняються від звичаїв загального міжнародного права.
Стаття 38 Статуту Суду взагалі не згадує таке джерело виникнення та закріплення між-народних зобов'язань, як односторонні акти суб'єктів міжнародного права, причому таки-ми зобов'язаннями можуть створюватись нові права та обов'язки держави, хоча такими актами суб'єкти не можуть відмовитись від узятих на себе зобов'язань в іншій формі. Тому односторонні акти суб'єктів міжнародного права слід вважати якщо не класичним джерелом міжнародного права, то таким, що закріплює права та обов'язки суб'єкта.
Практика окремих міжнародних організацій іде шляхом створення іншого автономного джерела міжнародного права. Зокрема, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВО-03), Всесвітня метереологічна організація (ВМО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) тощо в межах своєї компетенції приймають стандарти поведінки. Формально такі стандарти не містять зобов'язального елементу навіть для держав-членів цих організацій. Однак держави-члени не мають змоги (повноважень) запропонувати альтернативні правила, і оскільки їх відмова виконувати такі стандарти може негативно вплинути на їх інтереси, держави вважають за доцільне поводитися відповідно до «необов'язкових норм», отже, виникло і продовжує розвиватися «м'яке право». Тенденція розвитку таких норм свідчить про виникнення в недалекому майбутньому нового основного джерела між-народного права - стандарту. Цю тенденцію підкріплює і положення Конвенції ООН Про міжнародне морське право 1982 p., яка відси-лає до загальновизнаних міжнародних правил та стандартів щодо захисту навколишнього середовища. І. М. Даниленко як прикладу на-водить спробу гармонізувати захист навколишнього морського середовища та забезпечення свободи навігації. Мова йде про ч. 2, 5 та 6 ст. 211 , ч. 1 (а) ст. 226 [7]. Компетентною міжнародною організацією в цій сфері визнано Міжнародну морську організацію (ІМО). Правова природа цих правил та стандартів до кінця не визначена. Виключно практики держав у галузі застосування стандартів недостатньо для того, щоб така практика перетворилася на звичай загального міжнародного права. Ще менше підстав вважати такі норми близькими за своєю природою до договірних зобов'язань держави. Хоча в окремих сферах держави вже готові наділити ІМО повноваженнями зі створення норм зобов'язуючого характеру, особливо у сфері вирішення питань аварій у морі та їх наслідків. Категорію «стандарт» можна знайти і праві Ради Європи, яка, зокрема, покликана забезпечити стандарти забезпечення прав людини.
Ряд учених виділяє ще один різновид зобов'язуючих джерел міжнародного права - резолюції міжнародних організацій, які мають відмінні від інших джерел характеристики [8]. Звісно, заперечувати значення таких документів для розвитку та становлення сучасного міжнародного права неможливо, адже саме до таких документів належать Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., та Гельсінський заключний акт 1975 р. Будучи за своєю природою актами «м'якого» права, такі джерела можуть служити доказом існування звичаю в міжнародному праві.
Міжнародне право не можна звести виключно до міжнародних договорів. Слід шукати той елемент, який зможе повернути між-народному праву повагу як найефективнішому регулятору відносин між державами. Ним може стати opinio juris - класичний елемент міжнародного звичаю, який свідчить про ви-знання суб'єктом за правилом поведінки обов'язкового характеру. Таким чином можна буде змістити наголос із форми існування норми на її нормативність. Від того, як ми розуміємо нормативність джерела, залежить розуміння нормативності всієї системи. Якщо для джерел національного права категорія нормативності не є сумнівною, то для джерел між-народного права ця категорія є відносною, причому сама нормативність є абсолютною якщо мова йде про категорію принципів між-народного права незалежно від форми їх за-кріплення , та відносною, якщо мова йде про договір та звичай. Стосовно договору ця відносність є об'єктивною, оскільки існує чіткий намір сторін щодо обов'язковості такого договору саме для них, однак така нормативність об'єктивно виражається у формі підписання, ратифікації, приєднання або в інший спосіб, обумовлений сторонами. Складніше з нормативністю міжнародних звичаїв, оскільки нормативність у даному випадку є не просто відносною. Така відносність має подвійний характер: об'єктивний (практика) та суб'єктивний (opinio juris), причому об'єктивний та суб'єктивний елементи мають збігатися, оскільки без цього збігу нормативність звичаю не виникає. Нормативність міжнародного права в сучасному його розумінні є вертикальною, оскільки в її основі знаходяться норми jus cogens. Це не означає, що до виникнення імперативної норми ознак нормативності не існувало взагалі, вона існувала у вигляді горизонтальної нормативності. Звичайно, і горизонтальна, і вертикальна нормативність взаємопов'язані між собою і не існують одна поза одною.
Висновки. Міжнародне право, запозичую-чи окремі правові прийоми національного права, залишається системою, відмінною від національної, з унікальною системою джерел, не притаманною внутрішньодержавному праву, що зумовлено відсутністю інституційної системи зі
створення норм міжнародного права, аналогічної внутрішньодержавній. Це не вказує на неефективність таких норм, а лише означає, що такі норми є надзвичайно специфічними і застосування навіть теорії держави та права до вивчення міжнародно-правових феноменів допустимо лише mutatis mutandis.
Це, власне, було підтверджено міжнародною судовою практикою. Зокрема, при вирішенні спору щодо військових та напіввійськових дій на території Нікарагуа (Нікарагуа проти США) Міжнародний Суд застосував Заключний акт НБСЄ 1975 р. щодо дій Нікарагуа, виходячи з того, що цей документ регіонального характеру містить принципи загального міжнародного права [9].
Література
Goldsmith Jack L. The Limits of International Law / Jack L. Goldsmith, Eric Posner. - Oxford University Press, 2005. - 272 p.
Henkin L. How Nations Behave: law and Foreign Policy / Louis Henkin. - Columbia University Press, 1979. - 400 p.
Лукашук И. И. Источники международного права / И. И. Л–кашук. - К., 1966. - 126 с.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. - № 30. - Ст. 141.
Continental Shelf (Libyan Arab Jamahiriya/Malta) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.icj-cij.org/docket/index.php?p1=3&p2=3&k=a8&case=68&code=lm&p3=5.
International Court of Justice. North Sea Continental Shelf Cases. Judgment of 20 February 1969. - The Hague, 1969.
Даниленко Г. М. Обычай в современном международном праве / Г. М. Даниленко ; отв. ред. А. П. Мовчан. - М. : Наука, 1988. - Ст. 69-74.
Degan V. Some objective features in positive international law. Theory of International Law at the treshold of 21st Century / V. Degan. - Kluwer Lar International, 1996. - P. 133-140.
Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.icj-cij.org/docket/index.php?p1=3&p2=4.
< Попередня Наступна >