272

---

Н.Ю. Мельничук

ПОНЯТТЯ „ЗЛОЧИН” ТА „ПОКАРАННЯ” У ТРАКТУВАННІ ЧЕЗАРЕ БЕККАРІА В КОНТЕКСТІ ІДЕЙ ПРОСВІТНИЦТВА

Осмислюється філософський аспект трактування понять „злочин” та „покарання” італійським юристом Чезаре Беккаріа, а також з’ясовується характер об’єктивації ідей Просвітництва у його філософуванні.

Ключові слова: категорії, злочин, покарання, Просвітництво, гуманізм.

Постановка проблеми. Потреба оперування категоріями „злочин” та „покарання” при розв’язанні актуальних системних проблем, зокрема тих, що охоплюють широкий спектр сучасних соціальних, політичних, правових, етнокультурних, світоглядних, релігійних питань, висуває вимогу не лише філософсько-правничого, а й історико-філософського осмислення цих категорій. Адже одна з актуальних проблем сьогодення у науковій площині пов’язана з тим, що перебування „злочину” та „покарання” у полі зацікавлення не лише кримінального права, а й історії та філософії права, соціології, політології, етики, психології, етнології, науки церковного права тощо, спричинило до того, що юристи та представники інших спеціальностей при оперуванні термінами „злочин” та „покарання” спілкуються різними науковими мовами, що стає на заваді повно­цінному інформаційному обміну, міждисциплінарному взаємо­розумінню, а відтак – інтеграції наукових потужностей в єдиний комплекс, скерований на удосконалення законодавчої практики й вироблення узгоджених концептуальних моделей та прогнозів розвитку українського суспільства. Зазначена проблема не може бути вирішена без системного осмислення категорій „злочин” та „покарання”, в тому числі й у філософському просторі.

Стан дослідження. У науковій літературі „злочин” та „покарання” головним чином досліджувалися як поняття кримінального права. Зокрема, такі фахівці з кримінального права, як

А.А. Герцензон, М.Д. Дур­манов, В.К. Грищук, Н.Ф. Кузнєцова, В.М. Кудрявцев, Б.О. Курінов та ін. вивчали ознаки злочину, аналізували визначення злочину та покарання, еволюцію цих понять, розглядали підстави кримінальної відповідальності, функції та мету покарання тощо. Водночас у параметрах соціології „злочин” та „покарання” розглядалися як соціальне явище; у рамках науки церковного права – в контексті церковної карної санкції; в коорди­натах історії релігії – у співвіднесенні з поняттями гріх та злочин, а також на тлі осмислення впливу канонічного права на формування кримі­нально-правової політики тощо [1; 2; 3; 4; 5].

На цьому тлі очевидною стає необхідність осмислення тих філософських праць, що проливають світло на характер еволюції вказаних категорій. У цьому контексті особливої ваги набуває дослідження специфіки трактування „злочину” та „покарання” юристом та філосо­фом Чезаре Беккаріа.

Виклад основних положень. Італійський юрист Чезаре Беккаріа, автор трактату „Про злочини і покарання” [6], мав величезний вплив не лише на правове мислення ХУІІІ ст., а й на формування парадигми кримінального права. Втім, аби оцінити його працю, насамперед необхідно зважити на те, в яку епоху вона була написана, віддаючи належне саме фактові її появи. Досить лише сказати, що на той час у рідному місті Беккаріа, чисельність мешканців якого становила близько 120000 осіб, з яких 77000 перебували в тюрмах, страти відбувалися щодня – подеколи по шість чоловік за одним заходом [7, с. 5]. Подібна ситуація панувала й у всій країні. Кримінальне судочинство того часу повністю відповідало середньовічним принципам. Зі звинувачуваними обходилися як зі злочинцями, їх заковували у кайдани, піддавали тортурам, позбавляли захисту. Існувала кричуща нерівноправність покарань (визначалися залежно від соціального статусу звинувачуваного), їх непропорційність (щодо злочину) й жорстокість (колесування тощо). Смертна кара застосовувалася до 115-ти видів злочинів. Для багатьох країн не дивиною були такі різновиди смертної кари, як скидання з вершини скелі, побиття камінням, повішання, закопування живцем у землю, роздавлювання залізними санями чи колесами, розчавлювання під ногами коней чи слонів, здирання шкіри з голови до ніг, виривання ребер і нутрощів залізними гаками, спалювання факелами чи на вогнищах, розпилювання навпіл, виривання серця й биття ним по обличчю страченого тощо [8, с. 77]. Під кримінальне покарання підпадала величезна кількість проступків релігійного характеру. Кримінальне законодавство рівною мірою як і каральна практика та теорія кримінального права і процесу, виразно суперечили ідеям просвітницької філософії та й загалом актуальним потребам класу буржуазії.

Не дивно, що для передових людей того часу очевидною стала потреба відходу правової політики від середньовічної практики. З-під пера Беккаріа, якого Вольтер пізніше назвав „захисником людяності” [8, с 80], фактично вийшов маніфест правового гуманізму. У цьому „маніфесті” (тобто праці „Про злочини і покарання”) Беккаріа трактує „злочин” як діяння, яке суперечить загальному благу. Він стверджує, що злочини зумовлюються зіткненням особистих інтересів і збільшуються відповідно до вигод, які кожен для себе має на фоні суспільної невпо­рядкованості [6, с 95-96]. Замислюючись над тим, що саме слід вважати істинним мірилом злочину, Беккаріа висловлює думку, що таким не можуть виступати наміри, оскільки, по-перше, вони залежать від швидко змінюваних настроїв; по-друге, люди, які керуються ницими намірами, можуть завдати суспільству меншої шкоди, аніж ті, що діють під впливом найкращих бажань. Заперечує Беккаріа й те, що начебто мірилом злочину може бути статус постраждалого. У зв’язку з цим він зауважує, що якби ступінь важкості злочину визначався статусом постраждалого, тоді тій людині, яка виявила неповагу до Бога, довелося б зазнати суворішого покарання, аніж тому, хто вбив монарха. Мірилом злочину, як вважає Беккаріа, не може бути й важкість гріха, оскільки ступінь гріха вимірюється злобою серця, глибинну суть якої неможливо пізнати без Божого одкровення [6, с 97-98].

Таким чином, заперечивши, як мірило злочину, „намір”, „статус постраждалого” та „важкість гріха”, Беккаріа доходить висновку, що єдиним істинним критерієм виступає шкода, заподіяна суспільству, в тому числі й шкода, яка завдається суспільству шляхом скоєння зло­чинів проти приватних осіб. Окреслюючи злочини за їх родами, Беккаріа виділяє з них ті, що руйнують суспільство, злочини проти приватних осіб та злочини, які полягають у порушенні суспільного і особистого спокою громадян [6, с 98-99, 102]. Особливо важкими злочинами Беккаріа вважає ті, що руйнують суспільство або викликають загибель його першої особи. До наступного різновиду він зараховує ті, що порушують особисту безпеку, тобто полягають у зазіханні на життя, власність та честь громадян. До третього роду злочинів (що їх вважає найменш важкими) Беккаріа зараховує шум і бійки на вулицях, фанатичні проповіді, які збурюють людей, тощо.

Різницю за ступенем важкості між першим та другим родом злочинів Беккаріа вбачає у тому, що хоча будь-який злочин (навіть якщо він скерований проти приватних осіб) завдає шкоду суспільству, однак не кожен злочин націлений на руйнування суспільства.

При аналізі поняття „покарання” Беккаріа відштовхується від таких спонукальних сил, як „насолода” та „страждання”, на фоні яких покарання в контексті законодавчого права розглядається ним як таке, що володіє запобіжною силою завдяки природному прагненню людини уникнути страждання. Загалом покарання Беккаріа розглядає як політичні перешкоди, які запобігають можливим шкідливим наслідкам від взаємного зіткнення сили, скерованої на досягнення особистого благополуччя і протидіючих їй засобів [6, с. 95, 98–99]. Мету покарання Беккаріа вбачає не в катуванні й стражданні злочинця і не в тому, щоб „зробити неіснуючим” уже скоєний злочин, а винятково в тому, щоб перешкодити винуватцю знову нанести шкоду суспільству, а також втримати інших від здійснення аналогічних злочинів. Тому, як вважає Беккаріа, належить вдаватися лише до таких покарань, які б справляли найбільш сильне і довготривале враження на душу людей, будучи водночас найменш болісними для тіла злочинця.

Беккаріа висловлюється проти застосування тортур. Катування, як стверджує він, не може бути засобом встановлення істини, оскільки витривалість людей має свої межі. Відтак відчуття болю здатне сягнути такого рівня, що людина зізнається у чому завгодно, аби лише припи­нились тортури. Беккаріа впевнений, що катування знищують різницю між винним та невинним, позаяк ніхто не може бути названий злочинцем, поки не буде винесено звинувачувального вироку.

Злочин, на думку Беккаріа, може бути доведено або не доведено. Якщо його доведено, то за нього можна призначити тільки те покарання, що є встановлене законом, а відтак катування – неправомірне. Якщо ж злочин не доведено, то катування – протизаконне, оскільки не можна катувати невинного, що ним, за законом, повинен вважатися кожен, чий злочин не доведено [6, с. 103, 108–110].

В окреслених рамках розглядає Беккаріа й проблему попереднього ув’язнення, стверджуючи, що останнє є лише звичайним затриманням громадянина до визнання його провини. Однак, оскільки по суті це за­тримання є нічим іншим, як покаранням, то воно має бути якнайкорот­шим та суворим лише настільки, аби запобігти втечі чи приховуванню доказів злочину. Вважаючи, що покарання має відповідати природі злочину, Беккаріа стверджує, що за крадіж без насилля варто було б карати грошовою пенею, оскільки той, хто має намір збагатитися за рахунок іншого, повинен зазнати відповідних збитків у своєму майні. Але крадіжки переважно здійснюють люди бідні, а грошові покарання тягарем лягають на всю родину, то за крадіж слід було б карати примусовими роботами на користь суспільства. Якщо крадіжка поєднана з насиллям, то засудження до примусових робіт, як стверджує Беккаріа, повинне поєднуватися з тілесним покаранням, оскільки безглуздо було б прирівнювати життя потерпілого до (хай навіть і великої) суми грошей. Через те, що крадіж з насильством і крадіж із застосуванням хитрощів є різні за своєю природою, то очевидною неправомірно присудження за них ідентичних покарань [6, с. 115-119].

Стосовно конфіскації майна Беккаріа притримується думки, що таке покарання не відповідає вимогам політичної свободи, яка передбачає лише особисте покарання, а при конфіскації майна через злочин однієї людини страждають невинні члени родини. Відтак зазначене покарання, хоча й приносить певну користь, однак не завжди є справедливим, тобто має місце корисна несправедливість, котра не може братися на озброєння законодавцем, який не визнає тиранії [6, с 121, 138].

При аналізі поняття „покарання” у контексті гуманістичних ідей Беккаріа висловлює думку про необхідність пом’якшення покарань, стверджуючи, що чи жорстокіші покарання, тим озлобленішими стають люди. Розглядаючи „покарання” на фоні необхідності удосконалення суспільства, Беккаріа вважає, що покарання повинні пом’якшуватися в міру еволюції нації. Він дотримується тієї думки, що найголовнішим засобом, який стримує злочини, є не жорстокість покарань, а їх немину­чість, оскільки усвідомлення неминучості навіть і помірного покарання справляє завжди більше враження, ніж страх перед жорстокішим покаранням, але таким, що супроводжується сподіваннями на безкарність. У зв’язку з цим Беккаріа зазначає, що для результативності покарання достатньо, аби зло покарання перевищувало вигоду, яку отримує зло­чинець від свого злочину. В цей „надлишок зла” повинні входити також неминучість покарання і втрата вигод, що їх могла б отримати людина, якби вона не скоїла злочин [6, с. 124, 156].

Заперечуючи право держави засуджувати до смертної кари, Беккаріа стверджує, що неможливо припустити, щоб у спільному договорі містилася згода індивідів на те, аби їх прирікали на смерть. Своє переконання стосовно неправомірності смертної кари він аргументує тим, що люди не мають права вбивати собі подібних, до того ж смертна кара не може бути корисною й через те, що подає людям взірець жорстокості. Беккаріа називає безглуздям такий стан, коли закони, які забороняють і карають убивство, самі схвалюють його публічне здійснення, а мораль, котра проповідує, що вбивство є злодіянням, мовчить, коли вдаються до вбивства під час виконання смертної кари.

Обґрунтовуючи необхідність заміни смертної кари довічним ув’язненням, Беккаріа стверджує, що воно не лише для злочинця, а й в очах оточення набагато страшніше, ніж миттєва екзекуція, оскільки на людські почуття стійкіше діють не сильні (однак швидкоплинні потрясіння), а слабкіші, проте частіше повторювані враження, у зв’язку з чим найбільший вплив на душу людини справляє не суворість, а довготривалість покарання [6, с. 125–130].

Пригадаємо, що пізніше, заперечуючи твердження Беккаріа стосовно того, що неможливо припустити, аби у суспільному договорі містилася згода індивідів на те, аби їх прирікали на смерть, Гегель висував той аргумент, що держава взагалі не договір, а захист і забезпечення життя й власності індивідів. Він писав: „Держава – це те найвище, що претендує на саме це життя і власність і вимагає, щоб вони були принесені в жертву ” [9, с. 97].

Вважаючи, що між злочином та покаранням повинна існувати співмірність, Беккаріа подає класифікацію злочинів за низхідною – від злочинів, що руйнують суспільство, до злочинів, котрі зазіхають на права приватної особи, і нарешті – тих, що порушують суспільний і особистий спокій громадян.

Наголошуючи на необхідності градації покарань, Беккаріа стверджує, що вона має базуватися на закономірності, яка б унемож­ливлювала призначення за злочини „першого ступеня” таких покарань, які б відповідали злочину „останнього ступеня”. Так, найсуворішого покарання заслуговують, на думку Беккаріа, особливо важкі злочини, обто ті, що руйнують суспільство чи зазіхають на його першу особу [6, с. 96, 103, 199].

По низхідній за цими покараннями йдуть ті, що пов’язані з пору­шенням права на безпеку та свободу громадян, як-от – убивства й крадіжки. Покарання за такі злочини, на переконання Беккаріа, повинні бути серед найзначиміших серед сформульованих законом покарань, оскільки безпека приватних осіб - головна мета кожного законного об’єднання. Втім покарання за злочин не може бути визнане справед­ливим, якщо для запобігання цьому злочину закон не застосував усіх доступних на конкретному етапі засобів [6, с. 99, 137].

За посягання на безпеку та свободу громадян, як вважає Беккаріа, повинні каратися в тому числі й вельможі та власть імущі, оскільки, якщо вони вдаються до порушення права на безпеку та свободу інших громадян, то їх приклад руйнує в підданих поняття справедливості, встановлюючи тим самим право сильного, однаково небезпечне як для тих, хто ним користується, так і для тих, хто від нього страждає.

За злочини проти особи усі без винятку мають зазнавати покарань, оскільки в засадах міри покарання лежить не статус винного, а завдана ним суспільству шкода. Ні знатний, ні багатий, переконаний Беккаріа, не повинні мати права відкупитися грошима за злочини проти слабких і бідних, інакше багатство „перетвориться на опору тиранії” [6, с 116-117].

Покарання, на думку Беккаріа, мають бути співмірними зі злочинами не лише з огляду на ступінь їх важкості, а й за способом виконання. Так, якщо винуватець буде звільнений від покарання через те, що постраждалий пробачив йому, це відповідатиме вимогам милосердя й людяності, але суперечитиме суспільному благу. Окремий громадянин може відмовитися від відшкодування і пробачити винуватцеві, однак це не усуває необхідності покарання, оскільки воно здійснюється заради запобігання аналогічних злочинів [6, с 133].

Порушуючи питання зв’язку „злочину” і „покарання” як ідей, Беккаріа стверджує, що між злочином та покаранням існує тип зв’язку, при якому злочин виступає як причина, покарання - як наслідок. Для того, щоб зафіксувати цей зв’язок у свідомості людей дійсно як причину та наслідок, необхідно, на думку Беккаріа, аби у часових вимірах пока­рання було максимально наближеним до злочину.

Ознакою досконалості карної системи, вважає Беккаріа, є такий стан речей, коли „покарання” у своїй реалізації є настільки справедливим, вчасним і оптимальним, що немає потреби вдаватися до помилувань, негативний наслідок яких полягає у тому, що вони не лише підривають переконання стосовно покарання як необхідного наслідку злочину, а й живлять надією на безкарність, породжуючи думку, що якщо можливе помилування, то виконання покарання над тими, кого не помилували, - це скоріш зловживання силою, ніж прояв правосуддя [6, с 116, 155].

Стверджуючи, що краще попереджувати злочини, аніж карати за них, Беккаріа підкреслює, що для ефективного запобігання злочинності необхідно зробити так, щоб закони були зрозумілими та простими, опікувалися б не певними суспільними станами, а всіма без винятку громадянами, які повинні боятися не окремих осіб, а законів.

Вважаючи, що забороняти всі ті дії, які можуть привести до злочину, не означає запобігати злочинності, Беккаріа наполягає, аби в процесі виховання наголос здійснювався не на заборонах та наказах, а на відвертанні дітей від зла шляхом їх переконування у неминучості тих чи інших наслідків [6, с. 150, 154].

Висновки. Як бачимо, у параметрах філософсько-правового осмислення Беккаріа окреслював „ злочин” як дію, що суперечить суспільному благу, вважаючи такою і дію (як-от зазіхання на життя, власність та честь), скеровану проти приватних осіб.

Вдаючись до розгляду „покарання”, Беккаріа не намагався дати визначення, однак сформулював ті ознаки, які, на його думку, мають бути притаманні покаранню, аби воно не виступало як „насилля одного чи багатьох над окремими громадянами”. Мається на увазі те, що покарання має бути співмірним злочину, повинне бути публічним та здійснюватися в оптимально короткі терміни.

Виводячи принцип верховенства профілактичної карної політики, Беккаріа окреслює покарання не як помсту чи відплату за злочин, а як засіб запобігання злочинності.

Працю Беккаріа високо цінували французькі просвітителі, зокрема Дідро, а особливо Вольтер, який радив юристам частіше її перечитувати. До речі, цей французький філософ видав „Коментар до книги про злочин і покарання”, який водночас містить й фактологічні підтвердження до текстів Беккаріа.

Втім ми далекі від того, аби говорити про якісь односторонні впливи – скажімо, трактату Беккаріа на французьких просвітителів. Адже, попри визнання інтелектуальної дії книги в параметрах правового мислення Франції ХVІІІ ст., варто пам’ятати, що Беккаріа, створюючи свою працю, перебував у спільній духовній площині з Дідро та Вольтером, не говорячи вже про той безпосередній імпульс, що його він отримав від праць Жан-Жака Руссо, присвячених проблематиці суспільного договору.

Отже, ті пропозиції, що їх Беккаріа вніс, наполягаючи на відході (у правовій сфері) від середньовічної практики, були орієнтовані на наступні принципи: краще попереджувати злочини, аніж карати за них; покарання повинне бути справедливим, вчасним і оптимальним;

чим скоріше здійснюється покарання за злочин, тим воно справедливіше та корисніше;

надання достатнього часу для захисту; гласність судового розгляду (відміна таємних обвинувачень);

презумпція невинності; скасування мети покарання як відплати на користь запобігання злочинам; відміна жорстоких видів покарань;

заміна смертної кари на довічне ув’язнення; домінування профі­лактичної політики в запобіганні злочинам.

Очевидним є те, що ці пропозиції грунтувалися на передових ідеях Просвітництва у контексті ідеалів гуманізму.

––––––––––

Яворський М. Розуміння карної санкції у Церкві // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.icl.org.ua/index.php?option=com_content&task= view&id=208&Itemid=66. 11.08.07.

Есипов В. Грех и преступление. Святотатство и кража / В. Есипов. – СПб., 1894.

Логвінов С.М. Цивілізація „в законі” / С.М. Логвінов // Філософська думка. – 2005. – № 4. – С. 118–132.

Волощенко О.М. Канонічне право як окрема система права / О.М. Воло-щенко // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 2. – С. 52–56.

Сорокин П.А. Преступление и кара, подвиг и награда: социологический yтюд об основнuх формах общественного поведения и морали / П.А. Сорокин; вступ. ст., сост. и примеч. В.В. Сапова. – М.: Астрель, 2006. – 618 с.

Беккариа Ч. О преступлениях и наказаних / Ч. Беккариа. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 184 с.

Овчинский В.С. Чезаре Беккариа. Предисловие составителя серии „Библиотека криминолога” / В.С. Овчинский // Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: ИНФРА-М, 2004.

Вольтер. Комментарий к книге о преступлениях и наказаниях / Вольтер / / Избранные произведения по уголовному праву и процессу; пер. с франц. – М.: Госюриздат, 1956. – С. 63–97.

Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права, або Природне право і держа­вознавство / Г.В.Ф. Гегель; пер.з нім. – К.: Юніверс, 2000. – 336 с.

 

< Попередня   Наступна >