311

---

О.В. Батюк

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРОВАДЖЕННЯ НЕВІДКЛАДНИХ СЛІДЧИХ ДІЙ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

На підставі узагальнення положень, висунутих провідними фа­хівцями з криміналістики щодо змісту невідкладних слідчих дій, які проводяться при розслідуванні злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, автор обґрунтовує пропозиції щодо використання у криміналіс­тичній тактиці невідкладних слідчих дій з метою успішного виявлен­ня, фіксації та вилучення слідів злочинів, що вчиняються в установах виконання покарань.

Ключові слова: злочин, сліди, розслідування, слідчі дії, устано­ви виконання покарань.

Постановка проблеми. Про актуальність цієї теми свідчить, зо­крема, той факт, що за даними судово-слідчої практики, щорічно засу­дженими вчиняється до 400 злочинів [1, с. 166], при цьому значна частина з них взагалі не реєструється, тобто залишається латентною. На наш погляд, саме однією з причин такого стану є неналежне проведен­ня невідкладних слідчих дій при розслідуванні злочинів, вчинених в установах виконання покарань (УВП), та низький рівень агентурно-оперативного забезпечення цього процесу. Негативно на процес роз­слідування такої категорії кримінальних справ впливає і відсутність однозначного тлумачення термінів «невідкладні слідчі дії» та «невід­кладні оперативно-розшукові заходи».

Стан дослідження. У науковій літературі ця проблема стала по­стійним об’єктом або предметом вивчення. Їй присвячено чимало пуб­лікацій як вітчизняних (О.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, В.В. Король, Є.Д. Лукянчиков, В.Т. Маляренко, Д.П. Прісьменний, В.М. Тертишник, Ю.І. Шостак та ін.), так і зарубіжних учених (Ю.М. Бєлозєров, М.М. Гапанович, Н.Ю. Кузнєцова, О.В. Побєдкін, В.М. Яшин). Проте у контексті, що стосується певної специфіки боротьби

зі злочинністю у місцях позбавлення волі, ця тематика розроблена недостатньо. Зокре­ма, досі не визначено на законодавчому рівні зміст терміну «слідчі дії в УВП», який вживається як в теорії, так і на практиці і в залеж­ності від суб’єкта застосування розуміється неоднозначно. А саме на цей аспект слід звернути особливу увага. Тому наша мета – об­ґрунтувати, враховуючи позиції провідних науковців в галузі кри­міналістики, зміст слідчих дій, які проводяться при розслідуванні злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, а відтак сформулю­вати конкретні пропозиції ефективного використання у криміналіс­тичній тактиці невідкладних слідчих дій з метою успішного вияв­лення, фіксації та вилучення слідів злочинів, що вчиняються у міс­цях позбавлення волі.

Виклад основних положень. Для того, щоб з’ясувати об’єк­тивну природу поняття «невідкладні слідчі дії», важливо звернутися до історичних джерел його походження і розвитку. Як показує аналіз нау­кових джерел, вперше на правовому рівні про невідкладні слідчі дії згадано ще у XVII ст., коли суддя став активним учасником криміна­льного процесу, а засобами доказування було затримання особи на «гарячому» (зокрема, викрадену річ було виявлено у підозрюваного у вчиненні злочину), загальний обшук, поголовне опитування більшості або меншості місцевих жителів, власне визнання вини (явка з пови­нною) і тісно пов’язані з нею тортури. Так, у 1716 р. у «Короткому відображенні процесів чи судових тяжб», що було додатком до «Вій­ськового статусу», вперше введено провадження, що тепер називається експертизою. У межах цієї слідчої дії вимагалося «визначати людей, які б тіло мертвого мали різати та достеменно визначати, яка причина смерті була» [2, с 72].

Дослідження зводу законів Російської імперії 1832 р. свід­чить, що збирання та записування в установленому порядку всіх доказів по справі здійснювалося шляхом проведення допитів, огля­дів, експертиз, обшуків та виїмок у ході попереднього і формально­го слідства. Основні ж підходи до створення системи слідчих дій як упорядкованого погодженого та взаємообумовленого їх комплексу в тій частині України, що входила до склад Російської імперії та керувалася її законодавством, вперше були визначені у Статуті кримінального судочинства 1864 р. [3, с 86-124]. Доцільно відзна­чити, що у цьому нормативно-правовому акті чи не вперше прояви­лися ознаки системності, а саме:

початкові глави розділу «Про попереднє слідство» були при­свячені не тільки загальним питанням, а й суб’єктам та умовам прове­дення слідчих дій, крім того, тут визначалася «сутність обов’язків і ступінь влади» судових слідчих, прокурорів та їх товаришів, форму­лювалися правила участі поліції у проведенні попереднього розсліду­вання, до того ж законодавець з урахуванням ієрархічного підходу плавно знижував рівень загальності та визначав одиничні положення, в основному ті, що стосувалися окремих слідчих дій, закріплюючи та­ким чином їх системний характер;

ознаки структурованості слідчих дій були зазначені і в розділі другому Статуту «Про попереднє розслідування» та в деяких главах, зокрема, в четвертій «Про дослідження події злочину», п’ятій «Про пред’явлення обвинуваченого слідству та для його допиту», сьомій «Про виклик і допит свідків», при цьому і поняття, і процесуальний режим проведення більшості слідчих дій теж мали належне правове забезпечення (закріплені в главі п’ятій);

наявність внутрішньо організованої сукупності елементів як обов’язкової ознаки системи підтверджується тим, що перелік слідчих дій був складений в певній (логічно обґрунтованій) послідовності, яка відображала типовий хід розслідування по кримінальній справі; так, правова регламентація слідчих дій розпочиналася з огляду та освідування (відділення перше); відділення друге «Розшук предметів, що свідчать про наявність злочину, де йшлося про обшук і виїмку в буди­нку»; в главі п’ятій встановлювався порядок допиту обвинуваченого, а в главі сьомій - порядок допиту свідка; глава дев’ята визначала види протоколів слідчих дій; глава одинадцята – відповідальність поліцей­ських чинів і судових лікарів за слідчі дії, а дванадцята – порядок оскарження слідчих дій.

Щоправда, у статуті не було визначено вичерпного та необхід­ного переліку слідчих дій, включаючи і невідкладні, що стало для по­дальших аналогічних нормативно-правових актів «хронічною хворо­бою», породило та продовжує тривалі дискусії з цих питань серед вче­них і у певній мірі негативно впливає на стан правозастосувальної практики [4, с. 35].

Суттєвих змін зазнало провадження слідчих дій в Росії після жовтневого перевороту 1917 р., коли було відмінено попередній поря­док кримінального судочинства, у тому числі на Україні. Декретом про суд, прийнятому 22 листопада (5 грудня) 1917 р., розслідування злочи­нів було покладено на місцевих суддів. Для проведення попереднього слідства по справах, які були підсудні революційним трибуналам, при губернських і міських радах створювались особливі слідчі комісії. У відповідності з «Положенням про народний суд РРФСР» 1920 р. попе­реднє розслідування проводилося народними слідчими [5, с. 17]. У той самий час на цій стадії міліції відводилася другорядна роль.

Слід відзначити, що не змінилося таке положення і після прийняття Кримінально-процесуальних кодексів (КПК) союзних республік у 1922 р., включаючи й Україну, хоча певні кроки щодо розвитку слідчих дій були здійснені. Зокрема, в КПК закріпили процесуальний порядок призначення та проведення експертизи, у тому числі комісійної та повторної [6, с. 69–70]. Разом з тим, зако­нодавець необґрунтовано відніс до числа слідчих дій, спрямованих па збирання доказів, пред’явлення обвинувачення та пред’явлення обвинувального висновку. Так, КПК передбачав, що протоколи освідування складаються і підписуються особою, яка проводить цю слідчу дію. Крім того, усупереч логіці розслідування черговість слідчих дій була дана в тексті закону в такій послідовності: пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, допит свідків і експертів, обшук і виїмка, огляд і освідування.

Водночас слідчий отримав право не проводити попереднього розслідування або обмежуватися провадженням окремих слідчих дій. На практиці це приводило до того, що слідчий фактично самоусувався від вчинення більшості слідчих дій і по суті виступав як оформлювач результатів діяльності оперативних служб, включаючи місця позбав­лення волі, при очевидному домінуванні оперативно-розшукової діяльності (ОРД) над кримінально-процесуальною. Так, у п. 6 Інструк­ції по боротьбі з бандитизмом (таємно), затвердженої Міністром внутрішніх справ Української Народної Республіки 18 жовтня 1918 р., було зазначено, що «запідозрених у причетності до більшо­визму піддавати негайному затриманню і поступати з ними відпові­дно тимчасового закону про надзвичайні заходи боротьби з банди­тизмом» [7, с 520]. Цей підзаконний нормативний акт, по суті, розв’язав руки для терору і свавілля.

Цікавим у зв’язку з цим є і п. 7 цієї Інструкції, де встановлюва­лося співвідношення негласних співробітників до об’єктів зовнішнього спостереження (один агент на 8 будинків і прилеглих будівель та один -на 10 будинків залежно від місцевих умов).

Питання про поняття і зміст невідкладних слідчих дій у кримі­нальному судочинстві вперше виникло у зв’язку з введенням у ст. 29 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. [8, с 437-438]. У цьому нормативному акті, як і в КПК України 1960 р. [9], не було сформулювано визначення цього поняття. В обох випадках законодавець обмежився лише переліком невідкладних слід­чих дій і деяких умов їх проводження. До них, зокрема, належали огляд, обшук, виїмка, освідування, затримання, допит підозрюваного, допит потерпілих і свідків (ст. 29 «Дізнання» Основ кримінального судочинства). Ця обставина стала основною причиною виникнення різного розуміння як у практичному, так і у теоретичному сенсі приро­ди невідкладних слідчих дій. Як результат, у нині чинному КПК Укра­їни нема переліку невідкладних слідчих дій, а є лише посилання на цей термін у ст. 104 без його пояснення.

У доктринальних джерелах до невідкладних слідчих дій пропо­нують віднести: допит, огляд, освідування, пред’явлення для впізнан­ня, обшук, виїмку, зняття інформації з каналів зв’язку, призначення експертизи тощо [10, с 447]. А в законодавстві введений ще один тер­мін, що є дотичним до попереднього, - «невідкладні оперативно-розшукові заходи» (ч. 1 ст. 103 КПК України), який також не отримав так званого аутентичного тлумачення (роз’яснення правової норми, що дається органом, який її видав) [11, с 413].

Ці та інші прогалини, що є у чинному кримінально-процесуа­льному законодавстві України, стають, як свідчать результати науко­вих досліджень, детермінантами злочинності у місцях позбавлення волі [12, с 174-202] та вкрай негативно впливають на стан і рівень профілактики злочинів в установах виконання покарань (УВП) на стадії готування та замаху (ст.ст. 14–15 КК України) – так званої попере­дньої злочинної діяльності [13, с. 234].

На наш погляд, саме в такому розумінні зміст заходів з протидії злочинності на цих стадіях співпадає з поняттям невідкладних оперативно-розшукових заходів, що мають спрямовуватися на виявлення ознак готування та замаху на вчинення злочину. Саме в умовах УВП зазначена діяльність має свою специфіку, що обумовлено особливос­тями кримінально-виконавчих відносин (нерівнозначне правове стано­вище суб’єктів цих відносин, процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком і повністю регламентований нормами права, реа­лізація цих правовідносин не допускає їх розриву в разі взаємного по­рушення обов’язків сторонами чи принаймні одного із суб’єктів тощо) [14, с. 31] та місцем вчинення злочину (як об’єктивної ознаки злочи­ну). Останнє, зокрема, є визначальним у визначенні змісту життєдіяль­ності засуджених, які, з одного боку, мають (це витікає з їх правового статусу) виконувати законні вимоги адміністрації УВП, а з іншого, – жити за правилами співтовариства засуджених як у конкретному мікро-середовищі, так і за формальними вимогами злочинної «субкультури» [15, с. 44]. Таке двостатусне становище засуджених негативно по­значається й на організації невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів при проведенні розслідування вчинених злочинів у місцях позбавлення волі та детермінує відмінності цієї діяльності від тієї, що здійснюється за межами УВП (в умовах вільного суспільства).

Як показує практика, у таких умовах виникають складнощі у виявленні свідків, співучасників злочину та у закріпленні матеріальних доказів по справі (засобів і знарядь злочинів, їх місця, обстановки то­що). У зв’язку з цим актуальними та найбільш ефективними у таких ситуаціях стають невідкладні оперативно-розшукові заходи. З цього приводу В.І. Куклін пише: «...Незалежно від способу отримання тих чи інших даних про готування, замах чи вчинений злочин, вони ставлять нас перед необхідністю проведення відповідних заходів, а їх виконан­ня переслідує мету отримання певного результату. Звідси видно, що отримання відомостей про злочин у результаті проведеної оперативної роботи, є умовою здійснення невідкладних слідчих дій з метою отри­мання будь-яких доказів, а отримання останніх, зрештою, і визначає завдання» [16, с. 13]. Отже, виходячи зі змісту тези про єдність за­вдань, які є характерними як для невідкладних слідчих дій, так і для невідкладних оперативно-розшукових заходів, можна говорити про єдність їх мети в умовах вчинення злочину в УВП, а саме: це є збирання вихідних даних про подію злочину, виявлення та закріплення його слідів тощо.

Проте, якщо при розслідуванні злочинів загальної спрямованос­ті з нині існуючою позицією законодавця можна погодитися (про від­сутність у законі чіткого переліку невідкладних слідчих дій), то здійс­нення такої діяльності у місцях позбавлення волі об’єктивно потребує не тільки їх правового закріплення, а й змістовного визначення. Саме такий висновок витікає з аналізу історичного генезису зазначених по­нять і практики діяльності правоохоронних органів та оперативних апаратів місць позбавлення волі.

На підставі вивчення теоретичних джерел, можна запропонува­ти наступне визначення поняття «невідкладні слідчі дії»: це - особлива форма процесуальної діяльності, що здійснюється органом дізнання у випадках, передбачених законом, з моменту офіційного отримання повідомлення про злочин і до моменту передачі кримінальної справи слідчому та спрямована на виявлення і фіксацію слідів злочину, а та­кож доказів, що вимагають негайного вилучення, дослідження та за­кріплення процесуальними формами і засобами.

Таким чином, системними елементами, що становлять зміст цього поняття, є:

форма процесуальної, а не будь-якої іншої діяльності, що здійснюється уповноваженими органами держави та їх службовими особами; при цьому процесуальною слід вважати лише таку діяль­ність, що передбачена КПК України, логічно витікає зі змісту ст. 1 цього кодексу: «Призначенням Кримінально-процесуального кодек­су України є визначення порядку провадження у кримінальних справах» [17];

винятковий перелік уповноважених органів на здійснення процесуальної діяльності є ті, що зазначені в ст. 101 «Органи діз­нання» та ст. 112 КПК України «Підслідність». Поняття «службова особа» дано у примітці до ст. 364 КК України «Зловживання вла­дою або службовим становищем» та у п. 1 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову прак­тику в справах про хабарництво» [18, с 235-236] - це особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представництв влади (у цьому випадку - виконавчої);

визначений порядок провадження дізнання у кримінальних справах (ст. 104 КПК) та умови передачі їх слідчим органам (ст. 102), причому випадки ці чітко зазначені у законі;

умови обов’язкового прийняття заяв і повідомлень про злочи­ни (тобто їх офіційної оцінки) і порядок їх розгляду визначені у ст. 97 КПК та відомчих нормативно-правових актах органів дізнання з пи­тань обліково-реєстраційної дисципліни ( зокрема, наказ ДДУПВП від 4 травня 2002 р. № 111 «Про затвердження Інструкції про порядок роз­гляду звернень громадян, їх особистого прийому в органах і установах виконання покарань» [19]). поняття злочину та його ознаки, визначені у ч. 1 ст. 1 КК України;

поняття доказів, дані у ст. 65 КПК України («...це будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку ор­ган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це ді­яння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирі­шенні справи»);

слід (у буквальному значенні), те, що залишилося після кого-, чого-небудь, є ознакою чогось, свідчить про щось; наслідок чиєїсь дія­льності, якої-небудь події, т. ін.

В теорії криміналістики визначено, що сліди злочину – це дані про подію злочину та особу злочинця, що зобов’язані виявляти та фік­сувати орган дізнання, слідчий і суд (ст. 64 КПК «Обставини, що під­лягають доказуванню у кримінальній справі»). Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судо­вих дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповно­важеними органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами (ч. 2 ст. 65 КПК «Докази»). До речі, криміна­лістичними засобами виявлення та фіксації слідів злочинів є: різнома­нітні пошукові засоби (наприклад, металошукач, прилади для пошуку трупів, щупи, т. ін.); апаратура для фіксування ходу та результатів слі­дчих дій і засоби оргтехніки (фотоапарат, комп’ютер, диктофон, т. ін.); речовини і матеріали, за допомогою яких можна фіксувати сліди зло­чину (селікон, гіпс, парафін, хімічні реактиви, т. ін.) [20, с. 76].

Натомість процесуальними формами є: дізнання, досудове слід­ство та судовий розгляд справи, а процесуальними засобами: постано­ви (ухвали), протоколи слідчих та судових дій.

На наш погляд, тільки за наявності усіх перерахованих елемен­тів невідкладні слідчі дії матимуть належний змістовний характер. Водночас, важливо у цьому ж контексті визначитися і з поняттям «невідкладні оперативно-розшукові заходи», що є складовою частиною поняття «невідкладні слідчі дії».

Враховуючи те, що на законодавчому рівні це поняття не визна­чене на підставі аналізу доктринальних джерел можна запропонувати дефініцію такого змісту: «Це система гласних і негласних дій, що здій­снюється органом дізнання у відповідності з вимогами нормативно-правових актів з питань оперативно-розшукової діяльності, з метою виявлення та фіксації слідів злочину та інших доказів, результати якої легалізовані у встановленому процесуальному порядку».

Висновки. Отже, при чинній правовій базі повною мірою лікві­дувати зазначені вище проблеми, що виникають при розкритті злочи­нів у місцях позбавлення волі, не можна. Для поліпшення ситуації по­трібно принаймні здійснити ряд новацій: по-перше, внести зміни та доповнення до чинного КПК України, а саме: ст. 103 КПК України доповнити приміткою, в якій дати визначення поняття «необхідні опе­ративно-розшукові заходи»; доповнити ст. 104 КПК України ч. 5, в якій визначити перелік невідкладних слідчих дій (за аналогією тих, що були закріплені у цій статті до внесення змін у КПК Законом Украї­ни від 30 червня 1993 р. [21]); по-друге, Внести зміни та доповнен­ня до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», а саме доповнити ст. 1 ч. 2 такого змісту: «Оперативно-розшукова діяльність здійснюється, крім цього, з метою забезпечення розкрит­тя злочинів по дорученню слідчого щодо проведення слідчих та розшукових заходів»; доповнити ст. 6 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» такою підставою для проведення оператив­но-розшукової діяльності, як виконання доручень слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій у порядку ст. ст. 103, 104 КПК України, такими ж нормами доповнити відомчі нормативні акти ДДУПВП з питань оперативно-розшукової діяльності.

–––––––––––

Колб О.Г. Організація індивідуального запобігання злочинам у кри­мінально-виконавчій установі: монографія / О.Г. Колб. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2007. – 513 с.

Семенцов В.А. Система следственных действий России: история и современность / В.А. Семенцов // Вестник Омского государственного универ­ситета. – 2005. – № 3. – С. 71–76.

Устав Уголовного судопроизводства 1864 г.: сб. норм, актов / сост. В.А. Панюшкин, В.В. Ячевский. – Воронеж, 1997. – 337 с.

Сорокина Ю. Предварительное следствие: история и современность / Ю. Сорокина // Советская юстиция. – 1992. – № 9–10. – С. 34–38.

Смыкалин А. Судебная реформа 1922 года / А. Смыкалин // Россий­ская юстиция. – 2002. – № 4. – С. 16–20.

Черненко А.П. Кримінально-процесуальна регламентація слідчих дій: монографія / А.П. Черненко. – Дніпропетровськ, 2005. – 216 с.

Анталогія сиску: в 14 т. / відп. ред. Ю.І. Римаренко, В.І. Куширець; упоряд. Ю.І. Римаренко та ін. – К.: Знання України, 2005. – Т. 1. Документи та матеріали з кримінального сиску (1397–1918). – 596 с.

Об утверждении Основ уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республік: Закон от 25 декабря 1958 г. // Основы законодательства Союза ССР и союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1987. – С. 437–462.

Див.: Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – С. 15.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В.М. Тертишник. – К.: А.С.К., 2002. – 1056 с.

Кельман М.С. Загальна теорія держави та права: підручник / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. – Львів: Новий світ – 2000, 2003. – 584 с.

Колб О.Г. Запобігання злочинності в місцях позбавлення волі: навч. посібник / О.Г. Колб та ін. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2005. – 494 с.

Коржанський М.Й. Уголовное право України. Частина загальна: курс лекцій / М.Й. Коржанський. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. – 336 с.

Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива час­тини: навч. посібник / за заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 446 с.

Хохряков Г.Ф. Формирование правосознания у осужденных: учеб. пособие / Г.Ф. Хохряков – М.: ВНИИ МВД СССР, 1985. – 188 с.

Куклин В.Й. Неотложные следственные действия / В.Й. Куклин. – Казань, 1967. – 87 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Велес, 2007. – 168 с.

Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України у криміналь­них справах. – [2-ге вид., змін. і доп.]. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2007. – С. 235–243.

Див.: Офіційний вісник України. – 2002. – № 41. – С. 1634.

Король В.В. Кримінальний процес України. Особлива частина: на-вч. посібник / В.В. Король. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського нац. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2007. – 596 с.

Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 34. – Ст. 355.

 

< Попередня   Наступна >