Г.В. Юркова

ВПЛИВ ПРИНЦИПІВ ЗМАГАЛЬНОСТІ ТА РІВНОСТІ НА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС СТОРІН В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Розглядаються особливості впливу принципів рівності та змагальності на процесуальний статус сторін на стадії досудового розслідування, досліджуються проблеми визначення поняття сторін на досудовому слідстві, проведено порівняльний аналіз прав сторін на предмет їх рівності, з’ясовується суть розширення прав потерпілого як одного із суб’єктів кримінального процесу.

Ключові слова: рівність учасників кримінального процесу, сторо­ни кримінального процесу, захист прав і законних інтересів потерпілого.

Постановка проблеми. Важливим завданням правової науки, нормотворчості та юридичної практики є реальне забезпечення правового захи­сту особи, більш повне і глибоке зміцнення та розвиток гарантій прав і сво­бод кожного громадянина, законних інтересів держави й суспільства зага­лом. Значну роль у забезпеченні цього відіграє реалізація наявних кримінально-процесуальних принципів. Питання принципів у криміна­льному процесі завжди привертало увагу вчених-процесуалістів, адже їх використання є одним із засобів виконання завдань кримінального судочин­ства, охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь.

Актуальність теми обумовлена також рядом інших факторів. По-перше, розробкою проекту Кримінально-процесуального кодексу України; по-друге, існуючими на практиці випадками порушення принципів кримінального судочинства, в результаті чого прийняті рішення суб’єктів кримінального процесу втрачають юридичне значення; по-третє, недостатнім рівнем дослідження процесуальних пи-тань, пов’язаних із впливом принципів на процесуальний статус суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Стан дослідження. Означена проблематика знайшла відображення у науці кримінального процесу. Певною мірою питання принципів змагальності та рівності сторін висвітлювалися у працях багатьох науковців-процесуалістів. Авторами публікацій з цієї тематики є О.Р. Михайленко, В.Т. Маляренко, М.М. Михеєнко, В.М. Тертишник, Л.М. Башкатов, Г.М Вєтров, О.Д. Донченко, В.Г. Даєв, В.Ю. Магницький, О. Немировська, Ю.В. Хематов, П.Л. Фріс, А.Ю. Малєєв та ін. Проте стан і логіка попередніх наукових досліджень, сучасна слідча практика вимагають нових підходів до забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, а тому необхідні подальші наукові розробки у цьому напрямку. Враховуючи це ми поставили мету – дослідити теоретичні і практичні аспекти впливу принципів змагальності та рівності сторін у кримінальному процесі на процесуальний статус сторін та сформулювати на їх основі пропозиції щодо поліпшення законотворчої та правозастосовної діяльності у цій сфери. На цьому важливо акцентувати увагу у контексті внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України в плані досліджуваних питань.

Для обґрунтування впливу принципів рівності та змагальності на процесуальний статус сторін на стадії досудового розслідування, доцільно, на наш погляд, визначити суть поняття сторін на досудовому слідстві; зробити порівняльний аналіз прав сторін на предмет їх рівності; докладніше з’ясувати необхідність розширення прав потерпілого як одного із суб’єктів кримінального процесу.

Виклад основних положень. Згідно зі ст. 129 Основного Закону України однією із засад кримінального судочинства України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип но-сить загальний характер, оскільки повністю відповідає європейським стандартам кримінально-процесуальної діяльності, закріплений не тільки в Конституції України, а й у конституціях більшості демократичних держав, в основних міжнародних актах про права людини (наприклад, у Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України» № 2533 від 26 червня 2001 р. до КПК внесено доповнення, згідно з яким законодавчо закріплено принцип змагальності та диспозитивності. З цього випливає, що сторони у кримі­нальному процесі користуються рівними правами та свободою в наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.

У Концепції розвитку правосуддя в Україні на 2005-2015 рр. за­кладено нові пріоритети: судовий процес повинен бути заснований на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, диспозитивності і змагальності. Тому необхідно вжити заходів до змін у КПК з метою найбільш повного захисту прав учасників, розширення дії принципу змагальності як на досудових, так і в судових стадіях. Розши­рення змагальних засад кримінального процесу цілком відповідає концепції правової реформи. Необхідно враховувати, що конституційне положення про рівність учасників передбачає суто процесуальний аспект, що означає чітке забезпечення сторонами рівних процесуальних прав при відстоюванні перед судом своїх позицій. Таке положення виходить з Конституції України, де зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3), конституційні пра­ва і свободи людини і громадянина гарантуються (ст. 22).

У теорії права сторона - це учасник визначених правовідносин, дії чи бездіяльність якого щодо іншого учасника (учасників) тягнуть обопільні матеріально-правові або процесуальні наслідки [1, с 654].

У чинному КПК поняття сторін не сформульовано, але зміст ст. 16-1 КПК дає підстави визначити, що до них належить коло учасників судово­го засідання, які відносно інших учасників мають протилежні за змістом процесуальні інтереси щодо результатів розгляду кримінальної справи. Ними вважаються: сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач, представник потерпілого та цивільного позивача) і сторона захисту (підсудний, законний представник підсудного, захисник, цивільний відповідач, представник цивільного відповідача).

Загальноприйнятою в науці кримінального процесу є точка зору про те, що принцип змагальності головним чином діє на судових стадіях. Згідно зі ст. 16-1 КПК України в судовому розгляді сторони користуються рівними правами в ознайомленні з матеріалами кримінальної справи, наданні доказів, участі в їх дослідженні, заявленні клопотань і відводів, участі в обговорюванні заявлених клопотань, порядку дослідження доказів, виступах в судових дебатах. Проте навряд чи можна виключати дію цього принципу на стадії досудового розслідування, оскільки елементи змагальності мають місце і на цій стадії процесу. Так, сторона обвинувачення (а саме: потерпілий, цивільний позивач, їх представники та сторона захисту) має право на ознайомлення по закінченні розслідування з усіма матеріалами кримінальної справи, під час чого їм надається можливість заявляти клопотання (брати участь в їх обговоренні), які слідчий зобов’язаний виконати, якщо обставини, для з’ясування яких заявлено клопотання, мають значення для справи. Після проведення додат-кових слідчих дій або приєднання до справи нових матеріалів слідчий згідно з вимогами ст. 222 КПК зобов’язаний ознайомити обвинуваченого та його захисника з усіма такими матеріалами і протоколами слідчих дій, а також надати можливість ознайомитися потерпілому і його представникові (цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві) або їх представникам з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання – з усією справою (ст. 222 КПК). Нетримання органами досудового слідства цих вимог згідно з п. 11 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і тягне направлення справи на додаткове розслідування. Такий висновок випливає з постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. Кожна зі сторін має рівні права в заявленні відводів слідчому, судді, прокурору, в заявлені клопотань, подачі скарг на дії слідчого, органу дізнання.

Найрельєфніше принцип змагальності проявляється на стадії досудового розслідування у порядку оскарження потерпілим до суду постанови слідчого про закриття кримінальної справи або у порядку оскарження обвинуваченим чи його захисником рішення суду про взяття під варту чи про продовження строку тримання під вартою. Вважаємо слушним положення, за яким органи кримінального переслідування і захист досудового розгляду вперше вступають у змагальність з моменту затримання підозрюваного за підозрою у вчиненні злочину та при пред’явленні обвинувачення [2, с. 49].

У межах встановлених законом процесуальних прав і обов’язків того чи іншого суб’єкта кожен, хто залучається в сферу кримінального судочинства, вступає в різні процесуальні правовідносини, реалізуючи належні йому суб’єктивні права і виконуючи суб’єктивні обов’язки. Так, кожному з процесуальних прав обвинуваченого випливає обов’язок слідчого забезпе-чити умови для реалізації цих прав. Наприклад, право обвинуваченого на захист покладає на слідчого обов’язок не тільки роз’яснити йому це право і скласти про це протокол, а й надати можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону його особистих і майнових прав (ст. 21 КПК).

Однією із проблем забезпечення швидкого розкриття злочину, що звичайно є гарантією захисту прав і законних інтересів потерпілого, є недосконалість норм, які містять положення щодо його статусу. Як вже згадувалося, згідно з конституційним принципом рівності учасників судо­вого процесу перед законом і судом, потерпілий та обвинувачений повинні бути наділені рівними процесуальними правами, зокрема щодо подання копій документів, що надають можливість здійснювати захист повною мірою. Проте, на наш погляд, слід послідовно реалізовувати в проекті КПК таку важливу концептуальну ідею, як пріоритетний захист прав і законних інтересів потерпілого. Йдеться про виділення проблеми охорони прав і законних інтересів потерпілого як більш значимої, ніж аналогічна проблема щодо обвинуваченого.

Неприпустима відсутність у чинному КПК вказівок на часові межі визнання особи потерпілою. Це на практиці призводить до того, що навіть за наявності достатніх підстав потерпілий часом визнається таким лише при закінченні досудового слідства. Таким чином, потерпілий позбавляється можливості скористатися наданими йому за­коном правами і захистити свої законні інтереси в той час, коли обвину­вачений вже ними користується. Момент визнання особи потерпілою повинен бути чітко визначений у КПК [3, с 24]. На це спрямовує слідчого і Пленум Верховного Суду України, який в своїй постанові від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавст­ва, яким передбачені права потерпілих від злочинів» зазначено, що згідно ч. 2 ст. 232 КПК, суди зобов’язані реагувати на виявлені факти необґрунтованого зволікання з визнанням особи потерпілим (при очевидності заподіяння злочином шкоди), допущені органами дізнання чи досудового слідства, окремими ухвалами (постановами).

Початок вирішенню цієї проблеми, на наш погляд, покладено у проекті КПК України, прийнятому в першому читанні. У ньому закріплено клопотання особи про визнання її потерпілою (ч. 4 ст. 61), а в п. 10 ч. 1 ст. 62 проекту КПК закріплено право потерпілого одержувати копії процесуальних документів та отримувати письмові повідомлення у передбачених законом випадках, що вже сьогодні певним чином втілено в норму закону. Так, у разі порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані вручити копію відповідної постанови особі, щодо якої порушено справу, та потерпілому негайно. Представнику потерпілого, захиснику чи законному представнику підозрюваного або обвинуваченого копія постанови про порушення кримінальної справи вручається або надсилається на їх письмову вимогу протягом трьох діб з моменту надходження такої вимоги (ст. 98-2 КПК).

Потерпілому також необхідно своєчасно ознайомитися зі змістом і предметом обвинувачення, пред’явленого обвинуваченому для того, щоб підтримати або спростувати позицію слідчого, скорегувати свою позицію та докласти зусиль до її обґрунтування, збирання доказів; у протилежному ж випадку його право на подання доказів ускладнюється, а можливість зміни чи доповнення обвинувачення відтягується на більш пізні строки, що знову ж таки затягує розслідування і перешкоджає вирішенню завдань кримінального судочинства. Наявність такої норми, на наш погляд, зменшила б випадки повернення кримінальної справи на досудове розслідування у зв’язку зі зміною чи доповненням обвинувачення.

Не менш важливими є питання щодо своєчасного ознайомлення потерпілого з рішенням про зупинення слідства у справі, оскільки відсутність цієї норми призводить до того, що потерпілі тривалий час не знають про долю цих справ. У зв’язку з цим збільшується час розслідування, бо іноді саме вони можуть вказати на місце перебування обвинуваченого та інші обставини, які сприяють швидкому провадженню у справі [4, с. 24].

Не секрет, що провадження у справі за п. 1 ч. 1 ст. 206 КПК (коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме) зупиняється і розшук обвинувачених іноді здійснюється органом дізнання формально. Наявні випадки, коли обвинувачений місяцями перебуває за місцем свого проживання, тоді як оголошено його розшук.

На наш погляд, розширення процесуальних прав потерпілого, а саме надання йому права на отримання копії постанови про зупинення досудового слідства, певною мірою буде сприяти захисту його прав і законних інтересів, що передусім впливатиме на швидкість розкриття злочину (що становить одне із головних завдань кримінального судочинства).

Крім того, слід подбати, на наш погляд, і про те, щоб надати право потерпілому отримувати копію обвинувального висновку, адже здебільшого потерпілий не знайомиться з матеріалами закінченої справи. Як свідчить слідча практика, норма про те, що слідчий визнавши досудове слідство в справі закінченим, повідомляє про це стороні обвинувачення і про її право ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, склавши про це протокол чи направивши письмове повідомлення, зводиться до формального додатку до справи копії письмового повідомлення. Таким чином, право потерпілого та інших осіб сторони обвинувачення залишається не реалізованим. На відміну від потерпілого, обвинуваченому ще в ході досудового слідства надається можливість знайомитися з матеріалами справи в обсязі, що забезпечує повністю здійснення права на захист. Так, обвинуваченому в ході слідства надаються матеріали експертизи, копії постанов, протоколи слідчих дій, проведені з участю обвинуваченого, тощо. Обвину­вачений має право знайомитися з матеріалами, які обґрунтовують затри­мання в порядку ст. 106 КПК України, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також йому надається копія постанови про при­тягнення його як обвинуваченого.

Отже, доцільно внести зміни до ст. 49 КПК України, розширив­ши в ній перелік прав потерпілого, а саме надавши право потерпілому на своєчасне визнання потерпілим, на отримання копій постанов про притягнення особи як обвинуваченого, про зупинення досудового розслідування та отримання копії обвинувального висновку. Такі зміни будуть певною мірою сприяти реалізації конституційного принципу щодо рівності сторін у кримінальному процесі та принципу змагальності і диспозитивності.

Говорячи про рівність сторін у кримінальному процесі, слід сказати про право обвинуваченого мати захисника. Гарантуючи його підозрю­ваному, обвинуваченому, підсудному, закон наділив слідчого, орган дізна­ння, прокурора, суд правом звільнити їх повністю чи частково від оплати послуг захисника. Так, згідно зі ст. 93 КПК України у разі участі захисника у справі за призначенням оплата його праці провадиться за рахунок держа­ви. Основною причиною такого положення є відсутність коштів у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного для оплати правової допомоги захисника. Право на безоплатну правову допомогу належить до тих прав, які особливо ретельно охороняються міжнародно-правовими актами, зок­рема Європейською Конвенцією (п. «с» ч. 3 ст. 6). Згідно з Конституцією України кожен громадяни нашої держави має право на правову допомогу (ст. 59). Отже, і потерпілий, і цивільний позивач може користуватися таким правом. Згідно зі ст. 52 Кримінально-процесуального кодексу України представником потерпілого, цивільного позивача може бути адвокат, проте законом не передбачено право вказаних осіб на оплату правової допомоги представника, яким є кваліфікований адвокат, за рахунок держави, що ніяк не відповідає принципу змагальності та рівності сторін, адже професійний адвокат має набагато більше можливостей, ніж близький родич, опікун, піклувальник. А тому на практиці представниками потерпілого, цивільного позивача є, як правило, саме близькі родичі чи законні представники.

Здається, тут є над чином подумати законодавцю. Повтори­мося, але слід вже реалізовувати таку важливу концептуальну ідею, як пріоритетний захист прав і законних інтересів потерпілого, адже саме ця особа потерпіла від злочину і зазнала певної шкоди. А тому проблемі охорони прав і законних інтересів потерпілого повинно бути надано не меншої значимості, ніж аналогічній проблемі щодо обвинуваченого. Особа, яка постраждала від злочину, безперечно, потребує реальної допомоги, дійового сприяння в захисті її прав, зокрема й засобами державного впливу.

Висновки. Сьогодні науковці вже працюють над вирішенням проблеми реального гарантування прав потерпілого. Такий підхід не тільки цілком виправданий, а й має відроджуватися у національному законодавстві, адже необхідно спрямовувати юридичну науку і практику насамперед на забезпечення прав і свобод добропорядних громадян, особливо тих, хто став жертвою злочину. МВС України з метою розробки проекту Державної програми захисту прав потерпілих від злочинів звернулось до зацікавлених міністерств та відомств щодо надання конкретних пропозицій до змісту заходів зазначеної програми, їх виконавців та термінів виконання [3, с. 21]. Таким чином, рівність сторін у кримінальному процесі поширюється на стосунки того чи іншого суб’єкту кримінального процесу не тільки з судом, а й з особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором.

Конституційні положення про рівність учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості необхідно ширше реалізувати у КПК шляхом: введення поняття сторін на стадії досудового розслідування; доповнення прав потерпілого, включивши до них право: а) на своєчасне визнання потерпілим; б) на отримання копій постанов про притягнення особи як обвинуваченого та про зупинення досудового розслідування; в) на отримання копії обвинувального висновку; г) на отримання кваліфікованої юридичної допомоги за рахунок держави.

Розширення цих принципів у кримінально-процесуальному законодавстві не тільки сприятиме швидкому й повному розкриттю злочинів, а й наблизить його до світових стандартів захисту прав і свобод учасників кримінального судочинства.

––––––––––

1. Юридичниа енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 5: П – С., 2003. – 737 с.

2. Башкатов Л.Н. Уголовный процесс / Л.Н. Башкатов, Г.Н. Ветров, А.Д. Донченко, В.И. Зажицкий, В.И. Шестаков. – М.: НОРМА-ИНФРА, 2000. – 640 с.

3. Коляда П.В. Проблемні питання діяльності слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України на сучасному етапі та шляхи їх вирішення / П.В. Коляда // Бюлетень МВС України. – 2004. – № 154. – С. 15–21.

4. Юркова Г.В. Реалізація завдань швидкого і повного розкриття злочину в досудових стадіях: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Г.В. Юркова. – К., 2001. – 211 с.