Головна Наукові статті Кримінальний процес ПРОБЛЕМИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

ПРОБЛЕМИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Наукові статті - Кримінальний процес
419

С.В. ТОЛОКОЛЬНІКОВ,

аспірант (Академія адвокатури України) (Науковий керівник доцент О.П. Кучинська)

ПРОБЛЕМИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Інститут процесуального представни­цтва, як міжгалузевий інститут [8, 109], є однією з форм реалізації конституцій­ного права на правову допомогу [11], який знайшов своє закріплення і в кримінально-процесуальному законодавстві України.

Кримінально-процесуальний кодекс України, як і процесуальні кодекси інших галузей права, регламентують представни­цтво не тільки фізичних осіб, але й юри­дичних.

В юридичній літературі з криміналь­ного процесу небагато уваги приділено представництву юридичних осіб. Серед останніх наукових робіт, які торкаються за­значеного питання, можна виділити канди­датські дисертації П.Г. Сичова «Особен­ности участия и гарантии прав организа­ций (юридических лиц) на досудебных ста­диях уголовного судопроизводства» [12] та Л.Л. Нескородженої «Забезпечення проце­суальних прав і законних інтересів пози­вача та відповідача у кримінальному судо­чинстві України» [9].

Хоча ґрунтовних досліджень в цьому напрямі не проводилось.

Враховуючи значення інституту пред­ставництва для захисту прав та законних інтересів юридичної особи, слід визнати, що питанням представництва юридичних осіб в науці кримінального процесу приді­лено недостатньо уваги.

Завданнями цієї статті є дослідження представництва юридичної особи в кримінальному процесі України з метою вирі­шення проблем, які виникають на практиці за участі юридичних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК Укра­їни, коли цивільним позивачем або цивіль­ним відповідачем є підприємство, устан

ова чи організація, представниками їх інтере­сів можуть бути спеціально уповноважені ними на те особи [6].

За змістом зазначеного закону юри­дична особа може мати представника у кримінальному процесі лише з часу ви­знання її цивільним позивачем чи притяг­нення як цивільного відповідача [5, 96].

Але ж, проаналізувавши кримінально-процесуальне законодавство, можна дійти висновку, що перелік юридичних осіб — суб’єктів кримінального процесу, які мо­жуть мати представників, значно ширший.

Так, осіб, які представляють інтереси юридичних осіб в кримінальному процесі, можна поділити на дві групи.

До першої групи слід віднести осіб, які представляють інтереси учасників про­цесу, а саме: представники цивільного по­зивача та цивільного відповідача, яких за­конодавець самих відносить до складу учасників процесу (п. 8 ч. 1 ст. 32 КПК України [6]).

Другу групу складають особи, які представляють інтереси юридичних осіб — інших суб’єктів кримінального процесу та тих, які самі не відносяться до учасни­ків процесу. Так, в КПК України, в залежності від відносин, в яких зазначені особи беруть участь, можна зустріти: представ­ника особи, інтересів якої стосується по­станова слідчого і органу дізнання про від­мову в порушенні кримінальної справи (ст. 99?), представників підприємств, уста­нов, організацій, яким передане на збе­рігання майно, на яке накладено арешт (ч. 2 ст. 126), представників підприємств, установ, організацій, що займають примі­щення, де проводиться обшук і виїмка (ч. 2 ст. 181). Цей перелік не є вичерпним.

З вищезазначеного можна зробити ви­сновок, що юридичні особи можуть мати представників не тільки з часу визнання їх цивільним позивачем або цивільним відпо­відачем, але й в інших випадках, передба­чених кримінально-процесуальним зако­нодавством. Але все одно право мати пред­ставників юридичним особам в криміналь­ному процесі надається в обмежених ви­падках.

Виникають питання, чи є обґрунтова­ними такі обмеження та чи не впливають вони на забезпечення захисту прав та за­конних інтересів юридичних осіб?

Вважаємо, що норми криміналь­ного процесу, які регламентують пред­ставництво юридичних осіб, не врахову­ють загально-правові погляди на особли­вості реалізації правосуб’єктності юри­дичних осіб. Адже правоздатність та ді­єздатність юридичної особи, як штуч­ного суб’єкта права, реалізується особли­вим чином [7, 310]. Юридична особа, як цивільно-правова конструкція, набуває та здійснює свої права через свої органи, які діють відповідно до установчих докумен­тів та закону (ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України [14]).

Так само правосуб’єктність юридич­них осіб реалізується і в процесуальних га­лузях права (ч. 3 ст. 38 Цивільного проце­суального кодексу України [15], ст. 48 Гос­подарського процесуального кодексу Укра­їни [1]).

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство не містить та­кого терміну як орган юридичної осо би, та взагалі питання реалізації право-суб’єктності в цій галузі права залишилося поза увагою законодавця.

В науковій літературі під органом юри­дичної особи розуміють юридичну кон­струкцію, яка створюється з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси [13, 132]. Це особа (фізична чи юридична) або група осіб, дії яких в силу закону або установчих документів породжують пра­вові наслідки безпосередньо для самої юридичної особи [4, 104].

Серед органів юридичної особи слід виділити одноособовий. Саме він здій­снює дії, направлені на виникнення, зміну та припинення прав і обов’язків для са­мої юридичної особи. В літературі його прийнято називати «представительным, волеизъявляющим» [7, 318—321]. Це може бути директор приватного підприємства, директор товариства з обмеженою відпові­дальністю, голова громадської організації та інші особи.

Враховуючи вищезазначене, в кримі­нальному процесі України, як і в будь-якій іншій галузі права, правосуб’єктність юри­дичних осіб реалізується через фізичних осіб, які виконують функцію органів юри­дичної особи.

Одразу виникає питання щодо статусу таких фізичних осіб в кримінальному про­цесі.

В цивілістичній науці існує дві кон­цепції щодо статусу одноособового органу юридичної особи, які ґрунтуються на двох протилежних теоріях сутності юридичної особи: фікції та реалістичної.

Так, одна група вчених вважає, що ор­ган юридичної особи не є самостійним суб’єктом права, а є частиною юридич­ної особи [2, 192; 4, 104; 12, 47]. Ось що пише з цього приводу російський циві­ліст Є.А. Суханов: «Органы юридического лица не только осуществляют управление его деятельностью, но и выступают в иму­щественном обороте от его имени, иначе говоря, их действия признаются действи­ями самого юридического лица. Они составляют часть юридического лица и не являются самостоятельными субъектами права…» [2, 192].

Інша група вчених розглядає орган юридичної особи як її представника [7, 135; 13, 132]. Зокрема, авторський колектив під­ручника «Цивільне право України» розгля­дає орган юридичної особи, як «особли­вий функціональний представник юри­дичної особи. Це її законний представник, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності». При цьому вчені розмеж­овують представництво як інститут цивіль­ного права, введення якого пов’язано з не­обхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб’єктів цивільного права — фізич­них чи юридичних осіб, які за певних об­ставин позбавлені здатності або можли­вості їх здійснювати самостійно, і функці­онального представника юридичної особи — орган, через який (і лише через нього) вона, як самостійний суб’єкт права, бере участь у цивільному обороті [13, 132].

В цьому напрямі слід відзначити ґрун­товну роботу російської вченої Н.В. Коз­лової «Правосубъектность юридичес­ких лиц», яка робить висновок, що «правосубъектность юридического лица, как искусственного образования, реали­зуется посредством особого корпоратив­ного представительства, осуществляемого физическими лицами (органами юриди­ческого лица), которые, будучи связаны с юридическим лицом корпоративными отношениями, в соответствии с законом, учредительными документами, догово­рами, иными сделками и/или правовыми актами, вырабатывают и осуществляют волю юридического лица, не сводимую к воле самих представителей, через которых юридическое лицо совершает сделки, иные юридически значимые и фактические дей­ствия» [7, 375].

Отже, якщо розглянути представни­цтво як спосіб реалізації кримінально-процесуальної правосуб’єктності юридич­них осіб, то, виходячи з зазначених двох концепцій, можна зробити висновок, що кримінально-процесуальне законодавство України неправильно регламентує пред­ставництво юридичних осіб, оскільки його норми не відображають жодного з зазначе­них підходів. З одного боку, норми, які ре­гламентують це питання, не відповідають теорії фікції, згідно з якою особа, що ви­конує функції органу юридичної особи, є її представником, оскільки законодавством передбачено обмежені випадки представ­ництва. З іншого боку, встановлюючи ви­падки, коли юридична особа може мати представника, підкреслюючи тим самим, що юридична особа може брати участь в кримінальному процесі і без представника, законодавець необґрунтовано позбавляє такого права інших юридичних осіб, на­приклад, заставодавця, поручителя, право­вий статус в кримінальному процесі яких значно ширше, якщо судити за кількістю прав та обов’язків.

Як бачимо, питання щодо статусу од­ноособового органу юридичної особи має важливе практичне значення для кримі­нального процесу. Перед особами, які здій­снюють кримінальний процес, постають питання, чи потрібно визнавати керівника юридичної особи, яка бере участь як ци­вільний позивач або цивільний відпові­дач, наприклад, директора товариства з об­меженою відповідальностю, представни­ком цивільного позивача або цивільного відповідача? І чи потрібно вважати фізич­них осіб, які виконують функції одноосо­бових органів юридичних осіб, представ­никами відповідних юридичних осіб — ін­ших суб’єктів кримінального процесу?

В науковій літературі з кримінального процесу Російської Федерації вже було ви­словлено точку зору з цього питання. Так, російський вчений П.Г. Сичов вважає, що одноособовий орган юридичної особи не є її представником, а договірне представ­ництво — це єдиний вид представництва в кримінальному процесі [12, 47].

На нашу думку, більш обґрунтованою точкою зору є інша, відповідно до якої особа, яка виконує функції органу юридич­ної особи, є її представником.

Оскільки, по-перше, така точка зору є найбільш обґрунтованою в науковій лі­тератури з цивільного права; по-друге — узгоджується з законодавством інших га­лузей права України; по-третє — як пока­зує практика, керівників (директори під­приємств, керівники установ, голови прав­лінь КСП), тобто фізичних осіб, які вико­нують функції органу юридичної особи, слідчі визнають представниками [9, 146].

Але ж називати такий вид представ­ництва законним, на нашу думку, є непра­вильним, оскільки такий термін викорис­товується як в законодавстві, так і в науко­вій літературі при зазначені представника фізичної особи.

Прийнято вважати, що підставою ви­никнення представництва за законом є факт спорідненості, усиновлення (удочеріння) або факт встановлення опіки чи піклу­вання. Необхідність такого представни­цтва зумовлена відсутністю повної проце­суальної дієздатності учасника (зважаючи на його неповноліття або наявність деяких фізичних недоліків, психічну неповноцін­ність) [10, 144]. Хоча, наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України, який, до речі, також не містить терміну «орган юридичної особи», осіб, які вико­нують його функцію, називає законними представниками (ч. 7 ст. 56 Кодексу адміні­стративного судочинства України [3]), що все ж таки є неправильним.

Називати такий вид представництва корпоративним теж є неправильним, оскільки не завжди відносини, які склада­ються між фізичними особами, що викону­ють функції органів юридичної особи, та самої юридичної особи, є корпоративними.

Зазначене питання ще потребує по­дальших досліджень в межах загальної те­орії права.

Отже, в кримінальному процесі окрім договірного представництва, є ще один вид представництва — особливе пред­ставництво, яке здійснюється особами, що виконують функції органів юридич­них осіб на підставі закону, положення, статуту.

Таким чином, особливість представництва юридичних осіб поля­гає в тому, що це єдиний можливий за­сіб реалізації їх дієздатності у всіх га­лузях права, в тому числі і в криміналь­ному процесі. Саме за допомогою інсти­туту представництва юридична особа на­буває кримінально-процесуальні права та обов’язки і здійснює їх. Беручи участь в кримінальному процесі як поручитель, заставодавець, обов’язковим учасником правовідносин за участі юридичної особи є її представник.

Отже, метою представництва юридич­них осіб в кримінальному процесі є не тільки надання правової допомоги, але й реалізація їх правосуб’єктності.

Водночас кримінально-процесуальне законодавство не передбачає обов’язковості та іноді можливості участі представ­ників юридичних осіб в кримінально-процесуальних відносинах, не регламен­тує їх процесуальний статус, тим самим позбавляючи взагалі можливості реаліза­ції юридичними особами їх прав та закон­них інтересів.

На нашу думку, цю проблему може ви­рішити загальна норма, яка б регламен­тувала участь представників юридичних осіб в кримінальному процесі, як це від­бувається в інших галузях процесуального права. При цьому вважаємо за доцільне використати термін «Орган юридичної особи».

Крім того, необхідно все ж таки зазна­чити перелік документів, які посвідчують повноваження представників юридичних осіб.

Отже норму пропонуємо викласти на­ступним чином:

«Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положен­ням, та інші уповноважені особи.

Документами, що посвідчують повно­важення представників, є довіреність юри­дичної особи або документи, що посвідчу­ють службове становище і повноваження її керівника.

Список літератури:

Господарський процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим до­ступу: http://zakon.rada.gov.ua

Гражданское право: в 2-х т.: учебник / [ред. Е.А. Суханов]. — изд. 2-е, перераб. и доп. — Т. 1 — М.: БЕК, 2000.

Кодекс адміністративного судочинства України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики / В.М. Кравчук. — К.: Істина, 2005. — 720 с.

Кримінальний процес України: підручник / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. — К.: Либідь. — 1992. — 431 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим до­ступу: http://zakon.rada.gov.ua

Козлова Н.В. Правосубъектность юридического лица / Н.В. Козлова. — М.: Ста­тут, 2005. — 476 с.

Лазько Г.З. Особливості реалізації процесуального представництва у господарському процесі / Г.З. Лазько // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 3.

Нескороджена Л.Л. Забезпечення процесуальних прав і законних інтересів пози­вача та відповідача у кримінальному судочинстві України: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Л.Л. Не скороджена. — Київ, 2002. — 225 с.

Пожар В. Щодо класифікації представництва у кримінальному судочинстві / В. По­жар // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 5.

Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009, № 23-рп/2009 «У справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіцій­ного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу)» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

Сычев П.Г. Особенности участия и гарантии прав организаций (юридических лиц) на досудебных стадиях уголовного судопроизводства : дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук / П.Г. Сычев. — Москва, 2008. — 231 с.

Цивільне право України: Підручник: у 2 т. / В.І Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Бара­нова, І.В. Жилінкова [та ін.]; за заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої та В.Л. Яроць-кого. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т. 1. — 480 с.

Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua

Цивільний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим до­ступу: http://zakon.rada.gov.ua

 

< Попередня   Наступна >