298

---

ЧЕРНОВА А.К.

(УМВС України в Дніпропетровській області)

УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗАТРИМАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО

У «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів», затвердженої Указом Президента України №361/2006 від 10 травня 2006 р., слушно зазначається: «Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів» [1].

Право людини на свободу є одним з найважливіших прав людини, яке закріплене у ст. 29 Конституції України. Але передбачити в Конституції відповідну норму – це одне, а втілити її в життя – зовсім інше.

Аналіз практики свідчить про наявність суттєвих проблем законодавчої та слідчої практики застосування інституту затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

Як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини «найбільше порушень із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства» [2].

У наукових працях вчених-юристів розглянуті різні аспекти проблеми удосконалення інституту затримання підозрюваної у вчиненні злочину особи [3]. Разом з тим наукові праці названих вчених не вичерпують всю складну проблему, а скоріше утворюють фундаментальну базу для подальшого її дослідження.

Метою даної роботи є визначення і розкриття шляхів удосконалення кримінально-процесуального інституту з

атримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Більш глибокого вивчення потребують проблеми визначення концептуальної моделі інституту затримання, суті та юридичних форм затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину; з'ясування співвідношення кримінально-процесуального затримання підозрюваного з адміністративним затриманням особи у зв'язку з підозрою у вчиненні злочину та з затриманням з поличним і на місці злочину; розв'язання конкуренції правових інститутів і норм щодо затримання підозрюваних у вчинення злочину осіб; визначення процесуального статусу особи, яка затримана на місці злочину чи з поличним, та співвідношення її статусу з підозрюваною особою, яка взята під варту; законодавчого визначення підстав та порядку затримання; розробки концептуальної моделі юридичної форми затримання з поличним чи на місці злочину та кримінально-процесуального затримання особи у зв'язку з підозрою у вчиненні злочину; визначення критеріїв допустимості використання результатів затримання з поличним в доказуванні; систематизації міжнародних правових норм щодо затримання особи по підозрі у вчиненні злочину та визначення їх способу імплементації в чинне кримінально-процесуальне законодавство; роз-витку процесуальних гарантій прав і свобод людини при затриманні підозрюваних у вчиненні злочину осіб.

Затримання особи, яка вчинила злочин, регламентується як нормами кримінально-процесуального права, так і адміністративним законодавством, «Законом про міліцію» та іншими законодавчими актами. У такій регламентації мають місце суттєві розбіжності та конкуренція норм права. Виникає необхідність їх логічного узгодження та більш чіткого нормативного визначення.

Проблема затримання як різновиду кримінально-процесуального примусу багатоаспектна, вона торкається різних боків регулювання соціальної поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Згадка про затримання мала місце ще в Судебниках 1497 та 1555 р. р., де передбачалось, що запідозрених у злочині до суду позбавляли волі, але робили це своєрідно – «віддавали приставу». Такий запобіжний захід полягав у тому, що людину сковували та саджали в колоду (відтіля пішов вираз “колодники”). Державних тюрем ще не було, тому арештовані тримались на дворі (в ямах, сараї, хліву) у пристава, який був зобов’язаний наглядати за ними.

Устав кримінального судочинства 1864 р., остаточно відокремлюючи судову владу від виконавчої, за поліцією залишив право застосовувати лише один запобіжний захід – затримання. Зазначимо, що тримання під вартою за тих часів об’єднувало два запобіжних заходи – затримання та попередній арешт. Підстави затримання були встановлені законом (ст. 257 Уставу). Вони відрізнялись від підстав, вказаних нині у ст. 106 КПК України, лише тим, що замах на втечу та відсутність постійного місця проживання були самостійними підставами затримання, не пов’язаними з “іншими даними”, які дають підставу підозрювати особу в скоєнні злочину.

В Уставі 1864 р. нічого не йшлося про строки доставляння та допит затриманого. Лише за законом від 15 липня 1912 р. поліція була зобов’язана протягом 24 годин доставляти затриманого до судового слідчого, якій повинен був протягом наступних 24 годин допитати його по суті виниклої підозри та затримання. Винятки допускались для віддалених міст [4, с. 263].

Порівняльне дослідження кримінально-процесуального законодавства України і ФРН з'ясовано, що в КПК ФРН застосовуються відповідно до стадій процесу чотири поняття: «verdachtider» – особа, стосовно якої є підстави для підозри її у скоєнні злочину; «berschuldigter» – особа, стосовно якої здійснюється кримінально-процесуальне провадження; «angeschuldigter» – особа, стосовно якої висунуто обвинувачення; «angeklagter» – підсудний.

Прогалиною чинного кримінально-процесуального законодавства України та інших країн СНГ є те, що законом фактично невизначений статус особи, яка затримується на місці злочину чи з поличним. Така «вільна зона» не має права на існування.

Для розв'язання цієї проблеми пропонується ввести в законодавчий обіг поняття «підслідний» та уточнити поняття «підозрюваний».

Закон має окремо визначити процесуальний статус особи, яка затримується на місці злочину або з поличним (підозрюваний), та статус особи, яка тимчасово береться під варту (підслідний). Для цього в КПК України слід включити такі дефініції:

а) «Підозрюваний» – особа, затримана на місці злочину чи з поличним;

б) «Підслідний» – особа, щодо якої порушено кримінальну справу або щодо якої обрано запобіжний захід до визнання її обвинуваченою;

в) «Обвинувачений» – особа, щодо якої винесена постанова про притягнення її в якості обвинуваченого;

г) «Підсудний» – обвинувачений, стосовно якого здійснюється судовий розгляд справи.

Цим учасникам процесу відповідно до їх статусу та особливостей правовідносин, в які вони вступають на певних стадіях кримінально-процесуального провадження, мають бути законодавчо визначені їх права і обов’язки.

Звичайно в затриманні підозрюваного бачать лише специфічний примусовий захід, короткочасне позбавлення волі з метою створення умов для перевірки виниклої підозри [5, с. 26].

Н.С. Алексєєв та В.З. Лукашевич вважають затримання підозрюваного, поряд з допитом, очною ставкою, обшуком та іншими слідчою дією. Воно, як вважає В.З. Лукашевич, представляє собою короткочасний арешт, який має на меті, по-перше, припинення злочинної діяльності; по-друге, перешкоджання спробам сховатися від слідства і, по-третє, недопущення утруднень у встановленні істини в справі. Затримання підозрюваного може сприяти одержанню доказів, але основне завдання затримання полягає в досягненні трьох цілей, зазначених вище [6, с. 229].

Як вважав І.Л. Петрухін, затримання – це «передній край» боротьби зі злочинністю. Воно дозволяє припинити злочинну діяльність, попередити втечу правопорушника, установити його особистість, якщо вона невідома, забезпечити його участь у процесуальних діях, перешкодити підмові свідків і потерпілих, фальсифікації доказів підозрюваним, іншим його спробам перешкодити встановленню істини [7, с. 9]. До речі, саме І.Л. Петрухин вперше висловив думку про надання санкції на арешт саме судом, вивчаючи проблему затримання в аспекті посягання на недоторканість особи, яка є загальноправовим інститутом [7, с. 5].

Невизначеність у теорії негативно віддзеркалюється на практиці, де дуже важко відрізняти адміністративне затримання від кримінально-процесуального. Законодавча діяльність останніх років не дозволяє говорити, що ця проблема розв’язується, скоріше, поспішними за-конодавчими новелами вона ще більш заплутується.

Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)» [8] буде доповнено один із адміністративних зако-нодавчих актів – Закон України "Про міліцію" такими положеннями:

1) у статті 5:

"Міліція: забезпечує затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам з моменту затримання або арешту (взяття під варту) право захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, реалізацію інших прав затриманих і заарештованих (взятих під варту) осіб; негайно, але не пізніш як через дві години після затримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про їх місцеперебування родичам та у разі заяви усної або письмової вимоги – захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання;

2) у статті 6:

"У разі заяви затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника.

Побажання були шляхетні, хотіли як краще, а вийшло як завжди. Питання кримінально-процесуальних відносин законодавець чомусь урегулював нормами адміністративного законодавства. Безумовно, затримання може мати місце в діяльності міліції, але необхідно чітко розмежовувати сферу застосування інститутів адміністративного і процесуального регулювання затримання правопорушників і підозрюваних у вчиненні злочину осіб.

На цьому фоні не позбавленою сенсу, оригінальною та новою виглядає думка В. Г. Уварова, який пише: «Стаття 94 КПК України визначає, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є «повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним. З цієї статті вбачається наявність такого юридичного інституту, як затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, який вимагає як теоретичної розробки, так і законодавчого визначення.

Затримання на місці злочину чи з поличним за різних обставин може бути і слідчою дією, регламентованою кримінально-процесуальним правом (для цього має отримати розробку кримінально-процесуальний інститут затримання), і оперативно-розшуковою дією, регламентованою законодавством про оперативно-розшукову діяльність.

Затримання на місці злочину чи з поличним проваджується в об’єктивній дійсності часто саме як логічне продовження оперативно-розшукової дії органу дізнання – візуального спостереження. Візуальне спостереження в суспільному місці і затримання з поличним може утворювати нерозривний єдиний комплекс послідових взаємопов’язаних практичних дій.

Отже, поряд із регламентацією затримання як слідчої дії, юридична форма затримання на місці злочину чи з поличним має бути чітко визначена Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Разом з тим саме затримання було б доцільним регламентувати в якості слідчої дії у КПК України, який в ст. 94 уже згадує про затримання з поличним в системі юридичних дій та приводів до порушення справи» [9, с. 352].

Отже, фактично затримання може бути трьох видів: 1) адміністративне, передбачене ст. 261 Кодексу про адміністративні правопорушення; 2) оперативно-розшукове – як логічне продовження візуального спостереження, що має на меті захват на місці злочину чи з поличним, про яке згадується в якості приводів до порушення справи в ст. 94 КПК України; 3) слідче, тобто кримінально-процесуальне, передбачене ст. 106 КПК України.

У свою чергу, кримінально-процесуальне затримання може розглядатись в якості двох самостійних форм: затримання як слідча дія і затримання як запобіжний захід.

Стаття 19 Конституції України визначає дуже важливу засаду будь-якого юридичного процесу – «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

З цього принципу випливає необхідність забезпечити максимально повне і оптимальне законодавче регулювання процедури виконання правоохоронними органами своїх повноважень, зокрема законодавчого регулювання усіх названих форм затримання правопорушників і запідозрених у вчиненні злочинів осіб.

Підстави, вказані в ст. 106 КПК України, – це підстави для затримання підозрюваного, виявлення і закріплення слідів злочину та доставляння підозрюваного в орган дізнання. Разом з тим ці підстави мають бути узгоджені з положенням норми ст. 155 КПК України щодо того, за які злочини взагалі можна затримувати особу і піддавати її обшуку та триманню в кімнаті для затриманих.

На наш погляд, слід окремо регламентувати затримання як слідчу дію, яка б включала в себе всі можливі за умов її проведення і необхідні для фіксування доказів методи огляду, освідування і особистого обшуку особи. Разом з тим слід окремо регламентувати взяття під варту як арешт строком до З діб. Вважаємо, що такий арешт повинен здійснюватись за постановою слідчого, строк арешту міг би продовжуватись до семи діб прокурором, а вже сам арешт строком до двох місяців – здійснюватись виключно судом. Пропонуємо внести відповідні зміни в законодавство.

Таким чином, пропозиції щодо законодавчого регулювання двох форм затримання особи в кримінальному процесі («затримання з поличним чи на місці злочину» та «тимчасове взяття особи під варту») доповнені нормами з більш чітким визначенням прав і обов’язків затримуваних осіб та закріпленням додаткових процесуальних гарантій їх прав і свобод (підозрюваних і підслідних), мають стати основою концептуальної моделі затримання як інститут кримінально-процесуального права в умовах реалізації принципів правової держави в сфері правосуддя, закласти принципи формування оптимальної, логічної і ефективної процесуальної форми затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Перспективи подальшого дослідження проблеми вбачаються в розробці концепції окре-мого закону про затримання, якому слід визначити як підстави і порядок затримання, так і гарантії прав затриманих.

Список використаної літератури:

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів: Затверджена Указом Президента України № 361/206 10 травня 2006 року // Урядовий кур'єр. – 2006. – № 95.

Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000.

Тертышник В М. Задержание подозреваемого: содержание и процессуальная форма // Вопросы уголовного процесса и криминалистики – М., 1988; Гуляев А.П., Данилюк С.А., Забарин С.Н. Задержание лиц, подозреваемых в совершении преступления. – М., 1988; Григорьев В.Н. Задержание подозреваемого органами внутренних дел. – Ташкент, 1983; Франк Л.В. Задержание и арест подозреваемого в советском уголовном процессе. – Душанбе, 1963; Сергеев А.И. Задержание лиц, подозреваемых в совершении преступления, по советскому уголовно-процессуальному закону. – Горький, 1976; Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. – М., 1980; Затримання та взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавства та практики його застосування: Посібник /За ред. Беци О.В., Мельника М.І. – К., 2002; Тертышник В.М., Тяпкин А.С. Задержание подозреваемого: основания производства, содержание и процессуальная форма // Вопросы укрепления социали-стической законности и правопорядка, усиления охраны прав и законных интересов граждан. – К., 1989. – С. 90-94; Шейфер С.А. Доказательственное значение задержания подозреваемого // Соц. Законность. – 1972. – №3. – С. 55-56; Дубинский А Я. Некоторые вопросы правовой рег-ламентации задержания подозреваемого в совершении преступления // Материалы теоретичес-кой конференции по итогам научно-исследовательской работы профессорско-преподавательского состава за 1972 год. – К., 1973. – С. 87-92.

Духовской М.В. Русский уголовный процесс. – М., 1910.

Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. – М., 1981.

Алексеев Н.С., Лукашевич В.З. Советский уголовный процесс. – Л., 1989.

Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. – М., 1989.

Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 10. – Ст. 187.

Уваров В.Г Проблеми реалізації результатів оперативно-розшукової діяльності органом дізнання //Актуальні питання правоохоронної діяльності: вітчизняний і зарубіжний досвід: Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ України. – 2005. – № 4. – С. 352-357.

 

< Попередня   Наступна >