Головна Наукові статті Кримінальний процес РОЛЬ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ У ВСТАНОВЛЕННІ ІСТИНИ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

РОЛЬ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ У ВСТАНОВЛЕННІ ІСТИНИ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

Наукові статті - Кримінальний процес
452

ГРИНЬКІВ О.О.,

ад’юнкт кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ

РОЛЬ ЗАХОДІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ У ВСТАНОВЛЕННІ ІСТИНИ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

В статье рассматривается роль мер безопасности, которые применяются к участникам уголовного судопроизводства при установлении истины в уголовном деле, и предлагаются изменения в законодательстве.

Успішне виконання завдань кримінального судочинства (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК)) [1] вимагає від органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, встановлення у кожній кримінальній справі наявності або відсутності обставин, доказів, які мають значення для справи і за допомогою яких встановлюється істина.

Як вірно зазначає А.Я. Дубинський, щоб кожен злочин належно розслідувався і винні зазнавали заслуженої кари, під час провадження у кримінальній справі з достатньою повнотою і достовірністю повинні бути встановлені всі факти і обставини, які мають значення для правильного її вирішення. Їх з’ясування здійснюється шляхом доказування [2, с. 57–58]. Це означає, що мають бути виявлені обставини, які належать до предмета доказування (статті 64, 23 КПК) [1], тобто необхідно встановити істину у справі.

За тлумачним словником, істина – це те саме, що правда1. У філософському розумінні – це достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність у свідомості людей, або положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом [3, с. 404].

Під істиною у кримінальному процесі потрібно вважати повну і точну відповідність висновків органу дізнання, слідчого, прокурора і суду про всі істотні обставини справи того, що мало місце в дійсності [4 , с. 8].

xt-align: justify;">Знайти істину в кримінальній справі – значить виконати одне з основних завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною умовою успішного здійснення правосуддя. Щоб повністю розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об'єктивну істину [5 , с. 12–13].

Якщо ж злочин не є розкритим або покарано невинувату особу – значить об'єктивна істина не встановлена, а отже, і не виконані завдання кримінального процесу.

Під об'єктивною істиною у кримінальному процесі, як зазначають А.О. Ляш та С.М. Стахівський, слід розуміти точну і повну відповідність реальної дійсності висновкам органів досудового розслідування і суду про обставини кримінальної справи, правову кваліфікацію діяння та покарання винних у вчиненні злочину [6, с. 12–14].

Таким чином, встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі є основним змістом процесуальної діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду. При цьому, на нашу думку, істина може бути встановлена лише за допомогою доказів і їхніх процесуальних джерел. Тому діяльність осіб, які провадять кримінальне судочинство, полягає у пошуку (виявленні) джерел доказової інформації, їх перевірці, оцінці одержаних фактичних даних (доказів) і використанні під час провадження у кримінальній справі.

Окрім цього, з’ясування істини у кримінальній справі – це не тільки головний зміст, але й один із принципів кримінального процесу. Цей принцип зобов’язує суд (суддю), прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, що викривають, і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (точніше, покарання. – О.Г.) (ч.1 ст. 22 КПК) з тим, щоб з’ясувати істот-ні, юридично значущі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити пра-вильне вирішення справи [7, с. 48–49].

Існування злочинності, а особливо таких її небезпечних форм як організована, тероризм і наркобізнес, викликає тривогу у кожного громадянина окремо і суспільства в цілому, їх психофізіологічну напруженість, що перешкоджає нормальній праці, соціальному спілкуванню і відпочинку людини. З огляду на зазначене слід підкреслити, що будь-яка небезпека викликає у людини потребу її захисту [8, с. 138].

Слід зауважити, що встановлення істини у справі стає проблематичним тоді, коли очевидці злочину, особи, які потерпіли від злочинного діяння, чи інші учасники процесу, побоюючись насилля над ними, членами їх сімей та близькими родичами, ухиляються від участі у роз-слідуванні злочину.

Не є таємницею, що потерпілі, свідки та інші учасники кримінального судочинства, які піддані шантажу, погрозам, а інколи і фізичному насиллю, відмовляються від раніше даних об’єктивних показань, змінюють їх або дають завідомо неправдиві на користь осіб, зацікавлених уникнути кримінальної відповідальності за вчинене діяння.

Як вірно зазначає Ю. А. Сухарський, незахищеність осіб, які діють в інтересах судочинства або здатних сприяти встановленню істини у справі, спонукає їх ухилятися від виконання свого громадянського обов’язку [9, с. 208].

Однією з найпоширеніших причин відмови особи від виконання покладених на неї процесуальних обов’язків і від застосування передбачених законом заходів безпеки, є обґрунтований страх за своє життя, здоров’я, власність, а також життя, здоров’я членів сім’ї та близьких родичів внаслідок погроз насильством чи іншими протиправними діями з боку зацікавлених осіб. Так, у кримінальній справі по обвинуваченню гр-ки Г. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, під час досудового розслідування не було встановлено очевидців події, а обвинувачення базувалося на непрямих доказах. Обвинувачена свою вину визнала частково, але факт нанесення тілесних ушкоджень не визнала. Виникло обґрунтоване занепокоєння щодо можливості доведення вини гр-ки Г. під час судового розгляду. З метою встановлення істини у справі представник потерпілої (адвокат) провів опитування сусідів і встановив очевидця події – гр-ку Т., яка погодилась дати показання у суді, але висловила обґрунтовану стурбованість з приводу можливої помсти з боку гр-ки Г. та її чоловіка. Представник потерпілої заявив клопо-тання про застосування щодо гр-ки Т. заходу безпеки – нерозголошення відомостей про особу (статті 521, 522 КПК) і проведення допиту гр-ки Т. як свідка у закритому судовому засіданні згідно зі статтею 20 КПК. На жаль, представник прокуратури не підтримав цього клопотання, а суддя відмовив у його задоволенні [10].

Безпека особи в кримінальному процесі за останні роки звертає на себе увагу багатьох вчених. Досягнення мети кримінального судочинства передбачає забезпечення належних умов для повного, всебічного і об’єктивного встановлення всіх обставин скоєного злочину.

Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, має на меті ефективне виконання ними своїх обов’язків в інтересах вирішення завдань кримінального процесу, тобто створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя. Невід’ємною умовою отримання достовірних і об’єктивних показань таких осіб є надійне забезпечення їхньої безпеки, оскільки тільки їм можуть бути відомі фактичні обставини вчинення суспільно небезпечного діяння.

Так, судова практика та багаторічний досвід роботи правоохоронних органів Італії довели, що допомога осіб, які співпрацюють із правосуддям, досить часто є вирішальною для встановлення об’єктивної істини у справі та вирішення її по суті, що, у свою чергу, дозволяє суду встановити пістави та ступінь пом’якшення покарання, яке застосовують до таких осіб [1, с. 133].

Поставлені практикою запитання потребують якнайскорішого вирішення шляхом деталізації у відповідних нормативних актах порядку здійснення заходів безпеки учасників кримінального судочинства, що істотно зачіпають права інших його учасників. Це сприятиме додержанню законності як на попередньому (досудовому. – О.Г.) слідстві, так і під час судового розгляду справ, встановленню істини [12, с. 37]. Так, окремі автори пропонують розробити закон про захист прав потерпілих та свідків, в якому передбачити інститут анонімного свідка [13, с.140–141]. Оскільки засекреченість свідка чи потерпілого наблизить органи розслідування і суд до встановлення істини, ми загалом підтримуємо цю пропозицію, але вважаємо доцільним удосконалювати нині чинний Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [14].

Слід також зазначити, що можливість участі у кримінальному судочинстві анонімного свідка – ідея не нова. Зокрема, у ряді країн (США, Великобританії, ФРН, Данії) її застосовують дуже давно. Інститут анонімного свідка сформований і в кримінально-процесуальному праві Республіки Польщі. У цій країні дійшли висновку, що введення можливості забезпечення конфіденційності персональних (ідентифікаційних) даних свідка повинно захистити особу від погроз, які можуть виникнути під час виконання нею законних обов’язків співпраці з правоохоронними органами [15, с. 40].

Як зазначає Л. В. Брусніцин, рішенням Європейського суду з прав людини у Страсбурзі визнано, що використання показань, наданих анонімними свідками в якості доказів, узгоджується з положенням Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод [16, с. 48].

Ф.Г. Григорьєв, аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, звертає увагу на те, що суд в цілому негативно ставиться до анонімних свідків, але, як виняток, бере їх показання до уваги [17, с. 96–97].

Список використаної літератури:

Кримінально-процесуальний кодекс України // ВВР. – 1961. – № 2. – Ст. 15 (зі змінами та доповненнями станом на 25.12.2008 р.).

Дубинський А.Я. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі. // Рад. право. – 1983. – № 1. – С. 57–61.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2005.

Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: учеб. пособ. – Волгоград, 1988.

Грошевий Ю.М. Докази і доказування в кримінальному процесі: наук.-практ. посіб. – К., 2007.

Ляш А.О. Докази і доказування в кримінальному судочинстві: навч. посіб. – К., 2006.

Ляш А.О. Кримінальний процес. Загальна частина: навч. посіб. для дист. навч. – К., 2006.

Усенко О.В. Проблема захисту учасників кримінального процесу // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): наук.-практ. журн. – К., – 2003. – № 7. – С. 133–138.

Сухарський Ю.А. Шляхи вдосконалення психологічних вимог щодо здійснення оперативними підрозділами оперативно-розшукових заходів по забезпеченню державного захисту та безпеки учасників кримінального судочинства // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – Ч.1. – С. 207–210.

Кримінальна справа № 1-81-09 р. // Архів Уманського міськрайонного суду Черкаської області, 2009 рік.

Пентєгов В. Міжнародний досвід у сфері забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні або розкритті злочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 131–134.

Бояров В.І. Про деякі проблеми захисту окремих учасників кримінального судочинства // Вісник Верховного суду України. – 1999. – № 5. – С. 35–38.

Пацалова Т. Проблеми забезпечення безпеки потерпілих та свідків у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. – С. 138–141.

Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: За-кон України // ВВР. – 1993. – № 11. – Ст.51 (зі змінами станом на 15.12.2005 року).

Вальтош С. Дилеммы охраны свидетеля в уголовном процессе // Procuratura i prawo. – 1995. – № 4. – С. 40–43.

Брусницын Л. Как обезопасить лиц, содействующих уголовному правосудию // Российская юстиция. – 1996. – № 9. – С. 48–49.

Григорьев Ф.Г. Право свидетеля и других участников уголовного судопроизводства на обеспечение их безопасности // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 2006. – № 3. – С. 91– 103.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук