Наукові статті Кримінальний процес КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЯК ВИД ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ І ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ СУМІЖНИМИ ІНСТИТУТАМИКРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЯК ВИД ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ І ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ СУМІЖНИМИ ІНСТИТУТАМИ
| Наукові статті - Кримінальний процес |
ГРИЦАЄНКО Л.Р.,
кандидат юридичних наук, завідувач кафедри підтримання державного обвинувачення Національної академії прокуратури України
КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЯК ВИД ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ І ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ СУМІЖНИМИ ІНСТИТУТАМИ
Здійснення кримінального переслідування – це, по суті, єдина універсальна, комплексна і багатопланова функція прокуратури як інституту. Разом з тим слід зазначити, що практично ніде прокуратура не здійснює цю функцію монопольно. Аналіз кримінально-процесуальнх функцій, зокрема кримінального переслідування показує, що нове процесуальне законодавство України внесло суттєві зміни в систему права України. Особливо це можна віднести до норм Кримінально-процесуального кодексу України, котрий концептуально змінив процесуальне становище прокурора в кримінальному судочинстві і який певним чином містить тенденцію до трансформації прокуратури в орган, що здійснює обвинувальну діяльність, зокрема кримінальне переслідування на досудових стадіях кримінального судочинства.
Доктрина кримінального процесу України ХХ – ХХІ ст., а також чинне кримінально-процесуальне законодавство розрізняють і продовжують розрізняти поняття «обвинувачення як твердження про скоєння певною особою діяння, яке заборонене кримінальним законом», «обвинувачення в злочині», «притягнення до кримінальної відповідальності», «кримінальне обвинувачення», «обвинувачення як кримінально-процесуальна функція», «державне обвинувачення», «кримінальне переслідування». Правильне визначення змісту цих понять і їх співвідношення одне з одним, а також з іншими основоположними поняттями та інститутами кримінального судочинства мають надзвичайно важливе значення як для науки, так і для правозастосовчої практики.
Такий підхід до проблеми, яку ми розглядаємо, багато в чому був зумовлений позицією М. С. Строговича, котрий відродив у науці радянського кримінального процесу вчення про кримінально-процесуальні функції і який ще в 50-х роках ХХ ст. стверджував, що кримінальне переслідування і обвинувачення – поняття, за своєю суттю тотожні [2, с. 56]. Хоча вже у 60–80-ті рр. зазначеного століття в теорії кримінального процесу почала домінувати ідея про те, що кримінально-процесуальна функція обвинувачення є окремим самостійним напрямком процесуальної діяльності. До такої ж позиції в кінці 60-х років прийшов і сам М. С. Строгович. Його погляди підтримали В.М. Савицький, Н.А. Якубович, а в сучасний період поділяють і деякі інші вчені-процесуалісти.
Така різнобічність думок постала результатом відсутності у кримінально-процесуальному законодавстві того часу прямих рішень і норм, які дозволяли б конкретизувати зміст понять, які розглядаються, і відповідно визначити, як вони співвідносяться одне з іншим. Очікуємо, що законодавець України в процесі вдосконалення регламентації судочинства все ж таки усуне цю прогалину.
На наш погляд, доцільно спочатку дослідити генезис і еволюцію кримінально-процесуального та прокурорсько-наглядового законодавства в частині, що стосується досліджуваного питання, а саме розвитку і законодавчого закріплення за прокуратурою функції кримінального переслідування, а також прокурорських засобів його здійснення.
Як відомо, з кінця XІV ст. на теренах України було створено власний специфічний институт – прокуратуру обвинувально-наглядового типу як об’єктивно необхідний компонент механізму правового регулювання суспільних відносин, що склалися на той період. До повноважень прокурорів (інстигаторів), окрім виконання інших функцій, входило і кримінальне переслідування злочинців [3, с. 94–104]. Починаючи з XІV ст. кримінальне переслідування здійснювали і органи прокуратури зарубіжних країн [4, с. 53–59].
Незважаючи на те, що термін «кримінальне переслідування» в ті часи не був вживаний на законодавчому і доктринальному рівні, але діяльність органів досудового слідства й прокурорів з викриття злочинця і доведення його провини здійснювалась на практичному рівні завжди, однак в залежності від політичної кон’юнктури часу зазначена діяльність іноді підсилювалась, а інколи послаблювалась.
Зокрема, така діяльність передбачалась на теренах України Статутами Великого Князівства Литовського (1529, 1566, 1588 рр.), а пізніше Статутом Кримінального судочинства 1864 р., яке зовсім по-новому врегульовувало діяльність прокурорів у сфері кримінально-процесуального судочинства. В умовах змагального судового процесу діяльність прокуратури набула не тільки правоохоронної, а й певною мірою правозахисної спрямованості, яка мала на меті захист прав та інтересів усього суспільства, всіх громадян як сукупності його членів або публічного інтересу. Захист публічного інтересу проявився і в здійсненні прокуратурою кримінального переслідування [5, с. 19–35].
Під час революційних подій минулого століття Декретом РНК РСФРР № 1 від 24 листопада 1917 р. (Про суд) прокуратуру як орган царату було ліквідовано, а разом з нею – інститути судових слідчих і прокурорського нагляду. Кримінальне переслідування і обвинувальну діяльність органів прокуратури майже на 5 років було призупинено. До створення прокуратури законність і революційний порядок у країні забезпечували самі ради, органи юстиції, суду, державного контролю, робітничо-селянської інспекції, ВЧК тощо.
Починаючи з 1922 р., кримінальне переслідування не лише як процесуальний термін, а як функція органів прокуратури набуває неабиякого значення. Зокрема у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР 1922 р. (ст. 9) йшлося про те, що прокуратура зобов’язана порушувати кримінальне переслідування за фактом вчинення будь-якого злочину. Використовується цей термін, хоча і в дещо іншій редакції, і в законодавстві про прокуратуру Української РСР. Так, у Положенні про прокурорський нагляд УРСР, ухваленому Постановою ВУЦВК від 28 червня 1922 року передбачалося, що у сфері боротьби зі злочинністю на прокуратуру покладається порушення судового переслідування проти посадових осіб і приватних осіб як за власною ініціативою, так і за поданими до прокуратури скаргами та заявами [6].
Зустрічаються посилання на зазначене поняття і в Положенні про прокуратуру СРСР [7]. У пункті «в» статті 4 цього документа зазначено, що на прокуратуру покладаються порушення кримінального переслідування та підтримання обвинувачення в усіх судових інстанціях на території СРСР. У подальшому в законодавстві про прокуратуру і кримінально-процесуальних кодексах поняття «кримінальне переслідування» не вживалося. В Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 р. така правова категорія як „кримінальне переслідування” вже не згадується, а вживається така термінологія, як „порушення кримінальної справи”, „притягнення до кримінальної відповідальності” та ін. Фактично в КПК був закріплений сам процес і результат викриття особи у вчиненні злочинного діяння та її обвинувачення органами держави. Причиною такого становища, на наш погляд, була та обставина, що в той час термін „кримінальне переслідування” багатьма вченими-процесуалістами не визнавався як такий, що має самостійний зміст, а використовувався як тотожний обвинуваченню.
Незважаючи на реальність свого існування, кримінальне переслідування як зазначену сферу прокурорської діяльності чинне законодавство України не виокремлює як самостійну (не міститься на те прямої вказівки в законі), але, на нашу думку, на практичному рівні органи прокуратури України здійснюють та здійснювали його завжди. Зазначене твердження прямо витікає із змісту ст. 29 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якої повноваження прокурора на стадії досудового слідства мають двоякий характер (він охоронець закону й одночасно державний обвинувач), а низку завдань, які він практично реалізує в кримінальному процесі, можна умовно об’єднати у дві групи:
охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;
швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних осіб, які вчинили злочин і забезпечення правильного застосування процесуального законодавства.
А тому можна стверджувати, що друга складова повноважень прокурора на досудовому слідстві є нічим іншим як кримінальним переслідуванням. Однак про таку стадію, як кримінальне переслідування, у чинному КПК не йдеться, але системний аналіз його норм (статей 147, 242, 246 та інших) дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадії кримінального переслідування, починається з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення [8, с. 11– 13]. Загальновідомим є і той факт, що метою кримінального переслідування є засудження і покарання осіб, винних у вчинені злочину (п. 25 ст. 6 проекту КПК України).
На нашу думку, наведене дає всі підстави для однозначного висновку, що прокурор нині є домінуючим суб’єктом кримінального переслідування, а сучасна правова доктрина об’єктивно підтверджує поширену серед юристів думку щодо існування процесуального інституту „кримінальне переслідування” не тільки в теорії, але й практиці. На підтвердження цієї позиції є потреба в якості досить вагомого аргументу привести матеріали та висновки заключного документа Міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася 2–3 жовтня 2006 р. в Національній академії прокуратури України, в якому зазначається наступне: „…Заслуговує на схвалення пропозиція щодо покладення на прокуратуру конституційної функції кримінального переслідування, яка є природною для прокуратури у демократичних країнах і повністю відповідає рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи та ПАРЕ...”. Надані пропозиції за підсумками роботи конференції здобули позитивну оцінку на 68 пленарному засіданні Європейської комісії „За демократію через право”, яке відбулося 13–14 жовтня 2006 року.
Потрібно окремо зазначити, що, незважаючи на фактичне здійснення прокуратурою процесуальної функції кримінального переслідування у кримінальному процесі України, протягом тривалого часу правова наука не приділяла належної уваги цьому процесуальному інституту, адже в теорії прокурорського нагляду пануючою була точка зору, що прокуратура здійснює основну функцію – вищий нагляд за дотриманням законів. Попри значний науково-практичний інтерес до означеної проблеми, сьогодні ні серед вітчизняних, ні серед зарубіжних фахівців у галузі права поки що не існує єдиного концептуального підходу до цього інституту, що залишає за собою ще безліч невирішених питань, чи не найголовнішим серед яких є з’ясування сутності, обсягу і змісту самого кримінального переслідування.
Поняття «кримінальне переслідування» офіційно ввели в ужиток на початку 90-х років ХХ ст. У Російській Федерації воно передбачено в частині 5 статті 55 КПК Російської Федерації.
Таким чином, з ухваленням КПК РФ на теренах СНД стало більш або менш зрозумілим ставлення законодавця до змісту поняття «кримінальне переслідування». Це проявилося перш за все в закріпленому положенні про те, що кримінальне переслідування, як процесуальний інститут, має право на існування. Тим більше, що вперше на пострадянському просторі була зроблена спроба дати законодавче визначення цього поняття (ч. 5 ст. 55 КПК РФ), а також визначити завдання, зміст і місце в системі суміжних інститутів процесуального права (ст. 20–23 КПК РФ).
Однак цей перший крок, на наш погляд, породив низку нових проблем, з котрими раніше не стикалися, ані теоретики, ані практики. Головна причина полягає в суперечностях рішень, які містяться в КПК РФ. Одну з таких суперечностей містить в собі висловлене, з одного боку, в ч. 5. ст. 55 КПК РФ, а з другого – в частині 2 ст. 21 КПК РФ. У першому з цих приписів кримінальне переслідування слід розуміти як «...процесуальну діяльність, яка здійснюється... з метою викриття підозрюваного, обвинуваченого в скоєнні злочину...» Іншими словами, мається на увазі діяльність, яка регламентована кримінально-процесуальним законодавством і спрямована проти окресленого кола осіб: підозрюваного або обвинуваченого, тобто осіб, статус яких у КПК РФ окреслений чітко і недвозначно.
Що стосується другого припису, то він під кримінальним переслідуванням має дещо ширше поняття, а саме: «... вжиття заходів щодо встановлення події злочину, викриття особи або осіб, винних у скоєнні злочину...» Тим самим він орієнтує осіб, які здійснюють кримінальне переслідування, не тільки на викриття підозрюваних або обвинувачених, але й на встановлення події злочину, тобто дій, котрі зазвичай скоюються до того, як з'являється та особа, котру можна підозрювати або обвинуватити в скоєнні злочину.
Наводить на певні роздуми і той факт, що в частині 2 ст. 21 КПК РФ іде мова не про викриття підозрюваних або обвинувачених, а осіб, винних у скоєнні злочину. Що могла б означати теоретично і практично така вимога викривати тих, хто винуватий у злочині, постає загадкою?
З ухваленням нового КПК РФ отримав офіційне визнання функціональний підхід до структуризації кримінального судочинства в цілому. Системний аналіз цього закону дає підстави стверджувати, що він виходить з визнання трьох кримінально-процесуальних функцій як основних: обвинувачення, захисту і вирішення справи. При цьому обвинувачення явно ототожнюється з кримінальним переслідуванням, котре «...в кожному випадку знаходження ознак злочину...» повинно здійснюватися в обов’язковому порядку (ст. 21 КПК РФ). Непослідовність цього припису очевидна, якщо його порівняти з тим, про що йде мова, наприклад, у п. 2 ч. 1 ст. 221 і ч. 7 ст. 246 КПК РФ.
Слід окремо зазначити, що непослідовність і нелогічність багатьох положень КПК РФ є очевидною, але ця проблематика не входить до заявленої теми досліджень і потребує окремого вивчення. Отже, враховуючи результати законопроектних робіт, які нині проводяться в Україні у зв’язку з розробкою нового КПК, необхідно передбачити певні прорахунки, допущені законодавцями Російської Федерації.
Таким чином, повернувшись майже через півстоліття в норми російського права, дещо призабута, але така, що не втратила свого значення, наукова категорія «кримінальне переслідування» знову привернула до себе увагу сучасних дослідників на пострадянському просторі.
Про здійснення прокуратурою кримінального переслідування йдеться й у проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України», ініційованому в 2006 р. керівництвом Генеральної прокуратури України. Характерно, що функція кримінального переслідування знайшла своє законодавче закріплення в Конституціях та законах про прокуратуру, судоустрій та кримінально-процесуальних кодексах всіх європейських країн. А тому об’єктивним чинником, що підштовхує до вирішення цього питання, є потреба прискорити адаптацію законодавства про прокуратуру України до стандартів Ради Європи, відображених у Рекомендації R (2000) 19 Комітету Міністрів держав – членів Ради Європи «Про роль прокуратури в системі кримінального судочинства» [9].
У низці монографічних досліджень, проведених на підставі порівняльно-правового аналізу [10, с. 299], переконливо показано розмаїття підходів щодо ролі прокуратури в здійсненні кримінального переслідування в різних країнах Європи та світу, включаючи безпосередню участь прокурорів у розслідуванні кримінальних справ.
Поняття кримінального переслідування є предметом багатьох наукових праць і домінуюча роль прокурора в ньому, як правило, не викликає сумніву. Однак межі повноважень прокурора, його стосунки з органами досудового слідства та судовою владою нерідко розглядаються по-різному. Існують прогалини в кримінально-процесуальному законодавстві України, зумовлені певною поспішністю при внесенні до нього змін під час так званої «малої судово-правової реформи», змінами кримінального закону. Тому ці питання потребують теоретичного осмислення і принципового вирішення при ухваленні Конституційного закону України “Про прокуратуру” та нового КПК України.
Перш ніж звернутися до змісту та сутності кримінального переслідування, або інакше кримінально-процесуальної функції обвинувачення, яку здійснюють органи прокуратури, роз-глянемо безпосередньо термін «переслідування». Дослівний зміст терміна „переслідування” згідно з Великим тлумачним словником означає «гнатися за ким-небудь; намагатися наздогнати, захопити, знищити, гонити, гнати» [11]. Досить різняться між собою визначення поняття «кримінального переслідування» в українській та російській юридичних енциклопедіях. На думку Є. Лук’янчикова та А. Мушки, це «діяльність органів попереднього розслідування і прокуратури з доведення вини підозрюваного і обвинуваченого у вчиненні злочину» [12, с. 400]. З іншого боку, російський дослідник А. Ларін вважає, що це – «...кримінально-процесуальна діяльність, що передує вирішенню кримінальної справи і яка полягає у формулюванні та обґрунтуванні висновку про вчинення певною особою злочину» [13, с. 1116].
Доцільно також зазначити, що в юридичній літературі ставлення до змісту кримінального переслідування, здійснюваного прокурором у ході досудового провадження, завжди було неоднозначними. Свого часу М.В. Муравйов наголошував, що «прокуратура – винятково спеціальний оргн публічного переслідування, строго замкнутий у цій сфері, хоча, можливо, згодом буде створений новий тип цієї установи» [5, с. 28]. Поряд з цим слід зазначити, що у дореволюційний період вчені або взагалі не використовували поняття «обвинувачення» в процессуальному контексті замінюючи його терміном кримінальне переслідування, або ототожнювали їх [14, с. 43].
Суттєвий внесок у розробку окремих аспектів кримінального переслідування зробив відомий вчений І. Я. Фойницький, який приділяв основну увагу науковому обґрунтуванню кримінального переслідування, визначаючи в ньому поняття обвинувачення як «...вимогу судового визнання права покарання, що належить державі...» [15, с. 3].
Як раніше зазначалося, одним із перших за радянської доби до цієї проблеми звернувся М. С. Строгович, щоправда, називаючи переслідування кримінальним обвинуваченням [16, с. 190]. Досліджуючи сутність кримінального переслідування в радянському кримінальному процесі, М.С. Строгович стверджував: «Прокурор на попередньому слідстві є органом кримінального переслідування в силу того, що він керує попереднім слідством і здійснює нагляд за його проведенням, а тому сам порушує кримінальне переслідування, дає слідчому вказівки про його проведення, а іноді й сам безпосередньо проводить попереднє слідство за справою» [2, с. 97].
В умовах сучасної концепції кримінального переслідування подібне значення змісту розглянутої діяльності прокурора видається більш ніж дискусійним. З наведеного визначення випливає, що до змісту розглянутої діяльності прокурора включаються всі напрями його діяльності на досудових стадіях кримінального судочинства: кримінальне переслідування, проведення досудового слідства, процесуальне керівництво досудовим розслідуванням злочину і нагляд за законністю його здійснення. Таке розуміння змісту діяльності прокурора зі здійснення кримінального переслідування в досудовому провадженні ґрунтується, на наш погляд, на неправильних теоретичних підставах і тягне наслідки, які не відповідають сутності й завданням кримінально-процесуальної діяльності прокурора.
Розглядаючи це питання, насамперед слід виходити з того, що кримінальне переслідування і нагляд за законністю його здійснення являють собою дві різні функції прокурора в сфері кримінального судочинства. При цьому кожна із вказаних функцій обумовлюється певними завданнями, що постають перед прокурором, і для їхньої реалізації він наділяється особливими процесуальними повноваженнями. Так, якщо кримінальне переслідування, по-перше, здійснюється з метою захисту та відновлення прав і свобод людини і громадянина, а також інтересів суспільства і держави, що охороняються законом, то при реалізації наглядової функції на перший план висувається завдання із забезпечення законної діяльності органів дізнання і досудового слідства. І, по-друге, якщо під змістом кримінального переслідування розуміти всі напрями кримінально-процесуальної діяльності прокурора, то саме поняття кримінального переслідування стає зовсім невизначеним, відсутня чіткість щодо повноважень прокурора і його діяльність перестає бути цілеспрямованою та ефективною.
Зовсім іншу позицію щодо цього питання займає професор В.С. Зеленецький. Виходячи з того, що структура процесуальної функції кримінального переслідування містить у собі два спеціальні напрями діяльності – викриття злочинця і обвинувачення особи, яка вчинила злочин, він робить висновок, що функція кримінального переслідування (обвинувачення) починається з моменту пред’явлення обвинувачення конкретній особі й закінчується підтриманням обвинувачення в суді. При цьому на стадії досудового слідства проти особи, яка вчинила злочин, слідчий або дізнавач порушує й здійснює слідче обвинувачення, а на стадії закінчення цього слідства прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, бере на себе й реалізує функцію обвинувачення, основним змістом якої є підтримання державного обвинувачення в суді [17, с. 28–38].
На погляд А.М. Ларина, змістом функції кримінального переслідування слід вважати: затримання; пред’явлення обвинувачення; заходи процесуального примусу; складання обвинувального висновку. Під формою кримінального переслідування слід розуміти висунення обвинувачення проти конкретної особи на стадії досудового слідства та в суді [18, с. 25].
У контексті нашого дослідження вагомою є думка Г. П. Середи, який, досліджуючи цю проблематику в матеріально-правовому і кримінально-процесуальному аспектах, виокремив характерні ознаки кримінального переслідування: 1) воно здійснюється у межах кримінального судочинства; 2) має процесуальний характер; 3) спрямоване на забезпечення притягнення ос-би до кримінальної відповідальності у разі доведення її винуватості у вчиненні злочину; 4) застосування до неї кримінального покарання, встановленого державою; 5) відмова від кримінального обвинувачення або вжиття заходів примусового характеру [4].
Виходячи із вищезазначеного, під кримінальним переслідуванням у кримінально-процесуальному аспекті слід розуміти практично всю діяльність, яка здійснюється стороною обвинувачення (органом дізнання, слідчим, прокурором), в тому числі і саме обвинувачення.
У фаховій літературі останім часом висловлювалися думки про співвідношення функцій кримінального переслідування та прокурорського нагляду за додержанням законів у діяльності органів дізнання і досудового слідства. Щодо цієї проблеми також існує кілька точок зору. Зокрема, М.П. Курило і В. П. Півненко визнають кримінальне переслідування складовою функцією прокурорського нагляду [19, с. 4].
Натомість К. Ф. Скворцов вважає, що віднесення прокурора до державних органів, які здійснюють кримінальне переслідування, є невиправданим, оскільки не відповідає завданням нагляду за додержанням законів у цій сфері [20, с. 43]. Погоджуючись з цим, О.В. Мельник наголошує, що поєднання прокурором на досудовому слідстві таких взаємовиключних функцій, як здійснення нагляду та кримінального переслідування, не відповідає конституційному призначенню органів прокуратури, і пропонує позбавити прокурора повноважень, спрямованих на здійснення кримінального переслідування завдяки посиленню відомчого контролю на досудовому слідстві [21, с. 14].
В.М. Точиловський і В.М. Савицький, навпаки, називають здійснення обвинувальної влади в державі шляхом кримінального переслідування основною [22, с. 45–46], стрижневою функцією прокуратури [23, с. 217–223].
На думку Р.Р. Трагнюка, кримінальне переслідування передусім є завданням спеціально створених для цього органів дізнання та досудового слідства. Що стосується прокурора, то він має здійснювати кримінальне переслідування у випадках, коли кримінально-процесуальний закон його безпосередньо зобов'язує до цього, а також, коли органи дізнання та досудового слідства виявляють бездіяльність, порушуючи приписи закону щодо здійснення кримінального переслідування (за наявності підстав не порушують кримінальну справу проти конкретних осіб, не притягають їх до кримінальної відповідальності тощо). У такій ситуації прокурор має здійснити певні процесуальні дії самостійно або дати вказівку про їх проведення органові дізнання чи слідчому. За іншого підходу до кримінального переслідування в діяльності прокурора буде наявний обвинувальний ухил, що несумісне з його процесуальним становищем [24, с. 85]. М.В. Косюта висловлюється, що повноваження прокурора у кримінальному переслідуванні полягають у:
порушенні кримінальної справи;
особистому розслідуванні справи, якщо прокурор визнає це за необхідне;
здійсненні наглядових дій, спрямованих на те, щоб органи розслідування вжили всіх потрібних заходів для встановлення особи, яка вчинила злочин;
направленні подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття особи під варту;
затвердженні обвинувального висновку в справі та направленні його до суду;
підтриманні державного обвинувачення в суді, а за потреби – і на контрольних стадіях кримінального процесу [25, с. 133–134].
На наш погляд, перелік цих повноважень становить, по суті, зміст кримінального переслідування як кримінально-процесуальної діяльності прокурора, яку він здійснює безпосередньо в ході досудового провадження, та зміст прокурорсько-наглядової діяльності прокурора.
У цілому погоджуючись із зазначеним розумінням сутності кримінального переслідування, Л. Давиденко і В. Куц звертають увагу на деякі його особливості. По-перше, вони підкреслюють подвійний характер прокурорської діяльності на досудовому слідстві, під час якого реалізація функції кримінального переслідування поєднується з функцією охорони прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному проваджені. По-друге, наголошують, що кримінальне переслідування в кінцевому результаті спрямоване на забезпечення реалізації кримінальної відповідальності або інші засоби кримінально-правового впливу судом, а не притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки притягнення – не результат, а процес діяльності. Крім того, названі автори вважають, що терміном «кримінального переслідування» хоча й можна оперувати в практичній діяльності, але він не відповідає змістові явища, яке він визначає, і пропонують замінити його термінами «притягнення до кримінальної відповідальності» або «обвинувачення в злочині» [26, с. 83–91].
Передусім звернімо увагу на ту обставину? що кримінальне переслідування є процесуальною діяльністю, яку здійснює сторона обвинувачення з метою викриття підозрюваного, обвинуваченого в скоєнні злочину? а тому являє собою частину змісту функції обвинувачення в кримінальному процесі. В цьому контексті кримінальне переслідування не тільки породжується кримінально-процесуальною функцією обвинувачення, але й охоплюється нею. А це дає повні підстави стверджувати те, що висловлювані в сучасній юридичній літературі думки, що кримінальне переслідування – поняття ширше, ніж обвинувачення, є неправильними. Для відповіді на запитання щодо співвідношення нагляду за процесуальною діяльністю органів дізнання і слідства та кримінальним переслідуванням слід знову ж таки звернутися до аналізу завдань прокурора на досудових стадіях кримінального процесу (мета) і його повноважень щодо здійснення нагляду (методи досягнення мети). Мета – надзвичайно важлива правова категорія. необхідна для аналізу будь-якої діяльності.
На наш погляд, основною метою діяльності прокурора в кримінальному процесі є винесення обвинувального вироку (визнання такою особу, яка винна у скоєнні злочину). Відповідно прокурор може досягти її шляхом доказування тези щодо винуватості на досудовому слідстві і спрямовує всю свою діяльність на досягнення мети.
Отже, кримінальне переслідування «підкоряє собі» здійснення прокурором нагляду за виконанням законів органами досудового слідства і поглинає останній [27, с. 124]. На стадії досудового слідства мають місце дві форми кримінального переслідування, які здійснює прокурор:
- безпосереднє кримінальне переслідування (участь прокурора в проведенні окремих слідчих дій, які спрямовані на збирання обвинувальних доказів; особисте проведення досудового слідства);
- опосередковане кримінальне переслідування (реалізація всіх інших повноважень, які спрямовані на здійснення контролю за обвинувальною діяльністю слідчого, обвинувача).
Таким чином, повноваження, надані прокурору на досудовому слідстві, є процесуальними правами зі здійснення обвинувачення, оскільки вони в кінцевому результаті спрямовані на доказування вини особи в скоєному злочині.
Правильне співвідношення процесуальних понять, які ми розглядаємо, має важливе практичне значення. Зокрема, якщо ми визнаємо, що кримінально-процесуальна функція обвинувачення породжує, ініціює кримінальне переслідування, то буде логічним наполягати на тому, що позиції різних учасників обвинувачення в своєму прояві є максимально наближеними. Для суду, який вирішує кримінальну справу по суті, позиції державного обвинувача і потерпілого в разі відмови когось із них від кримінального переслідування повинні мати однакову юридичну силу. Незалежний суд повинен мати процесуальну можливість на своє внутрішнє переконання оцінювати обґрунтованість і законність позиції сторони і в цьому випадку. Суд, зіткнувшись з такого роду конфліктом інтересів між учасниками кримінального процесу зі сторони обвинувачення (обвинувача і потерпілого), повинен, керуючись своїм внутрішнім переконанням, вирішити справу по суті.
По-друге, викликає сумнів той факт, що кримінальне переслідування здійснюється лише стосовно обвинуваченого, підозрюваного, тобто виникає з моменту появи в провадженні за кримінальною справою фігури підозрюваного (обвинуваченого). Взагалі початковий момент кримінального переслідування є досить дискусійним у теорії кримінального процесу. З цього приводу можна виділити принаймні три точки зору, кожна з яких має право на існування. Одні вчені вважають, що кримінальне переслідування може здійснюватися лише стосовно обвинуваченого, а відповідно виникає з моменту притягнення конкретної особи як обвинуваченого [28, с. 33–35]. Відповідно до другої точки зору кримінальне переслідування має місце лише тоді, коли провадження за кримінальною справою проводиться стосовно конкретної особи. А це обвинувачений або підозрюваний [29, с. 33].
І насамкінець, деякі вчені стверджують, що кримінальне переслідування не пов’язане з появою в провадженні за справою конкретновизначеної особи і розпочинається з моменту порушення кримінальної справи [30, с. 218]. Слід окремо зазначити, що і дореволюційні вчені зазвичай включали порушення кримінальної справи до початку кримінального переслідування [31, с. 413]. Такої ж позиції дотримується і Конституційний суд Російської Федерації [32]. Ми схильні приєднатися до останньої точки зору з таких підстав.
По-перше, в кожному конкретному випадку в разі наявності ознак злочину прокурор, слідчий, орган дізнання і дізнавач вживають заходів зі встановлення подій злочинного посягання, викриття особи або осіб, винних у скоєнні злочину. При отриманні інформації про скоєне діяння, яке містить ознаки злочину, слідчий (дізнавач, прокурор) перевіряє наявність підстав для порушення кримінальної справи, тобто фактично встановлює наявність підстав для здійснення провадження за кримінальною справою. Після порушення кримінальної справи слідчий досліджує обставини скоєного злочину, зокрема і з метою встановлення особи, яка його скоїла. З моменту появи підозрюваного (обвинуваченого) розслідування набуває конкретнішого спрямування, і завдання слідчого на цьому етапі полягає в зібрані доказів, які повністю підтверджують винуватість конкретної особи в скоєнні злочину.
На наш погляд, саме цілеспрямована діяльність слідчого (прокурора, дізнавача) передує появі за справою конкретного підозрюваного (обвинувача), а тому зумовлює її включення до змісту кримінального переслідування, оскільки визначальною ознакою цього терміна є саме мета, для досягнення якої здійснюється діяльність – викриття особи, винної в скоєнні злочину.
Виходячи з наведеного, на нашу думку, початок кримінального переслідування необхідно визначати наступними моментами:
порушення кримінальної справи (стосовно конкретної особи або за фактом скоєння злочину);
затримання підозрюваного в скоєнні злочину;
застосування запобіжних заходів до пред’явлення обвинувачення;
притягнення в якості обвинуваченого.
Таким чином, вищезазначене дозволяє розглядати кримінальне переслідування як самостійну функцію органів прокуратури (слідчого, прокурора), яку вони здійснють у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством у межах їх повноважень у кримінальних справах, віднесених до їх компетенції, з метою викриття винної особи (підозрюваного або обвинуваченого) в скоєнні злочину.
З урахуванням викладеного вважаємо необхідним та доречним у новому Конституційному законі України „Про прокуратуру” включити кримінальне переслідування до відповідної статті, що присвячується завданням прокуратури, а в новому Кримінально-процесуальному кодексі України доцільно передбачити норми, присвячені відповідно повноваженням прокурора щодо здійснення кримінального переслідування, як виду процесуальної діяльності органів прокуратури України, оскільки відсутність належної правової основи в цій сфері призводить на практиці до зниження ефективності діяльності прокуратури в боротьбі зі злочинністю в державі.
Список використаної літератури:
Мотовиловкер О.Я. Основные уголовно-процессуальные функции. – Ярославль, 1976.
Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. – М., 1951.
Грицаєнко Л.Р. Історико-правові витоки інституту прокуратури України // Вісник прокуратури. – 2008. – № 2.
Середа Г.П. Теоретичні аспекти здійснення прокуратурою кримінального переслідування // Право України. – 2007. – № 9.
Муравйов М.В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности: Пособ. для прокурорской службы. – М., 1889. – Т. 1.
СУ УССР. – 1922 – № 28. – Ст. 440.
СЗ СССР. – 1934. – № 1. – Ст. 20, 25.
Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 5.
Рекомендація R (2000)19, ухвалена комітетом Міністрів Ради Європи 6 жовтня 2000 р.
Грицаєнко Л.Р. Прокуратура в країнах Європи. – К., 2006; Додонов В.Н., Крутских В.Е. Прокуратура в России и за рубежом. – М., 2001. – С. 31–56; Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право. – К., 1999.
Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2003.
Лук’янчиков Є.Д., Мушка А.А. Кримінальне переслідування // Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001.
Ларин А.М. Уголовное преследование / Юридическая энциклопедия. – М., 2001.
Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М., 1912. – С. 209; Квачевский А.Д. Об уголовном преследовании, дознании и предварительном исследовании преступлений по судебным уставам 1864 года. – СПб., 1893. – С. 77; Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. Пособ. к лекциям. – К., 1891. – Т. 2. – Вып.1.
Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – СПб.,1998. – Т. 2.
Строгович М.С. Уголовный процесс. – М., 1946. – С. 14; Курс советского уголовного процесса. – М., 1968. – Т. 1.
Зеленецкий В.С. Функциональная структура прокурорской деятельности. – Х., 1978.
Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М., 1986.
Курило М.П., Півненко В.П. Участь прокурора у слідчих діях: Навч. посіб. – Суми, 1998.
Проблемы развития правового статуса Российской прокуратуры в условиях переходного периода. – М., 1998.
Мельник О.В. Проблеми прокурорського нагляду за додержанням законів при роз-слідуванні вимагань: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – X., 2006.
Точиловский В.М. О концепции прокурорской власти // Сов. госуд. и право. – 1990. – № 9.
Савицький В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводст-ве. – М., 1975.
Трагнюк Р.Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого: Монограф. – X., 2004.
Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. – Одеса, 2002.
Давиденко Л.М., Куц В.М. Кримінальне переслідування як форма прокурорської ді-яльності у сфері протидії злочинності // Вісник Академії прокуратури України. – 2007. – № 1.
Резник Г. Прокурорський надзор: прошлое, настоящее и будущее // Российская юс-тиция. – 2002. – № 4. – С. 13; Халиулин А.Г. Вказ. праця.
Багаутдинов А. Васин А. Уголовное преследование и правозащитная функция суда // Российская юстиция. – 2000. – № 8. – С. 27–28; Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. – М., 1951. – С. 60–65; Фаткулин Ф.Н. Обвинение и судебный приговор. – Казань, 1965.
Кобликов А. Закон о прокуратуре РФ и вопросы уголовного судопроизводства // Со-ветская юстиция. – 1992. – № 13–14. – С. 35; Халиулин А.Г. Осуществление функции уголов-ного преследования прокуратурой России. – Кемерово, 1997.
Галкин Б.А. Сравнительное исследование. – М., 2001. – С. 31; Додонов В.Н., Крутс-ких В.Е. Прокуратура в России и за рубежом; Сравнительное исследование. – М., 2001. – С. 31; Бойков А.Д. Третья власть в России. Очерки о правосудии, законности и судебной реформе 1990–1996 гг. – М., 1997.
Квачевский А.Д. Вказ. праця. – С. 81; Муравьев Н.В. Общие основания устройства и уголовной деятельности прокурорского надзора // Статьи по судебным вопросам. – СПб, 1900. – С. 539; Тальберг Д.Г. Вказ. праця.
Постановление Коституционного Суда РФ от 14 января 2000 г. // Российская газета. – 2 февраля.
< Попередня Наступна >