Головна Наукові статті Кримінальний процес ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ПРИЛЮДНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ В СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ПРИЛЮДНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ В СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Наукові статті - Кримінальний процес
584

А.О. Маляренко

А.О. МАЛЯРЕНКО,

аспірантка (Академія адвокатури України)

(Науковий керівник доцент О.С. Захарова)

ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ПРИЛЮДНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ В СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

«Рішення суду проголошується при­людно, крім випадків, коли розгляд про­водився у закритому судовому засіданні», закріплено в п. 9 ст. 6 Цивільного проце­суального кодексу України 2004 року (далі — ЦПК) [19]. Зміст вказаного поняття «проголошується прилюдно» розшифро­вується більшістю українських науковців як зачитування тексту прийнятого рішення (або лише вступної та резолютивної час­тини) учасникам процесу та присутнім у залі судового засідання. Якщо такі особи відсутні, наприклад, не дочекалися, рі­шення вважається проголошеним [9, 29].

Вказане положення ЦПК є аналогіч­ним до положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція), яким встановлено непорушне правило, згідно з яким «судове рішення проголошується публічно…» [11]. Необхідно відмітити, що рішеннями Європейського Суду з прав людини (далі — Суд) як органу, що безпо­середньо здійснює тлумачення та застосу­вання Конвенції, дано дещо інше тлума­чення наведеного положення, ніж це за­звичай робиться у коментарях до україн­ського процесуального кодексу. Названа Конвенція є частиною українського зако­нодавства, тому практика застосування положення ч. 1 ст. 6 в частині тлумачення по­няття проголошення рішення публічно є цікавою для нас з точки зору правильного розуміння вказаного поняття [7].

Тим часом як всі держави — члени Ради Європи в однаковій мірі взяли на себе зобов’язання щодо дотримання наведеного принципу публічності, їхні законодавчі системи та суд

ова практика відкривають шлях до урізноманітнення меж і способу його втілення як стосовно проведення слу­хань, так і стосовно «проголошення» су­дових рішень. Проте формальний аспект цього питання є другорядним порівняно з метою вимоги публічності, закладеної у п. 1 ст. 6. Чільне місце, визначене в демо­кратичному суспільстві для права на спра­ведливий судовий розгляд, спонукає Суд з метою здійснення контролю у цій сфері кожного разу окремо розглядати реалії процедури, про яку йдеться.

Європейським судом ухвалено кілька рішень, які присвячені безпосередньо роз­гляду питання змісту вимоги п. 1 ст. 6 Кон­венції щодо публічності проголошення су­дового рішення. Визначальним в цьому плані є рішення Претто та ін. проти Італії [17], в якому Суд прямо встановив, що він не зобов’язаний приймати дослівне тлумачення виразу «pronounced publicly/rendu publiquement», закріпленому у ори­гінальних (англійській та французькій) версіях п. 1 ст. 6 Конвенції. Він вважає, що в кожному окремому випадку форма опри­люднення «судового рішення» на підставі національного права держави-відповідача визначається залежно від особливостей конкретного провадження і відповідно до завдання та мети п. 1 ст. 6 [1].

Справа в тому, що формулювання, ви­користане у другому реченні п. 1 ст. 6 Кон­венції — «judgment shall be pronounced publicly», «le jugement sera rendu publiquement» («судове рішення прого­лошується публічно»), — може навести на думку, що вимагається зачитувати рі­шення вголос. Справді, у французькому тексті вжито дієприкметник rendu («ого­лошене»), тим часом як відповідним сло­вом в англійському варіанті є pronounced («вимовлене», фр. prononc), однак, на думку Суду [2; 17; 18], ця незначна відмін­ність є недостатньою для того, щоб змі­нити уявлення про зміст цього положення: французьке rendu publiquement, як проти­лежне до rendu public («опублікований»), може безперечно вважатися еквівален­том «проголошений публічно» (prononc publiquement).

На перший погляд, положення п. 1 ст. 6 Конвенції викладено конкретніше, ніж положення п. 1 ст. 14 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., в якому передбачено, що су­дове рішення shall be made public — «має бути публічним» (фр. — sera public) [13]. Проте в багатьох державах — членах Ради Європи, окрім зачитування вголос, скла­лася традиція звертатися до інших засобів оприлюднення рішень усіх або деяких су­дів, особливо касаційних, наприклад, пе­редавати рішення на зберігання до канце­лярії із забезпеченням доступу до них для громадськості. Трактуючи зміст вказаного поняття, Суд у рішення Шутер проти Швейцарії [18] зазначив, що «…автори Конвенції не могли залишити поза увагою цей факт, хоч це й не простежується в їх­ніх підготовчих матеріалах [16] так само чітко, як в аналогічних матеріалах (travaux preparatoires) до Пакту 1966 р.» Саме тому, виходячи із самого духу Конвенції, а також принципу справедливого суду як осново­положної цілі закріплення у п. 1 ст. 6 Кон­венції вимоги публічного оголошення су­дового рішення, Суд визнав для себе не обов’язковість дослівного тлумачення формулювання Конвенції і встановив не­обхідність в кожному окремому випадку форму оприлюднення судового рішення визначати на підставі національного права держави-відповідача, залежно від особли­востей конкретного провадження і відпо­відно до зазначеної цілі та завдання п. 1 ст. 6. У вказаному рішенні Суд встано­вив правило, згідно з яким «дослівне тлу­мачення термінів, закріплених у п. 1 ст. 6 Конвенції стосовно проголошення судо­вого рішення, є надміру суворим і не по­трібним з точки зору досягнення цілей, по­ставлених ст. 6 Конвенції.»

Виходячи з наведеного, Суд у своїй практиці завжди виходить із принципу на­дання державам-учасницям свободи у ви­борі засобів, завдяки яким їх внутрішня су­дова система відповідатиме вимогам ст. 6 Конвенції. Проте цілком логічно, що та­кий диспозитивний метод породжує доволі широке коло правозастосовної практики самого Суду з цього питання, оскільки вка­заний підхід став підставою для зловжи­вання багатьма державами. З огляду на цю обставину, Суду вдалося напрацювати кілька загальних підходів у вирішенні пи­тання про наявність порушення вимог ст. 6 Конвенції щодо проголошення судового рішення у випадку наявності суперечок з цього приводу.

Так, Суду довелося кілька разів стика­тися з місцевою практикою країн, згідно з якою рішення судів вищої інстанції, якими відмовлено в задоволенні позовних ви­мог та які були прийняті виключно на під­ставі аналізу та застосування правових норм (без дослідження фактів та доказів), не були оголошені у відкритому судовому засіданні. Мотивуючи відсутність у такому випадку порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, Суд, перш за все, вказував на рі­вень судової інстанції, в якій здійснювався розгляд, та на роль суду цієї інстанції, рі­шення якого виносилося саме з правових питань. Крім того, Суд звертав увагу на те, що хоча таким рішенням рішення судів по­передньої інстанції визнавалися остаточ­ними, проте воно по суті нічого не міняло з огляду на наслідки такого рішення для за­явника. Враховуючи викладені міркування, Суд дійшов висновку, що вимоги публіч­ного проголошення судового рішення бу­дуть задоволені у випадку, якщо повний текст судового рішення буде розміщений в канцелярії суду та буде доступним для всіх бажаючих [10, 89; 17] або у випадку проведення гласного судового слухання, в якому буде зачитано повний текст судового рішення попередньої інстанції, що було предметом розгляду та яке залишено в силі [1]; або ж у випадку надання повного тек­сту рішення сторонам по справі з подаль­шим його опублікуванням у офіційних спе­ціалізованих збірках [18].

Суд також не вбачає порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у не проголошенні рі­шення суду першої інстанції при прове­денні відкритого судового засідання у цій справі у випадку, якщо публічно проголо­шено було рішення апеляційної інстанції в цій справі, яке містить виклад рішення суду першої інстанції та робить його оста­точним [12].

На противагу вищевикладеній прак­тиці, Суд дійшов висновку про пору­шення вимоги щодо публічного проголо­шення судового рішення у випадку, коли рішення всіх інстанцій по справі, що сто­сувалися компенсаційних виплат за неза­конне утримання, були винесені не на глас­них судових засіданнях, не були оголошені публічно та не були доступні для широкої громадськості будь-яким іншим способом [5]. Крім того, випадком, що не виправдо­вує відступ від принципу публічного ого­лошення судового рішення та повною мі­рою не задовольняє його вимог, є ситуа­ція, за якої доступ до повного тексту судо­вого рішення мають лише учасники судового процесу, а публікування рішень зде­більшого апеляційних або касаційних судів здійснюється для широкого загалу лише за вибірковим принципом так званого «осо­бливого інтересу» (тобто публікуються лише окремі рішення, які можуть бути ці­каві громадськості) [12].

Проводячи аналогії з українським зако­нодавством, видається, що у законодавстві України закріплена чи не найжорсткіша, з можливих за Конвенцією, схема публіч­ного проголошення судового рішення, реа­лізація якої очевидно не обмежується лише зачитуванням вголос прийнятого рішення. Так, розміщення положень щодо гласності судового розгляду та судового рішення у ст. 6 Розділу 1 ЦПК серед принципів ци­вільного судочинства, безперечно свідчить про вимогу поширення цього принципу на всі стадії цивільного процесу. В кожній з можливих інстанцій винесене судове рі­шення має бути зачитано вголос всім при­сутнім на засіданні, після цього таке рі­шення має бути надане сторонам по справі, а також має бути доступним для ознайом­лення всім іншим учасникам процесу в суді. В подальшому таке рішення публі­кується для всезагального ознайомлення згідно з вимогами Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. [6].

Для повного аналізу поняття, що роз­глядається, необхідно також розглянути можливі винятки із закріпленої в ст. 6 ЦПК презумпції публічності проголошення су­дового рішення. Так, звертає на себе увагу друга частина наведеного формулювання ч. 9 ст. 6 ЦПК, а саме: «Рішення суду про­голошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому су­довому засіданні…». Це положення цікаве тим, що насправді воно пройшло кілька стадій еволюції у цивільному процесуаль­ному законодавстві України. Так, у Ци­вільному процесуальному кодексі України 1963 р. у початковій редакції від 18 липня 1963 р. останній абзац ст. 10 Кодексу зву­чав так: «Слухання справи в закритому засіданні суду ведеться з додержанням усіх правил судочинства. Рішення су­дів у всіх випадках проголошуються при­людно» [20]. У редакції вказаного Кодексу від 12 липня 1996 р. це положення зву­чить інакше: «Рішення судів у всіх випад­ках проголошуються прилюдно, крім рі­шень про усиновлення у випадках, перед­бачених статтею 112 Кодексу про шлюб та сім’ю України» [8]. Отже, позиція за­конодавця поступово змінилась від закрі­плення підходу щодо публічного проголо­шення абсолютно всіх судових рішень до виключення з цього правила лише окремих справ закритого провадження (щодо таєм­ниці усиновлення) і, врешті, аж до поши­рення такого виключення на всі справи за­критого провадження.

До прийняття ЦПК України 2004 р. та закріплення в ньому нового підходу до вирішення поставленого питання нау­ковці в пошуках оптимального виходу із ситуації, за якої після закритого розгляду справи все-таки вимагалося публічне про­голошення рішення (у інших справах, крім справ з усиновлення), пропонували зачи­тувати знеособлений варіант такого рі­шення, тобто із видаленням з нього всіх імен, адрес і т. ін. За тогочасного стану нор­мативної бази такий варіант, напевне, був єдино можливим засобом захисту всіх тих інтересів та цінностей, задля яких відповід­ний процес проголошувався закритим. Ра­зом з тим, тут саме час згадати роз’яснення Європейського Суду з прав людини, наве­дені на початку цієї статті, згідно з якими Суд вказує, що публічність як така не є са­моціллю та не може сама по собі свідчити про досягнення цілі, поставленої в ст. 6 Конвенції — тобто справедливості право­суддя. Вимогу публічності судового прова­дження, а так само і публічності проголо­шення рішення, обов’язково треба співвід­носити з іншими міркуваннями справедли­вості судочинства, як-то: розумного строку розгляду, рівності права учасників про­цесу, захисту їх приватного життя охорони державної та іншої охоронюваної законом таємниці. Більше того, доволі сумнівним з точки зору внеску в забезпечення публічності правосуддя є зачитування знеособле­ного рішення перед учасниками закритого судового розгляду, які все одно в будь-який час матимуть право отримати повний його текст.

Виваженість сучасного підходу до ви­моги публічності проголошення судо­вого рішення, закріпленого у ЦПК Укра­їни 2004 р., доводить і практика Суду. Як виключення із загального правила про пу­блічне проголошення судового рішення, Судом визнано випадки розгляду самої справи у закритому судовому засіданні. Зокрема, за необхідності розгляду в судо­вому засіданні питання про місце прожи­вання дітей, в цій ситуації за державами визнано право на проведення слухання у закритому засіданні з метою захисту при­ватного життя дітей та сторін у справі та уникнення нанесення шкоди правосуддю. Суд погодився із державами-учасницями, що в такій ситуації публічне проголошення судового рішення значною мірою знівелює зазначену мету. В даній ситуації достат­німи заходами для забезпечення досяг­нення цілей, поставлених ст. 6 Конвенції, є надання можливості сторонам у справі ознайомитися з повним текстом судового рішення або ж отримати його копію з па­ралельним вибірковим анонімним опублі­куванням таких рішень першої та наступ­них інстанцій з метою надання можливості широкій громадськості ознайомитися із за­гальними підходами та принципами вирі­шення подібних питань [2].

Таким чином, українське законодав­ство, на перший погляд, цілком впису­ється у бачення вимоги публічного прого­лошення судового рішення, наданого Су­дом. І з точки зору змісту самого поняття, і з точки зору виключень з нього. Разом з тим, в багатьох своїх рішеннях, присвя­чених тлумаченню різних положень Кон­венції Суд неодноразово наголошував, що Конвенція покликана захищати не ілю­зорні права, вона створена не для того, щоб на папері задекларувати прагнення до кра­щого, найпершою і основною її метою є дійсне забезпечення дотримання закріплених в ній гарантій, практичне їх втілення і конкретний їх прояв. Саме з цієї точки зору в українській практиці та законодавстві на­явні досить серйозні проблеми.

З огляду на сказане, прецедентним для України є рішення Суду по справі Бірюков проти Росії [3]. В своєму рішенні по цій справі Суду довелося вирішувати пи­тання відповідності вимогам ст. 6 Кон­венції практики російських судів, згідно з якою у відкритому судовому засіданні пу­блічно оголошувалася лише резолютивна частина рішення (що було здійснено і в суді першої та апеляційної інстанції). При вирішенні поставленого питання Суд ви­ходив з позиції наявності у широкої гро­мадськості доступу до повного тексту рі­шення у будь-який інший спосіб, крім за­читування вголос повного тексту судового рішення на відкритому судовому засіданні. Крім того, Суд вважає за необхідне взяти до уваги безпосередній зміст альтернатив­ного способу оприлюднення судового рі­шення та можливість забезпечення належ­ного рівня громадського контролю та до­ступу до рішення шляхом його застосу­вання. Зокрема, Суд встановив наступне: «…Цивільним процесуальним кодексом Російської Федерації лише особи, які бе­руть участь у судовому процесі та їх упо­вноважені представники, визначені як такі, що мають право знайомитися із повним текстом винесеного по їх справі судового рішення, яке готується після оголошення його резолютивної частини у відкритому судовому засіданні. Обов’язок суду наді­слати копію прийнятого ним рішення так само поширюються лише на сторони по справі та інших осіб, які брали участь у справі. Ознайомлення з текстом судового рішення, зданого на зберігання до канцеля­рії суду, так само обмежується вказаними положеннями. Таким чином, просте поси­лання на номери статей, здійснене у резо­лютивних частинах рішень обох інстан­цій, не могло бути достатньо інформатив­ним для представників громадськості, які не мали спеціальних юридичних знань, ... тобто причини, з яких заявнику було відмовлено у задоволенні його вимог, залиши­лися невідомими для публіки».

Проводячи аналогію з українським за­конодавством, можна зробити висновок, що у випадку вирішення подібної справи в Суді щодо України, рішення так само було б ухвалено на користь заявника. Так, згідно з ч. 3 ст. 209 та ст. 218 ЦПК у виняткових випадках, залежно від складності справи, допускається відкладення складання по­вного рішення по справі, але вступну і ре­золютивну частини суд повинен проголо­сити в тому самому засіданні, в якому за­кінчився розгляд справи. Згідно зі ст. 218 та ст. 222 ЦПК копії прийнятого судового рі­шення надсилаються або видаються лише особам, які брали участь у справі, і саме їм суд у випадку проголошення лише вступ­ної та резолютивної частини повідомляє, коли вони можуть ознайомитися з повним його текстом. Крім того, згідно зі ст. 27 ЦПК лише особи, які беруть участь у судо­вому розгляді, мають право одержувати ко­пії рішень та ухвал суду, знайомитися з ма­теріалами справи. За таких обставин пред­ставник преси, просто зацікавлена особа, відвідавши можливо навіть всі засідання по справі, у випадку проголошення лише вступної та резолютивної частин рішення, в результаті не будуть здатні зробити будь-який більш-менш обґрунтований висновок щодо підстав винесення такого рішення. Суто формальне дотримання в такому ви­падку вимоги публічного проголошення судового рішення значною мірою нівелює інформативну, освітню, виховну функцію самого принципу гласності цивільного су­дочинства, свідчить про неналежний стан забезпечення так званої «зовнішньої» глас­ності, тобто гласності для широкого загалу, а не лише для осіб, які беруть участь в та­кій справі.

Певним кроком на шляху до вирішення поставленої проблеми є прийняття згаду­ваного Закону України «Про доступ до су­дових рішень», проте і він не здатен вирі­шити її повною мірою. Вказаним законом передбачено загальний доступ до електро­нної системи судових рішень, на сьогоднішній день розміщеної за адресою www. reyestr.court.gov.ua. Разом з тим, численні проблеми, пов’язані з реалізацією цього задуму, не дозволяють говорити про те, що даний реєстр повною мірою гарантує дотримання принципу публічного оголо­шення судових рішень для будь-якої заці­кавленої особи. Так, відсутність доступу до електронної мережі у більшості насе­лення країни, значний проміжок часу, що розділяє проголошення вступної та резо­лютивної частини рішення та розміщен­ням його повної версії на вказаному сайті, а найбільше не стовідсоткова наповнюваність цього реєстру [4, 15] свідчить про те, що сам факт його існування ще не га­рантує зацікавленій особі можливість ознайомлення з повним текстом судового рішення, вступну та резолютивну частину якого було озвучену на судовому засіданні. З огляду на викладене, цілком доціль­ним є внесення відповідних змін до Закону України «Про доступ до судових рішень», якими необхідно передбачити можливість доступу до судових рішень не лише шляхом їх оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади України, а і шляхом надання доступу до них у канцелярії або архіві суду для всіх бажаючих. Тому про­поную п. 1 ст. 2 вказаного Закону викласти у наступній редакції: «Кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право за­безпечується офіційним оприлюднен­ням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України та на­данням доступу до судових рішень без­посередньо у канцелярії чи архіві суду в порядку, встановленому цим Законом».

Передача рішень суду, оформлених відпо­відно до вимог закону (зокрема із видален­ням ідентифікуючих даних) до канцелярії суду, дала б змогу будь-якій зацікавленій особі, а не лише особам, які брали участь у справі або права та обов’язки яких зачі­пає рішення суду, ознайомитися з практи­кою суду, незалежно від стану та функціо­нування електронного реєстру, що є цілком логічним завершальним етапом реалізації принципу гласності судового розгляду.

Список літератури:

Ахсен проти ФРН. Рішення Європейського Суду з прав людини від 8 грудня 1983 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/portal.asp?sessionId=32553610&skin=hudoc-en&action=request

Б. та П. проти Сполученого Королівства. Рішення Європейського Суду з прав людини від 24 квітня 2001 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав лю­дини]. — Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=41&portal=hhbkm& action=html&highlight=%22PUBLIC%20HEARING%22&sessionid=36258839&skin=hudoc-en

Бірюков проти Російської Федерації. Рішення Європейського Суду з прав людини від 17 січня 2008 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=827821&p ortal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649

Бондаренко Б. Ситуация с выполнением Закона Украины «О доступе к судебным решениям» 16 февраля 2009 г. / Б. Бондаренко // http://www.khpg.org/ru/index.php?id=1234787904

Вернер проти Австрії, Рішення Європейського Суду з прав людини від 24 листопада 1997 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Режим доступу: http://sim.law.uu.nl/SIM/CaseLaw/hof.nsf/1d4d0dd240bfee7ec12568490035df05/c26b7e da57ac316fc1256640004c365e?OpenDocument

Закон України «Про доступ до судових рішень» № 3262-IV від 22 грудня 2005 р. // Голос України. — 2006. — № 7.

Закон України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 р. // Відомості Верховної Ради Укра­їни. — 1997. — № 40. — Ст. 263.

Закон України «Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Ко­дексу про шлюб та сім’ю України» (зміни щодо порядку усиновлення дітей)» № 329/96-ВР від 12 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 44. — Ст. 217.

Кравчук В.М. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / В.М. Кравчук, О.І. Угриновська. — К.: Істина, 2006. — 944 с.

Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практики ее применения / [под общ. ред. В.А. Туманова и Л.М. Інтина]. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — 336 с.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.

Ламанна проти Австрії. Рішення Європейського Суду з прав людини від 10 жовтня 2001 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Ре­жим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=3&portal=hbkm&action=html &highlight=&sessionid=39334371&skin=hudoc-en

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року // Бюлетень Мі­ністерства юстиції України. — 2002. — № 1.

Мозер проти Австрії. Рішення Європейського Суду з прав людини від 21 вересня 2006 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Ре­жим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=4&portal=hbkm&action=html &highlight=&sessionid=39334371&skin=hudoc-en

На сайті реєстру судових рішень відсутні рішення 27 місцевих загальних судів та 7 адміністративних судів. Моніторинг стану реєстру УГСПЛ від 18 вересня 2009 р. // http:// www.helsinki.org.ua/index.php?id=1250591320

Підготовчі матеріали до Європейської Конвенції з прав людини та основних сво­бод 1950 р. (Travaux preparatoires: Right to a fair trial # DH(56)11 CDH(68)3) [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Режим доступу: http:// www.echr.coe.int/Library/DIGDOC/Travaux/ECHRTravaux-ART6-DH(56)11-EN1338886.PDF

Претто і ін. проти Італії, Рішення Європейського Суду з прав людини від 8 грудня 1983 р., п. 26 // «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». — 2005 р. — № 1.

Шутер проти Швейцарії. Рішення Європейського Суду з прав людини від 22 лютого 1984 р. [Електронний ресурс. Офіційний сайт Європейського Суду з прав людини]. — Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=htmlighlight=SUTTER&sessionid=39233485&skin=hudoc-en

Цивільний-процесуальний кодекс України 2004 року // Офіційний вісник України. — 2004. — № 16 . — 1088 с.

Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1963. — № 30. — Ст. 464.

 

< Попередня
 
Авторизація
Пошук