Головна Наукові статті Конституційне право зарубіжних країн СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ФРАНЦІЇ

СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ФРАНЦІЇ

Наукові статті - Конституційне право зарубіжних країн
180

Н.В. Стецик

СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ФРАНЦІЇ

Аналізується діяльність вищих судових інстанцій Франції, зок­рема Конституційної ради, Державної ради та Касаційного суду з огляду на можливість здійснення ними правотворчих функцій, форму­люються пропозиції про можливість офіційного наділення правотворчими повноваженнями вищих судових інстанцій Франції.

Ключові слова: судова правотворчість, судова система Франції.

Постановка проблеми. Формування правової держави в Україні здійснюється на засадах розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Становлення згідно з принципом розподілу влад судової систе­ми України потребує розвитку судового правотворення, зокрема у кон­тексті континентально-правових зразків. У вітчизняній юридичній літе­ратурі висловлюється міркування про можливість судової правотворчості в Україні, але формалізація такої можливості на рівні законодавства не відбулася і дотепер. А тому завданням юридичної науки є виявлення природи судової правотворчості та умов, за яких вона може здійснюва­тися в Україні. Особливої наукової уваги потребує судова правотворчість у Франції та Федеративній Республіці Німеччини, провідних сис­тем континентального права, до якого належить і Україна.

Стан дослідження. Ті чи інші аспекти судової правотворчості у правовій системі Франції висвітлювалися у низці публікацій. Автора­ми їх були С. Боботов, Ж. Вігьє, М. Вільданова, Ф. Газьє, П. Гук, К. Гржегорчик, А. Козирін, О. Коростелкіна, М. Марченко, Н. Подольська, М. Тропер, С. Чередніченко, Р. Фабр, С. Шевчук, В. Шишкін та ін. Проте у їх працях судова правотворчість розглядалася лише у зв’язку із дослідженням судового прецеденту, функціонуванням судо­вої системи Франції та її вищих судових інстанцій. Судова правотворчість як самостійний вид право

творчості у Франції не аналізувалася.

Виклад основних положень. Судова правотворчість у Франції повинна базуватися на загальному понятті «судова правотворчість» як зумовленої основними функціями судової влади юридичної діяльності вищих судових інстанцій, уповноважених на створення, зміну та ска­сування нормативно-правових приписів. Аналіз Конституції та зако­нодавства Франції свідчить про те, що правотворчі повноваження при­таманні Конституційній раді, Державній раді та Касаційному суду.

Так, відповідно до ст. 61 Конституції Франції 1958 р. органічні закони до їх промульгації та регламенти палат Парламенту до їх засто­сування повинні бути передані Конституційній раді, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції [1, с. 44]. А у ст. 62 визначе­но, що положення, проголошені неконституційними, не можуть ні засто­совуватися, ні бути промульгованими, а рішення Конституційної ради не підлягають оскарженню та є обов’язковими для усієї публічної влади, для усіх адміністративних та судових органів. Ці конституційні положення відтворюються у Законі про Конституційну раду [1, с. 246–254]. Крім то­го, відповідно до ст. 20 цього закону рішення Конституційної ради пови­нні бути мотивованими і публікуються в Офіційному віснику.

Із конституційних та законодавчих положень випливає, що Кон­ституційна рада наділена повноваженнями зі встановлення відповідно­сті Конституції нормативних актів парламенту та міжнародних дого­ворів до моменту набрання ними юридичної сили. Діяльність судових органів в частині скасування нормативних приписів можлива за умови набрання останніми юридичної сили.

Поряд з цим, здійснюючи функції конституційного контролю, Конституційна рада Франції часто вирішує питання за умов правової невизначеності, тобто за наявності прогалин у Конституції, занадто абстрактному змісті окремих положень або колізій між ними. Варто зазначити, що без вирішення цих проблем Конституційна рада не зда­тна здійснити функцію конституційного контролю. А оскільки приписи ст. 20 згаданого закону вимагають мотивування судових рішень, то за умов наявності абстрактних положень та прогалин у Конституції Конституційна рада вимушена створювати положення, що можуть на­бувати нормативного значення. Підтвердженням є і законодавче закрі­плення їх обов’язковості для усієї публічної влади, для усіх адмініст­ративних та судових органів (ст. 61 Конституції), а також їх обов’язкова публікація в Офіційному віснику (ст. 20 Закону про Кон­ституційну раду).

Певні правотворчі функції притаманні діяльності конституцій­них судів при виконанні ними й інших повноважень, зокрема, при роз­гляді та вирішенні компетенційних спорів. Так, Конституційна рада Франції наділена згідно зі ст. 37 Конституції повноваженнями визна­чати, чи чинні нормативно-правові акти парламенту носять законодав­чий або регламентарний характер. Якщо такий акт є регламентарним, то уряд за власною ініціативою з дотриманням певних умов декретом може вносити до нього зміни та доповнення. Якщо ж цей нормативний акт належить до законодавчого, то декретом уряду змінювати його заборонено. А тому Конституційна рада, встановивши в одній справі, що нормативний акт парламенту є регламентарним, підтверджує тим самим повноваження уряду вносити зміни і доповнення з цих питань до акту парламенту у майбутньому. І коли виникне наступний подіб­ний спір між парламентом та урядом, то рішення Конституційної ради з цього питання може мати для них обов’язкову силу. Діяльність Кон­ституційної ради Франції у цьому напрямку регулюється главою ІІІ Закону про Конституційну раду, у ст. 26 якого, зокрема, йдеться, що шляхом мотивованого рішення Конституційна рада визначає, чи пере­даний на її розгляд акт є законодавчим, чи регламентарним.

Крім того, аналогічні правотворчі рішення можуть прийматися Конституційною радою і відповідно до ст. 41 Конституції та глави IV «Розгляд скарг про неприйнятність» Закону про Конституційну раду. Так, якщо уряд в ході законодавчого процесу вважатиме, що запропо­новані парламентом зміни до законодавства не входять до його зако­нодавчих повноважень або суперечать делегованим уряду повнова­женням, то він може звернутися до Конституційної ради для вирішен­ня цього спору. Рішення, прийняте за результатами його розгляду, подібно до попередньої ситуації може мати обов’язкову силу для пар­ламенту та уряду у наступних аналогічних спорах.

На Державну раду Франції відповідно до Конституції поклада­ється виконання різних функцій, а відповідно до Ордонансу про Державну раду [1, c. 255–267], а також Кодексу про адміністративну юстицію [2, с. 218–259] ще й функції судового вирішення адміністративних спорів.

Як переконують автори, котрі досліджували адміністративне право Франції (Є.В. Талапіна, М.М. Вільданова, А.М. Козирін) та дія­льність Державної ради Франції (Ф. Газьє, П.О. Гук, С.П. Чередніченко), «судова практика Державної ради є важливим джерелом адмі­ністративного права» [3, с. 343]. Є. В. Талапіна зазначає, що «хоч Франція країна континентальної правової системи, практика адмініст­ративних судів має тут виняткове значення, оскільки є важливим дже­релом адміністративного права, а багато принципів та категорій прямо створюються судами чи обгрунтовуються ними. Вважається, що адмі­ністративне право – це право юриспруденційне, тобто створене судо­вою практикою» [4, с. 136–151].

В порядку касаційного розгляду адміністративних спорів Державна рада може створювати нормативні приписи для забезпечення єдності су­дової практики, а при здійсненні судового контролю за законністю норма­тивних актів – скасовувати нормативні приписи. Так, ст. 32 Ордонансу встановлює, що Державна рада, яка вирішує спори, виступає як суд з ад­міністративних справ, а також може розглядати касаційні скарги на рі­шення адміністративних судів [1, с. 259]. Ст. 111-1 Кодексу про адмініст­ративну юстицію визначає, що Державна рада є найвищим судовим орга­ном адміністративної юстиції та ухвалює остаточні рішення за касаційними скаргами на рішення, що ухвалені в останній інстанції різ­ними судовими органами адміністративної юстиції, а відповідно до ст. 331-1 вона є єдиним органом, що має повноваження ухвалювати рішення щодо касаційних скарг на рішення, ухвалені в останній інстанції будь-якими судовими органами адміністративної юстиції [2, с. 219, 239].

Здійснюючи касаційний перегляд судових рішень в адміністра­тивних справах, Державна рада тим самим забезпечує єдність судової адміністративної практики. У тих ситуаціях, коли в адміністративно-правовому регулюванні Державна рада виявляє занадто абстрактні правові положення, юридичні колізії, прогалини, а то і правовий ваку­ум, потреба у здійсненні згаданої функції постає особливо гостро. І Державна рада може ефективно вирішити її шляхом створення відпо­відних нормативних приписів. Якщо наявні абстрактні положення но­рмативних актів, Державна рада конкретизує їх у своїх рішеннях, створює нормативні приписи нижчого рівня абстрактності. Коли ж виявляється прогалина чи вакуум у правовому регулюванні, вони за­повнюються шляхом створення норми чи принципу права.

Підтвердженням цієї позиції є твердження члена Державної ра­ди Франції Ф. Газьє. Цей суддя, вважаючи «найпершою турботою Державної ради забезпечити єдність та системність судової практики», зазначає, що «правотворча роль Державної ради полягає у наповненні реаліями писаного права, заповненні прогалин закону чи регламенту, коли вони містять неповні норми або відсутні загалом та виробленні стержневих ліній публічної галузі права» [5, с 53-63]. П. О. Гук та С. П. Чередніченко, наводячи приклади із судової практики Державної ради, також підтримують цю позицію.

При цьому необхідно зазначити, що ще Закон 1987 р. про рефо­рму судового адміністративного розгляду запровадив інститут допуску касаційної скарги, підставою неприйнятності якої у ст. 11 передбача­лась «несерйозність її доводів». Державна рада також самостійно ух­валює рішення, якщо після скасування і направлення справи на новий розгляд, вона оскаржується знову. Ж. Вігьє характеризує «судову аса­мблею як особливо значущий орган, який формулює рішення з най­більш складних справ, висловлює свою позицію щодо делікатних пи­тань перелому судової практики та нової правової норми» [6, c. 62, 55]. Таким чином, обов’язковість рішень Державної ради в аналогічних справах не випливає безпосередньо із законодавства, а виводиться із повноважень Державної ради самостійно вирішувати у касаційному порядку судові справи по суті, а також з їх фактичної обов’язковості.

Стосовно ж скасування нормативно-правових приписів, то ст. 32 Ордонансу про Державну раду передбачає, що вона виносить рі­шення як вища інстанція про анулювання актів різноманітних адмініс­тративних органів з підстав перевищення влади. При тому скасуванню підлягають нормативні акти як органів державної влади загальнодер­жавного, так і місцевого рівня. Державна рада може скасовувати нор­мативні акти президента, прем’єр-міністра, ордонанси уряду, регламентарні акти міністра. А оскільки Державна рада розглядає в апеляцій­ному порядку скарги на рішення адміністративних судів першої інстанції про скасування нормативних актів (ст. 111-1 Кодексу адміні­стративної юстиції), то, вирішуючи спір по суті, тим самим може ска­совувати і нормативні акти адміністративних органів місцевого рівня.

У юридичній літературі зазначається, що абсолютна сила призводить до обов’язковості судового рішення для всіх, при тому скасування адміністративного акту за скаргою про його незакон­ність створює наслідки для сторін, третіх осіб, адміністративного органу та судів [6, c. 148].

Питання правового статусу Касаційного суду, його завдань, функцій, організації та діяльності регламентуються Кодексом судо­чинства Франції [1, с. 310–333], Цивільним процесуальним [7] та Кри­мінальним процесуальним кодексами Франції [8, с. 396–401]. Так, від­повідно до ст. 111-1 Кодексу судочинства Франції в республіці встано­влюється єдиний Касаційний суд.

Основною функцією Касаційного суду Франції виступає уніфі­кація судової практики. Реалізуватися вона може у різний спосіб як шляхом перегляду судових рішень у касаційному порядку, так і за до­помогою вирішення запитів про питання правильного застосування права.

Також Касаційний суд забезпечує її і в порядку розгляду каса­ційних скарг. Як відомо, особливістю касаційного порядку оскарження є те, що суд не досліджує фактичні обставини справи, не вирішує спо­ри по суті та за загальним правилом не може самостійно приймати ос­таточні рішення. Касаційний суд, скасовуючи рішення нижчестоящих судів, скеровує їм справи для прийняття остаточних рішень. Так, від­повідно до ст. 111-2 Касаційний суд, вирішуючи касаційні скарги на постанови установ судової системи, не розглядає справи по суті. А відповідно до ст. 134-4 Кодексу судочинства та ст. 626 Цивільного процесуального кодексу Франції, у випадку скасування оскаржуваної постанови справа передається в інший суд того ж рівня, який повинен винести новий вирок чи рішення, або в той же суд в іншому складі суддів. Варто зазначити, що не усі рішення Касаційного суду є обов’яз­ковими для нижчестоящих судів.

Постанови Касаційного суду відповідно до ст. 121-4 виносяться однією з палат, або змішаною палатою, чи пленумом. Висновки палат та змішаної палати не пов’язують суди, яким передано справу для но­вого розгляду, і вони можуть винести у тій же справі рішення, яке від­хилятиметься від правової позиції палати чи змішаної палати. Якщо ж їх позиції щодо правильного застосування питань права не є для конк­ретних судів у конкретній справі обов’язковими, то тим більше ствер­джувати про їх загальнообов’язковість для інших судів, і таким чином про правотворчий характер, видається неможливим.

Про обов’язковість для конкретного суду рішення пленуму Ка­саційного суду свідчить ч. 2 ст. 131-4 Кодексу судочинства Франції. Вона встановлює, що якщо передача справи на новий розгляд припи­сана пленумом, суд, якому скеровується справа, повинен дотримувати­ся висновків цього пленуму з питань належного застосування права.

Водночас Кодекс судочинства та Цивільний процесуальний ко­декс Франції, як виняток, передбачають умови винесення Касаційним судом остаточних рішень. Так, ст. 135-1 Кодексу судочинства та ст. 627 ЦПК Франції дозволяє Касаційному суду без передачі справи на новий розгляд завершити розгляд спору, якщо факти, які були без­умовно встановлені та оцінені суддями, що розглядали справу по суті, дозволяють йому застосувати належну норму права. Таким чином, Ка­саційний суд за певних умов все ж уповноважений самостійно вирішу­вати спори та приймати остаточні рішення і більш ефективно забезпе­чувати єдність судової практики.

Обов’язковий характер рішень пленуму Касаційного суду вба­чається у механізмі передачі справи на його розгляд. Відповідно до ч. 2 ст. 132-2 Кодексу судочинства Франції передача справи на розгляд пленуму може бути приписана, якщо справа містить питання принци­пового характеру, особливо коли існують різні думки або між суддями, які розглядають справу по суті, або між цими суддями та Касаційним судом. Необхідно зауважити, що така розбіжність у правових позиціях щодо правильного застосування права призводить до порушення єдно­сті судової практики, і тому такі справи передаються на розгляд пле­нуму Касаційного суду. Тим самим, його рішення виступають ефекти­вним правовим засобом усунення різнобою судових рішень в аналогі­чних справах.

Як зазначає Б.А. Філімонов, при повному мовчанні Криміналь­ного процесуального кодексу щодо заборони повороту становища під­судного на гірше, цей принцип кримінального процесу був закріпле­ний у рішеннях самого Касаційного суду 1887 та 1971 р. [8, с 398]. Автори довідкового видання також підтверджують, що Касаційний суду виконує завдання уніфікації судової практики та відіграє право-творчу роль [9, с 284].

Проте прямого закріплення повноважень Касаційного суду при­ймати за таких обставин загальнобов’язкові рішення відсутнє. А їх обов’язковий характер для судів при розгляді наступних аналогічних справ виводиться із функції уніфікації судової практики, підстав та умов передачі справ на його розгляд, діяльності пленуму як спеціаль­ного структурного підрозділу Касаційного суду.

Висновок. На підставі проведеного аналізу, в основу якого по­кладено поняття «судова правотворчість» як зумовленої основними функціями судової влади юридичної діяльності вищих судових інстан­цій уповноважених на створення, зміну та скасування нормативно-правових приписів, можна стверджувати, що з позиції загальної теорії права діяльність вищих судових інстанцій Франції не можна назвати судовою правотворчістю повною мірою. Адже наявність деяких скла­дових правотворчої діяльності (наприклад, скасування нормативно-правових актів) не може бути підставою для характеристики діяльності цих судових інстанцій як судової правотворчості. Водночас рішення у справах про компетенційні спори, адміністративні спори можна вважа­ти правотлумачними чи правозастосовними прецедентами, які є факу­льтативними актами, що сприяють досягненню єдності судової прак­тики, її безколізійності, забезечують реалізацію абстрактного нормати­вно-правового припису в конкретних обставинах у повній мірі. Водночас у контексті інтеграційних процесів, що відбуваються нині в Європі, ускладненнія правового регулювання тощо, закріплення де­яких правотворчих повноважень за вищими судовими інстанціями до­дало б гнучкості системі правових регуляторів, сприяло б ефективності судової системи та підвищило б авторитет судової влади.

–––––––––––

Французская республика. Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.

Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / авт.-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К.: Факт, 2003. – 536 с.

Вильданова М.М. Источники права Франции / М. М. Вильданова // Проблемы совершенствования советского законодательства. Труды. № 32–33. – М., 1986. – С. 332–344.

Талапина Э.В. Административное право Франции сегодня / Э.В. Талапина // Ежегодник сравнительного правоведения. – М.: Норма, 2004. – С. 136–151

Газье Ф. Роль судебной практики в развитии административного права Франции / Ф. Газье // СССР-Франция: Социологический и международ­но-правовой аспекты сравнительного правоведения. – М., 1987. – С. 53–63.

Вігьє Ж. Адміністративна юстиція / пер. з франц. А. Корнійчука. – К.: Конус-Ю, 2008. – 160 с.

Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / пер. с франц. В. Захватаева. – К.: Истина, 2004. – 544 с.

Гуценко К. Ф. Уголовный процесс западных государств / К.Ф. Гуценко, Л. В. Головко, Б. А. Филимонов. – [изд. 2-е, доп. и испр.]. – М.: Зерцало-М, 2002. – 528 с.

Судебные системы европейских стран. Справочник / пер. с франц. Д. И. Васильева и с англ. О. Ю. Кобякова. – М.: Межнународные отношения, 2002. – 336 с.

Наступна >