270

---

І.П. Задерейчук

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В НІМЦІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Висвітлено особливості правового регулювання системи освіти німе­цького населення Півдня України наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст., роз­крито роль духівництва в управлінні навчальними закладами та державну політику щодо поширення державної мови серед цієї національної меншини.

Ключові слова: національна політика, німці-колоністи, національно-культурна автономія.

Постановка проблеми. Проведення якісних реформ у галузі освіти неможливе без залучення та аналізу політико-правового та історичного досвіду, накопиченого у попередні століття. Наявність продуманої державної політики зі створення реальних гарантій до­ступу етнічних груп до власних навчальних закладів сприятиме зміц­ненню суверенітету України, а також підвищенню рівня толерантно­сті міжнаціонального діалогу. Для розроблення ефективної програми необхідно вивчити процеси, пов’язані з правовим регулюванням шкі­льної освіти, зокрема німецького населення Півдня України протягом останніх століть.

У цьому сенсі важливо акцентувати увагу на проблемах, пов’язаних зі створенням умов для всебічного розвитку національних меншин шляхом аналізу правової політики Російської імперії стосов­но закладів освіти, створених німцями-колоністами. Враховуючи це, слід проаналізувати, як здійснювалося правове регулювання діяльно­сті закладів освіти на батьківщині переселенців, охарактеризувати правовий стан німецької школи на Півдні України в ХІХ – на початку ХХ ст., вивчити досвід поширення державної мови серед німецько-мовного населення.

Стан дослідження. Проблему діяльності закладів освіти в німецьких колоніях Півдня України певною мірою відображено в наукових працях.

Їх автори – А. Клаус, Я. Штах, П. Луппов, Ф.А. Са­мойлов, І.В. Черказьянова виклали чимало цінної інформації. Проте комплексного історико-правового аналізу в їх публікаціях не було здійснено.

Виклад основних положень. Серед головних здобутків нім­ців на Півдні України було створення власної системи освіти. Звіс­но, що її функціонування отримало належне правове забезпечення. Насамперед, це стосувалося надання доступу до реалізації членами громади права на освіту, що стало можливим після проведення ре­формації в німецьких землях у XVI ст., основним результатом якої стало запровадження загальнообов’язкового навчання дітей чолові­чої та жіночої статі.

Уперше принцип обов’язкового навчання був сформульований ще в 1619 р. у Веймарському шкільному статуті. Детальне правове регулювання системи освіти було розроблено та закріплено в шкіль­ному регламенті Пруссії 1763 р. Цим нормативно-правовим актом держава зобов’язувала батьків забезпечити відвідування дітьми навча­льного закладу у віці від 5 до 13–14 років. У випадку відсутності дітей на заняттях без поважних причин на батьків накладався грошовий штраф. Встановлювалося платне навчання.

Водночас, держава створювала гарантовані механізми доступу до освіти дітям із малозабезпечених сімей. Так, закріплювалася норма, яка зобов’язувала вносити кошти за навчання дітей бідних батьків за рахунок церкви або громадської каси [1]. У ході реформації було за­кладено найважливіший принцип системи освіти – обов’язкове на­вчання хлопчиків і дівчат. Завдяки цьому в кожному поселенні ство­рювалася школа, де діти вивчали Біблію і водночас вчилися читати і писати [2, с. 215–216].

Фактично на початок проведення Російською імперією цілесп­рямованої колонізаторської політики німці вже мали власну модель системи освіти. Крім того, у представників німецькомовних земель існувала відповідна правова культура, яка змушувала членів громади докладати максимальних зусиль для створення всебічних можливостей доступу всім до школи.

Переселяючись на територію Півдня України, німці заздалегідь отримали від держави низку привілеїв, що їм забезпечувалися маніфе­стом від 22 липня 1763 р. «Про дозвіл всім іноземцям, що в Росію при­їздять, селитися в тих губерніях, в яких вони побажають, та про дару­вання їм прав» свобода віросповідання, дозвіл будувати церкви. Тут зазначалося, що вони можуть «мати при тому потрібне число пасторів та інших церковнослужителів» [3, с 313-316]. Отже, дозвіл на свободу віросповідання і будівництво церков фактично визнавав за колоніста­ми право на відкриття своїх навчальних закладів, адже вони були не­від’ємною частиною релігійного життя. Навчання дітей у школах мало на меті підготувати їх до обряду конфірмації, навчити читати і розумі­ти Святе Письмо.

У перші десятиліття після початку колонізації німцями україн­ських земель саме маніфест від 22 липня 1763 р. забезпечував реаліза­цію колоністами права на освіту. У 1819 р. влада вкотре наділила ні­мецьке духівництво повноваженнями, пов’язаними з управлінням усі­ма процесами, які виникали в діяльності шкіл. Насамперед, держава у виданому нормативному акті закріплювала винятково за духівницт­вом: по-перше, завідування сільськими школами; по-друге, здійснення повного контролю за діяльністю вчителів [4, с 36].

Поряд з указом від 25 жовтня 1819 р. діяльність закладів освіти у німців Півдня України регламентували правила від 10 березня 1840 р. Вони передбачали: по-перше, пастори і патери при всякій слу­шній нагоді мали прищеплювати своїм парафіянам думку про те, що їх священний обов’язок - виховувати своїх дітей у богобоязні [5, арк. 55]; по-друге, кожного господаря зобов’язували віддавати до школи дітей семирічного віку з початку жовтня до кінця березня; по-третє, вчителі вели точний облік відвідування всіма дітьми школи. Прізвища відсут­ніх заносилися до особливого списку і передавали владі колоній. У разі відсутності учня через неповажну причину, з батьків стягувався грошовий штраф - 3 копійки сріблом. Якщо сім’я неспроможна була сплатити цю суму, то сільська влада могла замінити її відпрацюванням в общині у співвідношенні: половина робочого дня відпрацювання за кожний пропуск школи учнем. Отримані у такий спосіб кошти перед­бачалося витрачати на придбання підручників для бідних дітей, а та­кож на заохочення старанних учнів, що склали на «відмінно» екзамени [6, с 149-150].

Закріплені у правилах від 1840 р. норми увійшли до Статуту про колонії іноземні в імперії від 1857 р., в якому визначався правовий статус німців у Російській імперії. У ст. 387 було покладено на духів­ництво обов’язок здійснювати повний контроль за станом шкільної справи в кожній колонії [7, с. 136].

Підтримані владою правила від 1840 р. вводили один із важли­вих принципів – загальнообов’язковість і доступність навчання всіх верств населення. Підзаконний акт гарантував соціальну відповідаль­ність громади за малозабезпечених дітей, створювалися важелі заохо­чення до навчання здібних дітей шляхом матеріального стимулювання.

На відміну від лютеран і католиків система управління менонітськими школами була іншою. Насамперед, держава також гарантувала цій конфесії вільний доступ до освіти та самостійне управління нею. Проте, якщо в лютеран і католиків цією діяльністю займалося безпосе­редньо духівництво, то в менонітів з 40-х рр. ХІХ ст. громадськість на чолі з видатним реформатором Й. Корнісом. Саме він здійснив низку якісних змін, які на багато десятиліть визначили розвиток системи осві­ти у цій конфесії. Й. Корніс у 1843 р. підпорядкував усі заклади освіти менонітів Молочанському сільськогосподарському союзу [8, с. 73].

Проведені Й. Корнісом реформи передбачали введення «тариф­ної сітки» для визначення платні вчителеві, встановлення іспиту під час прийому педагога на роботу. Ці положення мали захистити школу від непрофесіоналів і позитивно позначитися на системі освіти цієї конфесії. Також, інструкціями передбачалося об’єднання колоній у навчальні райони. У кожному з них призначалися як інспектори два вчителі, які регулярно доповідали про стан шкільної освіти в інспекто­ваних закладах [9, с. 20–21]. Отримані від них дані давали змогу воло­діти реальною картиною стану системи освіти у менонітів. Проведені реформи були підтримані чиновниками Опікунського комітету про іноземні колонії Півдня Росії.

Здійснена в 1871 р. реформа суттєво змінила правовий статус німців, оскільки ліквідувала самоврядування в колоніях та підпорядко­вувала їх загальноімперській системі управління. Проте, шкільна сис­тема і поза новим законом залишалася практично під повним контро­лем духівництва і місцевих громад. У законі зокрема, зазначалося: «Селянські громади можуть, зважаючи на потреби і на свої кошти встановлювати збори на облаштування і підтримку церков, училищ, утримувати вчителів» [10, с. 110]. Тобто, незважаючи на підпорядку­вання німців загальному управлінню, шкільна система певний час залишалася в руках місцевих громад, на яких був покладений повний контроль і забезпечення.

Проведені в 60-70-ті рр. ХІХ ст. буржуазні реформи призвели до перегляду державної політики стосовно німецької школи. Саме в ній влада вбачала один із вирішальних важелів у поширенні державної мови, ідеології серед колоністів, особливо в умовах зміни їх правового статусу, яким вони були наділені до 1871 р. У 80-90-ті рр. ХІХ ст. вла­да видала низку «височайших повелінь» про перепідпорядкування ні­мецьких навчальних закладів з різних відомств в управління Міністер­ству народної просвіти (МНП). Відповідні нормативні акти було при­йнято 2 травня 1881 р., 8 жовтня 1887 р., 22 листопада 1890 р. У відання МНП перейшли лютеранські церковно-парафіяльні училища [11, арк. 129; 12, с 11], а 10 грудня 1892 р. - всі школи при римо-католицьких церквах [13, с 138.].

Прийняті законодавчі акти посилювали державний вплив на освіту колоністів. Саме з цього часу можна вести мову про початок системної роботи влади щодо управління закладами освіти німців і встановлення контролю над ними. Насамперед, МНП врегулювало кадрове питання. Встановлювалася заборона на прийняття на роботу до німецьких шкіл викладачами громадян іноземних держав, а ті, хто працював на момент переходу шкіл у відомство МНП, зобов’язані бу­ли прийняти російське громадянство. У разі невиконання цієї вимоги школа підлягала закриттю [14, арк. 13 (зв)].

Особлива робота в новому відомстві розгорнулася навколо роз­роблення правил управління німецькою школою. З цією метою було створено в 1881 р. спеціальну комісію «із питань про облаштування управління училищами в колишніх болгарських і німецьких колоніях». В її роботі взяла участь значна кількість представників громадськості та представників влади.

На підставі отриманих пропозицій ця комісія ухвалила низку рішень: по-перше, викладання в церковно-парафіяльних школах зали­шалося до певного часу німецькою мовою; по-друге, навчальна влада мала звернути найбільшу увагу на викладання російської мови, історії та географії Росії; з цією метою передбачалося збільшити кількість тижневих уроків із цих предметів і поступово перейти на викладання російською мовою [15, арк. 4 (зв)]; по-третє, правом призначення і зві­льнення вчителів наділялися винятково директори народних училищ. Крім того, процес духовно-етичного виховання учнів зберігався за ду­хівництвом [16, арк. 162-166].

Враховуючи пропозиції, що надійшли від різних осіб і громад, МНП встановило порядок управління німецькими училищами згідно зі статутом від 8 грудня 1828 р. Відповідно до нього училища з ширшим курсом були прирівняні до двокласних, а інші – до однокласних пара­фіяльних [17, с. 44].

На законодавчому рівні були врегульовані питання, що стосува­лися педагогічного персоналу. 24 вересня 1891 р. МНП видало цирку­ляр. Цей підзаконний акт позбавляв німців одноосібного права обира­ти вчителя та закріплював обрання вчителів інспекторами народних училищ. Саме інспектори подавали кандидатуру на затвердження ди­ректорам народних училищ й звільнення з посади, а також переміщен­ня їх по училищах [12, с. 33]. 3 серпня 1892 р. вийшли роз’яснення, якими заборонялося особам, які мали бажання зайняти посаду педагога в німецьких лютеранських, католицьких школах укладати договори із земськими, міськими та сільськими громадськими закладами, зокрема з питань винагороди за працю [18]. За сільською громадою зберігалося право клопотати перед навчальною владою про затвердження на поса­ді вчителя свого кандидата.

Поряд з підпорядкуванням усіх навчальних закладів МНП та врегулюванням процедури призначення вчителів держава зосередила­ся на стані викладання державної мови в німецьких школах. Саме цій проблемі приділялася значна увага наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Перші кроки на шляху проведення політики щодо поширення держав­ної мови серед багатонаціонального населення імперії були здійснені в 1868 р. 19 лютого 1868 р. було підписано «височайше повеління» про обов’язкове викладання російської мови в усіх школах Росії [7].

18 березня 1892 р. МНП було видано розпорядження, яким встановлювалося викладання всіх предметів, крім Закону Божого, ро­сійською мовою. 3 грудня 1892 р. прийнято циркуляр про введення в лютеранських школах молитви за імператора російською мовою [18, с. 105]. Звісно, що ці два підзаконні акти мали на меті поширити вплив державної мови серед німців, але на практиці їх поява викликала жорс­ткий опір з боку громадськості. Тому 24 лютого 1897 р. Державна Рада прийняла «височайше затвердження», яке закріплювало норму посту­пового введення викладання всіх предметів у школах німців російсь­кою мовою, за винятком Закону Божого, та збереження німецької мови як окремої навчальної дисципліни [12, с. 40].

30 червня 1903 р. МНП видало циркуляр, спрямований на по­ліпшення ситуації з поширенням державної мови серед німців. У прийнятому підзаконному акті закріплювалися основні напрямки держав­ної регуляторної політики у цьому питанні [19, арк. 45]. Особливого значення у розпорядженні надавалося відкриттю при школах курсів для навчання місцевого населення [20, с 296]. Закріплені в циркулярі пункти передбачали проведення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення викладання навчальних предметів державною мовою у німецьких школах.

Отже, дія підзаконного акту, насамперед, була спрямована на підвищення рівня знань з російської мови вчителями та учнями. Особ­ливо слід відзначити таку пропозицію, як створення при школах біблі­отек, оскільки їх у більшості шкіл не було [21, с 40-42].

Всі ці заходи навчальним свідчать, що на початковому етапі во­ни спрямовувалися на поліпшення знання російської мови, а наприкін­ці ХІХ ст. розпочався відвертий процес русифікації німецьких навча­льних закладів. Звичайно, переважна частина німецького суспільства чинила цьому опір. Особливо це проявилося в роки першої російської революції 1905-1907 рр., коли рівень громадської активності досягнув піку. Німці, скориставшись правом на звернення, направляли до МНП низку клопотань, в яких вимагали від влади введення навчання німе­цькою мовою. Тобто виступали за скасування указу від 24 лютого 1897 р. Відомство не залишило це питання без уваги. Було надіслано до дирекцій народних училищ губерній Півдня України прохання «про висловлення своєї думки стосовно доцільності викладання німецькою мовою» [22, арк. 2]. У результаті було проведено ретельну роботу із збору та опрацювання отриманої інформації, а підготовленні пропози­ції направлено для вивчення до МНП.

Узагальнені думки інспекторів і вчителів навчальних округів Таврійської губернії зводилися до такого: по-перше, вони вважали, що потрібно залишити викладання російської мови, оскільки німці мають знати державну мову для успішного ведення своїх справ і навчання у вищих навчальних закладах країни та інших училищах; по-друге, ні­мецька мова мала зберегтися під час викладання Закону Божого і рід­ної мови. У разі, якщо і буде скасовано указ від 24 лютого 1897 р., то потрібно зробити це не обов’язковим для виконання всіма школами і шкільними товариствами [22, арк. 3-25]. Незважаючи на існування таких позицій, більшість представників німецькомовного населення країни пояснювала необхідність ухвалення такого рішення тим, що викладання російською мовою малозрозуміле дітям і утруднювало шкільне навчання. У результаті учні не мали можливості нормально підготуватися до конфірмації. 28 лютого 1907 р. було ухвалено рішен­ня про дозвіл викладання всіх предметів, за винятком російської мови, історії та географії Росії, німецькою мовою [23, с. 196].

З наближенням Першої світової війни державна політика щодо німецької школи кардинально змінюється, а після початку відкритих бойових дій влада проводить відкриту антинімецьку кампанію. 24 грудня 1914 р. прийнято розпорядження, що стосувалося зміни мо­ви викладання в німецькій школі. У результаті цього МНП вжило та­ких заходів: по-перше, видало наказ про викладання всіх предметів державною мовою, за винятком Закону Божого і рідної мови учнів, з правом послуговуватися цією мовою як допоміжною лише на першій порі і не довше першого року навчання; по-друге, наказувало замінити тих осіб з учительського персоналу німецьких шкіл, які недостатньо володіли російською мовою [24, с. 910].

Доленосним для німецької школи стало видання 12 липня 1916 р. положення Ради Міністрів «про заборону викладання німець­кою мовою». Цей документ забороняв викладання німецькою мовою, починаючи з 1916–17 навчального року. Виняток робився для вивчен­ня Закону Божого [25, с. 47].

Висновок. Принципи організації системи освіти в німців були сформовані ще задовго до переселення на Південь України, а саме: загальнообов’язковість, доступність, рівність, які знайшли своє закріп­лення у відповідних нормативно-правових актах, прийнятих в Пруссії у XVII–XVIII ст. Здійснюючи колонізацію Північного Причорномор’я, колоністи приділяють значну увагу утворенню навчальних закладів. Російська імперія в першій половині ХІХ ст. гарантувала німцям віль­ний доступ до освіти рідною мовою та відповідно до тих традицій, що існували на батьківщині мігрантів. Проведені в 60–70-х рр. ХІХ ст. реформи змінили правовий статус німців, вони були позбавлені окре­мої системи управління та мали підпорядкуватися загальноімперським органам влади. Такі перетворення неминуче мали призвести до змін правового регулювання діяльності закладів освіти, які владою розгля­далися як засіб поширення впливу держави на німців, а також їх інтег­рацію в загальноросійський соціум. У результаті всі німецькі школи були підпорядковані МНП, яке визначало політику діяльності навча­льних закладів цієї національної меншини.

Російська імперія для поширення державної мови серед німець­кого населення використовувала винятково правові методи, широко не застосовуючи неправові (проведення зустрічей та роз’яснень громадськості важливості вивчення російської мови). У результаті німці бо­ляче сприймали реформи кінця ХІХ ст., чинили активний опір. Тому саме поєднання правових і неправових методів дозволило владі досяг­нути більших результатів у проведенні мовної політики серед німців Північного Причорномор’я.

––––––––––––

Черказьянова И.В. Немецкая дореволюционная школа Сибири: воз­никновение и проблемы развития. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://museum.omskelecom.ru /deutsche_in_sib/ BOOK/school.htm.

Плеве И.Р. Немецкие колонии на Волге во второй половине XVIII в. / И.Р. Плеве. – М.: «Готика», 2000. – 444 с.

Манифест 22 июля 1763 г. – О дозволении всем иностранцам в Рос­сию въезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о дарова-ных им правах // Полное собрание законов Российской империи. – СПб.: тип. II отделения собственной его императорского величества канцелярии, 1830. – Т. 16. – С. 313 – 316.

Красюк А.И. Из прошлого немецких колоний Украины / А.И. Красюк, Г.Ф. Кязымова, И.П. Серов, Э.Г. Плесская. – Одесса: Б.и., 1994. – Ч. 1. – 53 с.

Державний архів Одеської обл. – Ф. 45. – Оп. 35. – Спр. 711.

Очерки истории немцев и меннонитов юга Украины (XVIII – первая половина XIX в.) / под ред. С.И. Бобылевой. – Днепропетровск: Арт-Пресс, 1999. – 231 с.

Черказьянова И.В. Передача немецких школ в Министерство народ­ного просвещения: проблема взаимоотношений государства, церкви и общест­ва / И.В. Черказьянова. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.sgu. ru/files/nodes/14829/12.pdf

Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России (в связи с историей немец­кой колонизации в России). – Петроград: тип. В.Д. Смирнова, 1916. – 207 с.

Epp G.K. Johann Cornies (1789–1848). Deutschen Bauerngenie am Schwarzen Meer / G.K. Epp. // Heimatbuch der Deutschen aus Russland. – 1985/89. – S. 16 – 26.

Свод узаконений и распоряжений правительства по устройству по­селян-собственников (бывших колонистов). – СПб.: печатня В. Головина, 1871. – 239 с.

Російський державний історичний архів (м. Санкт-Петербург). – Ф. 733. – Оп. 185. – Спр. 14.

Луппов Л. Немецкие начальные школы в России / Л. Луппов. – Пет­роград: тип. Синодальная, 1916. – 48 с.

Высочайшие повеления о передаче всех училищ при римо-католических церквях ведомству МНП // Циркуляр по управлению Одесским учебным округом. – 1893. – №3. – С. 138.

Державний архів АР Крим. – Ф. 212. – Оп. 1. – Спр. 7.

Державний архів АРК. – Ф. 100. – Оп. 6. – Спр. 10.

Державний архів Одеської обл.. – Ф. 42. – Оп. 35. – Спр. 711.

Фармаковский В. Начальные школы Министерства народного про­свещения / В. Фармаковский. – СПб.: изд. журнала «Русская школа»; тип И.Н. Скороходова, 1900. – 200 с.

Черказьянова И. В. Школьное образование российских немцев / И.В. Черказьянова. – СПб.: Б.и., 2004. – 367 с.

Державний архів АР Крим. – Ф. 212. – Оп. 1. – Спр. 72.

По вопросу о мерах к поднятию успешности преподавания русского языка в училищах бывших колоний // Циркуляр Одесского учебного округа. – 1903. – № 7–8. – С. 295–296.

Краткий обзор начального народного образования в Херсонской губернии за 1898 г. – Херсон: паровая типо-литография О.Д. Ходуминой, 1902. – 90 с.

Держархів АР Крим. – Ф. 100. – Оп. 4. – Спр. 8.

О разрешении в школах бывших немецких колонистов преподава­ния на немецком языке // Циркуляр Одесского учебного округа. – 1907. – № 4. – С. 195–198.

О принятии мер в отношении немецких колонистских школ // Цир­куляр по управлению Одесским учебным округом. – 1915. – №7. – С. 910–911.

История российских немцев в документах (1763–1992 гг.) / сост. В.А. Ауман, В.Г. Чеботарев. – М.: Б.и., 1993. – 445 с.

 

< Попередня   Наступна >