Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн АДВОКАТСЬКА ПРОФЕСІЯ В АНТИЧНИХ КРАЇНАХ (V ст. до н.е. – V ст. н.е.)АДВОКАТСЬКА ПРОФЕСІЯ В АНТИЧНИХ КРАЇНАХ (V ст. до н.е. – V ст. н.е.)
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
АДВОКАТСЬКА ПРОФЕСІЯ В АНТИЧНИХ КРАЇНАХ (V ст. до н.е. – V ст. н.е.)
В. Святоцька
Висвітлено особливості адвокатської професії в античних державах. Розглядається діяльність ораторів, прокураторів літіс, когніторів, адвокатів. Зроблено висновок, що прокуратура не була елементом судоустрою.
Ключові слова: адвокат, судовий процес, римське право.
Історичні джерела, які залишились після існування Римської держави – з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. – доводять, що і римська державність і право зазнавали безперервних змін. Усі негативні чинники становлення Римської імперії не могли не позначитися на діяльності правових інститутів. Одним з таких інститутів був інститут адвокатури [1, c. 5–6].
Загальновідомо, що в давньоримський час правознавство було таємною наукою, доступною лише для представників вищого духовенства. Римський суддя був особою, яка, з одного боку, мала відповідні правові знання, а з іншого, – у своїх діях була залежала від висновку священнослужителя. Коли за понтифіка Корунканія доступ до вивчення юриспруденції було відкрито, сформувався клас правознавців, які користувалися високим авторитетом як у судів, так і в сторін, що судились. Римські юристи надавали юридичні поради стороні, яка до них зверталась, складали судові позови у письмовій формі або супроводжували позивача до суду, щоб пред’явити позов усно, на запит судді надавали усні або письмові висновки у справі, або навіть самою присутністю у залі суду засвідчували свою підтримку відповідній стороні. Вони жодним чином не виконували роль представника (виразника інтересів) сторони в процесі, а були лише доповідачами чи експертами у прямому розумінні цього слова. Їх називали юрисконсультами (радник з правових питань, iurisconsultus) або адвокатами (advocatus).
Водночас, добре знаючи римлян, було б наївно сподіватися, що вони могли присвячувати стільки часу й сил подібному заняттю з самої лише любові до цієї справи, виконуючи почесний обов’язок, без будь-якої вигоди для себе, бо для того римляни були надто практичними людьми. Якщо за отримання бажаної посади чи провінції треба було викласти круглу грошову суму, то чи не простіше – а заодно й почесніше – було підкупити потрібну людину, виступивши її правозаступником на процесі. Так, Цицерон [3, c. 87] прославляв це мистецтво як засіб здобуття багатства (ad opes augendas), бо воно робить багатьох людей залежними від тебе, а Г.М. Фігул відмовився надавати правові консультації, бо громадяни, яких він так багато консультував, не обрали його консулом [3, c. 98].
Поряд з експертом із правових питань сторона також потребувала чільного виразника її інтересів, особи, яка повинна була юридично грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу також називали оратором (orator) або патроном (patronus). Ніколи більше мистецтво говорити – ця цінна спадщина романської культури – не досягала такого розвитку, як це було в стародавньому Римі, і розвивалось воно насамперед в залах судів кращими мужами свого часу, такими як Цицерон, Квінтіліан, Тацит, та іншими, відображаючись у їхніх творах. З кожної важливої справи, поданої до суду, цілими днями в необмеженій кількості змагались оратори, і лише за третього консуляту Помпея було введено певні обмеження.
Кожну судову промову готували старанно і заздалегідь. Цицерон занотовував повний зміст усіх своїх промов, прораховуючи реакцію публіки до найменших подробиць. У той час вміння виголошувати промови було мистецтвом заради мистецтва, яке приємно вражало і захоплювало як публіку, так і оратора. Видатних ораторів вшановували, як сьогодні вшановують видатних адвокатів, акторів та інших митців.
Оратори, як і експерти з правових питань, грошей не брали, але охоче приймали різні подарунки. В Діалозі про ораторів Тацита [4, c. 238] (Dialogus de oratoribus) мистецтво оратора возвеличувалось, бо воно приносило шану, почесні дарунки й багатство. А Квінтіліан [5, c. 349] називав найбільш природним станом речей, коли оратори, які не мають жодного іншого достойного прибутку, дозволяють собі отримувати певну плату за їх мистецтво, єдине лише, що вони не мають отримувати її як справжню плату, а лише як віддяку за працю, яка насправді вартує набагато більшого.
Отож, красномовство було мистецтвом патрона (patronus), а юриспруденція – мистецтвом адвоката (advocatus) – говорив Цицерон [2, c. 258]. Сам Цицерон був лише оратором, не видатним юристом. Він навіть насміхався з юристів, називаючи їх lugeleji, praecones actionum, cantors formularum, anceps sillabarum (буквоїдами), і вихвалявся, що за три дні сам може опанувати професію юрисконсульта [6, c. 28]. Власне, певні правові знання були конче необхідні кожному судовому ораторові, але водночас можна припускати, що надто глибоке знання права гальмувало б політ блискучої судової промови, спонукаючи оратора зважувати кожне слово. Тим не менше, маємо в історії приклад особи, в якій поєднались видатний правознавець і блискучий оратор, – Гай Муцій Сцевола.
Після краху республіканської свободи поступово було покінчено із нібито безоплатним правозаступництвом. Імператор Діоклетіан видав закон, в якому було встановлено тверді тарифи за послуги (судового) оратора (Redner): 250 денарів за postulatio, 1000 – за cognitio. В Дигестах розмір винагороди за послуги судового оратора визначав на власний розсуд суддя, який при цьому керувався судовим звичаєм, а також виходив з того, наскільки красномовним був оратор, але не міг перевищити суму 100 золотих [7, c. 118].
З цього доходимо висновку, що в Римській державі поступово формувався професійний стан ходатаїв (заступників або повірених), на яких перекладено виконання експертної функції адвокатів. При кожному суді могла діяти визначена кількість адвокатів. У 319 р. імператор Константин зробив адвокатську діяльність вільним заняттям, але водночас локалізував її, тобто кожен адвокат повинен був визначитися з судом, при якому він виступав і не мав права брати участ у процесах при інших судах, бо одночасна зайнятість в різних місцях шкодила ефективному веденню процесу, через що справи не могли вирішуватись вчасно [7, c. 121].
Вільна адвокатура проіснувала до п’ятого століття, коли поступово, певною мірою за наполяганнями самих адвокатів, відповідними розпорядженнями держава обмежила кількість адвокатів (запровадження принципу numerus clausus). До міського префекта було приставлено до 80 адвокатів, до преторіанського префекта – до 150 адвокатів, які, однак, могли виступати також в інших судах. Допускались до адвокатської діяльності лише ті особи, які могли підтвердити свої знання в юриспруденції відповідним документом від свого вчителя (доктора) або принаймні закінчили курс навчання, як того вимагали тодішні приписи. Надавали перевагу синам адвокатів. Особи, допущені до адвокатури, утворювали collegium togatorum, тобто об’єднання (стан) одягнених в тогу під головуванням примаса (primas). Примас водночас займав оплачувану згідно з тодішніми законами посаду адвоката імператорської скарбниці (advocatus fisci), і після двох років служби, отримавши титул світлішого, ішов зі згаданої посади, а водночасі з адвокатури. Установа, при якій виконував свою діяльність адвокат, мала судову і дисциплінарну владу над ним.
Позаяк римська держава не створила установи, яка б готувала державних чиновників, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готувались державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей. Часто професію адвоката прирівнювали до служби у війську.
Але не слід переоцінювати справжнє значення адвокатури у римській імперії. Бо між адвокатом і чиновником, а тим більше військовими, завжди залишався помітний розрив: у розпорядженні від 418 року [7, c. 143] сказано, що євреї не можуть бути військовими, але вони можуть бути адвокатами. Гонорати (honoratus – славетний муж, володар високого титулу) могли брати на себе роль ходатая, але з тим застереженням, що це не могло заплямити його авторитет, cum ipse necessitatem elegerit standi et contempserit ius sedendi [7, c. 187]. Бо адвокат стоїть, а суддя сидить.
З іншого боку, в джерелах, що дійшли до нас, не бракує також скарг на адвокатуру. В Codex Theodosianus повідомляється, що вони (адвокати) укладають pacta de quota litis і вимагають для себе найліпшого серед земельних площ та худоби; в Codex Justinianeus від них вимагається, аби вони, ганьблячи (дискредитуючи, ославлюючи, опоганюючи) протилежну сторону, не заходили далі, аніж того “вимагає сам процес” (quam litium poscit utilitas), не заключали зі стороною pactum, не обходились зле з клієнтами та не затягували процесу. В літературі не бракує ані насмішок над адвокатами, ані осудження їх. Тацит у своїй видатній праці “Аннали” розповідає про Дементія Афера (Domitius Afer), одного з найблискучіших ораторів того часу, який, однак, надто сильно турбувався про виграш процесів і зажив ліпшої слави як оратор, аніж як людина – з гіркотою каже Тацит [4, c. 89].
Коли Флорус, описуючи битву під Тевтобурзьким лісом, “скеровує” гнів німецьких воїнів насамперед проти римських адвокатів, яким вони ніби-то повиривали язики, “аби гадюки більше не шипіли”, то хіба це не є чимось іншим, як різким випадом автора проти римських адвокатів. Але що головне: є багато доказів того, що мораль римського адвоката і справді прогнила, дуже багато речей, які незмінно піддавались осуду в Німеччині, у Римі сприймались як належне. Цицерон [3, c. 349] проголошує роль захисника набагато почеснішою, аніж роль обвинувачувача. Більше того, не треба боятись захищати винного, якщо лише він не є останнім мерзотником.
Згадуючи про процес проти Клюенція, якого Цицерон захищав, він відкрито вихваляється тим, що зміг ввести суддів в оману. Квінтіліан [5, c. 72] заглиблюється у роздуми про те, що робота оратора нерозривно пов’язана з неправдивою інформацією і наївно додає, що є велика різниця між тим, аби змусити повірити у щось інших і повірити в це самому. Свідків – радить Квінтіліан – потрібно заздалегідь старанно “обробляти” (multum doma ante versandi), насамперед упевнитись в тому, що вони вороже налаштовані проти іншої сторони процесу, тодіяк свідків противника слід виставляти дурнями, “майстерно” допитуючи їх (ut in aliquod responsum incidat). Навіть порада Квінтіліана, яку він дає і яка полягає у тому, аби навчитись думати і зважувати, як суддя, який з доказ матиме вагоміший вплив, не може вважатись бездоганною, бо адвокат повинен передусім бути впевненим у правоті сторони, на захист якої він став.
Зв’язок, який існував між діяльністю адвоката і експертною діяльністю юрисконсульта, виражається не лише у самих назвах, а насамперед у їх стосунку до суду. Маґістрат, до складу якого входили мужі, обізнані в питаннях права, завжди залучав до участі в процесі засідателів, освічених у правових питаннях (асесори, assesores), і підпорядковувався їхнім висновкам. Засідателів обирали головно з-поміж адвокатів. Це відбувалось так часто, що колегію адвокатів почали називати консультативним комітетом префекта, через що адвокати навіть змушені були виступити проти спроб влади збільшити наявну суворо обмежену кількість адвокатів, головно з тією метою, аби вони виступали як засідателі.
Те, що римське право засадничо ігнорувало судове представництво, як відомо, є одним з його фундаментальних принципів. Не менш відомим є те, що римляни таки умудрились обійти цей принцип з властивою їм спритністю і з чисто римською непослідовністю перевернули його з ніг на голову. Щоправда, запровадивши коґнітуру (Cognitur), римляни перевершили самі себе у відсутності логіки. Первинно залучення до процесу коґнітора допускалось лише у справах, де стороною був старець або хворий, але з часом воно вже не вимагало підтвердження винятком: найняти коґнітора міг кожен, єдине, що при цьому вимагалось, аби коґнітор – і знову чисто римський формалізм – з’являвся certis verbis coram adversario. Отож, коґнітори були прямими процесуальними представниками. Вирок, ухвалений судом, був обов’язковим для сторони, яку представляв коґнітор, незалежно від того, чи вирок було ухвалено на її користь, а чи проти неї, але з тим застереженням, – і знову римська непослідовність – що коґнітор представляв позивача. Для коґнітора-відповідача (defensor), незважаючи на те, що його легітимність, з огляду на дотримання вимоги certa verba coram adversario, була поза сумнівом, ставили вимоги також представлення cautio iudicatum solve [7, c. 138].
Поряд з коґнітором, який вже за Цицерона був абсолютно законним процесуальним уповноваженим, в часи Гая з’являється прокуратор літіс (procurator litis). Найманий на основі мандата без чітко визначеної форми, прокуратор літіс, оскільки його легітимація не була поза сумнівом, міг вести процес від свого імені тільки представивши satisdatio ratam rem dominum habiturum, що убезпечувало його сторону, від повторного ініціювання судового процесу. Згодом прокуратор, легітимація якого не підлягає сумніву, буде прирівнюватись до коґнітора. Вже в Codex Theodosianus ці дві професії злились в одну, а в Дигестах узагалі немає жодного розрізнення між коґнітором і прокуратором, більше того, про коґніторів не згадується взагалі [7, c. 187].
Не можна точно сказати, чи діяльність коґнітора була професійною діяльністю. Маємо лише свідчення про існування так званих “ділових агентів” (tabelliones sive pragmatici), які поряд зі складенням процесуальних документів також охоче брали на себе виконання судового представництва і яким за це добре платили [7, c. 218]. У своїй промові “На захист Росія Цицерон розказує, як коґнітор за один єдиний процес отримав неймовірну суму – 100 000 сестерців [2, c. 278].
Не була ані промислом, ані професійним станом прокуратура, у тому числі і після її злиття з коґнітурою. Базуючись на мандаті, вона здійснювалась безоплатно. На безоплатності прокуратури робиться особливий наголос [7, c. 236]. Тому, на відміну від адвокатів, у стосунку до прокураторів ніколи не вживалось слово винагорода, максимум – витрати. Загалом прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій особі тому навіть той, хто взявся передати (перевезти) чийогось листа, називається прокуратором. Первинно прокуратор є генеральним уповноваженим, закон особливо детально наголошує, що навіть особа, уповноважена до виконання (вчинення) однієї-єдиної дії, має називатись прокуратором [7, c. 287].
Натомість у розділі про прокураторів (de procuratoribus) цей термін застосовують головно до процесуальних уповноважених, діяльність яких є радше дружньою послугою. Але закон вимагав, аби кожен, хто взяв на себе виконання якоїсь дії, за що отримав завдаток, конче довести її виконання до кінця; водночас дуже детально було визначено і виписано причини, які давали змогу відмовитись від мандата. Відтак, особа, яка виступила позивачем від імені сторони, зобов’язана захищати свою сторону від зустрічних позовів і вносити завдатки. Дуже часто прокураторами виступають батьки, діти, родичі особи, яка судиться. Усе це не поєднується з припущенням про те, прокуратура була професійним заняттям.
Ще менше згадується про будь-який розподіл роботи між прокуратурою і адвокатурою, як це властиво для пізнішої Німеччини і Франції. Ніде не знаходимо згадки про те, що сторона поряд із адвокатом повинна найняти також прокуратора або коґнітора, так само жодної згадки немає про будь-яку взаємодію обох інститутів. Не маємо також підтвердження чи скасування того, що якусь частину процесуальних дій відбирали у адвоката і передавали (зберігалась за) прокураторові або навпаки. Якщо залучались адвокати, то процесуальне провадження цілком зосереджувалось у їхніх руках. При цьому їхнім першочерговим завданням було postulare, так що в канонічній процесуальній літературі слова postulare і advocare вживались як абсолютні синоніми [7, c. 312].
Саме слово postulare означало насамперед складання позову, тобто ту діяльність, яка у Франції – до сьогодні називаючись postuler – здійснюється виключно прокуратором і є якраз тою прикметою, яка дозволяє провести найбільш чітку межу між прокуратором і адвокатом. Далі ми знаємо, що адвокати присягались допомагати своєму клієнту відстояти його правоту, роблячи все, що в їх силах, але адвокат не повинен був вести справу, якщо йому ставало відомо, що закон не на боці його клієнта [7, c. 286]. Отож, адвокат був задіяний вже на самому початку переговорів по суті справи. Ми також знаємо про те, що усе, сказане адвокатом у присутності сторони, вважалось таким, що було сказано самою стороною, а викладення фактичних обставин справи було функцією адвоката [7, c. 288]. Що за таких обставин залишалось робити прокураторові, незрозуміло.
Зі сказаного доходимо висновку, що прокуратура не була елементом судоустрою. У літературі нічого не сказано ані про допуск, ані про складення присяги чи умови найму прокураторів, тоді як усі відповідні укази стосовно адвокатів збереглися. Натомість з абсолютною певністю можна говорити про те, що стати прокуратором міг кожен, в тому числі й особи, проголошені безчесними. В переліку є особи, які за негідну поведінку могли бути відсторонені від судової діяльності, називаються адвокатами, але нічого не йдеться про прокураторів, які, отже, могли залишатись на своєму місці, якби взагалі утворили організований професійний стан [7, c. 291]. Фактично прокуратори були тими, кого сьогодні ми називаємо процесуальним уповноваженим, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.
Зрозуміло також, що жодної мови про несумісність адвокатури з прокуратурою бути не могло. Навпаки, в часи пізньої імперії адвоката, як правило, призначав і прокуратор. Відтак, такий “маневр” надав би змогу в якнайпевніший спосіб обійти невигідний принцип безплатності послуг прокуратора, бо він тепер був не як прокуратор, а як адвокат, а отже, отримував передбачену законом винагороду за послуги, надані адвокатом.
––––––––––––––––––––
Тищик Б.Й. Держава і право стародавнього Риму. Навчальний посібник. – Львів ЛДУ 1998.
Цицерон, Марк Туллий (106–43 до н. э.).Избранные сочинения: [Пер. с лат.] / Цицерон; [Вступ. ст. Г. Кнабе]. – М.; Харьков: АСТ: Фолио, 2000.
Цицерон, Марк Туллий (106–43 до н. э.). О старости; О дружбе; Об обязанностях / Цицерон; [Пер. с латин. и коммент. В. О. Горенштейна]; Изд. подгот. В. О. Горенштейн и др. – Репринт. воспроизведение текста изд. 1974 г. – М.: Наука, 1993.
Тацит, Корнелий. Сочинения: В 2 т., т.1: [Перевод] / Корнелий Тацит; [Отв. ред. С. Л. Утченко; Рос. АН]. – СПб.: Наука: Санкт-Петербург. изд. фирма, 1993.
Квинтилиан, Марк Фабий (ок. 35-ок. 96). Марка Фабия Квинтилиана Двенадцать книг риторических наставлений / Пер. с лат. Рос. акад. чл. Александром Никольским и оною Акад. изд. Ч. 1–2., ч. 2. – Санкт-Петербург, 1834.
Цицерон Марк Туллий (106–43 до н. э.). Речь М. Туллия Цицерона за Л. Мурену / Объясн. Ю. Фелькель. – Москва: бр. Салаевы, 1875.
Памятники римского права: [Тексты: Для юрид. вузов: Перевод]. – М.: Зерцало, 1997.
< Попередня Наступна >