Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн ВЕРХОВНИЙ СУД США ПІД ГОЛОВУВАННЯМ Ч.Е. ХЬЮЗА (1930–1941)ВЕРХОВНИЙ СУД США ПІД ГОЛОВУВАННЯМ Ч.Е. ХЬЮЗА (1930–1941)
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
ВЕРХОВНИЙ СУД США ПІД ГОЛОВУВАННЯМ Ч.Е. ХЬЮЗА (1930–1941)
О. Ригіна
Досліджено роль Верховного Суду США – вищої федеральної судової інстанції у формуванні системи права в 1930–1941 рр. – в період головування судді Ч.Е. Хьюза, а також вплив у цей період федеральної судової влади на виконавчу та законодавчу владу США.
Ключові слова: Верховний Суд США, “Новий курс”, рішення, закон.
Сьогодні набуває актуальності питання про можливість вступу України до Європейського Союзу. Зважаючи на це, вкрай необхідно налагодити функціонування економіки України до рівня світових стандартів. У цьому контексті доцільно звертатися до досвіду зарубіжних держав, наприклад, США, які в 1929–1933 рр. знаходилися у стані економічної кризи, але завдяки різноманітним засобам, передусім правового впливу, змогли її подолати.
Дослідження становища США в 1930–1941 рр. є не тільки актуальним з огляду на те, що в цей час здійснювалися заходи подолання світової економічної кризи, але також тоді Верховний Суд США вступив у найгостріший (за всю історію) конфлікт з вищою виконавчою владою–Президентом.
Верховний Суд як суд загальної юрисдикції та конституційної юстиції, повинен (у випадку виникнення правового спору), проаналізувавши положення законів, які на думку сторони у справі є неконституційними, визначити питання про їхню відповідність федеральній Конституції.
Підкреслимо, що ґрунтовних комплексних наукових розробок, в яких досліджувалося роль Верховного Суду США у формуванні конституційного устрою, його вплив на правову систему держави в 1930–1941 рр. – в період головування судді Ч.Е. Хьюза, в українській правовій літературі ще не опубліковано. Щоправда, досить актуальними є результати дослідження, проведені в
Досить актуальною є праця О.П. Івальницької [2], в якій автор розкриває більше сутність економічного, а не правового становища США в роки економічної кризи, до того ж, вона не досліджує характер політико-правового ставлення Верховного Суду США до програми “Нового курсу” Ф.Д. Рузвельта.
Праці радянських вчених О.А. Жидкова [3], А.О. Мішина [4, 8], В.І. Борисюка, Е.Я. Борщевскої, Е.М. Веремьєвої [5], Р.Л. Наришкіної [6] також становлять для нас інтерес, але ці автори в багатьох випадках висловлювали гостру ідеологічну критику в адресу Головного судді Ч.Е. Хьюза та Верховного Суду.
Отож виникає необхідність з’ясувати, оминувши ідеологічні висновки, справжню історико-правову роль Верховного Суду США під головуванням Ч.Е. Хьюза у формуванні системи права, конституційного устрою, а також про дійсний характер політико-правових взаємовідносин між федеральною судовою, виконавчою та законодавчою владами.
Світова економічна криза 1929–1933 рр., охопивши всі держави заходу, відобразилася й на занепаді економіки США, головними причинами якої були високий ступінь монополізації капіталів та виробництва, ліквідація державного регулювання економічних відносин, невідповідність між темпами виробництва та зростання заробітної плати, а звідси, перевиробництво товарів і спад попиту на них. Власники підприємств скорочували виробництво з метою підтримати стабільні ціни, що призводило до масового безробіття [2, с. 104].
Криза у США розпочалася з падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі (24 жовтня 1929 р.). Упродовж місяця вартість акцій знизилася на 16 мільярдів доларів і дійшла нульової позначки, через що банки припинили виплачувати депозити і закривалися (в 1929–1932 рр. було закрито понад 5 тис. банків, тобто 20 %). Мільйони громадян втратили свої заощадження, збанкрутувало більше 130 тис. підприємств, а промислове виробництво скоротилося на 46 %. Різке зниження цін на сільськогосподарську продукцію призвело до розорення 900 тисяч (15 %) фермерських господарств. В кінці 1933 р. налічувалося 17 млн. безробітних. У США не було державної системи соціального страхування на випадок хвороби, старості, втрати роботи тощо [2, с. 104–105].
Основний тягар подолання економічної кризи США випав на долю Президента Ф.Д. Рузвельта, обраного 1932 р., котрий розробив “Новий курс” – серію правових актів, положення яких передбачали вживання заходів, спрямованих на відновлення економіки держави. Ф.Д. Рузвельт керувався уявленням про те, що “концентрація економічної влади загрожує ідеалам демократії, а необхідними попередніми умовами політичної демократії є економічна реформа, впровадження якої повинно перебороти філософію індивідуалізму та вільного ринку і забезпечити перехід втручання держави в усі сфери суспільного життя [2, с. 106, 109].
В основі програми “Нового курсу” була ідея англійського економіста Дж. Кейнса про необхідність часткового державного втручання в економіку з метою підвищення купівельної спроможності населення, його зайнятості і соціального захисту. Ф.Д. Рузвельт мав намір поставити під контроль держави великих монополістів, які в конкурентній боротьбі могли призвести до крах держави, підвищити платоспроможність населення та стимулювати виробництво [2, с.110].
“Новий курс” складався із законів, спрямованих, по-перше, на регулювання та зміцнення кредитно-фінансової системи, було скасовано золотий стандарт, заборонено вивіз золота та обмін його на паперові гроші, надано державну допомогу банкам, дозволялося відкривати банки, визнані “здоровими”, інвестиційні банки відокремлювалися від комерційних, запроваджено державне гарантування депозитних вкладів населення (до 5 тис. доларів). По-друге, введено державну систему відновлення та регулювання промислового виробництва та трудових відносин (“антитрестівське” законодавство) та обов’язкові правила “чесної конкуренції”, які стосувалися обсягів виробництва, мінімуму заробітної плати та тривалості робочого тижня до 40 год., використання нових технологій, законодавче регулювання системи соціального страхування. По-третє, подолання аграрної кризи передбачалося шляхом визначення щорічних обсягів виробництва, що ґрунтується на видах сільськогосподарської продукції та паритетних цін на неї, рефінансування фермерської заборгованості. По-четверте, з метою послаблення соціальної напруги, уряд створив трудові табори для безробітної молоді, 3 млн. з яких саджали лісі, ремонтували дороги, будували мости, проводили меліорацію [2, с. 110–111].
Однак Верховний Суд США, судді якого, до президентства Ф.Д. Рузвельта, були призначені (“за порадою та згодою Сенату”) президентами-республіканцями, вважав “Новий Курс” надто радикальним на той час, оскільки його положення передбачали пряме втручання держави в соціально-економічні відносини, що, на його думку, було посяганням на конституційне право приватної власності та конституційний принцип свободи договору.
Радянські науковці політико-правове ставлення Верховного Суду США до “Нового курсу” поділяли на три умовні періоди: 1) 1933–1934 рр. – період “очікування”; 2) 1935–1936 рр. – період різкої конфронтації, коли суд визнав неконституційними більшість правових актів “Нового курсу”; 3) 1937–1945 рр., коли Верховний Суд визнав конституційність деяких нормативних актів соціального законодавства “Нового курсу” [4, с. 167–168].
Найвідомішою справою, розглянутою Верховним Судом в період “очікування” була “United States v. Dubilier Condenses Corp.” (1933). Верховний Суд, продовжуючи вирішувати питання, яке вперше виникло ще 1843 р. (пов’язувалося з правом на винахід, розроблений працівниками приватних підприємств), вирішуючи спір про право держави на винахід, але створений працівниками державних підприємств, вказав, що коли “працівник в свій робочий час, працюючи з використанням матеріалів і обладнання наймача, створив та отримав патент на винахід, він зобов’язаний надати наймачеві “невиключне” право використовувати винахід, оскільки наймач, зважаючи на принцип справедливості, має право послуговуватися всім тим, в чому відображена його власність” [6, с. 68–69].
Ми погоджуємося з думкою Р.Л. Наришкіної, що Верховний Суд розумів становище державних та приватних працівників як тотожне, оскільки “закони, рішення та адміністративна практика заперечують існування зобов’язань урядового працівника відмінних від зобов’язань працівника приватних підприємств” [6, с. 69].
В 1935–1936 рр. Верховний Суд серією рішень, керуючись доктриною “laissez-faire” (невтручання держави у підприємництво) фактично паралізував “Новий курс”, визнавши неконституційними закони, спрямовані на подолання економічної кризи [5, c. 134–135].
1935 р. Верховний Суд визнав неконституційними положення основних законів “Нового курсу”: “Про відновлення національної промисловості” (НІРА), “Про банкрутство фермерів”, “Про регулювання сільського господарства” (ААА), “Про охорону видобутку кам’яного вугілля”, “Про банкрутство муніципальних установ” та деякі інші, які передбачали державне втручання в економіку. Положеннями цих законів обмежувалися права великих корпорацій [5, c. 135].
В січні 1935 р. рішенням у справі “Panama Refining Co. v. Ryan” Верховний Суд більшістю голосів визнав неконституційною ст. 9 (С) положення “Про незаконний видобуток нафти” закону “Про відновлення національної промисловості”, яка, на думку суду, суперечила принципові розподілу влади і надавала виконавчій владі квазізаконодавчі функції дискреційного характеру [4, с. 168].
6 травня 1935 р. Верховний Суд визнав неконституційним закон “Про пенсійне забезпечення на залізничних дорогах”, а 27 травня 1935 р. рішенням у справі “Schechter v. United States” – закон “Про відродження промисловості” через те, що, по-перше, його положення, на думку суду, незаконно делегували законодавчі функції органам виконавчої влади, по-друге, спрямовувалися на регулювання умов праці і передбачали втручання в торгівлю між штатами [4, с. 169].
В кінці 1936 р. Верховний Суд, спираючись на доктрину “свободи договору”, анулював закони Нью-Йорку та інших штатів, якими встановлювався розмір мінімальної заробітної плати для жінок [4, с. 171–172].
Загалом у 1935–1936 рр. Верховний Суд визнав неконституційними 11 важливих законів “Нового курсу”, перешкоджаючи законодавчому санкціонуванню права федерального уряду регулювати соціально-економічні відносини [4, с. 169].
Зважаючи на рішення Верховного Суду США, обґрунтовані принципом “свободи договору”, спрямовані проти програми “Новий курс” (зокрема, проти закріплення за громадянами деяких соціальних прав, які нею передбачалися – О.Р.), країну охопили страйки працівників різних сфер промисловості [4, с. 172].
Негативне ставлення Верховного Суду США до політики Ф.Д. Рузвельта було висловлене 1935 р. його рішенням у справі “Humphrey’s Exacutor v. United States”, яким постановив, що Президент не може одноособово, на підставі власного розсуду, звільняти членів Федеральної Торгової Комісії до закінчення строку їхніх повноважень, крім випадків, якщо такі, відповідно до закону, котрим була створена Комісія, “недбало ставилися до посадових обов’язків чи зловживали посадою”. Цим рішенням посадові особи, призначені Конгресом (відповідно до розділу 8 ст. 1 Конституції, повинні сприяти виконанню законів – О.Р.), захищалися від довільного відсторонення “за бажанням глави виконавчої влади” [4, с. 65–66].
На думку Верховного Суду, створені Конгресом “квазісудові” та “квазізаконодавчі” агентства (яким була зазначена Комісія – О.Р.) повинні були здійснювати повноваження незалежно від Президента, а дострокове усунення з посад було можливим лише з причин, вказаних у законі, який передбачав їхнє створення. Отже, Президент, як вказав Верховний Суд, мав право достроково відстороняти від посади лише “purely executive officers”, тобто федеральних посадових осіб, які повністю підпорядковувалися виконавчій владі [4, с. 66].
Вказаний судовий спір виник унаслідок конфлікту між Рузвельтом та республіканцем В. Хамфрі – членом Федеральної Торгової Комісії, яка як незалежний орган, перешкоджала (в правозастосовчій сфері) реалізації програм “Нового курсу”, а Верховний Суд (одностайним рішенням) позбавив Президента права звільняти членів незалежних агентств, які фактично були креатурою законодавчої влади (але виконували функції виконавчої влади – О.Р.) [4, с. 66].
Ф.Д. Рузвельт, незадоволений рішеннями Верховного Суду, які перешкоджали впроваджувати “Новий курс”, 5 лютого 1937 р. звернувся до Конгресу зі спеціальною заявою, в якій виклав план реформування Суду (збільшення кількості суддів з 9 до 15). План напередодні складався таємно з участю Генерального атторнея США Х. Каммингса і трьох помічників з Міністерства Юстиції [10, с. 49– 50]. (Якщо Конгрес прийняв би пропозицію Рузвельта до уваги, були б внесені відповідні зміни до закону “Про судоустрій”, а Президент, згідно зі ст. 3 Конституції, призначив би, “за порадою та згодою” Сенату, своїх прибічників – О.Р.). Проте більшість Конгресу навіть, демократи – прихильники Рузвельта, побачили у його пропозиції “відверте посягання на незалежність суддів з боку Президента” [3, с. 12], а “незалежність судової влади була визнана більшою цінністю, ніж економічна необхідність” [7].
Ми погоджуємося з думкою російських вчених В.І. Борисюка, Е.Я. Борщевської та Е.М. Веремьєвої, що визнання основних правових актів “Нового курсу” неконституційними не означало краху політики Рузвельта у сфері регулювання економічних відносин. Зважаючи на ставлення Верховного Суду до “Нового курсу”, Рузвельт був змушений дещо змінити деякі положення цієї програми для того, щоб вона відповідала федеральній Конституції у тому баченні, як розуміє її Верховний Суд. У випадку ж, якщо б Президент не вніс деяких корективів до “Нового курсу”, його реалізація б залишалася під питанням [5, с. 148].
Отож, Ф.Д. Рузвельт відмовився від прямого урядового втручання в господарські відносини підприємств, але федеральний уряд мав право надавати допомогу господарюючим суб’єктам, якщо вони її потребують.
Зважаючи на поступку Ф.Д. Рузвельта, 25 березня 1937 р. Верховний Суд прийняв рішення (справа “West Coast Hotel Co v. Parrish”), в якому визнав конституційним закон Вашингтону, що передбачав мінімальну заробітну плату для жінок і був ідентичний законові Нью-Йорку, котрий в кінці 1936 р. визнано неконституційним. Своїм рішенням Верховний Суд визначив, що “свобода, яка випливає з принципу “свободи договору” може обмежуватися, але тільки шляхом належної процедури” [4, с. 173].
З середини 30-х рр. ХХ ст. Верховний Суд США почав визнавати необхідність пристосовувати концепцію “матеріальної належної правової процедури” до зростаючого державного втручання в економіку (щоправда застереженнями) [5, c. 135–136].
Відповідно до теорії американського конституційного права, всі загальнополітичні повноваження федерального уряду мають “екстраконституційний” характер, що й було підкреслено 1936 р. у рішенні Верховного Суду в справі “United States v. Curtiss – Wright Export Corp”, (написане суддею В. Сазерлендом1):“ ...надання федеральному урядові повноважень зовнішнього суверенітету не залежить від положень Конституції. Право оголошувати та вести війну, укладати мир, міжнародні договори, підтримувати дипломатичні відносини з іншими суверенними державами повинно надаватися федеральному урядові, оскільки супутні державності, навіть не зазначені у Конституції, права і повноваження США як члена сім’ї націй рівні правам і повноваженням інших членів міжнародної спільноти. В іншому випадку США не були б в повній мірі суверенною державою. Право на територію через її відкриття чи окупацію, право вислання небажаних іноземців безпосередньо не передбачені Конституцією, але існують як невід’ємні та невіддільні від національного суверенітету” [96, с. 121].
Суддя В. Сазерлент керувався тим, що з моменту здобуття незалежності до прийняття Конституції штати володіли “внутрішнім суверенітетом”, а “зовнішній суверенітет” належав Союзові штатів спільно, а не кожному штатові окремо [8, с. 121].
У квітні 1937 р. Верховний Суд США рішенням у справі “National Labor Relation Board v. Jones Laughlin Steel Corporation” визнав конституційним “Національний акт про трудові відносини”, який складав основу соціально-трудового законодавства Ф.Д. Рузвельта [4, с. 173].
Цим рішенням Верховний Суд розширив владу Конгресу від регулювання торгівлі до регулювання ділової практики підприємств, які брали участь у торгівлі між штатами. Корпорація “Jones Laughlin Steel”, котра була однією з найбільших сталеливарних компаній, порушивши положення федерального закону “Про трудові відносини” 1935 р. (законом передбачалося створення профспілок і укладення колективних договорів), звільнила 10 робітників за участь в профспілковій діяльності та відмовилася виконувати наказ Національного Управління з Трудових Відносин і повторно приймати звільнених працівників. Коли спір потрапив на вирішення Верховного Суду, він повинен був визначити, чи має право Конгрес регулювати “місцеву” діяльність компаній, які беруть участь в торгівлі між штатами та діяльність, яка здійснюється в межах одного штату. Представники корпорації пояснювали, що умови на її заводі не впливали на торгівлю між штатами, а отже не могли регулюватися Конгресом. Верховний Суд рішенням зобов’язав корпорацію поновити на роботі звільнених працівників, вказавши, що “визнання права працівників на самоорганізацію і висунення своїх представників для ведення переговорів укладення колективного договору є необхідною умовою стабільності промисловості [9].
Верховний Суд США 1937 р. визнав конституційність вдруге прийнятого закону “Про банкротство фермерів” та законів “Про регулювання трудових відносин на залізниці”, “Про національні трудові відносини” (закон “Вагнера”) [5, c. 136].
У кінці 30-х рр. ХХ ст. Верховний Суд, на думку політолога Р. Даля, розпочав виробляти “конституційні підстави новим повноваженням національного уряду, які використовувалися наступними президентами в процесі реалізації їхніх програм” [5, c. 152].
В кінці 30-х рр. ХХ ст. пішли у відставку двоє консервативно налаштованих суддів Верховного Суду – У. Ван-Девантер і Дж. Сазерленд, а їхні місця зайняли Х. Блек і С. Рід, які активно підтримували Ф.Д. Рузвельта, а до 1943 р. Верховний Суд США взагалі поповнився ліберально налаштованими суддями (з колишніх дев’яти суддів залишилися О. Робертс) [4, с. 174].
Висновки. Ще 1928 р. Ч.Е. Хьюз писав, що “у Верховному Суді США, як і в маленькому колективі здібних людей з рівною владою в прийнятті рішень, дійсна позиція і вплив Головного судді залежить від його вміння та здібностей знаходити спільну мову з іншими суддями” [3, с. 19]. Історії були відомі “сильні” головні судді (Дж. Маршал в ХІХ ст., Ч.Е. Хьюз та Е. Уоррен в ХХ ст.), які істотно вплинули на формування думок інших суддів цього Суду та його рішення загалом, тобто тоді, коли більшість рішень Суду були одноголосними.
В 1930–1941 рр. особливо яскраво виявляється вплив Верховного Суду США на формування системи права, творення правових норм, які регламентували підприємницьку діяльність, трудові відносини, відносини власності. Навіть незважаючи на доволі гострий конфлікт між Президентом і Верховним Судом, все ж Конгрес не втрутився у відносини виконавчої та судової влад, хоча міг – шляхом прийняття федерального закону, яким би збільшилася кількість суддів з 9 до 15, як цього просив Ф.Д. Рузвельт, чи внесення відповідної поправки до Конституції, якою б анулювалося рішення суду. Більш того, в цей час виявляється помітний вплив судової влади на виконавчу, оскільки, врахувавши думку Верховного Суду, Ф.Д. Рузвельт був змушений пристосувати деякі положення програми “Нового курсу” до того, як розуміє Конституцію Верховний Суд США
––––––––––––––––––––
Плотнікова Т.В. “Новий курс” Ф.Д. Рузвельта та еволюція цивільного права США: Автореф. дис. канд.юрид.наук: 12.00.01. КДУ ім. Т. Шевченка. – К.: 1998 – 17 с.
Івальницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки. 1918 – 1945. Навчальний посібник. для студентів. вищих навчальних закладів. – Вінниця: Фоліант, 2004 – 464 с.
Жидков О.А. Верховный суд США: право и политика/отв. редактор. А.А.Мишин. – М.: Наука, 1985. – 221 с.
Конституция США: история и современность /редактор А.А. Мишина, Е.Ф. Языкова, В.М. Николайчика – М.: Юрид. Лит., 1988. – 320 с.
Борисюк В.И., Борщевская Е.Я., Веремьева Е.М. и др. Политические институты США: История и современность /отв. редактор. В.И. Борисюк; АН. СССР. Ин-т США и Канады. – М.: Наука, 1988 – 271 с.
Наришкина Р.Л. США: Государство и частный сектор: Гражданско-правовые отношения / АН. СССР. Ин-т США и Канады. – М.: Юрид. Лит, 1976 – 128 с.
Верховный суд США. Материал из Википедии – свободной энциклопедии http://ru.wikipedia.org/wiki/ %D0 %92 %D0 %B5 %D1 %80 %D1 %85 %D0 %BE %D0 % B2 %D0 %BD %D1 %8B %D0 %B9_ %D1 %81 %D1 %83 %D0 %B4_ %D0 %A1 %D0 % A8 %D0 %90
Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США. – М.: Наука, 1984 – 191 с.
Знаменательные решения http://usinfo.state.gov/journals/itdhr/0405/ijdr/decisions.htm
Власихин В.А. Служба обвинение в США: Закон и политика. – М.: Юрид. лит., 1981 – 176 с.
< Попередня Наступна >