226

---

Х.М. Войтович

ПОНЯТТЯ «ШАРІАТ» ТА «ФІКХ» ТА ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ У МУСУЛЬМАНСЬКОМУ ПРАВІ

Шляхом аналізу понять «шаріат» та «фікх» проводиться їх роз­межування та встановлюються характерні особливості кожного з них, з’ясовується їх співвідношення у системі мусульманського права.

Ключові слова: іджма, кіяс, мазхаб, мусульманське право, фікх, шаріат.

Постановка проблеми. Мусульманське право – це феномен, який не має аналогів. Жодна інша правова система світу не схожа на мусульманську. Особливість її полягає у тому, що і сьогодні релігійні норми э основним регулятором суспільного життя, як і в період ста­новлення правової системи мусульманських держав. Саме релігія – основа сучасного законодавства у державах, в яких офіційно визнано державною релігією іслам. Згідно з релігійним вченням було сфор­мовано правові системи сучасних мусульманських країн. Релігія ста­ла базою для побудови та подальшого вдосконалення законодавства, як того вимагає час. Ще одна характерна особливість мусульмансь­кого права полягає у тому, що вивчати право на мусульманському ґрунті без знання ісламу неможливо. Однак і саму релігію можна ви­вчати через дослідження права.

Кожна релігія формує власне вчення про мораль, яке зрештою утворює систему норм поведінки для вірних. У цьому плані іслам не виняток. Однак у жодній іншій правовій системі світу релігія не мала такого сильного та тривалого впливу на право як у мусульманській. З допомогою релігійних норм ще за часів Пророка Мухаммеда почали регулювати шлюбно-сімейне життя, формувати зародки сучасних галузей права. Саме релігійні норми лягли в основу сучасного законо­давства мусульманських держав.

Необхідність формування окремого комплексу знань, який би регулював суспільне життя Арабського халіфату, в

иникла у VIII ст., у час, коли вже був завершений період великих арабських завоювань і площа держави охопила величезні території Азії та Північної Африки і дійшла аж до Іспанії. На усіх цих землях іслам активно приживався і міг стати регуляторною основою суспільного життя. Так і почалося формування мусульманського права з його характерною особливістю -нероздільністю від релігії.

Від початку мусульманське право почали називати «шаріат», проте з часом з’явилося поняття «фікх», яким почали іменувати процес отри­мання юридичних знань про поняття та явища, які конкретно не згадува­лися у священних книгах ісламу - основних джерелах мусульманського права. Сьогодні мусульманське право позначають двома поняттями «ша­ріат» та «фікх», які часто вживають як синоніми, взаємозамінні слова, між якими можна поставити знак рівності, хоча і досить умовно. Однак від­мінність між цими двома поняттями існує. У з’ясуванні відмінностей у тлумаченні понять «шаріат» та «фікх» і полягає наша мета.

Стан дослідження. Якщо про близькосхідну філософію, релігію європейці знали, а подекуди і дуже ґрунтовно, то поняття «мусульманське право», здавалося, взагалі не існувало. Побутує думка, що на Близькому Сході права як такого немає, адже всі знають, що за найменшу провину там піддають тортурам або вбивають. Вважають, що тиранія панує як у сімейному житті, так і в житті суспільства. Однак це не відповідає дійсно­сті, адже всі сфери людського життя чітко нормовані з правового боку. Оскільки мусульманське право повністю ґрунтується на Корані, а тому розглядати право на цьому ґрунті без вивчення релігії неможливо.

Посилений інтерес до мусульманського права з’явився відносно недавно у порівнянні із зацікавленістю східною філософією, астроно­мією та іншими науками - у середині ХХ ст. Однією з перших у цій га­лузі була монографія дослідника-орієнталіста Р. Шарля [1], який роз­крив феномен мусульманського права через його джерела, а відповідно і через його єдність з релігією - ісламом. Вагомий внесок у дослідження феномена мусульманського права зробив російський учений Л. Сюкіяйнен. У виданій книзі проаналізував мусульманське право, його ос­новні категорії, співвідніс право з релігійною системою тощо [2].

Основи мусульманського права (шаріату) ґрунтовно викладено у праці Г.М. Керімова. Автор показує роль шаріату у житті сучасного мусульманина, доводить, що від моменту заснування і аж до кінця ХІХ ст. мусульманський світ не знав інших правових систем, окрім шаріату. Г. Керімов ґрунтовно проаналізував систему судочинства, право власності та фінансове право, види покарань, передбачені шаріа­том, інститут шлюбу та сім’ї, а також охарактеризував ісламські звичаї та їх значущість з огляду на мусульманське право – шаріат [3].

Значне зацікавлення феноменом мусульманського права спостері­гається і серед сучасних українських науковців – релігієзнавців, правни-ків, філософів. Такий дослідницький діапазон зумовлений, на нашу думку, тим, що якої галузі не стосувалося б дослідження, у ньому автор обов’язково торкатиметься певних аспектів мусульманського права як невід’ємного атрибута мусульманської культури. Наприклад, Т. Шамсутдинова-Лебедюк, попри релігієзнавчу спрямованість дослідження торка­ється розгляду особливостей шаріату - системи мусульманського права, яка містить ряд приписів щодо сімейно-шлюбних відносин, питань, що стосуються особливостей спадкування, карного права тощо [4].

У монографіях М. Лубської висвітлюються канонічні джерела мусульманського права – Коран, Сунна, а також шаріат [5]. Науковець зазначає: «В ісламському розумінні права відображається цілісний релігійний світогляд, який ґрунтується на тому, що право – не витвір людини чи держави, а вияв волі Аллаха. Тому люди не створюють за­кони, а застосовують Божественні закони на практиці. Отже, законода­вцем вважається лише Бог, тому між законодавчою й виконавчою вла­дою в ісламі не може бути протиріч, оскільки вони, фактично, є вико­навцями божественних законів. Тому люди здатні знаходити правові рішення лише в загальних межах шаріату» [6, с. 19].

Отже, хоч теоретична проблематика феномена мусульманського права висвітлена достатньо повно у науковій літературі, проте і досі є ще чимало аспектів, які потребують конкретного з’ясування.

Виклад основних положень. У будь-якій правовій системі іс­нують центральні поняття, вивчення яких має принципове значення. Два головних поняття мусульманського права «шаріат» та «фікх» як його назви часто ототожнюють та вважають синонімами. Однак певна відмінність між цими двома термінами все ж таки існує. Залежно від мети дослідження їх можна розглядати як право у широкому та вузь­кому значеннях відповідно, вивчати їхні джерела та методологію отримання знань, з’ясовувати ключові поняття юриспруденції.

Шаріат – це своєрідний звід установ та приписів, обов’язкових для виконання кожним мусульманином. Шаріат заснований та ґрунтується винятково на Корані та Сунні - словах Аллаха. Всі установки і приписи носять релігійний характер, однак виступають регуляторною основою і правової сторони життя мусульман. Саме від шаріату з ча­сом розвинулися галузі права - адміністративне, конституційне, циві­льне, шлюбно-сімейне, кримінальне та інші, тобто шаріат загальною основою для формування мусульманського права.

Мусульманське право або шаріат як окрема галузь науки пере­жили процес становлення у VII-IХ ст., тобто в період після смерті Му­хаммеда і аж до завершення формування Арабського халіфату як цілі­сної держави. Основне джерел шаріату - Коран та Сунна. У цих книгах мусульмани могли знайти відповіді на суперечливі питання та скорис­татися словами Пророка стосовно тієї чи іншої ситуації, адже вони являють собою життєпис Мухаммеда - зразок життєвого шляху для кожного правовірного, наслідування якого кожним сприятиме форму­ванню справедливого суспільства загалом.

Основа будь-якої релігії - віра. Для ісламу основа віри - Коран, Сунна та п’ять стовпів ісламу (віра в Аллаха, молитва, піст, милостиня, паломництво). Кожна з цих основ покликана певним чином через мо­ральні настанови регулювати суспільні відносини. У Корані написано: «Він (Аллах) узаконив для вас в релігії те, що заповідав Нухові (Ноєві), що відкрили ми тобі, і що заповідали ми Ібрагімові (Авраамові), та Мусі (Мойсеєві), та Ісі (Ісусові): Тримайте прямо віру і не розділяйтеся у ній» [7, 42:13]. З цих слів випливає, що через релігію Аллах дає лю­дині закон, який фіксує моральну сторону її життя, тим самим закла­даючи підвалини для формування юридичного закону. Саме людина на основі закону, даного Богом, згодом може сформувати власні закони.

М.А. Родіонов вважає, що шаріат можна тлумачити у двох зна­ченнях: як іслам загалом та як сукупність божественних законів, які обов’язкові для кожного мусульманина [8]. І перше, і друге тверджен­ня правильні та логічно обґрунтовані. Це може засвідчити чимала кі­лькість аргументів, кожний з яких буде підтверджувати те чи інше значення шаріату в житті мусульман.

Основним першим аргументом є те, що: оскільки шаріат ґрунту­ється на Корані, який є і основою віровчення та культу, то, відповідно, і шаріат, й іслам мають спільне джерело - Коран. Це доводиться і тим фактом, що до кінця ХІХ ст. в усіх мусульманських країнах законодав­ство ґрунтувалося винятково на шаріаті, жодних змін та доповнень до чинних релігійних норм та приписів не вносилося, тобто спостерігала­ся нерозчленована єдність релігії та права.

Підставою для твердження, що шаріат є сукупністю обов’яз­кових для виконання божественних законів, є тлумачення Корану як слова божого, а Сунни – як життєпису Пророка Мухаммеда, тобто це ті закони, які Бог дає людині, і слідюючи за якими, будуючи своє жит­тя згідно з ними, людина зможе досягти певних благ. Однак стосують­ся вони найперше духовної сторони людського життя. Тобто іслам – це сукупність божественних настанов людям. Шаріат – звід обов’язкових для виконання божественних законів. Іслам та шаріат являють собою єдність релігії та правознавства, вони взаємодоповнюють та взаємо-обумовлюють один одного.

У Корані визначено типи людських вчинків та міру покарання за недотримання певних їх видів, що відповідно було перенесене і в шаріат. Мусульманські правознавці виділяють три типи людських вчинків: обов’язкові, дозволені та заборонені. Стосуються ці вчинки передовсім дотримання релігійних норм та приписів.

До сьогодні шаріат не втратив своєї актуальності. Він і тепер неухильно діє в Афганістані, Ірані, Саудівській Аравії, Сомалі й Суда­ні та деяких інших мусульманських державах.

Справді, у шаріаті містяться зародки сучасних галузей права, однак це лише загальні приписи, які не мають під собою реальної ос­нови, бо їх створення не обумовлене практикою, які досить часто не можуть вирішити суперечливі питання у системі «людина – людина».

Отже, шаріат – це божественний закон, який регулює в основ­ному стосунки «Бог – людина» та детально описує наслідки, що звідси випливають. Однак з часом стає зрозуміло, що цитат з Корану та Сун-ни недостатньо для того, аби пояснити всі суперечності, які почали виникати на правовому ґрунті ісламу. Це стосувалося і розвитку інсти­туту приватної власності, появи нових видів злочинів, та й державний устрій вимагав певних змін. Саме в цей час і виникає поняття «фікх».

Фікх («fiqh») - процес отримання знань про іслам через юрис­пруденцію. Слово «fiqh» у перекладі з арабської мови означає «глибо­ке, повне розуміння». У найпростішому визначенні поняття «фікх» – це систематизовані знання про правила поведінки мусульманина. Іс­ламські юристи вважають, знання Божих правил люди отримують тоді, коли чітко усвідомлюють потрібне «wajib», заборонене «haram», реко­мендоване «mandаb», несхвалюване «makruh».

Вважається, що у Корані чи Сунні (підставах для мусульмансь­кого Божественного закону) можна знайти відповіді на найрізноманіт­ніші запитання зі щоденного життя мусульманина, проте іноді відповідь на потрібне запитання не вдається відшукати. У тих випадках му­сульманські правознавці - сунніти прагнуть прийти до висновків, ви­користовуючи два методи: аналогію «qiyas» або історичну згоду суспі­льства «іjma». Висновки, отримані з допомою цих двох методів, стано­влять найширокіший масив законів. Саме тому фікх ще називають методологією юриспруденції, або вченням про походження, джерела та принципи, на яких ґрунтується ісламська юриспруденція.

Кіяс - рішення за аналогією. Цей метод у фікху застосовують тоді, коли у божественому законі не можуть знайти відповідь на пи­тання, що стосуються конкретного випадку, однак схожий випадок мав місце і описується у Корані чи Сунні. Як свідчать джерела мусульман­ського права, шаріат встановлює далеко не всі закони, а лише створює загальні норми поведінки, формує орієнтири та принципи, на основі яких згодом можна сформулювати рішення у будь-якій справі з найрі­зноманітніших галузей життя людини. Вважається, що кіяс сприяв як заповненню прогалин, що існували в Корані і Сунні, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Другим методом отримання знань, а відповідно і формування пра­вових норм у фікху, поряд з кіясом, є іджма. Іджма - історична згода сус­пільства. Це метод отримання юридичних знань, згідно з яким правову норму формує погоджена спільна думка юристів певного періоду. З допо­могою іджми було утверджено канонічний текст Корану, тексти основних збірників хадісів, затверджено перелік мусульманських свят.

Саме ці два методи і формують фікх - мусульманське право конкретної доби. Оскільки з допомогою фікха найчастіше врегульову­ють відносини «людина - людина», а творцями юридичних норм ви­ступають люди, то його можна назвати людським правом.

У фікху виділяють такі галузі юриспруденції: мусульманська економічна юриспруденція, мусульманська політична юриспруденція, мусульманська шлюбна юриспруденція, мусульманська кримінальна юриспруденція, мусульманська юриспруденція, що торкається правил етикету, мусульманська богословська юриспруденція, мусульманська гігієнічна юриспруденція, мусульманська військова юриспруденція. Тобто це сукупність галузей юриспруденції, зумовлена вимогами часу та неухильним розвитком суспільства.

Зародження та розвиток теоретичної бази фікха пов’язують із діяльністю таких юристів, як імам Абу ль-Хасан аль-Шаарі, імам Джа-лалуддін аль-Махаллі, імам аль-Байгакі, імам Ібн Маджах, імам аль-Хакім, шейх Мухаммед Ібн Абдуллаг ас-Сумалі, шейх Сафі аль-Дін.

Одним з найвпливовіших юристів сунніти визнають імама Абу Хаміда аль-Газалі. Вже з титулів (імам, шейх) стає зрозуміло, що це люди, які володіли ґрунтовними знаннями релігії, без чого неможливий тісний взаємозв’язок релігії та права на мусульманському ґрунті.

Діяльність юристів завжди була пов’язана з певною школою права або мазхабом, до якого вони себе відносять. Так, у суннітському ісламі виділяють чотири основних мазхаби: ханіфітський, ханбалітсь-кий, малікітський, шафіїтський. Ці школи загалом тлумачать певні норми в одному напрямку, проте різняться лише у незначних деталях.

Зміст і форми мусульманського права і до сьогодні залишаються ще повністю невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитив­ним. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішу­вати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і викорис­товуючи різні джерела або їх комбінації – фікх, тобто лише поєднання шаріату та фікха може дати позитивні результати.

Висновок. Поняття «шаріат» та «фікх» разом утворюють фено­мен мусульманського права. Однак, як бачимо, певна відмінність між двома поняттями існує. Вже із самого методу отримання правових знань можемо зробити висновок про різницю між ними на основі дже­рела отриманих знань: певних тлумачень юристів або ж неухильному авторитеті Корану та Сунни. Фікх допускає право людини творити правові норми, відповідно і створювати своєрідну «модель» життя для інших. Шаріат же вказує людині на шлях, обраний для неї Богом. От­же, фікх – це людське право, шаріат – право божественне. Шаріат ли­ше зводить у єдине правові норми, записані у Корані, фікх встановлює юридичні норми, зумовлені вимогами часу.

––––––––––––

Шарль Р. Мусульманское право / Р. Шарль, пер. с фр. С.И. Волка, под. ред. и с предисл. Е.А. Беляева. – М.: Изд-во иностр. литер., 1959. – 142 с.

Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право: вопросы теории и практики / Л.Р. Сюкияйнен. – М.: Наука, 1986. – 254 с.

Керимов Г.М. Шариат. Закон жизни мусульман. Ответы Шариата на вопросы современности / Г.М. Керимов. – М.: Леном, 1999. – 303 с.

Шамсутдинова-Лебедюк Т.Н. Хідоя – коментар мусульманського права / Т.Н. Шамсутдинова-Лебедюк // Людина і світ. – 2002. – № 6. – С. 40–45.

Лубська М.В. Мусульманське право в ісламській традиції: історико-релігієзнавчий аналіз: Монографія / М.В. Лубська, В.І. Лубський. – Черкаси: Бра­ма, 2004. – 208 с.; Лубська М.В. Мусульманське право: релігієзнавчо-правовий контекст: монографія / М.В. Лубська. – К.: Фітосоціоцентр, 2006. – 196 с.

Лубська М.В. Мусульманське право як філософсько-релігієзнавчий фено­мен: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософ. наук: спец. 09.00.14 «Ре­лігієзнавство» / М.В. Лубська; Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2008. - 25 с

Коран / пер. и коммент. Ю.И. Крачковского. - Баку: Язычы, 1990. - 744 с.

Родионов М.А. Ислам классический / М.А. Родионов. - СПб.: Азбу­ка-классика, Петербургское востоковедение, 2004. - 224 с.

 

< Попередня   Наступна >