Наукові статті Історія держави і права зарубіжних країн КОНЦЕПТУАЛЬНІ ВИМІРИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КРАЇНАХ ЗАХОДУ ПЕРІОДУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙКОНЦЕПТУАЛЬНІ ВИМІРИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КРАЇНАХ ЗАХОДУ ПЕРІОДУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ
| Наукові статті - Історія держави і права зарубіжних країн |
СТЕЛЬМАХ О.Г.,
здобувач кафедри міжнародних відносин Міжрегіональної академії управління персоналом
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ВИМІРИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КРАЇНАХ ЗАХОДУ ПЕРІОДУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ
Перебіг подій під час світової економічної кризи 2008–2009 р. дає потужний імпульс для пошуку нових поглядів на низку теоретичних постулатів та соціологічних розробок моделей побудови сучасного суспільства, які існують у західній та вітчизняній історичній і політичній думці відносно досягнень та проблем в індустріально розвинених країнах (і, можливо, не тільки в них).
Серед великої різноманітності проблем, що теоретично розроблюються на Заході, особливо хотілося б звернути увагу на дві підсистеми і в певному сенсі навіть міждисциплінарні антиномії, що мають власні якісні параметри і на перший погляд лежать ніби у різних площинах (історичній, економічній, політичній тощо), проте на нашу думку, безпосередньо взаємопов'язані і зумовлюють як соціальні умови взаємного існування, так і шляхи їх подальшого взаєморозвитку. Ідеться насамперед про економічну та постекономічну трансформацію земної цивілізації, рух історичного розвитку до більш зрілих форм соціального стану – перехід від індустріального до постіндустріального суспільства у межах XX століття, а також про значно більш глибоке усвідомлення того факту, що поряд з економічними, соціально-політичними також важливе місце посідають соціокультурні, духовні і морально-естетичні перетворення. Саме про це свідчать також і перипетії, безпосередньо пов'язані з розвитком власне громадянського суспільства. Хоча одразу зазначимо, що, на превеликий жаль, сучасна західна і вітчизняна теоретична думка і досі не ставила перед собою за мету проаналізувати предметно кореляцію між цими двома феноменами, визначити їх взаємовплив, взаємозв'язки та взаємообумо
Продовжуючи своє існування в соціальних умовах постіндустріальної стадії розвитку, громадянське суспільство виявилося тим сприятливим середовищем, в якому з'явилася низка партикулярних рис та вимірів, що визначають як його нову сутність взагалі, так і особливості взаємодії економічних, політичних та соціокультурних явищ і процесів зокрема [10, с. 16–19; 11, с. 25–27; 12 с. 11–13]. Означені реальні соціальні умови існування, виходячи з теорії достатності розвитку як першої реакції соціологів, економістів та політологів на досягнення постіндустріальним соціумом етапу повної зрілості, зумовили, у свою чергу, наявність визначальних або сталих (sustained) вимірів, що почали відповідати основним параметрам постіндустріалізму [4, с. 121]. Саме вони і перейшли у площину реального функціонування в країнах Заходу приблизно з 2-ї половини 70-х рр. XX ст. У той час як специфічні виміри забезпечили подальший розвиток громадянського соціуму наприкінці XX на – початку XXI ст. і продовжили процес формування основоположних принципів, цінностей, орієнтацій та установок, що вказують на системоутворюючі характеристики громадянського суспільства як єдиної підсистеми вже в умовах прийдешнього історичного періоду. Окреслення визначальних або сталих та специфічних вимірів взаємодії і взаємообумовленості існування реальних соціальних умов (постіндустріальна стадія розвитку) та реального функціонування в них ключової категорії сучасного суспільствознавства (громадянського соціуму) дає можливість краще зрозуміти шляхи й параметри появи нових соціальних форм і визначити сутність багатоваріантності суспільного прогресу у XXI ст. Хоча слід одразу зазначити, що деякі з наведених положень мають дискусійних характер, а окремі з них слід розглядати скоріше у теоретичній площині, ніж у сфері практичного застосування.
Безперечно, без економічного розвитку у сучасному світі неможливо розв'язати базові соціальні та політичні проблеми. Крім того, економічне зростання є невід'ємним фрагментом демократичного процесу. І об'єктивним є те, що не підпадає під вплив суб'єктивних уподобань чи негативу того чи іншого політика або політичної партії, а залежить від реального стану ментальних орієнтацій суспільства, його соціальних та морально-етичних настанов, інтелектуальних спрямувань тощо. Ось чому одними з перших в економічному, політичному і соціальному відношенні були концепції постіндустріалізму про трисекторну модель суспільного виробництва (40 – 50-і рр.), що розмежувала національну економіку на первинний (сільське господарство та видобувні галузі), вторинний (обробна промисловість) та третинний (сфера послуг) сектори; про стадії економічного зростання (50-і – початок 60-х рр.), що часто ототожнюються з етапами розвитку цивілізації поряд з уявленнями про "єдине індустріальне суспільство", а також низка положень теорії конвергенції [3]. Зростання ролі особистості в економічному процесі стало реальним поштовхом до початку соціальних перетворень у країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії у 60-і – на початку 70-х рр.
Синтез підходів до розробки теорії постіндустріального соціуму у 60-х рр. у подальшому почав переходити у площину практичних втілень, де зростала роль науки та освіти, якісні зміни відбувались відносно місця і ролі знань та інформації у суспільному виробництві, коли все більше на виробничий процес стали впливати професійні менеджери та технократи. Зазначимо, що впровадження нововведень супроводжувалось активними дискусіями та полемікою на теоретичному рівні щодо адекватності визначення соціального стану, що формується. Як приклад відзначимо появу нового понятійного ряду – "постбуржуазний", "постринковий", "постпідприємницький" або "посткапіталістичний". І все це базувалося на потужному фундаменті визнання того факту, що соціальний стан того часу міг характеризуватись як посттрадиційний, постциві-лізаційний і навіть як постісторичний [7].
На нашу думку, досить важливим є також те, що ступінь верифікації соціальних умов постіндустріального суспільства стосовно відповідної фази розвитку громадянського соціуму залежить від двох чинників: попереднього способу виробництва; досягнення новим суспільством відповідного стану зрілості і самодостатності, без чого неможливо повною мірою описати або сформулювати його визначальні ознаки. Тут ідеться про значне зменшення можливостей прогнозування розвитку як окремих особистостей, так і соціуму взагалі, невизначеність шляхів суспільного прогресу та відчуження соціуму від активного суб'єкта. Зазначимо, що в постіндустріальну епоху на перший план виходить трансформація мотивів і стимулів у діяльності індивіда, виникають нові ціннісні орієнтири, культурні звичаї, устої та традиції. З огляду на це у промислово розвинених країнах спостерігаються одночасно зміни в рівнях відкритості, самоорганізації, випадковості та наявності асиметрії, особливо щодо розширення ролі індивідуальної свідомості та поведінки. Це помітно у зміщені акценту з поняття "Ми", яке було визначальним у рамках індустріального суспільства (з усім притаманним йому комплексом індивідуалізму), на поняття "Я" [16, с. 6]. А це, у свою чергу, є однією з сучасних ознак громадянського суспільства, де з метою розширення суспільне виробництво переходить у режим усунення кордонів між виробництвом і споживанням. У зв'язку з цим у поняття "виробництво" стали також включати життєдіяльність індивіда в цілому та споживання ним виробленого продукту зокрема. Навіть такі поняття, як "споживча вартість" (use-value) та "обмінна вартість" (exchange value) з точки зору їх вартості і корисності підлягають переосмисленню з позицій забезпечення ними самовдосконалення індивіда. А в умовах сучасного громадянського суспільства справжній зміст корисності полягає не стільки в універсальній споживчій вартості, скільки в його високо-індивідуальній знаковій цінності (sign-value). Навіть сам характер споживання має нову конотацію завершеності споживання (consummation) на відміну від традиційної всеспоживаності (consomation) [2, с. 58]. Ці ознаки мають більш сталий вигляд у країнах Західної Європи.
На тлі XX і XXI століть в соціальних умовах постіндустріалізму все рельєфніше виявляється продуктивність функції громадянського суспільства як чи не найдієвішої системи забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовно-естетичної сфер. Зміни, що відбувалися останніми десятиліттями, зумовили зрушення у стратегічних підходах щодо культурної адаптації громадянського суспільства до реалій постіндустріалізму. Розвиток культури, науки та освіти забезпечив соціокультурне та духовне відтворення громадського життя, дію функцій соціалізації, виховання та освіти молодого покоління. Все більше уваги стали приділя-ти розвитку індивідуальних якостей, ініціативи, громадської позиції індивіда [1, с. 267–301].
Перехід індустріально розвинених країн, насамперед США, до постіндустріального суспільства засвідчив, що в сучасних умовах у системі відносин у громадянському соціумі рівень впливу на економічні процеси не викликає сумнівів, проте ними одними справа не обмежується. Різним суспільствам, у тому числі США, значною мірою характерна специфічна сукупність проявів культурно-політичного світогляду, причому ця культурна своєрідність має відносно сталий, але змінюваний характер, що тісно пов'язано з життєздатністю демократичних інститутів, зокрема громадянського суспільства [1, с. 211].
Є всі підстави стверджувати, що при оцінюванні потенціалу розвитку громадянського суспільства необхідно також виходити з конкретної оцінки певної системи соціальних зв'язків (в кожній країні вона має свою специфіку), в якій формуються і реалізуються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші інтереси людей.
Контекст постіндустріальної стадії розвитку забезпечив нову конфігурацію меритократії в межах громадянського суспільства, яка стала одним із важливих елементів в системі обґрунтування функціональних відмінностей цієї стадії від попередньої суспільної індустріальної системи. Ідеться про роль "влади знань" (інтелектуальної еліти), на відміну від ролі "влади грошей". Як один із провідних елементів соціальної дії в громадянському суспільстві, інтелектуальна еліта має всі ознаки групи з функціональною взаємозалежністю її членів. Її існування забезпечується, з одного боку, різнофакторними інтересами, цінностями та настановами її учасників, а з іншого – взаємною залежністю під час реалізації спільних інтересів, цілей і прагнень. При цьому ступінь життєздатності цих інтересів перебуває у прямо пропорціональній залежності з функціональною ефективністю еліти та чіткою окресленістю цілей. Як і будь-яка суспільна інституція, вона має свій статусний ряд та ієрархічне ранжування. Причому в будь-який момент ця ієрархія може змінитися відповідно до змін у рольових функціях і прагненнях, а це у підсумку може призвести до непередбачуваних наслідків. Відзначимо, що наразі дві третини студентів провідних університетів США мають батьків, річний прибуток яких не перевищує 100 тис. доларів. Проте нині інтелектуальна еліта є відкритою для нових членів, для чого здобуття освіти полегшується грантами та субсидіями, причому зазначається, що "ніколи раніше американська привілейована еліта не була настільки небезпечно ізольованою від навколишнього світу" [13, с. 4].
Специфічним є також те, що становлення інтелектуальної еліти у громадянському соціумі в умовах постіндустріалізму проводить різко окреслену межу, яка відокремлює її від решти суспільства. Хоча на відміну від індустріальної на стадії постіндустріального розвитку ця нерівноправність виглядає достатньо виправдано, оскільки вона не споживає результати чужої праці, а навпаки – обертає собі на користь результати своєї. Проте це не є оберегом від соціального конфлікту, коли велика кількість людей "змивається" з суспільного виробництва тією самою технологічною хвилею.
Соціальні умови постіндустріалізму XXI ст.: специфічні виміри громадянського суспільства
У соціальних умовах постіндустріальної стадії ми розглядаємо громадянське суспільство з позицій того, що у ньому соціальне життя відтворюється на добровільних самоутворюючих засадах за межами держави і регламентується за встановленими законом правилами гри.
Відмінність громадянського соціуму від решти суспільств полягає в тому, що в нього включають громадян, які здійснюють свою діяльність у суспільній сфері колективно з метою забезпечення реалізації своїх інтересів, прагнень та цілей, висування своїх вимог до держави. Громадянське суспільство займає проміжну позицію між приватною сферою та державою. Таким чином, воно виключає із сфери свого охоплення приватне та сімейне життя, групи за інтересами (рекреативні установи, різні клуби любителів рок- та поп-музики, товариства філателістів, релігійні секти тощо), а також політичні організації, що мають на меті прихід до влади. Щоправда, деякі американські дослідники сюди ж зараховують також комерційні структури, бізнесові прибуткові об'єднання та фірми. Хоча на нашу думку, інститути бізнесу переважно належать до громадянського соціуму [5].
Основні актори громадянського суспільства потребують захисту від влади у визначеному законом порядку для збереження їх автономії та вільної діяльності. Отже, громадянське суспільство не тільки обмежує владу держави, а й при цьому окреслює межі легітимних повноважень самої держави, коли вони не виходять за рамки закону. Проте навіть якщо коли сама держава не дотримується власних законів, ігнорує їх, чинить тиск та перешкоджає як публічній, так і іншій діяльності окремих індивідів та незалежних угруповань, то і за таких умов громадянське суспільство може існувати, хоча і в дещо гіпотетичній формі, а також за умови, що її конституенти уникають насильства та поважають плюралізм (як одну з невід'ємних складових специфічного виміру суспільства постіндустріального періоду) [18, с. 9–10, 15–16].
У XX ст. дещо на кшталт такого мало місце у країнах так званої народної демократії, яка за задумом її творця, "батька всіх народів" Й. Сталіна, являла собою видозмінену диктатуру пролетаріату в "експортному варіанті" для країн Центральної та Південно-Східної Європи і передбачала, на відміну від російського варіанта, наявність у країні більше однієї партії і навіть різних політичних орієнтацій. Проте в умовах незмінної керівної і спрямовуючої ролі партії марксистсько-ленінського типу, назва якої значення не мала: в Угорщині – УСРП, у Східній Німеччині – СЄПГ тощо, діяльність партій-сателітів була повністю підпорядкована діяльності партії прорадянського типу і практично не впливала ані на внутрішню, ані на зовнішню політику своєї країни.
Громадянське суспільство містить у собі досить широкий спектр різних інституцій – формальних і неформальних. Серед них можна назвати такі установи:
економічного профілю (залучені до процесу виробництва ко мерційні асоціації, установи, що забезпечують їх «паблік рілейшнз»);
культурного профілю (релігійні, етнічні, громадські, установи спільнот та ін., які захищають колективні права, цінності, права віруючих, громадські права тощо);
інформаційного та освітнього профілю (їх діяльність у сфері виробництва і розподілу продукції здійснюється з метою отримання прибутків ( або без неї), а також розповсюдження суспільних знань, ідей, новин, інформації);
за інтересами (призначені для створення сприятливих умов або захисту спільних функціональних та матеріальних інтересів своїх членів, с саме: робітників, ветеранів, пенсіонерів, членів професійних гільдій або організацій);
за галузевим розвитком (які об'єднують фінансові та інші ресурси індивідів з метою поліпшення інфраструктури, інституцій а також якості життя у спільнотах, де вони проживають);
за соціальним профілем (рухи за охорону навколишнього середовища, боротьба за права жінок, земельні реформи, захист прав споживачів);
дотримання громадянських прав (пошук поза існуючою партійною системою шляхів поліпшення політичної системи з метою зробити її більш демократичною шляхом проведення моніторингу з прав людини, робота з електоратом, проведення опитувань громадської думки, антикорупційні заходи тощо). Остання позиція здебільшого стосується посткомуністичних країн та країн третього світу.
До складу громадянського суспільства також входять "ринок ідей" та вільний обіг інформаційних потоків. У ньому функціонують не тільки незалежні ЗМІ, а й інституції більш широкого культурного та інтелектуального профілю – університети, мозкові центри, видавництва, театри, компанії з виробництва кінопродукції, гільдії творчих працівників тощо.
Як випливає з вище визначеного, громадянське суспільство не є якоюсь невизначеною категорією, або синонімічною одиницею, яка тотожна поняттю "суспільство", або ще чимось таким, що не підходить ані під категорію держави, ані під статус офіційно зареєстрованої політичної партії. Слід також підкреслити, що у самому громадянському соціумі серед його несучих конструкцій, а саме: добровільних, самодостатніх, законослухняних громадських організацій, з одного боку, та якихось соціальних груп – з іншого, є суттєві відмінності. Насамперед основним пріоритетом у громадянському суспільстві є відносини з громадськими інституціями, часто-густо навіть за рахунок приватних. Крім того, громадянське суспільство підтримує зв'язки з державою в дуже обмеженому режимі і ні в якому разі не претендує на перехід в офіційно владний режим та не має на меті зайняти якусь формально-державну посадову позицію. Навпаки, громадські організації громадянського суспільства наполягають на поступках в одержанні певних дивідендів, змінах в політиці, зменшенні тиску та врахуванні їх позиції державними установами. Громадські організації та соціальні рухи, які докладають зусиль до зміни самої природи держави, можна також кваліфікувати як одиниці соціальної дії громадянського суспільства. Проте наразі це може підходити саме до зазначеної вище категорії тільки у випадку, коли зусилля таких організацій насправді виходять із позицій громадської необхідності та соціальної справедливості й не мають на меті захопити владу в державі або діяти в інтересах якогось певного угруповання, яке задіяне у процесі зміни влади. Таким чином, паростки мирних громадських рухів за демократичні перетворення проростають саме з надр громадянського суспільства. Хоча для реалізації останніх позицій необхідно мати низку супутніх чинників, які у ході розвитку постіндустріалізму в перспективі можуть бути реалізовані, особливо в європейських країнах пострадянського періоду. Однією з найзначущих відмінностей громадянського суспільства є плюралізм та різноманітність політичного спектра. У разі, якщо будь-який релігійний, фундаменталістський, етнічно шовіністичний, революційний або ще якийсь екстремістський рух іде шляхом пошуку узурпації або монополізації влади у суспільстві, проголошуючи при цьому, що тільки він являє собою законну силу, що має стати при владі, це суперечить плюралістичній, орієнтованій на ринкові відносини природі громадянського суспільства. Саме це є ще однією з найважливіших його рис, коли жодна з соціальних груп або політичних персоналій не може претендувати на беззастережне лідерство у представництві своїх інтересів або інтересів спільноти, яку вона представляє. Насправді у громадянському суспільстві різні групи мають репрезентувати різні інтереси.
Громадянське суспільство діє в автономному режимі, відокремлено не тільки від держа-ви і соціуму взагалі, а й від ще одного поля соціальної дії – політичного соціуму (по суті, йдеться про партійну систему). Організації та інші об'єднання у громадянському суспільстві можуть формувати альянси з різними партіями. Але коли вони перебувають під впливом якоїсь однієї партії або партій, діють на користь їхніх гегемоністських посягань або спрямовують свої зусилля на діяльність в межах партійної системи, вони втрачають свою унікальну властивість – виступати в ролі посередника при здійсненні функцій, спрямованих на ствердження демократії.
Функції демократії громадянського суспільства постіндустріального періоду
Основоположною функцією демократії у громадянському суспільстві за будь-яких соціальних умов є забезпечення наявності необхідних кондицій для обмеження влади держави, а отже, посилення контролю над державою з боку суспільства та орієнтація на демократичні політичні інституції як на найдієвіший інструмент для здійснення цього контролю. Зазначена функція має два вектори спрямування, і дія її достатньо рельєфно виявляється також на рівні теорії та практики міжнародних відносин [9, с. 204; 14, с. 52]. Насамперед це відстеження та моніторинг з метою стримання можливості спокуси демонстрації своєї сили на міжнародній арені демократичними державами, а також демократизація країн з авторитарними формами правління. Мобілізація всіх наявних ресурсів громадянського суспільства є також одним із найдієвіших інструментів для демонстрації перед світовою спільнотою випадків різного роду порушень законодавчої бази у країнах з недемократичними режимами.
На особливу увагу заслуговує також те, яким саме чином функція демократії громадянського суспільства здійснювалася у державах з демократичними формами правління протягом двох останніх десятиліть XX ст., і головне – у якому напрямі в них розвивалась теоретична думка щодо пошуку шляхів взаємовідносин демократії і громадянського соціуму. На одну з наявних теоретичних концепцій варто звернути увагу. Йдеться про відродження ідеї, що з'явилась у XVIII ст., щодо ототожнення опозиції і громадянського суспільства та приведення їх у кінце-вому підсумку під один знаменник [8]. Про небажаність наслідків таких підходів та ступінь їх непередбаченості буде зазначено.
Громадянське суспільство можна також розглядати як один із дієвих факторів підтримки функціонування демократичних урядів, який одночасно виконує контролюючу функцію як щодо можливих зловживань та порушень чинного законодавства, так і щодо підтримки діяльності уряду громадськістю. Безумовно, коли громадянське суспільство діє у потужному режимі, ефективність його діяльності щодо оптимізації та підтримки демократії є вищою за періоди коли демократія тільки починає набирати обертів. Навіть незначні реальні кроки просування шляхом постіндустріалізму, як це не парадоксально виглядає на перший погляд, завдають дуже відчутних ударів по розвитку демократії і законності у країнах, що йдуть шляхом становлення у них громадянського суспільства. Більш того, навіть галасливі кампанії про засилля корупції та заклики до народу пережити важкі часи, затягнувши пояси, сприймаються не так хворобливо. Нові демократії, які виникли на руїнах авторитарних режимів, особливо болісно відчувають відсутність чітко налагодженої, нехай навіть і бюрократичної, системи, яка б діяла у межах існуючої законодавчої бази та могла б тримати у шорах доморощений криміналітет і не тільки його. Проте без вільної з притаманною їй в'їдливістю та настирністю преси, а також груп громадянської підтримки, які постійно разом виступають за реформи, корупція буде мати сприятливий грунт для свого розвитку.
Громадянське суспільство може бути також ареною розвитку таких атрибутів демократії, як толерантність, виваженість, бажання йти на компроміс, поважати думку свого візаві. Всі ці цінності стають нормою, набувають постійного підґрунтя, коли вони реалізуються через досвід. А вже сама участь у житті громадянського суспільства і дає такий неоціненний досвід шляхом пропаганди і розповсюдження політичних ідей та вирішення нагальних проблем. Крім того, багато громадських організацій (на зразок аргентинської "Консіенсії", діяльність якої згодом розповсюдилась у 14 країнах Латинської Америки) працюють безпосередньо у школах, призначених для дорослого населення, з метою активного розвитку цих елементів демократичної культури саме через інтерактивні програми, які демонструють динаміку пошуку консенсусу як безпосередньо у групах громадської підтримки, так і в межах певних спільнот [6, с. 114].
Ще одним каналом, за допомогою якого громадянське суспільство сприяє розвитку демократії, є створення відмінної від політичних партій системи можливостей для розробки і чіткого формулювання, акумулювання і представництва своїх прагнень та інтересів. Здійснення вказаної функції є надзвичайно важливим, особливо для традиційних груп-дискримінантів – жіночих об'єднань та расових меншин, які звичайно відчужені від владних структур верхніми ешелонами офіційного політичного істеблішменту. Адже тільки організаційно сильний тиск знизу в межах громадянського суспільства може бути продуктивним. А його подальше поглиблення може бути запорукою досягнення соціальної та політичної рівності, розуміння "верхами" найболючих проблем "низів" та поліпшення законодавчої бази на користь всього суспільства [5, с. 211].
Важливою функцією демократії громадянського суспільства специфічного виміру періоду постіндустріальних трансформацій є підбір та підготовка нових політичних лідерів. У пев-них випадках це є спеціальною метою громадянських інституцій. Наприклад, фонд Евеліо Бі Хав'єр на Філіппінах пропонує програму підготовки на безпартійній основі місцевих державних службовців, які одержали свої посади на виборній основі, а також кандидатів на ці посади [17]. І все це робиться на принципах транспарентності, доступності та публічності. Зазначимо, що у більшості випадків підбір та підготовка як діючих, так і майбутніх управлінців є результатом довгострокових програм, ініційованих громадськими інституціями громадянського суспільства. Це дало можливість їхнім лідерам та активістам отримати освіту і кваліфікацію, необхідні для успішного виконання ними своїх службових обов'язків на рівні державних установ і політичних партій. Водночас їхня робота на зазначених позиціях скерована тим особливим баченням свого обов'язку, яке відзначене розумінням насамперед пріоритетів громадського інтересу, а їхні чітко окреслені наміри та вміння бути переконливими у проведенні альтернативного основній політиці курсу надають їм значно ширший діапазон реальної та потенціальної діяльності у сфері публічної політики.
З огляду на традиційні кадрові преференції на користь чоловіків у вищих коридорах державної влади громадянське суспільство зробило особливу ставку на залучення жінок (та представників інших маргінальних груп) на офіційні владні позиції. Там, де кадровий підбір нових лідерів з лав політичних партій, що перебувають при владі, не відповідає необхідним вимогам, є неадекватним і відмічений ознаками стагнації, функціональна готовність громадянського суспільства усунути прогалини, що утворились, може зіграти визначальну роль у відродженні демократії та відновленні її легітимності [15].
Сильний громадянський соціум, переважно у країнах постіндустріальної стадії розвитку, швидко і широко розповсюджує інформацію, тим самим надаючи громадянам можливість здійснювати колективний пошук і обстоювання своїх інтересів і цінностей. І хоча в окремих випадках діяльність деяких груп у певний період може вийти на перший план (страйки, демонстрації тощо), в широкому сенсі вона не може бути ефективною у протистоянні з політикою уряду щодо обстоювання своїх прав доти, доки вони не стануть добре поінформованими про перебіг подій. Особливо чітко це видно під час дебатів з військових проблем та проблем національної безпеки, коли переважна кількість населення (це стосується здебільшого країн третього світу) практично не поінформована навіть щодо найелементарніших речей. Тому саме вільна преса має забезпечувати наявність необхідного потоку інформації, а також поінформувати про альтернативні можливості розвитку подій. Незалежні інституції можуть навіть довести до відома громадян певну інформацію з розряду делікатних (hard-won) (в Україні це прийнято називати "злив компромату"), яка може йти урозріз з тим, що офіційно подає уряд. Проте це є загальноприйнятою практикою правозахисних організацій: даючи інформацію, що суперечить офіційним виданням, вони сприяють тому, щоб якомога меншою була можливість владних структур приховувати факти репресій або зловживання владою [14].
Розповсюдження нової інформації та ідей є однією з найважливіших умов реального проведення економічних реформ при переході від індустріального до постіндустріального демократичного суспільства. А це також є функцією демократії, яку здійснює громадянське суспільство у період, що розглядається. Водночас, коли політика економічної стабілізації в кризові періоди за загальноприйнятими канонами має здійснюватися швидко, рішуче та одноосібно тими, хто займає виборні посади, структурні реформи в економіці – приватизація, фінансова лібералізація для досягнення найбільш прийнятних результатів (найбільш доцільним є робити це, певно, в посткомуністичних країнах) – повинні реалізовуватись демократичним шляхом.
Проведення успішних економічних реформ вимагає підтримки як з боку різних політичних блоків та наявності відповідного юридичного забезпечення. Ці блоки створюються не спонтанно, а стають результатом копіткої роботи. І тут проблема полягає не в масштабах і навіть не в ресурсах незалежності, які вони мають від громадянського суспільства. Головним є вибір вектора застосування інтересів цих блоків. Консервативний інтерес, що може постраждати від реформ, має тенденцію організовуватись у соціальні формування на кшталт профспілок, що обслуговують державний сектор економіки, а також у об'єднання, в які входять керівники державних підприємств та боси секторів виробництва, найбільш тісно пов'язаних із партійним керівництвом.
Є ще одна функція демократії громадянського суспільства, яка певним чином підсумовує усі інші, що були проаналізовані вище, – функція свободи створювати різні асоціації та об'єднання. Поліпшуючи підзвітність уряду, примушуючи його активізувати здатність оперативно реагувати на запити суспільства і діяти ефективніше в кризових ситуаціях і, отже, удосконалювати політичну систему, здоровий і динамічний громадянський соціум створює сприятливі умови для позитивного ставлення до уряду і готовності співпрацювати з ним з боку суспільства. Врешті-решт, це підвищує рівень здатності держави виконувати свої функції та здійснювати керівництво громадянами на добровільно легітимній основі. Крім того, асоціативно насичене життя завжди краще, ніж зростання критичної маси вимог до держави; а це, у свою чергу, сприяє наростанню тієї самої критичної маси, проте зовсім іншого характеру – щодо здатності різних груп та об'єднань громадянського соціуму самим підвищувати свій добробут і робити це вже незалежно від держави. Ефективний розвиток зусиль у різних сферах саме з боку пересічних громадян суспільства може значно полегшити тягар сподівань і надій, які вони покладають на державу, і в такий самий спосіб достатньо відчутно знизити ставки в політичній грі, особливо ті, які робляться на загальнонаціональному рівні.
Таким чином, виходячи з відомого постулату про те, що практика є найкращим критерієм підтвердження правильності теорії (а існування і досить успішне функціонування громадянського суспільства в умовах країн, що перебувають на постіндустріальній стадії розвитку, є тому яскравим підтвердженням), стає очевидним: єдиний порятунок для України та джерело виміру її подальшого прогресу лежать у площині більш удосконалених форм виробництва, розвитку демократії, розширення соціокультурного і духовного потенціалу, трансформації у більш високу стадію соціально-економічної самореалізації і самовдосконалення її як суверен-ної держави. А шлях до цього лежить тільки через громадянське суспільство.
Список використаної літератури:
Хижняк І. А. Патронована культура та культурна демократія у США. Культурні процеси в американському соціумі періоду індустріальних та постіндустріальних трансформа-цій (друга половина XX століття): соціально-політичний вимір. – К., 2001.
Baudrillard J. For a Critique of the Political Economy of the Sign // Selected Writings. – Cambridge, 1996.
Bell D. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social Forecasting. – N. Y., 1973.
Daly H. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development. – Boston, 1996.
Diamond L. Rethinking Civil Society. Toward Democratic Consolidation // Journ. of Democracy. – 1994. – Vol.3. – July 5.
Fox J. Latin America's Emerging Local Politics // Journ. of Democracy. – 1994. – April 5.
Galbraith J. K. The New Industrial State. 2nd ed. – London, 1991.
Geremek B. Civil Society Then and Now // Journ. of Democracy. – 1992. – April 3. – P. 3-12.
Huntington P. Will More Countries Become Democratic? // Political Science Quarterly. – 1984. – Summer. – № 99.
Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society. – Princeton (N. J.), 1990.
Inglehart R. Modernization and Postmodernization. Cultural, Economic, and Political Change in 43 Societies. – Princeton, 1997.
Jameson F. Postmodernism, or, The Cultural Logic of Late Capitalism. – London, 1992.
Lasch Ch. The Revolt of the Elites and the Betrayal of Democracy. – N. Y.; London, 1995.
Lipset S. M. Political Man. – Baltimore, 1981.
de Martini R. M., de Pinedo S. Women and Civil Life in Argentina // Journ. of Democracy. – 1992. – July 3. – P. 138–146.
New York Times Books Review. – 1978. – Dec. 10.
Pascual D. Organiziting People Power in the Philippines // Journ. of Democracy. – 1990. – Winter. – № 4. – Р. 102–109.
Shils E. The Virtue of Civil Society // Government and Opposition. – 1991. – Winter. – № 26.
< Попередня Наступна >