Наукові статті Історії правоохоронної діяльності СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЧЕРГОВОЇ СЛУЖБИ ОВС УКРАЇНИСТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЧЕРГОВОЇ СЛУЖБИ ОВС УКРАЇНИ
| Наукові статті - Історії правоохоронної діяльності |
КРИВИЙ А.О.,
ад’юнкт кафедри адміністративної діяльності ОВС Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЧЕРГОВОЇ СЛУЖБИ ОВС УКРАЇНИ
Постановка проблеми у загальному вигляді. У забезпеченні ефективної діяльності правоохоронних органів значна роль належить черговій службі міліції, керівною ланкою якої є чергова частина. Саме чергова частина – підрозділ, який забезпечує оперативне управління силами і засобами ОВС, цілодобово знаходиться в постійній готовності для реагування на злочинні прояви, надзвичайні ситуації, інші події і є координуючим органом безупинного управління при розкритті злочинів, а також правозастосовним органом, що наділений адміністративно-правовим статусом і виступає в правових відносинах із правопорушниками при застосуванні до них примусових заходів [1]. Вона діє комплексно з іншими підрозділами ОВС, створює систему охорони та захисту громадського порядку, розкриття злочинів, реагування на різкі зміни оперативної обстановки. Слід зазначити, що чергова служба суттєво впливає на формування іміджу міліції в цілому, оскільки її співробітники знаходяться в тісному контакті з населенням, іншими правоохоронними органами, органами держвлади та самоврядування, громадськими організаціями, іноземними установами та організаціями та ін. Отже, звернувшись до ґенези виникнення чергової служби, ми зможемо більш поглиблено вивчити суть та призначення цього безумовно важливого та складного елемента системи органів внутрішніх справ. Проведення історикоправового аналізу позитивного досвіду та недоліків у процесі становлення чергової служби ОВС України допоможе у визначенні подальших перспектив і тенденцій її розвитку, удосконалення.
Мета цього дослідження полягає в комплексному історикоправовому аналізі фактичного матеріалу, нормативно-правових актів, що ха
Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Розробка та дослідження даної тематики передбачена наказом МВС України від 05.07.2004 р. № 755 «Про затвердження пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004 – 2009 рр.»; Програмою пріоритетних напрямків розвитку правової науки в Україні на 2005 – 2010 рр.
Аналіз наукових досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. При оцінці стану наукової розробки цієї теми визначимо, що окремим аспектам правового та організаційного забезпечення діяльності чергової служби в різні часи присвятили свої наукові праці А.Е. Андріївський, А.А. Баєв, М. М. Білоусов, М.І. Буденко, Н.Н. Варенов, О.В. Васюкова, В.К. Гіжевський, І.П. Данілов, Г.А. Димов, В.С. Дорошенко, І.Н. Зубов, С.Г. Зуйков, В.І. Ігнатенко, В.І. Іллічов, В.Є. Караханов, А.І. Кардашов, Б.А. Кисельов, І.І. Колесніков, А.Ф. Майдиков, А.Х. Міндагулов, В.Г. Мунгалов, Г.А. Пахомов, І.Я. Петров, В.Я. Помутян, Л.Л. Попов, В.І. Севрюков, Д.В. Рівман. Разом з тим слід відмітити, що цілісного дослідження діяльності чергової служби ОВС України в історичному аспекті проведено не було. У зв'язку із цим існує необхідність історико-правового аналізу процесу становлення й розвитку функції цієї служби.
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Виникнення в Росії самостійних спеціалізованих поліцейських органів було пов’язано зі становленням абсолютизму, реформістською діяльністю Петра I та народженням Російської імперії. Петро I, який реформував весь державний апарат та створив регулярну армію, поклав початок створенню «регулярної» поліції, видавши в 1718 р. указ про введення в новій столиці – Петербурзі посади Генерал-поліцмейстера. Поліція, що діяла на території України, була невід'ємною частиною поліцейського апарату царської Росії. Вона керувалась її законами і виконувала перш за все функції по забезпеченню впровадження імперської внутрішньої політики.
Головним завданням створеної Петром I поліції стала боротьба зі злочинністю й охорона громадського порядку, а також забезпечення санітарної безпеки (у тому числі дотримання правил торгівлі продуктами харчування), пожежної безпеки й т. ін.
Однак роль поліції цим не обмежувалася. Вона з'явилася для Петра I одним з найважливіших інструментів перетворень, ламання старих порядків і організації нового життя. Поліція повинна була контролювати навіть домашні витрати (не допускаючи надмірної розкоші й марнотратства) і виховання дітей. Найбільше повно завдання поліції визначалися в Регламенті Головному магістрату 1721 р., у якому говорилося, що «полиция есть душа гражданства и всех добрых порядков и фундаментальный подпор человеческой безопасности и удобности»[2, с. 7]. Тому вже на той час відчувалася гостра необхідність створення в структурі поліції постійно діючої служби, яка могла ефективно забезпечувати охорону громадського порядку, охороняти життя та здоров'я громадян у будь-який час.
У XVIII ст. окремі функціональні обов'язки, властиві сьогодні черговим частинам органів внутрішніх справ, виконувалися різними поліцейськими органами. Наприклад, згідно з першим нормативно-правовим актом Пунктів, наданих Санкт-Петербургскому Генерал-поліцмейстеру від 25 травня 1718 р. (далі – Пункти), на основі якого в Росії були створені регулярні органи поліції, ця функція була покладена на караульних. У ст. 12 Пунктів говорилося про те, що караульних призначали з кожного двору, «дабы когда драка учинится или какой вор побежит, тогда б караульщики с двора оного поймать могли». Караульні й патрулі, що затримували правопорушників, доставляли їх у поліцмейстерську канцелярію [3].
8 квітня 1782 р. Катериною ІІ був підписаний «Устав благочиния или полицейский» (да-лі – Статут благочиння, Статут), який докладно регламентував повноваження й обов'язки нижніх чинів поліції – приватних приставів, квартальних наглядачів, будочників по забезпеченню «порядку і спокою» на вулицях і площах. Цей документ конкретизував чергові функції, однак ними, як і раніше, одночасно наділялися різні поліцейські органи.
Так, у Києві в 1785 р. була створена управа благочиння. Місто налічувало 6 частин і кожна мала по 5 кварталів. Ст. 40 Статуту визначала управу благочиння як постійно функціонуючий орган, де співробітники поліції збиралися в будь-який час у разі необхідності. Керівником управи був городничий, якому підпорядковувались приватні пристави. У кварталі призначався квартальний наглядач та його помічник (поручик). Приватний пристав наглядав за дотриманням громадського порядку та мав повноваження затримувати порушників й доставляти їх до управи благочиння. Згідно зі ст. 98 Статуту будинок приватного пристава мав бути відчинений для прийому потерпілих в будь-який час доби. До обов'язків квартального наглядача входило мирити й рознімати малі сварки й суперечки у кварталі. Наглядач щоденно о 7 годині ранку доповідав приватному приставу про пригоди в межах кварталу. Саме йому належало безпосередньо забезпечувати порядок і безпеку, виконання законів і положень Статуту благочиння в кварталі [4, с. 56-63] .
По суті, приватний пристав виконував частину функцій сучасної чергової служби органа внутрішніх справ по прийому заяв і повідомлень громадян, допиту доставлених правопорушників, узяттю під варту злочинців, формуванню та доповіді керівництву добового зведення.
Якщо проаналізувати інструкції околоточним наглядачам Санкт-Петербурга (1867 р.), Києва (1875 р.) і Москви (1906 р.), то можна виділити наступні чергові функції поліції того часу: 1) призначення городових для чергування на рухомих постах; 2) обхід городовими постової служби околотків вдень і вночі; 3) дотримання порядку і чистоти;
спостерігання за тишею й безпекою на вулицях і припинення правопорушення;
присутність при зборах народу на вулицях і площах, спостерігання за порядком на великих з'їздах. Для оперативності дій поліції щодо припинення й розкриття злочинів «по гарячих слідах» на території обслуговування розташовувалися «поліцейські будки» – пункти, у яких цілодобово перебував один з городових поліцейських і міг розташовуватися посилений поліцейський дозор, що сприяло оперативності дій поліції по припиненню й розкриттю злочинів по гарячих слідах. Функції чергових здійснювали не тільки поліцейські, але й двірники, нічні сторожі, трактирники, які згідно з «Інструкцією поліцейським наглядачам при відділенні по охороні громадської безпеки й порядку в Москві» зобов'язані були на чергуванні «осіб, що зробили будь-який злочин або провину, затримувати й негайно представляти в Управління ділянки» [5, с. 97-98; 4, с. 30].
Таким чином, з вищевикладеного можна дійти висновку, що потреба створення постійної оперативної служби, яка б цілодобово здійснювала охорону громадського порядку та реагування на повідомлення про злочини та події, виникла ще у XVIII ст.
Після встановлення в Україні радянської влади 9 лютого 1919 р. було опубліковано декрет Ради Народних Комісарів України “Про організацію міліції”. У ньому зазначалося, що міліція створюється для охорони революційного порядку та особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними злочинними елементами. У березні 1919 р. НКВС України видав Інструкцію щодо організації радянської робітничо-селянської міліції, яка встановлювала однаковий порядок застосування на місцях декрету Ради Народних Комісарів. На початку 1919 р. органи міліції були створені у Харкові, Полтаві, Сумах, Катеринославі, Києві; у березні – у Вінниці, Херсоні, Миколаєві; у квітні – в Одесі [6, с. 10]. Відповідно до цієї Інструкції, посади оперативних чергових не передбачалися, а поняття „чергова служба” взагалі не було. Але можна визначити, що окремі форми реалізації функції чергової служби були властиві різним органам радянської міліції: загонам Червоної гвардії, у складі якої призначалася чергова частина, старшим і черговим міліціонерам, постовим міліціонерам, повітовим міліціонерам, районним (дільничним) наглядачам. Зокрема, згідно з Наказом № 3 ГУ радянської робочо-селянської УРСР по відділу загальної міліції „Про несення міліцейської служби” від 10.04.1920 р. пропонувалося ввести 3-х змінне чергування міліціонерів командного складу [7, с. 132 ]. Згідно з Інструкцією по організації радянської робітничо-селянської міліції (Циркуляр НКВС УРСР від 23.03.1919) для несення дозорної служби та для виїзду на екстрені виклики при управліннях міської та повітової міліції створювались кінні резерви чисельністю 10 вершників на повіт [7, с. 111].
У підрозділах карного розшуку для посилення боротьби зі злочинами й швидким реагуванням на повідомлення про них з 1 грудня 1922 р. вводилося чергування. Найпоширенішою стала форма, при якій з ВКР щодня на цілодобове чергування призначалися два відповідальних чергових. Спочатку повноваження відповідального чергового зводилися в основному до прийому, оформлення й реєстрації заяв і повідомлень про правопорушення та ін., для чого вводилися різні книги (чергова книга, арештантський журнал, книга зброї й ін.). При цьому досить велика кількість документів і відсутність їхньої систематизації призводила до численних порушень із боку чергових. Порушення законності на первісному етапі становлення функції чергової служби також багато в чому пояснювалися тим, що співробітники карного розшуку, що перебували на чергуванні, не звільнялися від виконання своїх безпосередніх обов'язків [9, с. 7].
Деякі функції чергової служби містилися в Інструкції начальнику районної міліції (наказ НКВС від 13.12.1923 р.), згідно з якою начальник райміліції повинен був: проживати в межах ввіреного йому району, особисто або через районних наглядачів і міліціонерів розкривати злочини по гарячих слідах, приймати в будь-який час дня та ночі заяви від громадян та організацій про злочини, складати протоколи про злочини та порушення, встановлювати особу підозрюваних у скоєнні правопорушень [7, с. 269-271]. Більш детально ці функції представлені в Інструкції для районних наглядачів міських районів від 16.06.1923 р., де серед особливих обов'язків прямо вказується на обов'язок наглядачів щодо чергування в управлінні району [7, с. 241].
Досить цікавими для сьогодення є документи того часу, в яких закріплялися важливі функції чергової служби за двірниками, чим фактично було відновлено, перевірену часом, одну з ефективніших форм взаємодії поліції з населенням. Зокрема, згідно з Постановою СНК „Про введення інституту двірників” від 03.10.1922 р., Обов’язковою постановою НКВС УРСР „Про введення інституту двірників” від 09.09.1924 р., Постановою Наркомвнусправ УРСР від 24.05.1928 р., яка затвердила Інструкцію про права та обов’язки двірників, двірники зобов’язані були повідомляти в район міліції про всі правопорушення на території домоволодіння чи підприємства, допомагати постовим міліціонерам в попередженні та розкритті злочинів та затриманні підозрюваних у вчиненні злочинів, доставляти затриманих в органи міліції, заміщати постових міліціонерів на посту, якщо це було необхідно, та ін. Під час несення служби двірники застосовували свисток та носили знак, встановлений НКВС. Аналогічні функції чергової служби в сільській місцевості згідно з Інструкцією № 72 «Про організацію, права й обов’язки сільських виконавців» від 14.03.1928 р. виконували і сільвиконавці [7, с. 221, 287; 10, с. 237-239].
Зазначимо, що наприкінці 1920 р. – початку 1921 р. було нарешті розроблено єдину для всієї Україні форму зведення з чітко визначеними видами злочинів. Також у цій формі передбачалось отримання інформації про кількість загиблих під час проведення операцій бандитів, працівників правоохоронних органів, «публики» [8, с. 186].
Діяльність чергової служби міліції прийняла більше чітке правове закріплення із затвердженням НКВС РРФСР 5 березня 1926 р. Правил внутрішньої служби міліції. Саме цю дату можна вважати днем народження чергової служби радянської міліції. Відповідно до Правил в міліції запроваджувалося чергування для «своєчасного прийняття нею належних заходів до підтримання в місті порядку, спокою й громадської безпеки, швидкої ліквідації порушень й виявлення винних». На первинному етапі чергові вирішували досить широке коло питань. На них покладали не тільки повноваження по швидкій ліквідації порушення й виявленню винних, але й вживання заходів по гасінню пожежі до прибуття брандмашини, здійснення обходів кубел злочинного елемента, проведення обшуків, надання допомоги різним органам державної влади. Черговий по місту призначався із числа дільничних наглядачів і старших міліціонерів і звільнявся під час чергування від виконання службових обов'язків за займаною посадою. Також до складу добового наряду входили помічник чергового і резерв, який фактично був прообразом групи негайного реагування чи слідчо-оперативної групи. У разі ускладнення оперативної обстановки в підпорядкування черговому стали надаватися додаткові сили – постових міліціонерів та ін. Особливого значення у зв’язку з цими позитивними змінами набувають обо-в'язки чергового по керуванню силами й засобами міліції [9, с. 8].
Отже, українська радянська міліція вже наприкінці 20-х років минулого століття здобуває такі важливі функції чергової служби: інформаційно-аналітичну, оперативність та безперервність в роботі, цілодобову доступність для захисту прав та свобод громадян.
Об'єднання міліції та апарату карного розшуку, яке відбулося в 1930 р., спеціалізація міліції, привели до утворення цілої системи нових служб і підрозділів, обумовили необхідність пристосування чергової служби до нових умов діяльності міліції. Якщо раніше основним завданням чергових було забезпечення негайного реагування на факти злочинних проявів, то тепер їм стали властиві більш широкі функції, пов'язані з реалізацією оперативно-службових завдань міліції в цілому. Відповідно до Тимчасового статуту внутрішньої служби робочо-селянської міліції від 17 серпня 1931 р. до загальних обов'язків відповідального чергового відносилися – охорона громадського порядку й безпеки в межах території обслуговування; підтримання внутрішнього порядку в органі міліції; керівництво особами, що входили до складу добового наряду [11, с. 105-126].
Зміна організації чергової служби відбувалася, зокрема, з розширенням складу добового наряду. Він складався з чергової частини; стройової частини, до якої входили наряд і резерв стройової частини, днювальний по стайні. Найчастіше обов'язки відповідального чергового в складі добового наряду виконували дільничні наглядачі, або інші посадові особи, погано підготовлені до цієї роботи. Разом з тим реорганізація чергової служби позитивно вплинула на роз-виток її матеріально-технічного оснащення. Зокрема, з 1 січня 1930 р. у міліції вводився телефонний екстрений зв'язок «01», з 15 березня 1931 р. – «02» [9, с. 9].
Згідно з наказом ОДПУ № 522 „Про покращення роботи міліції в містах” від 26.03.1934, саме підвищення ефективності чергової служби міських органів повинно було покращити діяльність міліції в цілому. Так, вводилися зовнішні пости міліції, нічне патрулювання кінних міліціонерів, для постових міліціонерів була розроблена чітка інструкція про їх обов’язки, встановлювалася повсякденна обов’язкова перевірка несення постової служби відповідальним та керівним складом облуправлінь, в обласних та міських управліннях для приймання заяв та повідомлень про злочини призначалися досвідчені працівники, вводилися перевірки щодо швидкості реагування по ним [10, с. 202]
З початком Великої Вітчизняної війни у 40-х роках перед черговою службою встали нові завдання, притаманні воєнному часу. У травні 1940 р. вводиться в дію Інструкція відповідальному черговому по міському відділенню НКВС, а пізніше – Інструкція відповідальному черговому по районному відділенню сільської місцевості. Але в 40-х роках чергова служба не отримала подальшого розвитку. Працюючи в складній обстановці, черговому доводилося при мінімальних людських ресурсах забезпечувати максимально можливий громадський порядок.
Новий етап у розвитку функцій чергової служби починається з початку 50-х років. Важливу роль у цьому зіграла прийнята 19 вересня 1954 р. МВС СРСР «Інструкція зі служби чергового міського й районного відділення (відділу) міліції», відповідно до якої в кожному відділенні (відділі) міліції повинна була бути створена чергова служба. Пріоритетним напрямком роботи чергових стало запобігання злочинів, що готуються, припинення порушень громадського порядку, розкриття злочинів по гарячих слідах. Для впорядкування цієї роботи вводилася вказівка по обов'язковому веденню оперативних планів (карт), які заповнювалися черговим на поточну добу відповідно зі змінами оперативної обстановки. Практика свідчила про те, що своєчасне розкриття злочинів можливо за умови звільнення співробітників, що заступають на чергування, від виконання роботи, що не пов’язана з чергуванням. Тому з 3 вересня 1955 р. у всіх міських і районних відділах уводилися посади двох постійних чергових за рахунок існуючих штатів. Однак виконання даної вимоги було на той час ускладнено масштабним скороченням штатів міліції [ 9, с. 10].
Рубіж 60–70-х рр. став початком важливого етапу функціонування чергової служби. Слід зазначити, що у рішеннях Колегій МВС СРСР № КМ-11/6рс від 24.04.1969 р. МВС УРСР від 09.07.1971 р., Наказі МВС УРСР „Про підсумки роботи...за 1 півріччя...” від 14.08.1972 р. та інших відомчих нормативних актах цього періоду на одне із перших місць виносяться питання з ефективної організації та комплектуванню чергової служби, як органу оперативного управління з розкриття злочинів по гарячих слідах [12, 135-143]. У наказі МВС СРСР № «Про корінне поліпшення роботи чергових частин ОВД» від 11 грудня 1972 р. прямо вказувалося, що оперативне управління силами й засобами щодо охорони громадського порядку, припинення й розкриття злочинів по гарячих слідах можуть здійснювати тільки штатні чергові частини. Цей наказ затверджував «Тимчасове типове положення про чергову службу органів внутрішніх справ» і «Тимчасову інструкцію з організації роботи чергової частини відділу внутрішніх справ (відділення міліції)», які вводилися в дію з 1 січня 1973 р. і були спрямовані на проведення реорганізації (створення) штатних чергових частин. Створення штатних чергових частин показало, що чергові стали гостріше реагувати на зміни оперативної обстановки, краще керувати силами й засобами щодо охорони громадського порядку й розкриття злочинів по гарячих слідах [9, с. 11].
Разом з тим вимога про повсюдне створення чергових частин до 1975 р. не була виконана. Зокрема, в своїй довідці „Про необхідність чисельного укріплення ОВС УРСР” від 26.03.1973 р. міністр МВС УРСР І. Головченко зазначає, що на той час 402 ОВС мають всього 1–2 інспекторів-чергових, що погано впливає на організацію виїздів на місця подій, реагуванні на заяви та повідомлення громадян. Для укріплення цієї служби потрібно 700 штатних одиниць [12, с. 146 ]. Але про серйозність підходу до питання щодо підняття чергової служби на належний рівень свідчать деякі дані, які приводить у своїй статті начальник штабу МВС УРСР С.М. Тельшевський. Так, у 1973–1974 рр. в результаті переатестації було замінено 50% особового складу чергових частин; в 1974-1975 рр. були переобладнані приміщення чергових частин та забезпечені надійним зв’язком; на 01.01.1976 р. в чергових частинах було укомплектовано 98,8 % співробітників (хоча тільки 45,2 % з них відповідали кваліфікаційним вимогам). Ці позитивні заходи дали певні результати, і вже в 1976 р. по гарячих слідах черговою службою розкривалося 52,2 % злочинів та інших правопорушень [13, с. 5-19].
Головна увага МВС у 1980-ті роки приділялась підвищенню ефективності управління, поліпшенню взаємодії з іншими державними органами і громадськістю, удосконаленню стилю керівництва, добору, вихованню та навчанню кадрів. У 1981 р. продовжувалася робота із забезпечення надійної охорони громадського порядку на вулицях та інших громадських місцях. Так, впроваджувалось 60 нових прогресивних форм та методів роботи, скорочено з 4212 до 386 кількість чинних наказів і вказівок [12, с. 209]. Зокрема, запровадження плану комплексного використання сил та засобів міліції (єдиної дислокації), РМГ (рухомих міліцейських груп) дозволило збільшити кількість постів та маршрутів, площу перекривання ними території, маневреність нарядів, а також об’єднати зусилля різних служб та підрозділів ОВС щодо охорони громадського порядку, що суттєво збільшило розкриття злочинів черговою службою по гарячих слідах [14, с. 461-463]. У 20 областях і місті Києві поліпшено розкриття злочинів. За 1981 р. їх розкрито майже 120 тис., або на 7, 6 тис. більше ніж у 1980 р. [12, с. 209 ].
У період 1979-1981 рр. була закінчена робота щодо створення штатних чергових частин. Правовий аналіз Положення про чергову частину відділення міліції 1978 р. показав, що чергова частина стала самостійним багатофункціональним підрозділом. Зокрема, в Положенні закріплювались такі основні завдання чергової частини, як централізоване оперативне управління всіма силами та засобами ОВС, їх комплексне використання, підтримання безперервної взаємодії з сусідніми ОВС, іншими правоохоронними органами, народними дружинами, аварійними службами та ін. Була збільшена кількість чергових змін до чотирьох [16, с. 418].
Отже, створення штатних чергових частин в органах внутрішніх справ, удосконалення їх адміністративно-правового статусу різко підвищило якість та результативність роботи ОВС, особливо щодо розкриття злочинів по гарячих слідах та ін. Можна впевнено сказати про виникнення синергетичного ефекту (синергії, синергізму)1[15] в діяльності органів внутрішніх справ, що свідчить не тільки про правильність ідеї запровадження інституту чергової служби ОВС, а й про крайню необхідність цього важливого інституту, який органічно ввійшов у соціальну систему ОВС України та став її невід’ємним структурним елементом.
Здобуття незалежності України не припинило позитивної тенденції розвитку та укріплення чергової служби. Видання наказів МВС України, таких як «Про заходи щодо подальшого вдосконалення діяльності чергової служби органів внутрішніх справ України» від 18.08.1992 р. № 485 [1], «Про вдосконалення реагування на повідомлення про злочини, інші правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України» від 04.10.2003 р. № 1155, «Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються» від 14.04.2004 р. № 400, «Про заходи щодо вдосконалення системи комплексного використання сил і засобів в охороні громадського порядку» від 30.09.2008 р. № 505 та інших, розширили та деталізували правове регулювання діяльності чергової служби. Сучасна чергова служба ОВС України – це потужна оперативна правоохоронна система, керівною ланкою якої є чергова частина – інформаційний центр та координатор сил та засобів ОВС щодо розкриття злочинів та охорони громадського порядку. Але чергова служба – система динамічна, вона постійно розвивається та потребує удосконалення адміністративно-правової діяльності в складний новітній період розвитку органів внутрішніх справ української держави.
На основі вищевикладеного можна дійти таких висновків:
Зародження функцій сучасної чергової служби в структурі поліції часів Російської імперії було цілком природною закономірністю, бо вже на той час виникала державна необхідність в поліцейських органах, здатних оперативно реагувати на зміни оперативної обстановки в будь-який час доби.
На початку свого становлення чергова служба радянської міліції України виконувала функції в основному з прийому, оформлення й реєстрації заяв і повідомлень про правопорушення. Тільки з моменту створення штатних чергових частин в міськрайорганах (й фактично закріплення нового самостійного напрямку в діяльності ОВС), покращення їх матеріально-технічного стану, збільшення штатних чергових змін до чотирьох, введення в оперативне підпорядкування чергових частин додаткових сил та засобів, підвищення кваліфікаційних вимог до співробітників чергових частин, можна вважати, що чергова служба відбулася та стала потужною оперативною правоохоронною системою.
Введення інституту чергової служби в систему ОВС забезпечило виникнення синергетичного ефекту в діяльності органів внутрішніх справ по охороні громадського порядку і безпеки громадян, особливо щодо розкриття злочинів по гарячих слідах.
В історії розвитку чергової служби ОВС України можна виділити три великих етапи: 1) імперський (1718–1917 рр.) – зародження чергової служби як напрямку діяльності поліції царської Росії; 2) радянський (1918–1991 рр.) – зародження, створення та розвиток чергової служби радянської міліції, в якому О.В. Васюкова (і ми погоджуємось з нею) обґрунтовано виділяє ще 6 періодів: а) 1918–1925 р. – зародження функції чергової служби радянської міліції; б) 1926 – 1930 р. – створення чергової служби міліції (5 березня 1926 р.), закладення основи правового регулювання її організаційної побудови; в) 1931–1953 р. – продовження реорганізації чергової служби міліції, удосконалювання її матеріально-технічного забезпечення, у т.ч. введення екстреного зв'язку «02» (15 березня 1931 р.); розширення функції чергової служби міліції; г) 1954–1968 р. – заснування штатних чергових у міському й районному відділі (відділенні) міліції; д) 1969–1977 р. – реорганізація чергової служби; створення з 1 січня 1973 р. штатних чергових частин; е) 1978–1991 р. – удосконалення правового регулювання й організаційних форм чергової служби радянської міліції [9, с. 4]; 3) пострадянський (1992 – 2008 рр.) –
Синергетика, -и, ж. Науково-філософський принцип, що розглядає природу, світ як самоорганізовувану комплексну систему (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов. ред. В.Т.Бусел. - К., 2005.) новітній етап розвитку чергової служби міліції незалежної України.
Список використаної літератури:
Про заходи щодо подальшого вдосконалення діяльності чергової служби органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 18.08.1992 р. № 485.
История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы: Учеб. пособие / Под ред. В.М. Курицына. – М., 1998.
Пункты, данные Санкт-Петербургскому Генерал-Полицмейстеру // ПСЗ. Собр. 1. 1713-1719 гг. Т. V. № 3203
Сизиков М.И., Борисов А.В., Срипилев А.Е. История полиции России (1718–1917 гг.). – М.,1992.
Васюкова О.В. Дежурная служба органов внутренних дел: истоки и развитие // Право и государство: теория и практика. – 2007. – № 6 (30). – С. 96-100.
Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К., 1999.
Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України в документах та матеріалах. – К., 1997. – Т.1. – 499 с.
Міхеєва О.К. Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919-1929). – Донецьк., 2004.
Васюкова О. В. Организационно-правовые основы развития функции дежурной службы советской милиции (1918 – 1991 гг.): Автореф. дис. … канд. юрид. наук / Акад. управления МВД России. – М., 2008.
Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України в Документах та матеріалах. – К., 1997. – Т.2..
Сборник приказов и циркуляров Главного Управления РКМ при СНК РСФСР. 1931. № 6.
Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України в Документах та матеріалах. –К., 1997. – Т.2..
Работу дежурных частей – на уровень современных требований (материалы республиканского совещания-семинара начальников оперативных отделений штабов УВД, начальников штабов и дежурных частей ОВД). –К., 1976.
Министерство внутренних дел России 1802-2002. Исторический очерк / Под ред. В.П. Сальникова. – СПб., 2002. – Т.2.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов. ред. В.Т.Бусел. – К., 2005. – 1728 с.; Саєнко М.Г. Підручник. – Тернопіль: «Економічна думка». – 2006. – 390 с;
Организация деятельности горрайоргана внутренних дел по борьбе с преступностью: Сборник нормативных актов МВД СССР и МВД УССР. – К., 1978. – Т.1.
Наступна >