Головна Наукові статті Історії правоохоронної діяльності ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ

ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Наукові статті - Історії правоохоронної діяльності
437

АЛТУЄВ В.М.,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МІЛІЦІЇ УКРАЇНИ

У грудні 2004 року вийшла у світ фундаментальна наукова праця «Історія міліції Полтавщини», у якій відображено роботу ще царської поліції, починаючи з ХІХ століття, та досліджується і аналізується шлях і багатогранна діяльність органів внутрішніх справ області до сьогодення. Видання написано на основі важливих архівних, іноді унікальних, рідкісних матеріалів, які здебільшого введено в науковий обіг вперше, спогадів ветеранів правоохоронних органів, державних документів. При написанні книги використано багато матеріалів із фондів Народного музею історії органів внутрішніх справ Полтавської області. Фактично підготовка публікації тісно пов’язана з існуванням музею, який відкрив свої двері для відвідувачів 6 листопада 1967 року (с. 7). Фундаторами музею були офіцери міліції.

Допомогу у підготовці книги надали колишній начальник УМВС України в Полтавській області, а на час виходу праці – заступник Міністра внутрішніх справ України, генерал-лейтенант міліції А.Й. Присяжнюк, начальник УМВС України в Полтавській області генерал-майор міліції С.Л. Петренко, заступник начальника УМВС України в Полтавській області полковник міліції О.М. Кобізький, співробітники Державного архіву Полтавської області В.В. Коротенко, П.Т. Пустовіт, працівниця Полтавського обласного краєзнавчого музею Н.М. Сиволап (с. 4), працівники відділу політико-виховної роботи Полтавського обласного Управління охорони громадського порядку М.В. Овчаренко, В.П. Білокінь, О.Є. Колесник, В.Я. Митрофанов. Одним із керівників історико-пізнавального закладу був ветеран органів НКВС-КДБ Л.П. Портнов. У 1988–1991 рр. музей очолював колишній офіцер органів державної

безпеки Я.Г. Іванюк (с.В 4ж9е7)у. перші місяці після заснування музей завоював визнання, одержав високу оцінку міліцейського загалу, громадськості, учнівської та студентської молоді не тільки Полтавщини, а й інших областей республіки і навіть далеко за межами України. Визнанням цього стало присвоєння йому Полтавським обласним управлінням культури від 5 травня 1992 року звання «народного» (с. 8).

Директором музею на той час (як і зараз) був заслужений працівник міліції, ветеран органів внутрішніх справ, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС полков-ник міліції Володимир Захарович Плиско. Нині у фондах музею більше трьох тисяч експонатів, пов’язаних з подвигами співробітників органів внутрішніх справ Полтавщини від початку їх існування і до сьогодні. У музеї є зразки вогнепальної і холодної зброї в робочому стані, що в різні роки її було вилучено у бандитів, карних злочинців чи у ворогів на війні.

Музей став популярним. За останні п’ять років було проведено понад сімсот екскурсій, на яких побувало близько двадцяти тисяч осіб. Залами музею ходили гості з Росії, Білорусії, Куби, Німеччини, В’єтнаму та багатьох інших зарубіжних країн.

Неможливо переоцінити роль у заснуванні, становленні і подальшій діяльності Народного музею історії органів внутрішніх справ Полтавської області начальника УОГП Полтавського облвиконкому генерал-майора міліції О.Я. Шкуренка, який очолював Управління з 1957 до 1973 року, начальників УМВС України в Полтавській області О.Н. Т оНцаь дкоглою, Вна.Мча.л Ньнедиркиа гмайілліац.ії Полтавщини генерал-майора міліції О.В. Донія і начальника відділу політико-виховної роботи міліції області полковника міліції В.З. Плиска випав неаби-який труд добитися рішення про виділення музею окремого приміщення, де він розташований і тепер – у старовинному особняку ХІХ століття на тихій живописній вулиці Лідова (с.7–8).

Певною мірою співавторами дослідження виступили учитель історії з Кобеляк Я.І. Дубина, старший уповноважений контрольно-методичного відділення УКР майор міліції Р.А. Ястреба, інспектор штабу Полтавського міського управління УМВС майор міліції В.В. Шапаренко, старший інструктор СП ГРП Київського РВ Полтави Р.О. Корж, старший інспектор по роботі з населенням і громадськими формуваннями Полтавського РВ лейтенант міліції Н.О. Сайкіна, інспектор ВАСМу майор міліції О.Ф. Черноус, старший інспектор відділення служби ВДСО капітан міліції В.В. Бойченко, начальник групи агітації і пропаганди ВДАІ майор міліції Г.П. Шаровський, заступник начальника Карлівського РВ майор міліції Г.В. Теслюк, його колега з Хорола майор міліції В.Ю. Соколов, ветеран ОВС з відділу ПРФО Л.І. Москаленко (с. 9).

Про авторів. Юрій Володимирович Погода народився 4 травня 1954 року в селищі Артемівка Чутівського району Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Нині працює власним кореспондентом газети МВС України «Іменем Закону». Член спілки журналістів України. Ним написано кілька книг, в тому числі «Немотивированное убийство», «Украденный миллион», «Білий кінь у картонному коробку», «Чашка чая на ладони вселенной» (с. 5, 6, 10).

Олександр Борисович Цвєтов народився 4 січня 1955 року у місті Богуславі Київської області. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У журналістиці – з 1981 року. Працював у газетах «Вечірня Полтава», «Зоря Полтавщини», редактором газети «Нова Полтава». Член спілки журналістів України. Автор кількох прозових літературних творів, що друкувалися у періодичних виданнях, колективних збірках та виходили окремими виданнями (с. 10).

Вже з перших сторінок праці «Історія міліції Полтавщини» досвідчений читач зрозуміє – має справу зі справжніми майстрами слова, літературно обдарованим авторським колективом.

Враховуючи інтерес до краю, автори цілком логічно розпочинають документальне видання з копіткого аналізу утворення Полтавської губернії у 1802 році і роботи поліції у ХІХ – на початку ХХ століття, з розповіді про пам’ятки історії, культури, архітектури. Необхідно зазначити, що в архівах майже немає матеріалів про діяльність царської поліції. Пояснення цьому: безліч документів було знищено, пропали після Лютневої революції і під час безладу 1918–1919 рр. Та у розпорядження дослідників потрапили накази поліції Полтави за 1895 і 1898 рр. На основі змісту наказів конкретно віддзеркалено функції поліцмейстера, приставів та їх помічників, постових городових, служителів пожежної команди губернського центру. Поряд з заходами поліції по припиненню дій карних елементів у книзі тепло розповідається про робітників, ремісників, візників, міщан, молодь, чиновників різних відомств, про ярмарки, в тому числі і щорічний Ільїнський, другий за значенням у царській Росії (після Новгородського), який тривав понад місяць з 1 липня до початку серпня (с. 29–42).

Як відомо, в період громадянської війни та в перші повоєнні роки на Україні тривала жорстка класова боротьба. У книзі наведено ряд епізодів мужності працівників міліції у протидіях з антирадянськими збройними угрупованнями. Неможливо без хвилювання читати листа Любові Леонтіївни Резник про героїчну загибель її батька Левка Григоровича Михайленка – начальника Кобеляцької міліції Кременчуцької губернії у боротьбі з махновцями 19 серпня 1920 року, а через два тижні – голови сільради у Пісках Левка Геращенка. Лист знаходиться в архіві музею історії органів внутрішніх справ Полтавської області (с. 85–86). Дорогою ціною діставалося очищення невеликих міст, селищ, сіл від банд, кримінальних груп. У праці вміщено прізвища 119 начальників міліції, старших міліціонерів, міліціонерів, молодших міліціонерів, співробітників карного розшуку, промислової міліції, курсантів школи міліції, які віддали життя під час ліквідації злочинницьких елементів з 1920 до 1941 року (с. 112–11Н5 )е.зважаючи на економічні, політичні труднощі Рада Народних Комісарів, Народний комісаріат внутрішніх справ, Головне управління міліції України, Полтавський губвиконком, керівництво міліції губернії постійно дбали про підготовку кваліфікованих співробітників, передусім командних кадрів. У Кременчуці і Полтаві при управлінні губміліції з 1920 року діяли курси по підготовці комскладу міліції. Завідуючим курсами був призначений начальник відділу загальної міліції Марко Микитович Лістровий. У жовтні 1941 року командир батальйону капітан Лістровий загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками біля села Гаврилівки Харківської області.

На базі командних курсів міліції у Полтаві було відкрито школу з підготовки середнього командного складу міліції ім. Г.І. Петровського. Першим начальником цього учбового закладу призначили М.Г. Захарова (с. 75–79).

На стор. 78 та 79 документального видання вміщено фото на яких надпис: «Перший випуск Полтавської VIII школи молодшого складу робітничо-селянської міліції УРСР. 20.ІІ.1931 р.» та «Другий випуск Полтавської VІІІ школи молодшого та середнього комскладу міліції УРСР. 30-ті роки». З фотокарток дивляться на читача молоді командири міліції. Під їх керівництвом служби і підрозділи зробили значний внесок у зміцнення громадського порядку, забезпечення прав і свобод людей праці у містах і селах Полтавщини, багатьох областях України, Росії та інших республіках Радянського Союзу.

Під час Великої Вітчизняної війни працівники органів внутрішніх справ Полтавщини воювали з ворогом на фронтах, у партизанських загонах і підпільних групах. Самовіддано боровся з гітлерівцями на території Полтавської і Харківської областей партизанський загін ім. С.М. Будьонного на чолі з Іваном Йосиповичем Копьонкіним. Розвідкою загону керував начальник Комишнянського райвідділу НКВС Полтавської області Ф. Харитоненко (с. 135– 138). Серед підпільників, залишених у окупованій Полтаві, був співробітник управління НКВС у Полтавській області Тихон Порфирович Сіріченко, який очолював групу патріотів. Ця група підтримувала зв’язок з партизанами, добувала для них зброю і харчі, здійснювала диверсії на промислових підприємствах, проводила агітаційну роботу, виготовляла фіктивні документи для радянських бійців, які тікали з полону, попереджувала жителів міста про відправку у Німеччину. Гітлерівці схопили і розстріляли Т.П. Сіріченка. За героїзм і мужність його було посмертно нагороджено медаллю «За відвагу» (с. 139).

Після звільнення Полтавщини від німецько-фашистських окупантів криміногенна ситуація була особливо напруженою. Про заходи щодо організаційного, ідейного зміцнення ОВС, про відновлення роботи міліції у районах області, про мужність особового складу Кременчуцької міської пожежної охорони під час ліквідації пожеж, про щоденну боротьбу вартових законності з рецидивістами, військовими дезертирам, ворожими агентами конкретно висвітлено у листі-спогаді ветерана-правоохоронця С.Г. Авенбурга (с. 148–149).

Відстоюючи безпеку, права, життя громадян немало працівників міліції області загинули при виконанні службового обов’язку і серед них Д.Г. Яринич (с. 408), Олександр Андрійович Корчуков (с. 190, 195), Анатолій Дмитрович Чмир, Іван Тимофійович Лазоренко, Руслан Іванович Шевченко (с. 198–200), Сергій Миколайович Янченко (с. 214), Іван Володимирович Луценко (с. 253), О.В. Черкас (с. 416), В’ячеслав Анатолійович Ткаченко, О.А. Колесник, В.І. Чишко (с. 421), Володимир Пилипович Стороженко (с. 6), М.П. Кравченко (с. 408–409).

Каленичук Микола Спиридонович народився 22 жовтня 1911 року в селі Толста Звенигородського повіту Київської губернії. З 1939 до 1941 року працював інструктором Гадяцького РВМ НКВС, а в 1947 році був відряджений у розпорядження ВК УМВС Полтавської області для подальшого проходження служби. Працював на посадах дільничного уповноваженого та помічника оперуповноваженого Миргородського РВ УМВС Полтавської області. У 1948 році його було переведено в Гадяцький РВ МВС на посаду помічника оперуп1о внероевсанжяен1о9г4о8. року М.С. Каленичука виключено зі списків особового складу в зв’язку зі смертю, яка настала під час виконання службового обов’язку (с. 200–201).

Микола Іванович Радченко народився 22 жовтня 1943 року в селі Першій Багачці Великобагачанського району Полтавської області в сім’ї колгоспників. У 1969 році закінчив Івано-Франківську середню школу міліції.

У жовтні 1969 року його було призначено інспектором карного розшуку Хорольського РВВС. 26 березня 1975 року він став начальником відділу карного розшуку відділу внутрішніх справ Хорольського райвиконкому Полтавської області.

На всіх посадах Микола Іванович блискуче виконував свої обов’язки. Про це свідчать медалі «За бездоганну службу» трьох ступенів і почесний знак «За відмінну службу в МВС», медаль «Ветеран праці» та численні заохочення цінними подарунками, грошовими преміями.

1988 року закінчив Київську ВШ МВС СРСР. 22 липня 1989 року М.І. Радченко виключений зі списків особового складу в зв’язку зі смертю при виконанні службових обов’язків (с. 200).

Значне місце на сторінках книги «Історія міліції Полтавщини» відведено різносторонньому висвітленню роботи служб, підрозділів, районних, міських відділів міліції, розповіді про державних діячів, комісарів і генералів міліції, діяльність яких пов’язана з областю.У боротьбі зі злочинністю особливе місце займає криміналістика – наука про розкриття, розслідування та попередження протиправних діянь. Євген Миколайович Любимов – перший експерт-криміналіст в органах внутрішніх справ Полтавщини, старший експерт науково-технічної групи, майор міліції.

Народився Є.М. Любимов у 1895 році. На службу в робітничо-селянську міліцію вступив у 1922 році. Працював до 1957 року (с. 308).

… У 1922 році у Полтаві було вчинено тяжкий злочин. Підозра впала на робітника Н. Його було затримано. Обставини були проти Н. Слідством було доведено, що нібито він злочинець, і справу готували передати до суду. Та проти цього був молодший експерт-криміналіст Любимов. Щоденно збираючи докази, виїжджаючи у складі оперативно-пошукової слідчої групи на місце пригоди, він зумів логічно, вмотивовано доказати, що Н. не має ніякого відношення до злочину. Заарештованого було звільнено з-під варти, а справжнього винуватця було незабаром впіймано і притягнуто до відповідальності.

Майор міліції Євген Миколайович Любимов був професіоналом високого рівня. Ним особисто і разом з колегами по службі успішно розслідувано багато кримінальних злочинів, затримано немало вбивць, рецидивістів, шахраїв, грабіжників. Колективи, в яких працював, а часто і очолював Любимов, впроваджували у практику оперативно-слідчої роботи, під час проведення криміналістичних експертиз різних речових доказів, виявлених при розслідуванні злочинів, нові науково-технічні, науково-дослідницькі методи роботи.

Правознавець всією душею вболівав за безпритульних та бездоглядних дітей. У перші роки після закінчення громадянської, Великої Вітчизняної війни ним було підібрано на залізничних вокзалах, у підвалах, на горищах і влаштовано в дитячі заклади багато дітей-сиріт.

Євген Миколайович був людиною інтелігентною, ерудованою, чуйною до чужої біди. Він щедро ділився знаннями з історії міліції України, Полтавщини, рідного міста, досвідом, високою духовністю.

Чайка Дмитро Савелович народився 7 листопада 1906 року у м. Полтаві. Починав службу в правоохоронних органах у 1927 році з посади міліціонера, а закінчив у званні підполковника міліції. У 1928 році, затримуючи небезпечних карних бандитів, одержав два тяжкі ножові поранення. Починаючи з 1956 року і до моменту виходу на пенсію був заступником начальника відділу служби УВС виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящПирха (цсі .в 2н2и6к) .міліції Чайка був відважним, мужнім. Незважаючи на небезпеку, він завжди, не роздумуючи, поспішав на допомогу громадянам, яким загрожували злісні хулігани, різні правопорушники. Знання особливостей кримінального середовища дозволили викрити багатьох душогубів, учасників організованих кримінальних груп, затримати кишенькових зло-діїв, аферистів. Безліч злочинів ним і його товаришами по службі було попереджено завдяки вмілій профілактичній роботі.

…Перші повоєнні голодні роки після Великої Вітчизняної. Хлібний магазин у будинку номер 120 по вулиці ім. М.В. Фрунзе у Полтаві. Зійшлися сюди десятки сотень людей з Коби-щанів, Звалища, Голодрабівки, Огнівки, приміських сіл Розсошенців, Горбанівки, Пушкарівки, щоб по хлібопродуктовій картці одержати чорний буханець. Видавали його через заґратоване віконце. Вирує стихійний натовп навколо нього. Ні правоохоронці, ні демобілізовані воїни, ні солдатські вдови та жінки-солдатки, ні енергійні парубки не в силах, не в змозі встановити організованої черги. Та ось у багатолюдному натовпі пронеслося: «Чайка!». Десь метрів за триста від магазину йшов стрункий чоловік у міліцейській формі, поруч дружина (у народі – Чайчиха), яка завжди, як правило, ставала у кінці черги. Дмитро Чайка широким кроком, по-господарському заходив до магазину. Там він, мабуть, дізнався про кількість завезеного хліба. А коли виходив звідти, то черга шанобливо (не за страх) рівно вишикувалась. Начальник міліції тихим голосом віддавав команду: по десять чоловік на чолі, так сказати, зі старшим заходити вже до приміщення магазину і спокійно одержувати хліб та інші продовольчі продукти. Д.С. Чайка користувався великим авторитетом, повагою серед жителів. То був дійсно народний міліціонер.

На долю начальника відділу ДАІ УВС Полтавського облвиконкому полковника міліції Івана Григоровича Шапки випало чимало важких випробувань. Коли у квітні 1986 року сталася аварія у Чорнобилі, то ця трагедія торкнулася працівників Державтоінспекції одразу ж після вибуху.

Вже 2 травня начальнику ДАІ Полтавської області І.Г. Шапці близько 12-ї години надійшла команда від начальника УДАІ МВС України Б.П. Московського терміново направити загін у кількості 25 чоловік у зону Чорнобильської катастрофи. Полтавці прибули вчасно.

За рішенням керівництва МВС України з метою ефективної організації роботи підрозділів Державтоінспекції в Чорнобильській зоні полковника міліції Шапку з 5-го травня 1986 року призначають тимчасово, на десять діб, виконуючим обов’язки начальника ДАІ Київщини. Сам Іван Григорович у цей період безпосередньо керував силами Державтоінспекції в зоні аварії, і з честю виконав покладені на нього обов’язки (с. 265–266).

Не оминули у дослідженні і випускників Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції, які обіймаючи різні посади в органах внутрішніх справ Полтавщини, багато зробили для зміцнення міліцейського апарату, виховання кадрів, усунення причин, що породжували кримінальну злочинність з ознаками організованості, протиправні діяння, порушення законів. Павло Іванович Дмитрієв народився 5 грудня 1952 року в Полтаві. Трудову діяльність розпочав до призову в Армію: був учнем слюсаря, а потім слюсарем у Полтавському управління бурових робіт. Після демобілізації працював за набутою у Збройних силах спеціальністю водія у Полтавському педагогічному інституті, потім інструктором з керування автомобілями клубу ДТСААФу у Полтаві. В органи міліції прийшов у листопаді 1974-го. Був призначений на посаду молодшого інспектора карного розшуку відділу внутрішніх справ Полтавського міськвиконкому. Після закінчення Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції повернувся на посаду старшого інспектора профілактики відділення карного розшуку відділу внутрішніх справ Октябрського райвиконкому міста Полтави. З карним розшуком пов’язана уся подальша біографія Дмитрієва. Остання його посада на Полтавщині – перший заступник начальника УМВС України у Полтавській області – начальник кримінальної міліції області. У вересні 2003 року полковник міліції П.І. Дмитрієв був переведений на таку ж посаду в Головному управління МВС України в АР Крим (с. 184, 357).

З 2002 року очолює службу карного розшуку УМВС України в Полтавській області полковник міліції Олег Іванович Шевченко. Після закінчення Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції, він з 1988 до 1991 року працював на посаді оперуповноваженого та старшого оперуповноваженого КР Кобеляцького РВ. У 2000 році Шевченко став володарем диплому «Ваше благородіє» та лауреатом премії газети «Киевские ведомости» за мужність під час виконання службових обов’язків (с. 197).

Полковник міліції Михайло Мефодійович Грубчак службу в ОВС розпочав у 1972 році курсантом ДССШМ. З 14 жовтня 1988 року до 29 липня 1992 року – начальник відділу внутрішніх справ Ленінського райвиконкому Полтави (с. 353).

Леонід Іванович Бутко у 1989 році заочно закінчив Дніпропетровську спеціальну середню школу міліції. У жовтні 1999 року був призначений начальником Жовтневого РВ міста

Полтави. У серпні 2001 року у званні майора міліції його було переведено до Комсомольська начальником міськвідділу міліції (с. 346).

Підполковник міліції Іван Іванович Горонескуль. Остання посада – начальник Ленінського райвідділу міліції Полтави (с. 354).

Підполковник міліції Михайло Іванович Пащевський. З 1988 року до 2001 року – начальник Решетилівського РВВС. У 2001 році пішов на заслужений відпочинок (с. 415, 424).

Микола Васильович Поляков – випускник ДССШМ 1976 року. З 1995 до 1996 року працював начальником Чорнухинського райвідділу міліції. Звання – підполковник. У 1996 році у зв’язку з погіршенням стану здоров’я перейшов на іншу роботу в ОВС області (с. 424).

Майор міліції Валерій Едуардович Лахно під час роботи в УКР УМВС Полтавщини розкрив чимало заплутаних вбивств і тим самим заслужив повагу та авторитет колег, громадськості. У 2002 році у зв’язку з погіршенням стану здоров’я звільнився з ОВС (с. 425).

Віктор Іванович Соломатін – випускник Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції. У 1998 році полковника міліції Соломатіна було призначено начальником Управління Державної автоінспекції УМВС України в Полтавській області. З приходом до ДАІ він приділив багато уваги створенню умов праці для співробітників. Було зроблено капітальний ремонт комплексу Державтоінспекції, оновлено весь автомобільний парк області, збудовано комплекс гаражів для зберігання службового транспорту, побудовано ангари, упроваджено пункт діагностичного контролю транспортних засобів, облаштовано один із найкращих у Полтаві корт для гри в теніс.

Великою турботою переймається начальник ДАІ про підростаюче покоління. З його ініціативи Державтоінспекція взяла шефство над Андріївською школою-інтернатом для дітей-сиріт. У 2002 році В.І. Соломатіна було обрано депутатом Полтавської обласної ради народних депутатів (с. 14, 269–270, 355).

Авторський колектив дослідження «Історія міліції Полтавщини» в результаті щоденної, напруженої, творчої роботи повернув із забуття десятки прізвищ співробітників міліції, політичних діячів 20–30-х років минулого століття, які, здавалося, назавжди розчинилися у часі, ліквідував немало «білих плям» на досліджуваній царині. Збирання матеріалу для видання призвело до створення музею історії міліції у Нових Санжарах, стало спонукальним мотивом до написання роботи з історії міліції Кременчуччини. У книзі на сторінках 451–488 опубліковані документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Державного архіву Полтавської області, архіву історії міліції Полтавщини, з фондів Народного музею історії органів внутрішніх справ Полтавської області, які стануть у нагоді юристам, економістам, історикам, письменникам, кіномитцям, майстрам пензля, здобувачам, ад’юнктам, аспірантам, вченим.

Про ілюстрації. Їх у виданні понад 930. На фото – міліцейські колективи, співробітники міліції з рідними, начальники міліції, сержанти під час несення служби, воїни правопорядку у притулках для неповнолітніх, приміщення райвідділів і міськвідділів міліції, на багатьох – учасники партизанських загонів та підпільних груп, що діяли у тилу гітлерівців, працівниці паспортних столів, керівники міліції різних рангів, дільничні інспектори, працівники вільнонайманого складу, а також знаки і нагороди дореволюційної Росії, ордени СРСР (1924– 1945 рр.), медалі СРСР (1924–1995 рр.).

Багата джерельна база публікації. Написання документального видання без всякого перебільшення – подвижництво. Наукова, змістовна праця «Історія міліції Полтавщини» заслуговує на те, щоб її висунути кандидатом на одну із премій України.

 

< Попередня
 
Авторизація
Пошук