296

---

Н.В. Кушакова-Костицька

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Розглядається законодавче і правове регулювання інформацій­них правовідносин, особлива увага приділяється змісту і основним на­прямам розвитку національного законодавства, спрямованого на фор­мування інформаційного суспільства в Україні.

Ключові слова: інформаційна політика, інформаційне суспіль­ство, інформаційна інфраструктура, інформаційне законодавство, інформаційний суверенітет.

Постановка проблеми. Нестабільна політична ситуація стала наріжним каменем для суспільного і державного розвитку в Україні протягом останніх років. Політична боротьба між кількома правлячи­ми угрупуваннями призвела до стагнації економічних і соціальних ре­форм нашого суспільства, культурного і духовного занепаду. Не останню роль у розвитку політичних подій відіграє внутрішня інфор­маційна політика, що часом перетворюється на інформаційну війну, а нерідко й на інформаційний безлад. Але не зважаючи на труднощі, пов’язані з політичним протистоянням, відсутністю міцної державної влади та єдності у виробленні певної ідеології подальшого розвитку суспільства, реалізація державної інформаційної політики залишається актуальним і важливим завданням, що стоїть перед соціумом [1].

Стан дослідження. Проблема реалізації інформаційної політи­ки в Україні розглядається останнім часом на різних рівнях і в різних наукових площинах: юристами, соціологами, філософами, політолога­ми, журналістами тощо. Цій темі присвячено ряд наукових статей, мо­нографій, інших наукових публікацій. Їх авторами є авторитетні фахі­вці, експерти, науковці. До їх числа слід віднести Р.А. Калюжного, В.М. Брижка, О.О. Баранова, Є.А. Макаренко, К.І. Бєлякова, Г.Г. Почепцова, С.А. Чукут, О.В. Коха

новську, Т.А. Костецьку, А.І. Марущака, О.Г. Додонова, Б.А. Кормича, В.Д. Гавловського, М.В. Гуца-люка, В.С. Цимбалюка, О.В. Сосніна. Чимало цінних настанов у цій сфері можна почерпнути із праці відомого вченого у цій сфері М Кастельса [1]. Оскільки інформаційне суспільство в Україні перебу­ває тільки на початковій стадії розвитку, а інформаційна політика від­повідно змінюється залежно від нагальних потреб сучасного суспільс­тва і стану інформаційних технологій, то актуалізація досліджень у цій галузі набуває все більшого значення, про що свідчить зростання кіль­кості науковців, які проявляють зацікавлення цієї проблематики.

Виклад основних положень. На сьогодні слід виділити такі основні питання держаної політики в інформаційній сфері: 1) технічне, регулювання інформаційної інфраструктури – законо­давство про засоби зв’язку, про захист інформаційних систем і баз даних; 2) законодавче та адміністративне регулювання форм поши­рення інформації та її змісту, забезпечення умов доступу громадян до публічної інформації тощо.

Формування державної інформаційної політики в Україні та її реалізація відбуваються на основі чинного законодавства та зако­нопроектів, прийнятих до розгляду Верховною Радою внаслідок певної взаємодії різних громадських, державних і науково-дослід­них інституцій.

Основоположними для розвитку державної інформаційної полі­тики за роки незалежності України можна вважати такі нормативно-правові акти, як Концепція Національної програми інформатизації, схвалена Законом України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від 4 лютого 1998 р. № 75/98-ВР; Закон України «Про Національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 р. № 74/98-ВР; Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного сус­пільства в Україні на 2007-2015 роки» від 9 січня 2007 р. № 537-V; Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформацій­ного суспільства в Україні», схвалені Постановою Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 1 грудня 2005 р. № 3175-IV; Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII, Закон України «Про телекомунікації» тощо.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про інформацію» державна ін­формаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та збе­ріганню інформації.

У цьому ж Законі головними напрямами і способами держа­вної інформаційної політики визначено: 1) забезпечення доступу громадян до інформації; 2) створення національних систем і ме­реж інформації; 3) зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяль­ності; 4) забезпечення ефективного використання інформації; 5) сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; 6) створення загальної сис­теми охорони інформації; 7) сприяння міжнародному співробітни­цтву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверені­тету України; 8) сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції. Відповідно до чинного законодав­ства України випливає, що головними завданнями державної влади є формування концепції державної інформаційної політики і розви­ток національного інформаційного законодавства. Для виконання цього завдання розроблено проект Закону «Про Концепцію державної інформаційної політики»*, згідно з яким реалізація державної інформаційної політики здійснюється шляхом:

по-перше, розроблення та прийняття Закону України щодо до­ступу до інформації з метою визначення механізму реалізації права кожного на доступ до інформації, якою володіють суб’єкти владних повноважень; встановлення відповідальності за порушення законодав­ства про інформацію;

по-друге, внесення змін до законодавства щодо: запобігання процесам концентрації власності та монополізації вітчизняного інфор­маційного ринку (субринків), зокрема телебачення і радіомовлення; забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації з метою унеможливлення маніпулювання громадською сві­домістю; удосконалення процедури реєстрації та перереєстрації дру­кованих засобів масової інформації, зокрема щодо недопущення зло­вживання правом на заснування періодичних видань, дублювання їх назв тощо; встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері захисту суспільної моралі;

по-третє, забезпечення розвитку сфери друкованих засобів ма­сової інформації (преси), а саме: реформування державних і комуналь­них друкованих засобів масової інформації; встановлення порядку на­дання дозволу на розповсюдження зарубіжного друкованого засобу масової інформації;

по-четверте, забезпечення розвитку сфери телебачення і ра­діомовлення, а саме: збільшення покриття території України телера-діомовленням вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформа­ції, зокрема в прикордонних районах України; внесення змін до За­кону України «Про телебачення і радіомовлення» щодо: заборони створення і діяльності телерадіоорганізацій, засновником (співзасно-вниками) яких є нерезидент (нерезиденти), зареєстрований (зареєст­ровані) в офшорних зонах або в країнах, законодавство яких не пе­редбачає надання інформації про засновників або власників за запи­том української сторони; впровадження цифрового мовлення у строки, визначені міжнародними угодами, та забезпечення вільного доступу до нього всіх верств населення; здійснення заходів щодо створення та належного функціонування системи суспільного теле­бачення і радіомовлення з урахуванням необхідності захисту суспільних інтересів, культурних цінностей та плюралізму засобів масової інформації під час впровадження цифрового мовлення; розвитку супутникового мовлення, зокрема формування пакета інформаційних послуг для розповсюдження через національний супутник зв’язку та мовлення в режимі безпосереднього широкосмугового супутникового мовлення з включенням до такого пакета загальнодержавних телерадіопрограм; розвитку кабельного телерадіомовлення; модернізації мереж поширення програм національного радіомовлення, оптимізації та поновлення роботи мереж середньохвильового та короткохвильо­вого радіомовлення із збільшенням загального охоплення населення програмами в сільській місцевості, гірських районах та населених пунктах, де відбулася найбільша руйнація системи проводового мов­лення; розроблення комплексної програми розвитку державної телерадіокомпанії «Культура» з урахуванням необхідності створення си­стеми суспільного мовлення; використання широкосмугових телеко­мунікаційних мереж з високою пропускною здатністю для забезпе­чення інтернетмовлення;

по-п’яте, забезпечення розвитку Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» з метою підвищення ефек­тивності його діяльності до рівня провідних європейських інформа­ційних агентств;

по-шосте, розширення міжнародного співробітництва в інфо­рмаційній сфері, зокрема сприяння обміну інформаційними продук­тами між вітчизняними та зарубіжними засобами масової інформа­ції, а саме: налагодження співробітництва між вітчизняними засо­бами масової інформації та засобами масової інформації україн­ських громад за кордоном; сприяння розширенню мережі кореспо­ндентських пунктів вітчизняних засобів масової інформації за кордоном, створенню належних умов для їх діяльності; сприяння розміщенню та діяльності в Україні кореспондентських пунктів провідних зарубіжних засобів масової інформації; розповсюдження за кордоном вітчизняної друкованої продукції, зокрема іноземними мовами; забезпечення трансляції програм вітчизняного телерадіо­мовлення на територію інших країн, зокрема шляхом розроблення та виконання комплексної програми розвитку державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомов­лення» та «Всесвітньої служби «Радіо Україна» Національної ра­діокомпанії України; створення та функціонування української ре­дакції міжнародного телевізійного каналу «Євроньюс»;

по-сьоме, покладення на Державний комітет телебачення та радіомовлення як спеціально уповноваженого центрального органу із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній сфе­рі завдань із: формування державного замовлення на виготовлення і розповсюдження соціальної реклами; створення на базі Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм» національного центру виробництва телевізійних фільмів та програм; удосконалення сис­теми підготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів в галузі інформаційної діяльності; розроблення та впровадження інновацій­них науково-дослідних програм та проектів щодо розвитку інфор­маційної сфери.

Відповідно до цієї Концепції важливе значення для подальшої реалізації інформаційної політики має проект Закону України «Про доступ до публічної інформації», прийнятий до розгляду Верховною Радою 11 липня 2008 р. № 2763. Цей Закон повинен визначати порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом та інфо­рмації, що становить суспільний інтерес.

Ключовим питанням інформаційної політики в Україні є також формування інформаційного суспільства, що становить один із пріори­тетних напрямів у технологічно розвинутих країнах світу [2]. Аналіз світової практики регулювання інформаційної сфери дозволяє виділи­ти тенденції, які домінують в цьому процесі: заохочення конкуренції та боротьба з монополізмом; забезпечення прав і технічних можливос­тей доступу до інформації та інформаційних ресурсів для всього насе­лення; контроль за використанням інформаційних і телекомунікацій­них технологій в структурах державної влади і місцевого самовряду­вання; захист національного культурного спадку і мови, протистояння культурній експансії охорона інтелектуальної власності; забезпечення інформаційної безпеки і боротьба з комп’ютерними злочинами.

Слід відмітити, що вітчизняним «ноу-хау» в галузі інформацій­ної політики можна вважати доктрину «інформаційного суверенітету», що трактується як «здатність держави контролювати і регулювати по­токи інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави» (ст. 1 Закону України «Про Національну програму інформа­тизації»). У ст. 53 Закону України «Про інформацію» зазначено, що основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси, до яких входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Видається, що такий акцент на захисті національного інформаційного простору виглядає не зовсім природно - адже світова спільнота створює єдиний інформаційний простір, так званий «світ без кордонів». Утвердження «інформаційного суверенітету» передбачено також проектом Концепції державної інфо­рмаційної політики. Видається, що всі спроби відокремитись і замкну­тись під приводом створення власного «інформаційного суверенітету» можуть привести Україну тільки до ще більшого відставання від тех­нологічно розвинутих країн, гальмування розвитку інформаційних технологій в цілому та створення чогось на зразок «інформаційного хуторянства» зокрема [3, с 34; 4, с 72].

Особливе місце в Україні займають такі проблемні питання інформаційної політики, як стан публічних бібліотек, інформаційна нерівність як окремих прошарків суспільства, так і певних регіонів країни, вплив засобів масової інформації на суспільну свідомість - з цими питаннями наше суспільство зіткнулось не вчора, а, принайм­ні століття тому. На жаль, рішення цих проблем поки залишається лише «на папері».

Висновок. Отже, сьогодні інформаційна сфера стає одним з ос­новних об’єктів державного управління, а реалізація державної інфор­маційної політики є одним з найважливіших чинників сталого розвит­ку країни, збереження її єдності та цілісності. У цьому контексті серед головних завдань державної інформаційної політики постає забезпе­чення належного рівня інформаційного обслуговування населення, включаючи заходи інформаційної безпеки, інформаційне забезпечення діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та їх­ньої взаємодії з громадянським суспільством.

–––––––––––

Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, культура и общест­во / М. Кастельс; пер. с англ. О.И. Шкаратана. – М.: Высш. шк. экономики гос. ун-та, 2000. – 607 с.

Макаренко Є.А. Європейська інформаційна політика: монографія / Є.А. Макаренко. – К.: Наша культура і наука, 2000. – 367 с.

Лук’яненко Є. Інформаційний суверенітет та інформаційний плюра­лізм – реальність чи відсутність явищ? / Є. Лук’яненко // Віче. – 1998. – № 8. – С. 33–36.

Баранов А. Информационный суверенитет или информационная безопас­ность? / А. Баранов // Нацiональна безпека i оборона. – 2001. – № 1 (13). – С. 70–76.

< Попередня   Наступна >