524

---

Ю. О. Мосенко,

аспірантка кафедри правознавства Київського національного торговельно-економічного університету

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОСНОВНИХ СКЛАДОВИХ КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Сучасний стан нашої країни, як і у світі в цілому, характеризується переходом від ін­дустріального суспільства до суспільства ін­формаційного типу. Будь-які суспільні від­носини, як і все життя, нерозривно пов’язані з інформацією, без якої неможливо уявити жодну діяльність.

Як відомо, Україна, поряд з іншими краї­нами, прагне до становлення та розвитку ін­формаційного суспільства. Але, на жаль, ли­ше з недавнього часу вітчизняні науковці та практики почали приділяти увагу розробці основоположних засад останнього.

Важливу роль у процесі становлення ін­формаційного суспільства відіграє розроб­лення понятійно-категоріального апарату в інформаційній сфері. Дискусійним та про­блемним постає перед науковцями визначен­ня таких законодавчо закріплених понять, як «інформація» та «інформаційні ресурси». При детальному дослідженні інформаційної сфери відносин стає очевидною також необ­хідність введення такого поняття, як «єдиний національний інформаційний простір» та розмежування державної інформаційної політики на види.

Метою цієї статті є обґрунтування та викладення пропозицій щодо вдосконалення категоріального апарату в межах державної інформаційної політики України та її видова класифікація.

Деякими аспектами даного питання зай­малися такі науковці, як І. В. Арістова, І. Л. Бачило, А. В. Дозорцев, А. Б. Венгеров, М. Корчагін, С. І. Семілєтов, О. В. Соснін, В. Цимбалюк та інші.

Зазначимо, що для повного розуміння смислового наповнення

поняття держав­ної інформаційної політики дослідження її змісту необхідно здійснювати через розгляд категорій, з яких вона складається. Врахову­ючи, що державна інформаційна політика є складним поняттям, яке включає такі катего­рії, як «держава», «інформація» та «політи­ка», варто дослідити ключові складові дано­го комплексного поняття.

Загальновідомо, що найбільш дослідженою з означених категорій є категорія «держава», яку вивчали такі науковці як С. С. Алєксєєв, В. В. Копєйчиков, В. В. Кравченко, В. Ф. По-горілко, О. Ф. Скакун та інші. Найбільш вда­лим визначенням, на нашу думку, є таке: «дер­жава — це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують за­хист і узгодження суспільних, групових, інди­відуальних інтересів, спираючись, у разі по­треби, на легальний примус» [1]. З визначення держави випливає, що вона, в особі державних органів, наділена владними повноваженнями, за допомогою яких реалізується державна по­літика, і таким чином впливає на життя су­спільства в межах даної держави.

Іншою досліджуваною нами категорією є «інформація». На нашу думку, визначення ін­формації відіграє ключову роль у процесі здійснення державної інформаційної політики. Поняття інформації міститься у низці норма­тивно-правових актів, які визначають його по-різному. Закон України «Про телекомуні­кації» від 18 листопада 2003 р. у ст. 1 визначає інформацію як відомості, надані у вигляді сиг­налів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб [2]. Дане визна­чення більше стосується технічної інформації, тобто мається на увазі інформація, яка ство­рюється при технічних процесах. На нашу думку, слід дати визначення, яке міститиме правовий аспект.

Дещо по-іншому вказану категорію за­кріплено у Законі України «Про захист еко­номічної конкуренції» від 11 січня 2001 р., в якому під інформацією розуміються відомо­сті в будь-якій формі й вигляді, збережені на будь-яких носіях, у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фото­графії, голограми, кіно-, відео-, мікро­фільми, звукові записи, бази даних комп’ю­терних систем або повне чи часткове відтво­рення їх елементів, пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документо­вані відомості» [3]. Це визначення ми вва­жаємо недосконалим, оскільки воно формулюється через категорію «відомості» (аргу­ментація щодо невдалого застосування тер­міна «відомості» для визначення змісту ін­формації викладена нижче). Не досить вда­лим є те, що надання відомостей передбача­ється шляхом їх публічного оголошення чи документування. Що стосується публічного оголошення, то не вся інформація підлягає розголошенню, тобто набуває публічного характеру, зокрема, до такої інформації мож­на віднести державну таємницю. Щодо доку­ментованих відомостей, то виходячи із за­значеного можна дійти висновку, що інфор­мація, яка міститься не в документах, не є інформацією. Якщо розглядати дане питання з точки зору права у вузькому значенні, а са­ме з позицій юриспруденції, то термін «до­кументовані відомості» є доречним у даному визначенні, оскільки в юриспруденції істот­не значення мають лише документи, а якщо розглядати інформацію у широкому сенсі, а саме з позицій права, яке регулює будь-які суспільні відносини, можна зазначити, що інформація не завжди є документованою. Наприклад, конспект лекцій не є докумен­том і до нього немає ніяких вимог, але він містить інформацію.

Визначення інформації містить також профільний Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., за яким досліджувана ка­тегорія це «документовані або публічно оголо­шені відомості про події та явища, що відбува­ються у суспільстві, державі та навколишньо­му природному середовищі». М. Корчагін вважає невдалим використання терміна «відо­мості», оскільки акцент робиться на тому, що інформація є продуктом осмислення людиною фактів навколишнього оточуючого середови­ща, яке нею сприймається. За такого підходу з поняття інформації виключається широкий спектр знань, що безпосередньо не пов’язані з описом навколишнього світу. Так, дуже важ­ко включити до «відомостей» не лише більшу частину літературних творів, а й не реалізовані на практиці винаходи (об’єкти патентних прав або секрети виробництва), інформацію про можливі шляхи розвитку ринку та способи ве­дення підприємницької діяльності тощо [4].

Ми не погоджуємося з М. Корчагіним, то­му що дане визначення є досить суб’єктив­ним і некомплексним. Виходячи з визначен­ня, наведеного у ст. 1 Закону «Про інформа­цію», відомості стосуються не лише навко­лишнього середовища, а й суспільства та держави також. Тому літературні твори, об’єкти патентних прав (секрети виробни­цтва) можна віднести до відомостей про яви­ща, які відносяться не до навколишнього се­редовища, а до суспільства та держави. Що стосується визначення інформації через ві­домості про події та явища, що мають місце, то, на нашу думку, М. Корчагіним слушно зауважено, що таке визначення є не досить вдалим, оскільки виходячи з цього відомості про події чи явища, що відбувались або від­буватимуться у майбутньому, інформацією не вважаються. Також варто зазначити, що в даному визначенні, як і в попередньому, не­вдало йдеться про публічність відомостей.

Визначення інформації містить також Ци­вільний кодекс України (далі — ЦК), ч. 1 ст. 200 якого закріплено визначення інфор­мації як «документованих або публічно ого­лошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі».

Дане визначення відрізняється від попе­реднього лише тим, що законодавці визнали інформацією відомості не тільки про сучас­ність, а й про минуле.

З наведеного вище можна побачити, що здебільшого категорія «інформація» визна­чається через поняття «відомості», тому вва­жаємо за необхідне дослідити дане поняття задля подальшого аналізу доцільності чи не­доцільності його застосування при визначен­ні терміна «інформація». Насамперед слід звернутися до тлумачного словника, який визначає «відомості» як: звістку, повідом­лення про що-небудь; знання, ясне уявлення про що-небудь, ознайомлення, знайомство з чим-небудь; пізнання в якій-небудь сфері; офіційний звіт з цифровими даними» [5].

З огляду на викладене доходимо виснов­ку, що смислове наповнення категорії «відо­мості» є досить вузьким, що негативно впливає на визначення змісту терміна «інформа­ція». На підтвердження зазначеного заува­жимо, що поняття «відомості», на нашу дум­ку, виключає факт непізнаного, невідомого, яке, у свою чергу, безумовно, містить певну інформацію, з якою у процесі пізнання від­буватиметься ознайомлення, результат яко­го і підпадає під поняття «відомості». Отже, застосування терміна «відомості» як основ­ної категорії для формування змісту поняття інформації є не досить вдалим, оскільки зву­жує смислове наповнення категорії «інфор­мація», а отже, потребує вдосконалення.

Досліджуючи визначення терміна «ін­формація» у чинному законодавстві, доходи­мо висновку про відсутність єдиного уніфі­кованого підходу до його смислового напов­нення. Саме це ускладнює розуміння та ви­користання інформації, як однієї з основних категорій права. Викладене свідчить про не­обхідність розробки та закріплення визна­чення досліджуваної категорії, яке має бути універсальним і, водночас, враховуватиме специфіку того чи іншого спеціалізованого нормативно-правового акта.

Звернемося до визначення даного терміна вченими-юристами. Російський науковець В. А. Дозорцев вважає, що «інформація яв­ляє собою відомості, які передаються однією особою іншій, про неї можна говоритти і як про процес передавання цих відомостей… У широкому розумінні під «інформацією» можна розуміти які-небудь відомості, що пе­редаються на будь-яких засадах. Сюди по­трапляє також і передача відомостей, що відносяться до сфери виробництва, яка ста­новить лише передумову практичного вико­ристання і не має власного значення. Під та­ке широке поняття інформації підпадуть і відомості, що являють собою цінність не як таку, а в зв’язку з їх практичним застосуван­ням, коли передавання відомостей має під­порядковане чи у будь-якому випадку суміс­не (спільне) значення — і передача даних, і їх практичне використання» [6].

Наведемо ще одне визначення досліджу­ваного поняття, згідно з яким «інформація — це відомості про факти, події, явища, проце­си, які передаються в просторі та використовуються з метою збереження або отриман­ня знань, прийняття рішень, забезпечення функціонування суспільства» [7].

Аналізуючи дані визначення, можна по­бачити, що в них застосовується поняття «відомості», яке, на нашу думку, є невдалим, про що йшлося вище.

Дещо по-іншому до смислового напов­нення досліджуваної категорії підходить О. А. Підопригора. Він під інформацією ро­зуміє «певну суму знань про той чи інший об’єкт, які можна використати в доцільній діяльності людини» [8].

Дану категорію досліджував і С. І. Семілєтов, який визначає інформацію «як будь-які знання, відомості або дані про що-небудь або кого-небудь, які обєктивно існують, десь зберігаються чи кудись передаються неза­лежно від місця, форми і формату їх пред­ставлення» [9].

В останніх двох визначеннях інформації застосовується поняття «знання», що, на наш погляд, також не охоплює всього змісту терміна «інформація», оскільки у разі вияв­лення чогось непізнаного, не можна буде охарактеризувати його як знання, оскільки знанням воно стане лише тоді, коли буде до­сліджено.

Існує думка, що «інформація — це ре­зультат аналітико-синтетичної чи евристич­ної (інтелектуальної) обробки сигналів, да­них, відомостей, знань про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, для задоволен­ня (забезпечення) суб’єктом суспільних від­носин певних потреб та інтересів своєї жит­тєдіяльності» [10].

Дане визначення недосконале, оскільки зміст категорії «дані» є синонімом терміна «відомості». Ми вважаємо, що воно неприй­нятне з юридичної точки зору, але може за­стосовуватися у технічних науках.

Розглянемо поняття інформації з позицій міжнародного права, для чого наводимо ви­значення міжнародної асоціації ЮНЕСКО: «Інформація — це універсальна субстанція, яка охоплює всі сфери людської діяльності і слугує провідником знань і думок, інстру­ментом спілкування, взаєморозуміння й співробітництва, утвердження стереотипів мис­лення й поведінки» [11].

І. Л. Бачило вважає, що «інформація — це така, що сприймається і розуміється розу­міється людиною, характеристика оточуючого світу в усій його різноманітності, котра вини­кає у процесі пізнання останнього і дозволяє на основі вивчення властивостей предметів, явищ, процесів, фактів і відображення їх у різ­них формах сприйняття відрізняти їх ознаки, значення і встановлювати зв’язки і залежність усього різноманіття прояву матеріального, ду­ховного, ідеологічного світу» [12].

Останні два визначення, на нашу думку, найбільш повно характеризують зміст по­няття інформації. Але з них двох визначен­ня, надане ЮНЕСКО, є більш придатним для застосування у правовій сфері.

Підсумовуючи точки зору вчених різних галузей науки, ми дійшли висновку, що по­няття інформації потребує нового уніфікова­ного (універсального) визначення, яке пов­ністю розкриватиме зміст цієї складної та ба­гатогранної категорії і отримає належне за­конодавче закріплення. Під інформацією ми пропонуємо розуміти вираження у будь-якій формі змісту подій та явищ, що існу­вали, існують та існуватимуть у суспіль­стві, державі та навколишньому природ­ному середовищі.

Зауважимо, що розкриття змісту терміна «інформація» є вкрай важливим у контексті дослідження розвитку державної інформацій­ної політики. Недосконалість та неоднознач­ність визначення даної категорії, яка має фун­даментальний характер, безумовно ускладнює процес розвитку інформаційних відносин, що накладає відбиток на здійснення державної ін­формаційної політики. Виходячи з викладено­го необхідним видається подальше досліджен­ня змісту державної інформаційної політики, що допоможе продемонструвати значення ін­формації у процесі її здійснення.

Переходячи до дослідження поняття «по­літика», зазначимо, що політика (гр. politikе — мистецтво управління державою) розглядаєть­ся у декількох значеннях: як діяльність органів державної влади і державного управління, що відображає суспільний устрій і економічну структуру країни, а також діяльність громад­ських класів, партій та інших класових орга­нізацій, громадських угруповань, що визнача­ється їх інтересами та цілями; як питання і по­дії громадського (суспільного), державного життя; як образ дій, спрямованих на досягнен­ня чого-небудь, що визначає відносини з людьми [13].

З’ясувавши поняття інформації та політи­ки, варто перейти до комплексного визначен­ня поняття державної інформаційної політики, яке міститься у ч. 1 ст. 6 Закону «Про інформа­цію», згідно з якою «державна інформаційна політика — це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню ін­формації».

Закон України «Про інформацію» не роз­межовує державну інформаційну політику на внутрішню та зовнішню. На нашу думку, це необхідно зробити для врахування специфіки реалізації політики. Тому вважаємо за до­цільне класифікувати і дати визначення да­ним понятійним категоріям. На наш погляд, внутрішня державна інформаційна політика України — це діяльність органів державної влади і державного управління з вироблення стратегії по створенню єдиного національно­го інформаційного простору України та за­безпечення його функціонування. Разом з тим, зазначимо, що під зовнішньою дер­жавною інформаційною політикою України варто розуміти діяльність органів державної влади і державного управління по створенню та забезпеченню умов для інтеграції до світо­вого інформаційного простору.

Давши класифікацію та власні визначен­ня важливих, на нашу думку, категорій для розгляду питання державної інформаційної політики, вбачаємо необхідність у розробці та закріпленні нових, не менш необхідних, понятійних категорій у цій сфері відносин. Одним із таких понять є поняття інформа­ційного простору України, запропоноване деякими вченими. Зокрема, за І. В. Арістовою, «інформаційний простір України — це соціальне середовище, в якому здійснюють­ся виробництво, збирання, зберігання, поши­рення і використання інформації і на яке по­ширюється юрисдикція України» [14].

Відповідно до ст. 4 проекту закону України «Про інформаційний суверенітет та інформа­ційну безпеку України» національний інфор­маційний простір України — це сфера, у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України [15].

У проекті концепції інформаційної безпе­ки України, розробленому Українським цен­тром економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, наводиться таке визначення: «Інформаційний простір України — це сере­довище, в якому здійснюється продукування, зберігання та поширення інформації і на яку поширюється юрисдикція України» [16].

На думку О. В. Сосніна, обидві запропо­новані редакції поняття «інформаційний про­стір України», не враховують основних еле­ментів національного інформаційного прос­тору та його функцій. А віднесення до націо­нального інформаційного простору лише се­редовища, на яке поширюється юрисдикція України, є своєрідною перепоною для інте­грування у світовий інформаційний простір, де діють норми міжнародного права, відпо­відно до яких мають захищатися національні інтереси України [17].

З думкою О. В. Сосніна мусимо не пого­дитись, оскільки не вважаємо, що визначен­ня, наведене у згаданому проекті, містить перепону для інтегрування у світовий інфор­маційний простір і для поширення норм між­народного права, оскільки ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких на­дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, тобто вони підпадають під юрисдикцію України. Між­народні норми не зможуть регулювати дану сферу відносин в Україні у випадку, якщо вони не будуть ратифіковані Верховною Ра­дою України.

Розглянувши запропоновані нові понятій­ні категорії вітчизняних науковців, зверне­мося до визначення досліджуваної категорії, наданого вченим О. А. Гавриловим, який пропонує створити єдиний інформаційно-правовий простір Росії. Під цим поняттям він розуміє систему організаційно та мето­дично пов’язаних інформаційних ресурсів, що створюються державою та іншими учас­никами інформаційних відносин [18].

Але, на нашу думку, запропоноване О. А. Гавриловим визначення є вузьким, на відміну від визначень вітчизняних науков­ців, оскільки єдиний інформаційно-право­вий простір є різновидом єдиного інформа­ційного простору. Наприклад, можна ви­окремити як єдиний інформаційно-правовий простір, так і єдиний інформаційно-еконо­мічний простір тощо. Тому, на нашу думку, не варто звужувати дану категорію.

Враховуючи всі аспекти змісту розгляду­ваного поняття та специфіку правового під­ходу, дотримуємось думки, що найбільш вдалою понятійною категорією є «єдиний національний інформаційний простір Украї­ни». Тому пропонуємо власне визначення поняття єдиного національного інформацій­ного простору України: це система орга­нізаційно взаємопов’язаних між собою ін­формаційних ресурсів та технологій, які створюються державою та іншими учас­никами інформаційних відносин і регу­люються національним законодавством України.

Істотне значення для нашого дослідження має також смислове наповнення визначення світового інформаційного простору, оскіль­ки Україна здійснює поступову світову ін­теграцію, у тому числі й в інформаційній сфері. Під світовим інформаційним просто­ром пропонується розуміти об’єднання, до якого входять єдині національні інформацій­ні простори всіх визнаних міжнародним пра­вом держав світу. Складовими є єдині на­ціональні інформаційно-правові простори кожної визнаної міжнародним правом дер­жави.

Постає питання щодо розуміння інфор­маційних ресурсів як понятійної категорії.

Звернемося до Закону України «Про націо­нальну програму інформатизації» від 17 лип­ня 1998 р., який визначає інформаційний ре­сурс як сукупність документів у інформацій­них системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо).

Розглянувши останнє визначення, вважа­ємо його таким, що не повністю розкриває зміст категорії інформаційних ресурсів. На­приклад, статистична база даних входить до складу інформаційних ресурсів, але вона не містить документів. Тому вдалим вважаємо визначення інформаційних ресурсів через категорію «джерела» замість законодавчо запропонованого словосполучення «сукуп­ність документів». Вважаємо, що інформа­ційні ресурси — це джерела інформації, штучно закріплені на відповідних носіях інформації, з яких надходить остання.

Підсумовуючи, зазначимо, що, розгля­нувши всі викладені питання, ми доходимо висновку, що має місце потреба в удоскона­ленні категоріального апарату в контексті державної інформаційної політики, яка має отримати закріплення на законодавчому рів­ні. Вирішити дану проблему можна шляхом визначення єдиних універсальних категорій з урахуванням правового підходу.

Отже, нагальною проблемою при форму­ванні інформаційного суспільства є недоско­налість категоріального апарату і, як наслі­док, його неналежне законодавче закріплен­ня, а її вирішенням — буде забезпечення да­ної сфери відносин універсальним катего­ріальним апаратом, який допоможе врегулю­вати і вдосконалити сферу інформаційних відносин, що, в свою чергу, сприятиме інте­грації єдиного національного інформаційно­го простору України до світового інформа­ційного простору.

Використана література

Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. — Х. : Консум, 2006. — С. 39.

Про телекомунікації : Закон України від 18 листопада 2003 р.

Про захист економічної конкуренції : Закон України від 11 січня 2001 р.

Корчагін М. Поняття інформації як цивільно-правової категорії / М. Корчагін [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу : http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2392

Ушаков Д. Н. Большой толковuй словарь современного русского язuка / Д. Н. Ушаков. — М. : Альта-Принт, 2005.

Дозорцев В. А. Информация как обuект исключительного права / В. А. Дозорцев // Дело и пра­во. — 1996. — № 4. — С. 27.

Соснін О. В. Проблеми державного управління системою національних інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України : монографія / О. В. Соснін. — К. : Інститут держави і права ім. В. М. Ко-рецького НАН України, 2003. — С. 143—144.

Право інтелектуальної власності : підруч. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. А. Підопри-гори, О. Д. Святоцького. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. — С. 172.

Семилетов С. И. Информация как особuй нематериальнuй обuект права / С. И. Семилетов // Го­сударство и право. — 2000. — № 5. — С. 68.

Цимбалюк В. Інформація як об’єкт культурного усвідомлення та пізнання в суспільних відно­синах / В. Цимбалюк // Правова інформатика. — 2004. — ? 2. — С. 25.

Лопатин В. Н. Информационная безопасность России: Человек. Общество. Государство / В. Н. Ло­патин. — СПб. : Фонд «Университет», 2000. — С. 27.

Информационное право: основu практической информатики : учеб. пособ. / И. Л. Бачило. — М., 2003. — С. 32—33.

Yкономический и юридический словарь / под ред. А. Н. Азрилияна. — М. : Ин-т новой yкономи-ки, 2004. — С. 593.

Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : 12.00.07 / І. В. Арістова. — Х., 2002. — С. 45—46.

[Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id= &pf3511=4192

Актуальні проблеми інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1. — С. 51.

Соснін О. В. Зазнач. праця. — С. 162.

Основu правовой информатики : учеб. пособ. / О. А. Гаврилов. — М., 1998. — С. 10.

 

 

< Попередня   Наступна >