Наукові статті Історія держави і права України ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КОПНИХ СУДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (ХVII–ХVIІІ СТ. )ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КОПНИХ СУДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (ХVII–ХVIІІ СТ. )
| Наукові статті - Історія держави і права України |
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КОПНИХ СУДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (ХVII–ХVIІІ СТ. )
Б. Тищик, М. Бедрій
У статті висвітлено питання організації та правового становища копних судів на українських землях у складі Речі Посполитої, встановлено їх роль у судовій системі цієї держави і проаналізовано розвиток цих органів у XVII–XVIII ст. Досліджується також питання особливостей функціонування звичаєво-правового інституту копного суду на українських землях. Охарактеризовано основні риси копного судочинства у XVII– XVIII ст. , що ґрунтувалось на українському звичаєвому праві.
Ключові слова: копні суди, Річ Посполита, копні округи, українське селянство.
В умовах реформування судової системи сучасної України назріває необхідність здійснення історико-правових досліджень розвитку державно-правового інституту судової влади на українських землях. У цьому контексті становить інтерес і актуальність дослідження закономірностей і особливостей організації та діяльності копних судів на українських землях у складі Речі Посполитої.
У 1569 р. внаслідок укладення Люблінської унії між Польським королівством і Великим князівством Литовським було утворено двоєдину державу – Річ Посполиту [7, с. 50]. Формою цієї держави став особливий різновид станової монархії, яка тлумачиться в польській історіографії як шляхетська республіка, що проіснувала до 1795 р. У Речі Посполитій, яку очолював виборний король, якнайактивнішу участь у здійсненні державної влади брала шляхта, у тому числі через Вальний сейм і місцеві сеймики [6, с. 471]. Незважаючи на нові політичні, соціальні та правові умови, які сформувались на українських землях внаслідок укладення Люблінської унії, на них продовжували свою діяльність копні суди навіть у XVII–XVIII ст.
Таких успіхів у сфері громадського судочинства українські селяни, яких активно закріпачували в XVІІ ст. , могли досягти лише за підтримки шляхти, котра визначала тенденції розвитку держави і права Речі Посполитої. Як не дивно, але в них протягом тривалого часу була така підтримка з боку дрібної шляхти, тобто до початку XVІІІ ст. Так, у 1661 р. деякі шляхтичі Берестейського воєводства скаржились у гродський суд на шляхтича Станіслава Ізбицького, який разом з кількома іншими шляхтичами і великою кількістю селян, що зібрались на засідання копного суду та проводили розслідування кримінальної справи про викрадення гречки селянина Мартина Потики, без їхнього дозволу обшукували їх доми [2, с. 417].
Правові приписи звичаю, які з’єднували шляхтича та його підданих в одну спілку копних мужів, розірвано набагато швидше, якщо б шляхта була в цьому зацікавлена. Для кожного, кому був потрібним справедливий суд, було невигідно знехтувати копним судом з його дієвими засобами вирішення справи та покарання винного. Тому багато шляхтичів у значній кількості справ, що були підсудні копному судові, вважали доцільним звертатися саме до цього органу з метою швидкого та правильного поновлення своїх порушених прав [12, с. 79].
Після вирішення справи у копному суді позивач повинен був сплатити певний процент від суми позову, тобто винагороду за працю копних суддів, яка називалась “пересуд” і “пам’ятне”. Проте ці витрати були незначними порівняно з витратами, які виплачував позивач у державних судах. Копний суд, як зазначив російський вчений-археограф О. Щербицький, був не лише швидким і справедливим, він був ще й економічно вигідним, тому навіть поміщики звертались до нього, незважаючи на існування гродських і земських судів [14, с. 28].
У XVII ст. копні суди активно діяли на українських землях, а особливо на Поліссі, та користувались значним авторитетом як органи громадського судочинства. Однак у другій половині XVII ст. шляхта майже цілком вийшла з-під юрисдикції копних судів. Відповідні тенденції почали формуватись ще у першій половині XVII ст. Так, 18 вересня 1640 р. жителі с. Кошара позивались у Володимирський гродський суд на шляхтичів Олександра та Яна Пасецьких, які завадили їм провести копне судочинство над злодієм Яськом Омеляновим [3, с. 532–533]. У 1609 р. громада с. Глиняни позивалась у Буський гродський суд на свого феодала, який погано до них ставився і не поважав їхніх правових звичаїв, котрі визнавали навіть його предки, що їм було віддано це село привілеєм короля [11, Арк. 314–315].
У XVIIІ ст. звернення осіб за захистом своїх прав до копного суду відбувалось досить рідко. Траплялись випадки, коли люди не тільки оскаржували рішення копних судів, але й позивались у державні суди з вимогою про притягнення до юридичної відповідальності копних суддів і тих осіб, які до них зверталися. Ці люди не визнавали над собою влади копного суду, вважаючи його незаконним [1, s. 177–178].
Вчинивши злочин, шляхта уникала копного суду та використовувала всі наявні в неї засоби для перешкоди здійснення копного судочинства. Так, 4 вересня 1661 р. відбулося засідання копного суду у справі про викрадення бджіл з пасіки Куп’ятицького монастиря. На це засідання зійшлися жителі копного округу, окрім сіл Вольки Куп’ятицької та з Куп’ятич. Копний суд звинуватив у злочині жителів цих двох сіл. Коли возний вже повертався разом з копниками (учасниками копного суду) додому, вони зустріли пасічника Демка Федчина – підданого шляхтички Людмили Омецянки й запитали про причину відсутності на копі. Він відповів: “нам пани наші заборонили,…а бджоли ті я… забрав з розказання пані Омецянки й пана Казновського… а меду взяв чашу”. Отже, Людмила Омецянка сама була винна у викраденні меду, тому й заборонила своїм селянам брати участь у засіданні копного суду [12, с. 75].
Цікаво, що жіноча частина української шляхти швидше, ніж чоловіча почала зневажати копний суд і суддів-селян. Українські шлятичі ставились з повагою до правових звичаїв свого народу та брали участь у засіданнях копного суду “не водлугь права, а водлугь соседства” [4, с. 331]. Очевидно, під цією фразою необхідно розуміти “не за законом, але за звичаєм”.
Варто зазначити, що склад копного суду, зазвичай, формувався із шляхтичів, жителів селищ і селян. Так, 16 липня 1685 р. у селищі Народичі Овруцького повіту відбулося засідання копного суду, в якому взяли участь шляхтичі Пашковські, Дидковські, Кобилинські, Ходаковські, Закусили, Барановські, жителі селищ Народичі та В’язівка, а також численне селянство.
Копні суди на українських землях у складі Речі Посполитої у XVII– XVIII ст. розглядали цивільні та кримінальні справи. Найважливішою категорією цивільних справ, які входили до компетенції копних судів, були земельні спори. Так, у 1602 р. возний Войцєх Садимирський звітував у Вінницькому гродському суді про рішенння копного суду, який складався з “добрих людей”, і вирішив земельний спір у с. Зорниськи [8, Арк. 2].
Серед кримінальних справ, які вирішували копні суди, переважали справи про крадіжки. Так, 7 лютого 1607 р. копний суд засідав біля с. Яблонька Луцького повіту, що було власністю брацлавського воєводи, з метою вирішення кримінальної справи про крадіжку селянами Гаврилом, Михайлом і Єрмаком свиней жителів с. Яблонька та овець жителів с. Воля Кукольська [3, с. 345–347]. У Пузівському лісі Володимирського повіту 20 квітня 1608 р. відбулось засідання копного суду у справі про викрадення меду та спалення сосни. У ньому взяли участь жителі сіл Велика Верба, Руда, Овлучим, а також генеральні возні Наум Кузьминський і Стефан Ковалевський. Підозра впала на шляхтичів Василину Вербську, Семена Русальського, Мартина Андрузького та Павла Дахновича, а також жителів сіл Вербне та Вохновичі, оскільки вони не взяли участь у засіданні копного суду. Підозрювані були відсутні також на наступних засіданнях копного суду у цій справі, незважаючи на те, що возні їх про ці засідання повідомляли. Тому копний суд прийняв рішення, яким визнав цих суб’єктів винними у вчиненні злочину, а також зобов’язав їх відшкодувати збитки потерпілій Аврамі Пузовській [5, с. 66].
Крім типових кримінальних справ, копні суди на українських землях у складі Речі Посполитої в XVII–XVIII ст. розглядали також справи про чари і ворожіння. Так, у 1615 р. копний суд в с. Магуни Брацлавського повіту засудив до смертної кари чарівницю [10, с. 3].
Серед організаційних аспектів діяльності копних судів на українських землях у складі Речі Посполитої в XVII–XVIII ст. доцільно вказати на копні округи (околиці), які були сферами територіальної підсудності копних судів. Видатний український історик права А. Яковлів зазначав, що територія, на яку поширювалась компетенція копного суду (так звана “копна околиця”), у копному судочинстві відігравала значно вагомішу роль, ніж судові округи державних судів. Копна околиця не лише визначала територіальну підсудність копного суду, але водночас встановлювала склад копного зібрання, тобто копного суду [15, с. 5]. Копний округ складався з одного чи декількох сусідніх сіл або однієї чи кількох сусідніх волостей.
У 1625 р. копний суд, зібравшись на коповищі, що було розташоване в урочищі Перекоп Берестейського повіту, проводив розслідування вбивства Андрія Тишки. У розлідуванні цієї справи взяли участь жителі сіл Холдин, Грушове, Підземень, Камінь, Запронниця, Залісся, Селецьке, Медведичі, Заріччя, Бородичі, Липове та Турне [2, с. 283–284]. Очевидно, ці села становили спільний копний округ.
Видатний український історик В. Антонович виявив факт функціонування на території Овруцького повіту Київського воєводства Речі Посполитої двох копних округів: один займав басейн річки Ірши, шляхетські села Каленські, Ходаки і Чоповичі, а також селища і села, які були у приватній власності (Хотинівка, Кам’янка, Сарнополь, Липляни, Кланівка, Красилівка і Татариновичі); другий був розташований посеред допливів рік Уши, Жереви та Норині, включав до свого складу села Мошків, Пашин, Дідковці, Жакміли, Кобилин, Гаєвичі, Гошів і Шваби, у яких проживала околична (дрібна) шляхта, та села Хвосня, Потаповичі, Бондари, Скородне, Сельце, Жеревне, Раковщизне, Ласки, Сарнінки, В’язівка та Народичі, які були приватною власністю. Центром першого копного округу було с. Липляни, а другого – с. Гошів [1, s. 183].
Копні суди сформувались на основі вервних судів1, а тому є підстави припустити, що межі копних округів відповідали межам колишніх вервей, тобто були стабільними і не залежали від місця вчинення злочину. Однак протягом XVII –XVIIІ ст. копні округи зазнали деяких змін, оскільки це було зумовлено впливом законодавства Речі Посполитої. Необхідно зазначити зміни, що були внесені у практику українських копних судів на підставі правових норм, закріплених у Литовських статутах:
У випадках виявлення трупа невідомої людини присяжна копа повинна була збиратись із містечок і сіл околичних в радіусі двох миль.
При розслідуванні та вирішенні справи про крадіжку склад копного суду формувався з осіб, які проживали в радіусі однієї милі від місця злочину [15, с. 18].
Отож, у цих двох категоріях справ копні округи не завжди відповідали межам колишніх вервей, що було результатом впливу офіційного законодавства Речі Посполитої на українське звичаєве право.
Копні суди здійснювали судочинство поетапно. Стадії копного процесу називались “копи”. Залежно від справи, яку вирішував копний суд, їх кількість могла бути різною, проте загалом можна згрупувати та виділити три основні стадії копного судочинства: гаряча копа, велика копа та завита копа. При вияленні злочину жителі копного округу (гаряча копа) повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, тобто: робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців [7, с. 71–72]. Велике значення на стадії гарячої копи мало також поволання, яке полягало в повідомленні околиці про злочин та ім’я злочинця. Так, 4 липня 1604 р. на засіданні копного суду, що відбулося на березі р. Грушвиці (Луцький повіт) у справі про викрадення коня Івана Крачковича свідок Терешко дорікнув підсудному Маску: “коли б у тебе віз украли, то ти б відразу сповістив сусідів, але ні перед ким того не повідав, аж у той час, коли знайшли слід у коноплі возовий…” [12, с. 105]. Отже, відсутність поволання була підставою для сумнівів у факті злочину.
Для судового розгляду збиралась “велика копа” – всі “мужі”, тобто представники сіл копного округу [7, с. 71–72]. У 1683 р. в селищі В’язівка Овруцького повіту копний суд у складі 32-х суддів та присутності багатьох інших людей з різних сіл взяв під варту Матвія Артюшенка Мошковського як підсудного у справі про викрадення котла. Після отримання предмета злочину (“лиця”), тобто вкраденого котла, копний суд звернувся до присутніх на копі людей, щоб кожен, хто зазнав від підсудного шкоди, про неї заявив. Унаслідок цього звернення на підсудного були подані численні скарги, які стосувалися здебільшого крадіжок. Так, єврей Йось із Народич звинуватив підсудного в тому, що він украв у нього срібло та гроші [1, s. 185–187]. За результатом судового розгляду копний суд виносив рішення.
Для виконання вироку збиралась “завита копа”. Копний суд, розглянувши кримінальну справу, міг засудити винного до штрафу, відшкодування збитків, заподіяння тілесних покарань і навіть смертної кари, проте він досить часто практикував умовне засудження [7, с. 72].
Найсуттєвіша особливість копного судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої XVII–XVIII ст. порівняно з давнім громадським судочинством полягала у тому, що воно перебувало в значній залежності від пітримки з боку місцевої шляхти. У 1624 р. шляхтич Ярош Белський скликав жителів навколишніх сіл на засідання копного суду в с. Щитин Володимирського повіту. Копний суд розглядав справу про викрадення селян, які були підданими позивача. Відповідно до прийнятого цим органом рішення винним у злочині було визнано Пилипа Слюсара. Проте під час виконання рішення його феодал Адам Гдешинський відмовився видати копному суду свого підданого [3, с. 451–452]. Цей факт та інші подібні випадки спонукають до висновку, що навіть після виконання усіх необхідних процесуальних дій копне судочинство не завжди було дієвим, оскільки впливові феодали інколи перешкоджали у виконанні рішень копного суду.
Сфера діяльності копних судів на українських землях під владою Речі Посполитої поступово звужувалась. Коли в XVI – першій половині XVII ст. усі визнавали вироки копних судів, а громада навіть зверталася до державних органів за допомогою у виконанні копних декретів (рішень копного суду), то в другій половині XVII–у XVIIІ ст. шляхта, яка раніше була активним учасником копного суду, стала з ним безкомпромісно боротись, вважаючи копу нелегальною. Посадові особи державної влади, у тому числі старости, перестали визнавати копний суд громадським правовим інститутом, який базувався на українських правових звичаях, а відносились до нього як до свавілля та привласнення державних повноважень.
Наведену ситуацію можна пояснити тим, що особи, яких центральна влада Речі Посполитої призначала на посади старост та інших чиновників на українських землях в XVII–XVIIІ ст. , зазвичай, були поляками. Вони зовсім не знали і тим паче не розуміли українських правових звичаїв. Їх ставлення до копних судів і копного судочинства було ворожим [1, s. 188]. Так, у 1714 р. житомирський скарбник, намісник староства Василь Виговський звинуватив Олександра Ходаковського у “збиранні суду копного, правом забороненого” [1, s. 177]. Водночас документальні джерела XVIII ст. доводять, що копний суд у той час визнавався серед місцевого населення правовим інститутом актуальним і необхідним. Так, 29 січня 1707 р. шляхтич Ян Дзіковський скаржився у Пінський гродський суд на священика Геретея Шеметила, який привселюдно звинуватив його в крадіжці, не зібравши перед цим копи, яка би провела слідство та встановила істину в цій справі [2, с. 516–517].
Веледницький староста Ф. Потоцький проводив жорстку, довгу та абсолютно необґрунтовану з юридичного боку боротьбу з копними судами. У 1699 р. він позивався у королівський асесорський суд на українські шляхетські роди Мошковських, Болсуновських, Пашинських, Васьковських та Ущаповських, які, на його думку, вважали себе “вільними боярами”, були бунтівниками проти влади старости, ухилялись від проходження військової служби, а також організовували копні суди. Ф. Потоцький пред’явив їм ще багато звинувачень, серед яких було те, що вони свавільно людей смертю карають. Як доказ цього звинувачення він наводив той факт, що ці бояри повісили Матвія Кузьменка та Василя Артюховича. Насправді це були небезпечні та відомі на Поліссі злодії, яких справедливо засудив до страти копний суд.
Радикальний противник копних судів Ф. Потоцький, запекло протистоячи українській ходачковій шляхті, яка проживала на лісових островах Овруцького повіту, знехтував юридичною чинністю на той час Литовського статуту (тоді на Київщині діяв Другий Литовський статут 1566 р.), за яким викрадач бджіл, котрого засудив копний суд, повинен заплатити три рублі грошей, крім тих злодіїв, що “з лицем” спіймані, оскільки їх слід було повісити [1, s. 188–189].
В архівному акті, який опублікував польський науковець-археолог ХІХ ст. Є. Тишкевич, згадувалось про засідання копного суду, яке відбулося 24 січня 1773 р. Зміст цього документа дає підстави стверджувати, що копні суди навіть наприкінці XVIII ст. були досить актуальними для українського сільського населення. На засідання цього копного суду прибули копники з 13 сіл, що становили копний округ. Розгляд справи відбувався на традиційному коповищі. Копний суд засудив злодія, якого було спіймано на гарячому, до смертної кари та визначив час і місце виконання свого вироку [12, с. 68].
Отже, діяльність копних судів на українських землях під владою Речі Посполитої XVII–XVIIІ ст. була активною, ефективною та забезпечувала правопорядок у тогочасному суспільстві. Надалі велику роль у цьому процесі стало відігравати ставлення шляхти до копних судів, оскільки саме вона домінувала у суспільстві та державі Першої Речі Посполитої. Незважаючи на повне закріпачення українського селянства у XVII ст. , його громадські судові органи, а саме – копні суди, продовжували захищати права та інтереси селян і навіть наділяти їх певною судовою владою щодо своїх феодалів. Це було явищем феноменальним, але воно поступово занепадало, що видно з документальних джерел XVIIІ ст.
––––––––––––––––––––
Gawronski F. S?dy kupne vel kopne na Polesiu. – б. м. і р.
Акты издаваемые Виленскою археографическою комиссіею / Предсђдатель Ю.О. Крачковскій. – Томъ XVIII. Акты о копныхъ судахъ. – Вильна, 1891. – 577 с.
Архивь Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторђ. – Часть шестая. Акты объ экономическихъ и юридическихъ отношеніяхъ крестьянъ въ XVI – XVIII вђкђ (1498 – 1795). – Томъ 1. – Кіевъ, 1876. – 614 с.
Ефименко А. Я. Южная Русь. – Томь 1. – Санкт-Петербургь, 1905. – 439 с.
Иванишев Н. О древнихъ сельскихъ общинахъ в Юго-Западной Россіи. – Кіевь, 1863. – 72 с.
Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час) / За ред. Б. Й. Тищика. – Львів: Світ, 2006. – 696 с.
Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.: Атіка 2006. – 352 с.
Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 5 (Оссолінські колекції). – Опис 1. – Спр. № 4105.
Народичі: історична хроніка // www.narodichi.info
Спрогисъ И. Я. Народный судъ литвиновъ надъ колдунами (чародђями) 1615 года. – Витебскъ, 1896. – 18 с.
ЦДІА України у м. Львові. – Фонд 3 (Буський гродський суд). – опис 1. – спр. № 43.
Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI-XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. – Вип. 4, 5. – Київ, 1928. – 714 с.
Черкаський І. Поволання над трупом забитого // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. – Вип. 1. – Київ, 1925. – С. 90–107.
Щербицкій О. В. Суды вь бывшемь Великомь княжестве Литовскомь. – Вильна, 1912. – 79 с.
Яковлів А. Околиці (округи) копних судів XVI-XVIII в. в. на Україні // Життя і право. – 1929. – Ч. 1. – Львів, 1929. – С. 5–19.
Наступна >