166

---

ДЕРЖАВОТВОРЧА КОНЦЕПЦІЯ ВІДРОДЖЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОЛЬЩІ

С. Кондратюк

Висвітлено деякі правничі аспекти у плані формування державної концепції відродження і проголошення незалежної Польщі на початку XX ст. , відтворено історичні етапи цього процесу.

Ключові слова: Австро-Угорська монархія, Королівство Польське, автономія, Маніфест, Регентська Рада, провінція, сейм, намісництво, парламентська республіка.

Політико-правова історія України і Польщі має великий арсенал добросусідства і взаємопорозуміння, героїчних сторінок боротьби за суспільні ідеали, злетів і падінь в їхніх стосунках. Обидві держави тривалий час перебували під іноземною зверхністю двох великих імперій Російської і Австро-Угорської.

Сьогодні Україна, як і Польща, орієнтується на міжнародні стандарти. Здійснюючи історичний екскурс в минуле, автор намагається розкрити певні етапи, деякі особливості, методи і норми, які використовувалися Польщею на шляху до державної незалежності.

Метою і завданням цієї статті є поглиблений аналіз правового поля концепції відродження і проголошення незалежності Польської держави на початку XX ст.

Сучасні українські, російські, польські дослідники, історики, політологи і правознавці з різноманітних проблем відродження Польщі схиляються до думки, що головними подіями, пов’язаними з вирішенням польського питання, стали три поділи Польщі (1772, 1793, 1795) і наслідки Першої світової війни. До таких науковців належать: Т. Андрусяк, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, М. Крикун, В. Кульчицький, М. Кобилецький, В. Макарчук, О. Тимощук, М. Топорек, Т. Налєнч, І. Пайєвський, Л. Гросфельд та ін. Автор вважає, що сучасний стан розробки цієї теми як з боку окремих вітчизняних, так і з боку деяк

их зарубіжних дослідників дещо політично заангажований і зобов’язує науковців дотримуватися того права, що застосовувалося на момент здійснення тих чи інших міжнародно-правових aктів і угод.

Відродження, становлення i розбудова Польщi на початку ХХ ст. мало специфічний характер i вiдбувалося в умовах значного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. До краю виснажена i знекровлена ще yкpaїно-польською вiйною 1648–1654 рр. i втратою, передусiм, загарбаних у ХV i ХVI столiттях багатющих українських земель, вона в наступні понад сто років вже не змогла відродити як свою економічну могутність, так i здоровий державотворчий дух i вистояти в боротьбi за iснування на європейському континентi. Характерно, що цей перiод для колись процвітаючої, з розвинутою демократією країни, характеризується цiлою низкою іноземних загарбань, повстань, релiгiйними і соціальними трансформацiями, мiграцiєю населення тощо.

Пiсля трагiчних для Польщi трьох подiлiв (1772, 1793, 1795) вона остаточно втратила свою незалежнiсть, а її землi увiйшли до складу Австрії, Прусiї i Росії [3, с. 134–146]. Саме цi подiї перервали процес формування польської нації, а народ опинився у cтaні жорстокої політичної i економічної дискримінації, яка конкретно виражалась у репресіях проти поляків, в економічному, політичному і національному пригніченні, у витісненні польської мови з навчальних закладів різних ступенів та з адміністративних установ і судочинства.

Вiденський конгрес (1815) визначив i затвердив результати перемоги коалiцiї європейських держав над Наполеоном І та остаточно схвалив подiл Польщi мiж Росiєю, Прусiєю i Австрiєю. 3 метою забезпечення охорони нових територiальних надбань 26 вересня 1815 р. у Парижi перелічені держави уклали так званий Священний союз [4, с. 208].

Кiнцево територiя Польщi була поділена так: до Росії вiдiйшло Королiвство (Царство) Польське з 9,5 млн полякiв; до Прусiї Верхня Сiлезiя, Познаньщина, Помор’я, Мазури – 3,5 млн осiб; до Aвcтpiї українська Галичина (сучаснi Львiвська, Iвано-Франкiвська i Тернопільська області) й частина польських земель разом з Краковом – всього 4 млн польського населення.

Кожна із країн-колонізаторів прагнула підлаштувати анексовану територію під власні соціально-економічні стандарти і під власний спосіб та стиль суспільного буття. Зокрема, Росія здійснювала політику денаціоналізації й інтенсивної русифікації населення Королівства Польського й уніфікацію польських земель з матірним тілом Російської імперії, широко застосовуючи для цього репресивні форми і методи. У досягненні поставлених завдань імперські сили керувались відомим принципом “розділяй і володарюй”, широко застосовуючи підкуп, шантаж, нацьковування одних угруповань на інші в середовищі польської політичної еліти. Особлива увага приділялась формуванню корпусу колаборантів у польському суспільстві.

До початку XX ст. у підросійській Польщі були зліквідовані усі спеціальні установи та органи, що символізували автономію краю, скасовано інститут намісництва, впроваджена, на зразок російської, губернська і повітова структури адміністративного управління, значна частина відомств безпосередньо підпорядковувались центральній імперській владі. Для контролю за релігійним життям в Королівстві у Петербурзі була створена спеціальна Римо-католицька колегія. Разом з усуненням поляків з управлінського апарату, правоохоронних і судових органів все діловодство в урядових установах було переведено на російську мову. Поступово сам титулярій Королівство Польське був замінений суто російським канцелярським терміном Привіслянський край, що у 1888 р. був уведений до законодавчих актів. З особливою ретельністю і старанням царизм викорінював польський національний дух у царині науки і освіти. З 70-х років XIX ст. на російську мову викладання були переведені Варшавський університет, гімназії і школи різних рівнів [19, с. 186].

Незважаючи на видиму зовнішню тотальну русифікацію, в польському суспільстві, в усіх його соціальних верствах, жила пам’ять про славне історичне минуле Польщі, яка живила нездоланне прагнення поляків до відновлення власного державницького життя. Уповні воно виплеснулося на поверхню після лютневої 1917 року революції в Росії.

Схожою була ситуація і в піднімецькій Польщі. Як і в Росії, онімечення поляків тут здійснювалось так само масштабно і брутально. В Німеченні польських анклавів ефективно застосовувався економічний важіль. Це, зокрема, засвідчує закон від 26 квітня 1886 р. “Про внутрішню колонізацію польських провінцій Прусії”.Відповідно до цього закону для вирішення “польського питання” була створена спеціальна Колонізаційна комісія. Для скуповування польської землі і передачі її німецьким колоністам комісії було виділено 100 млн марок, як на ті часи величезна сума.

Отже, і російське, і німецьке панування мало на меті не лише знищення навіть самої пам’яті поляків про власну державність, а й взагалі польської національної ідентичності.

Під австрійською короною, як на етнічних польських землях, так і в Галичині, де домінувало корінне українське населення, ситуація для поляків була дещо ліпшою. Тут їм були забезпечені досить сприятливі умови для політичного, економічного і духовно-культурного розвитку.

Незважаючи на те, що зусилля російських, німецьких і значною мірою австрійських окупантів у кінцевому підсумку були спрямовані на знищення етнічної Польщі і в цьому досягнули поступу, інстинкт самозбереження не полишав поляків в усіх трьох сегментах їхнього політичного, економічного і духовно-культурного буття.

У Росії поштовхом до активізації громадсько-політичного життя поляків стали події російської революції 1905–1907 рр. і утворення в квітні 1906 р. першого загальноросійського парламенту – Державної думи. І хоч наступна постреволюційна реакція з її насиллям і терором пригальмувала суспільний розвиток, поляки зуміли використати революційну “відлигу” для відродження власних традицій, засвоєння нових суспільно-політичних ідей.

Галицька польська політична еліта орієнтувалась на Королівство Польське – основний материк “польщизни” зі столицею у Варшаві. Революційні події 1905– 1907 рр., активну участь в яких взяли підросійські поляки, відповідно вплинули на галицьких поляків, стимулюючи серед них рух за впровадження демократичної виборчої системи з чотирискладовим голосуванням – загальним, рівним, безпосереднім, таємним. Це влаштовувало й урядові кола Австро-Угорщини, які у виборчій реформі вбачали можливість зміцнення послабленої національним протистоянням імперії. Однак прийнятий новий виборчий закон через початок Першої світової війни ненабув чинності.

Патріотичні польські сили підросійської Польщі, зі свого боку, постійно тримали в полі зору підавстрійських поляків, розглядаючи терени їхнього розселення як запасну позицію, на яку можна було б перенести свою діяльність в разі загострення ситуації в Королівстві Польському. Сюди після 1907 р. перенесла центр діяльності ППС – Революційна Фракція (скорочено ППС - фракція) Ю.Пілсудського. У 1908 р. в Кракові був створений таємний Союз дієвої боротьби (Звйонзек Валькі Чинней – ЗВЧ) на чолі з Ю. Пілсудським, К. Соснковським, М. Кукєлем. Завданням ЗВЧ стала підготовка військових кадрів для майбутнього повстання з метою відродження незалежної польської держави у формі “Республіки Демократичної” [17, № 49, 173]. Під егідою ЗВЧ у 1910 р. виникли легальні парамілітарні організації – “Стшелєц” (“Стрілець”) у Кракові та Звйонзек Стшельцкі (Стрілецький союз) у Львові. На початок 1914 р. кількість членів стрілецьких формувань перевищувала 10 тис. Того ж року частина ендеків утворила власну таємну організацію Армія Польська (АП). У її статуті, автором якого був Г. Багінський, наголошувалось: “Нашою метою є здобуття незалежності” [17, № 51. 178]. Згодом АП легалізувала у підавстрійській Польщі свої Польські стрілецькі дружини. Напередодні Першої світової війни низка польських політичних партій мали власні таємні та легальні парамілітарні утворення.

В м. Закопане біля Кракова 25–26 серпня 1912 р. на з'їзді ірредентистів – представників незалежницьких організацій Галичини і Королівства Польського було утворено Польський Скарб Військовий (ПСВ) – військовий фонд, який виключно служив “меті збройних приготувань” [17, № 3, 187]. У Відні 10 листопада 1912 р. представники ППС – фракції, ППСД (Польська Партія Соціал-Демократична Галичини і Сілезії), ПСЛ (Польське Стронніцтво Людове-Польська народна партія), НЗР (Народови Звйонзек Роботнічи – Національний робітничий союз), НЗХ (Народови Звйонзек Хлопски – Національний селянський союз) та низка інших партій та груп утворили Тимчасову комісію конфедеративних незалежницьких партій (Комісію Тимчасову Сконфедерованих Стронніцтв Нєподлєглосцових – КТССН). Вона мала координувати діяльність партій та військових формувань, репрезентувати їх, а в разі початку війни – створити національний польський уряд [17, № 55, 189–190].

Перелічені ідеологічні, партійно-політичні, військово-технічні та інші заходи організаторів і натхненників визвольного польського руху були не чим іншим, як практичним втіленням у життя концепції відродження незалежної Польщі. Напередодні Першої світової війни незалежницькі організації, які прагнули відбудови польської державності у ході війни, налічували кілька десятків тисяч членів. Більшість таких організацій концентрувалась в Австро-Угорщині, головно в Галичині.

Попри волю і бажання самих поляків польські землі стали основним театром бойових дій Першої світової війни. Уряди Німеччини й Австро-Угорщини, розпочинаючи військові дії, тобто війну, у спільній відозві від 9 серпня 1914 р. запевняли, що їхні війська принесуть населенню Королівства Польського “свободу і незалежність” [6, с. 2]. Царська Росія, зі свого боку, відозвою до поляків за підписом великого князя Миколи Миколайовича від 14 серпня 1914 р. закликала їх бити ворога в ім’я об’єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром Романових і надання Польщі “свободи у своїй вірі, самоврядуванні та мові” [17, № 7, 224].

Поляки, яких близько трьох млн. воювало в арміях ворогуючих держав, упродовж війни зазнали величезних втрат: на різних фронтах їх загинуло майже 450 тис понад 1 млн було поранено. Значними були і матеріальні втрати: їх 7 загальний розмір польська делегація на Паризькій мирній конференції в 1919 р. визначила в сумі 73 млрд золотих франків. Особливо постраждало народне господарство Королівства Польського і Галичини. На цих теренах було знищено більше половини мостів, дві третини вокзалів, спалено 1,9 млн будівель [2, с. 435].

Незважаючи на ускладнення, попри тяжкі втрати, війна пробудила поляків і об’єднала їх довкола ідеї відродження втраченої державності і стала висхідною точкою для здійснення цього грандіозного завдання. Воно вирішувалося за трьома головними напрямами: політичним, військовим і суспільним [16, с. 14].

Аналіз ситуації засвідчує, що в силу належності історичних польських територій трьох різних держав, було кілька шляхів і способів відродження державності: проросійський, австро-німецький, ліворадикальний (або революційний).

Проросійського варіанту притримувалися ті політики, котрі після 1905 р. балотувалися в російську Державну думу, стали її депутатами і намагалися, за змогою, впливати на політику Росії. Знаковою фігурою тут був лідер Національно-демократичної партії (ендеків) Роман Дмовський. Разом з З. Вєльопольським вони очолили орієнтований на Антанту і співпрацю з Росією Польський національний комітет (Комітет Народови Польські – КНП), утворений в листопаді 1914 р. у Варшаві [17, № 81, 235–237]. Вважаючи, що розвиненішому у культурному відношенні польському народу російська асиміляція не загрожує, націонал-демократи закликали поляків довірити свою долю Росії. Вони сподівалися, що у випадку перемоги Антанти Росія приєднає до себе всі польські землі й надасть їм автономію, на базі якої можна буде відродити незалежну польську державу. Ендеки навіть пропонували створити 200–300-тисячне військо, яке виступило б на боці Росії. Однак усі ці ініціативи у вищих урядових колах Росії підтримки не отримали. Не підтримали їх і Англія з Францією, які вважали польське питання внутрішньою справою Росії.

Хоча частина галицьких ендеків (опонентів Р. Дмовського) ще напередодні війни з метою зміцнення зв’язків з іншими партіями зініціювала створення у Львові орієнтованого на Австро-Угорщину Центрального національного комітету (Центральни Комітет Народови – ЦКН) і навіть намагалися на базі спортивного товариства “Сокіл” творити власні збройні загони, розвитку ця справа не набула. Галицькі політики були переважно австрофілами, а депутати Польського кола в австрійському рейхсраті ще у 1912 р. офіційно відмежувалися від будь-яких збройних формувань [17, № 70, 222].

Реальність була такою, що більшість польських галицьких партій розраховувала на те, що перемога у війні Центральних держав сприятиме якщо не здобуттю незалежності Польщі, то перетворенню монархії Габсбургів на триєдину державу, де Галичина та приєднане Королівство Польське отримають статус, аналогічний до угорського.

Прихильники австро-німецької орієнтації в Галичині 16 серпня 1914 р. створили у Кракові Головний національний комітет (Начальни Комітет Народови – НКН), до якого увійшли консерватори, демократи, “п’ястівці” та ін. Комітет об’єднав Центральний національний комітет і Комісію конфедеративних незалежницьких партій, а також ті угрупування, які не належали до жодного з цих об'єднань, і отже, опановував функції вищого керівництва у ділянках військової, скарбничої, політичної організації польських збройних сил (польських легіонів) [17, № 73, 226]. Провідну роль тут відігравали пілсудчики.

Поряд з проросійською і австро-німецькою у тодішньому польському суспільстві існувала ще й третя, революційна, орієнтація. Лівий сегмент польського суспільно-політичного руху дотримувався того погляду, що незалежна Польща може постати лише внаслідок перемоги революцій в країнах-анексантах. Проте ліва орієнтація не мала широкої підтримки в польському середовищі. Ментальності поляків більше імпонувала чітко окреслена національно-патріотична програма Юзефа Пілсудського, яка в їхніх очах, підносила роль і значення поляка на європейському континенті.

Відродження незалежної польської держави на початку XX ст. відбувалося поетапно – таких етапів виділяють сім [16, с. 14]. Перший етап розпочався з вибухом світової війни і тривав близько року. Провідну роль на цьому часовому відтинку відіграли політичні сили, що гуртувалися довкола Ю. Пілсудського і сповідували його програму відродження польської державності, що ґрунтувалась на силових методах. Однак здійснене 6 серпня 1914 р. вторгнення з території Австро-Угорщини легіонів Ю. Пілсудського в Королівство Польське підтримки польського населення не отримало. Більшість підросійських поляків сприйняли цю мілітарну акцію як німецьку провокацію.

Незважаючи на провал першої бойової акції, Ю. Пілсудський не відмовився від силового методу, шукаючи водночас підтримки у німців. За активної участі ППС-фракції він створив у Варшаві нелегальну структуру – Польську організацію військову (ПОВ). Начальником штабу цієї організації став здібний військовик полковник Е. Ридз-Смігли. З жовтня 1914 р. ПОВ налагодила зв’язки з німецьким командуванням і зобов'язалась виконувати його специфічні доручення: здійснювати диверсії та вести розвідку в тилу російської армії. Водночас, вона мала створити таку військово-політичну структуру, яка б у найближчому майбутньому мала б перебрати державну владу, що означало “здобуття незалежної Польщі шляхом збройної боротьби” [17, № 83, 238].

У воєнно-політичній ситуації, після перших місяців війни Росія і собі прагнула використати польський фактор на свою користь: на зламі 1914–1915 рр. вона створила із польських добровольців так званий Пулавський легіон. Згодом його реорганізували у Польську стрілецьку бригаду, а в 1917 р. – в окрему дивізію у складі російської армії.

Аналіз свідчить, що всі три держави, до складу яких входили польські землі, на початковому етапі польських змагань за відродження національної державності, не допускали навіть думки про позитивне вирішення на користь поляків цієї геополітичної проблеми. Поляки цікавили їх передусім як додатковий людський ресурс для власних армій, а їхні території лише як одне з джерел матеріально-технічного забезпечення цих армій. Проте в цих непростих обставинах саме польські легіони здобули перший безцінний досвід боротьби за відродження Польської держави, стали ефективною практичною школою підготовки кадрів майбутнього Війська Польського.

Другий етап боротьби поляків за відродження власної державності бере початок від літнього 1915 р. наступу Центральних держав, унаслідок чого російські війська залишили і Львів, і Королівство Польське. Пересвідчившись в ході цієї кампанії у слабкості Росії і Австрії, більшість польської політичної еліти почала переорієнтовуватись на сильну Німеччину. 18 грудня 1915 р. ППС-фракція, ПСЛ “Визволене” зініціювали створення Центрального Національного Комітету (ЦКН) як політичного репрезентанта незалежницьких партій та організацій Королівства Польського [17, № 98, 261–262]. ЦКН запропонував програму створення Королівства Польського під протекторатом Німеччини, без Галичини і Познаньщини, але з приєднанням Віленщини і частини Правобережної України. Однак Австро-Угорщина і Німеччина, які сподівались на укладення сепаратного миру з Росією, не квапились іти назустріч польським ініціативам.

Натомість 5 листопада 1916 р. ними був виданий Маніфест, яким проголошувалось на землях, “вирваних із-під російського панування”, утворення “самостійної держави зі спадкоємною монархією і конституційним ладом” [7, с. 7]. Йшлося про створення нібито незалежної союзної квазідержави з власною армією до 1 млн солдат, яку можна було б використати проти Росії.

Прийняття Маніфесту вважають початком третього етапу боротьби поляків за власну державність. Хоча цей акт не передбачав ні кордонів, ні часу і способу утворення представницьких і виконавчих органів нової державної формації і, відповідно, не мав належної юридичної сили, негайно було оголошено вербування в Польські збройні сили, які, нібито тимчасово, приєднувалися до німецької армії [8, с. 8].

І сам акт від 5 листопада 1916 р., і подальші “державотворчі” заходи Берліна і Відня більшість поляків сприйняла холодно. Гостро виступив проти них і Ю. Пілсудський. Тому у кероване німцями і австрійцями польське військо записалося заледве 30 тис. добровольців [4, с. 179].

Не визнала акта й спроб Центральних держав створити “польську державну владу”, повністю підлеглу німецькому і австрійському генерал-губернаторам, жодна інша країна. Щодо Росії, то її уряд 15 листопада 1916 р. виступив з протестом, оголосивши маніфест від 5 листопада недійсним [17, № 126, 311–312].

Цар Микола II 25 грудня проголосив, що однією з основних цілей Петербурга у війні є “відбудова вільної Польщі з трьох її до цього часу розділених частин” [17, № 130, 316–317], звичайно ж, під егідою Росії.

Позицію Росії підтримали Франція і Англія, вони також визнали претензії Росії на Галичину, що було зафіксовано 14 лютого 1917 р. в таємній російсько-французькій угоді.

Четвертий етап відродження польської державності розпочинається після лютневої революції 1917 р. в Росії, коли у деяких документах Петроградської ради і Тимчасового уряду почали звучати заяви про право поляків на державну незалежність. Зокрема, 27 березня 1917 р. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів прийняла відозву до польського народу, в якій наголошувалось, що “Польща має право бути цілком незалежною в державно-міжнародному відношенні” і висловлювалось сподівання на встановлення у незалежній Польщі “демократично-республіканського ладу” [17, № 143, 3321].

У квітні 1917 р. на боці Антанти у війну вступили США. Ще у січні 1917 р. президент США В. Вільсон висловився за відродження “об'єднаної, незалежної і автономної Польщі” [17, № 137, 325]. Як бачимо, позиція Вудро Вільсона збігалася з позицією росіян. У ситуації, що склалася до літа 1917 р., орієнтація поляків на Берлін і Відень втратила будь-який сенс. Не дивно, що Ю. Пілсудський вийшов із пронімецької Тимчасової ради. Після того, як 2 червня 1917 р. він разом з частиною легіонерів відмовився скласти присягу на вірність союзним німецькій і австро-угорській арміям, 22 липня був заарештований і ув’язнений у фортецю Маґдебург, легіонери ж були інтерновані.

Ця поразка не змусила Німеччину і Австро-Угорщину відмовитися від своїх намірів і планів. У вересні 1917 р. Центральні держави висловили згоду на створення “польської державної влади” [17, № 163, 353–354]., яка, за їхнім задумом, мала складатися з двох гілок – з Регентської ради і Державної ради як законодавчого органу. Регентами стали А. Каковський, З. Любомирський, Ю. Островський, першим головою створеного 21 листопада 1917 р. залежного від німецько-австрійського командування уряду було призначено Я. Кухожевського. Щоправда, його повноваження поширювалися лише на освіту і судочинство.

Певним позитивом слід вважати те, що, незважаючи на обмеженість дій, новим органам державної влади вдалося започаткувати формування засад польської адміністрації.

Такий хід подій змусив польські патріотичні сили активізувати свою діяльність у Росії і в Європі. Напередодні прийняття декретів німецьким і австро-угорським імператорами про “створення державної влади майбутнього польського королівства” польські консервативні політичні організації у Москві створили Польську раду міжпартійного об’єднання. З її ініціативи 15 серпня 1917 р. Р. Дмовський, Е. Пільц та ін. створили в Лозанні (Швейцарія) Польський національний комітет (Комітет Народови Польські – КНП) як неофіційне представництво польських інтересів на Заході, речник у таборі Антанти [12, с. 12]. Одним з основних завдань Комітету було “узгодження зусиль польських організацій у Польщі, Росії, Америці з метою спільних дій для перемоги союзників і досягнення у такий спосіб об’єднання і незалежності Польщі” [17, № 161, 348].

П’ятий етап у просуванні польської справи бере початок від жовтневого (більшовицького) 1917р. перевороту в Росії. Вихід Росії зі складу Антанти посилив позицію Центральних держав, у томі числі і в “польському питанні”. Це, зокрема, продемонстрували мирові переговори у Брест-Литовську.

Німеччина, зокрема, трималася тих переконань, що майбутнє польських, литовських земель і Курляндії має бути визначене у ході переговорів представників цих народів із державами, які окуповували їхні території, і що в переговорах повинна взяти участь делегація молодої Української Народної Республіки (УНР). Тому-то 9 лютого 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина підписали договір тільки з УНР [17, № 187, 394–395].

З березня 1918 р. Радянська Росія прийняла продиктовані Німеччиною і Австрією умови мирного договору, за яким вона визнавала окупацію Центральними державами Королівства Польського, що відповідало німецькій концепції створення в Центральній і Східній Європі держав, економічно й політично залежних від Німеччини. Рада Народних Комісарів більшовицької Росії 29 серпня 1918 р. видала Декрет про скасування попередніх договорів про розподіл Польщі, які російський царат укладав з Пруською і Австрійською монархіями, і визнала за польським народом невід’ємне право на самостійність та незалежність [17, № 202, 413–414]. Це була знакова подія в житті польського суспільства.

Ще однією не менш важливою для поляків подією, з якої можна розпочати відлік шостого етапу, було проголошення 8 січня 1918 р. американським президентом Вудро Вільсоном його знаменитих 14 пунктів про право націй на самовизначення. Зокрема пункт тринадцятий визначав характер державного ладу і оптимальні кордони майбутньої Польської держави. Звучав цей пункт так: “Повинна бути створена незалежна Польська держава з включенням до неї територій, населених безумовно польським населенням, причому їй необхідно забезпечити вільний і надійний доступ до моря, та її політична й економічна незалежність і територіальна недоторканість мають бути гарантовані міжнародною угодою” [1, c. 233]. Отже, 13-й пункт цієї геополітичної програми після визнання її Німеччиною і Австро-Угорщиною став тим міжнародно-правовим документом, на основі якого світове співтовариство погодилося виправити несправедливість, допущену щодо поляків і Польщі при поділі Речі Посполитої.

У спільній декларації від 3 червня 1918 р. прем’єр-міністри Франції, Англії та Італії підтримали позицію В. Вільсона у “польському питанні” [17, № 199, 410]. Все це стимулювало боротьбу поляків за відродження власної національної держави.

Останній, сьомий етап відбудови Польської держави, очевидно, розпочався перед самою поразкою країн Четвірного союзу в Першій світовій війні. Восени 1918 р. різні польські політичні сили розпочали формування незалежних державницьких структур. Окрім створеної окупаційними властями Регентської ради, й Польського національного комітету, місце перебування якого було у Парижі, на політичну владу претендували угруповання різних орієнтацій щодо бачення відродженої Польської держави в європейському контексті. В усій тій непростій, заплутаній політичній ситуації більшість польської суспільності підтримувала рішучу, оперту на мілітарну силу державницьку політику Ю. Пілсудського і його однодумців і соратників.

На початку жовтня 1918 р. Регентська рада оголосила про підготовку до виборів у сейм і вимагала створення суверенної держави, яка б включала в себе всі польські землі, і обов’язково – з виходом до моря. Маніфестом від 7 жовтня 1918 р. вона солідаризувалась з пропозиціями США про створення Польської держави і брала на себе зобов’язання розширити уряд представниками різних політичних сил та скликати демократичний сейм [17, № 204, 415–416].

Перший, попередньо не погоджений із окупаційними властями, уряд, що очолював Ю. Свєжинський постав 23 жовтня 1918р. .

Водночас Австро-Угорщина звернулася до країн Антанти з пропозицією про призупинення військових дій та початок переговорів про перемир’я і мир. Це додало снаги і рішучості національно-патріотичним силам на етнічних польських землях. Поляки почали стихійно усувати німецьких і австрійських окупантів, створювати нові центри влади. Так, 28 жовтня 1918 р. з депутатів віденського рейхсрату від Галичини у Кракові був створений тимчасовий орган обласної влади – Польська ліквідаційна комісія (ПКЛ) із законодавчими та виконавчими повноваженнями [14, № 95–97], яку очолив лідер партії ПСЛ “Пяст” В. Вітос. За підтримки населення ПКЛ прийняла від окупаційних органів влади всі повноваження щодо території на захід від річки Сян.

На території піднімецької Польщі події розвивались так. У Цєшинській Сілезії розпочала роботу Національна рада Цєшинського князівства на чолі з Ю. Льондзіним, оголосивши про приєднання цієї частини Сілезії до Польщі. Водночас в Познані окупаційні органи влади змінила Польська народна рада.

Щодо підросійської польської території, то на теренах Королівства (Царства) Польського поряд із окупаційними органами влади діяли структури, створені Регентською радою, яка поширювала свій вплив і на цю територію. Однак, коли дійшло до рішучих конструктивних дій, ці структури, що за основними організаційними парламентами залишались у підпорядкуванні окупантів, виявилися неспроможними зреалізувати національні державотворчі заходи. Саме цим, на наш погляд, можна пояснити звернення уряду Ю. Свєжинського від 3 листопада 1918 р., що заради побудови об’єднаної, вільної, демократичної Польщі він готовий поступитися владою національному урядові, в якому будуть представлені всі політичні сили [15, с. 427–428].

Налякана Регентська рада наступного дня відправила уряд Ю. Свєжинського у відставку. Однак, як і раніше, загальнопольського уряду створено не було. Щоправда, сформувати такий уряд спробували ліві сили. У Любліні, на противагу Регентській раді й Раді робітничих депутатів (виникла під впливом російської революції), у ніч на 7 листопада 1918 р. був створений Тимчасовий народний уряд Польської Республіки [18, с. 23]. Його очолив член Краківської ліквідаційної комісії, лідер галицьких соціал-демократів І. Дашинський. До цього уряду увійшли представники ППС-фракції, ППСД і людовці. Характерно, що майже всі його члени були тісно пов'язані з Ю. Пілсудським.

Уряд І. Дашинського у Маніфесті “До польського народу” проголосив припинення повноважень Регентської ради і декларував утворення Польської Народної Республіки, встановлення в країні парламентського ладу й винесення на розгляд майбутнього Законодавчого сейму низки актуальних соціальних питань [15, с. 130–132].

Щодо зовнішньополітичного курсу продекларованої Польської Народної Республіки, то тут передбачалось відновлення Великого Князівства Литовського – колишньої частини Речі Посполитої, мирне розв’язання суперечливих питань співжиття поляків з українцями Західної і Наддніпрянської України, створення союзу, який би охоплював також чехів і словаків. Вочевидь, що через утопічність багатьох його заходів у соціальній сфері і, особливо, у зовнішній політиці, а також через відсутність належної підтримки з боку поважних політичних сил, Люблінський уряд проіснував недовго.

Прагнучи не допустити подальшого розвитку революції в країні, члени Регентської ради звернулися з листом до канцлера Німеччини М. Баденського з проханням повернути до активної політичної діяльності Ю. Пілсудського, небезпідставно вважаючи, що на той час тільки він був здатний контролювати процес. Німці погодилися на таку пропозицію. З “магдебурзьким в’язнем” зустрівся офіційний німецький представник граф Г. Кесслер. У ході цих перемовин Ю. Пілсудський запевнив німецьку сторону, що майбутня незалежна Польська держава не домагатиметься повернення земель, які відійшли до Прусії, внаслідок відомих поділів Польщі. Ю. Пілсудський і Г. Кесслер домовилися, що “подібно до того, як у минулому російська небезпека пов'язувала польські та німецькі інтереси, так і тепер їх повинен об’єднати спільний ворог – російський більшовизм” [II, с. 27].

Найбільше боячись можливої передачі влади проантантівському Польському національному комітету в Парижі, німці прискорювали події: 6 листопада 1918 р. Г. Кесслер доправив Ю. Пілсудського і К. Соснковського до Берліна. Після дводенних таємних переговорів із вищими чинами кайзерівської адміністрації всі троє 10 листопада спеціальним потягом прибули до Варшави. Наступного дня прем’єр-міністр Люблінського уряду І. Дашинський і командир ПОВ (Польської організації військової) Е. Ридз-Смігли були підпорядковані Ю. Пілсудському. 11 листопада 1918 р. Регентська рада передала йому всю цивільну і військову владу, як акцентувалось, з “метою збереження порядку в країні” [9, роz. 38], а сама незабаром самоліквідувалася [9, роz. 37].

Отже, відродження незалежної Польської держави відбувалося в контексті демократично-революційного руху і піднесення національно-державницьких настроїв у всій Європі. Це робило неможливим впровадження в країні монархічного режиму. Польська держава постала як парламентарна республіка.

Відновлення 11 листопада 1918 р. незалежної Польщі, проголошення її республікою було логічним завершенням тривалої національно-визвольної боротьби поляків за створення власної держави. При оперті на національні традиції та власний досвід державотворення, який був неоднозначним, а часами досить суперечливим, поляки, тим не менше, поступально рухалися у потрібному напрямі, створюючи водночас необхідні умови для зародження і ефективної діяльності різноманітних політичних партій, громадських товариств та організацій, які стали важливим чинником в побудові молодої Польської держави та її законодавчої діяльності.

––––––––––––––––––––

Архив полковника Хауза. Подготовлен к печати профессором истории Иэйлского университета Чарлзом Сеймуром. – Т.Ш. Перевод с английского В.В.Прокунина. – Москва : Государственное социально–зкономическое издательство, 1939. - 320 с.

Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с.

Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права. – Львів: вид- во “Світ”, 1996. – 296 с.

Советский знциклопедический словарь. – Москва: “Советская знциклопедия”, 1984. – 1600 с.

Archiwum Akt Nowych (AAN), Tymczasowa Rada Stanu. Wyci?g z protoko?u dwudziestego piezwszego posiedzenia Tymczasowej Rady Stanu z dn. 2 lipca 1917 r. – sygn. 5. – S.179.

Archiwum C?уwne Akt Dawnych (AGAD), Cesarsko-Niemieckie Genera? Gubernatorstwo w Warszawie. Odezwa do Polakуw. 314, sygn. 15, s. 2.

AG AD, Cesazsko-Niemieckie Genera? Gubernatorstwo w Warszawie. Do mieszka?cуw Warszawskiego Generalnego Gubernatorstwa, 314, sygn. 15/7.

AG AD, Cesarsko-Niemieckie Genera? Gubernatorstwo w Warszawie. Do ludno?ci Generalnych Gubernatorstw Warszawskiego i Lubelskiego. 314, sygn. 15/8.

Rada Regencyjna do Narodu Polskiego // Dz. Pr. RP, 1918, nr. 17, poz. 38.

Do Naczelnego Dowуdcy Wojsk Polskich Jуzefa Pilsudskiego // Dz. Pr. RP, 1918, nr. 17, poz. 39.

Garlicki A. Jуzef Pilsudski. 1867-1935. 3 wyd. - Warszawa, 1990. - 317 s.

Krasuski J. Tragiczna niepodleg?osc. Polityka zagraniczna Polski w latach 1919 - 1945. -Pozna?: Wydawnictwo Pozna?skie, 2000. - 348 s.

Kumaniecki K.Odbudowa pa?stwowo?ci polskiej. Najwazniejsze dokumenty 1912-1924. -Warszawa, 1924. - S.427–428.

Lasocki Z. Wspomnienia szefa administracji Polskiej Komisji Likwidacyjnej i Komisji Rza.dz?cej. - Krakуw, 1931. - S.95-97.

Kumaniecki K.Odbudowa pa?stwowo?ci polskiej. Najwazniejsze dokumenty 1912-1924. -Warszawa, 1924. - S.427–428.

Pajewski J. Budowa Dzugiej Rzeczypospolitej 1918-1926. Krakуw: Nak?adem Polskiej Akademii Umiej?tnosci, 1995. - 268 s.

Powstanie II Rzczypospolitej. Wybуr dokumentуw 1866-1925 / Pod redakcja H.Janowskiej i T.J?druszczaka. - Warszawa: Ludowa Spуldrielnia Wydawnicza, 1984. - S.173.

Thugutt S.Rza.d ludowy w Lublinie. - Warszawa, 1928. - S. 23.

Toporek M. Historia Polski. - Krakуw: Korona, 1999. - 368 s.

 

 

< Попередня   Наступна >