209

---

ДО ПИТАННЯ ПРО ФОРМУВАННЯ АВСТРІЙСЬКИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ОРГАНІВ У ГАЛИЧИНІ В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIII СТ.

А. Закевський

У статті розкрито соціально-політичні і правові передумови формування австрійських поліцейських органів у Галичині в останній чверті XVIIІ ст. Значна увага приділена характеристиці австрійських нормативно-правових актів, які регламентували функціонування галицьких поліцейських органів (1772–1918 рр.).

Ключові слова: поліцейські органи, австрійська жандармерія, австрійська монархія.

В умовах реформування всіх сторін суспільного життя, що сьогодні відбувається в Україні, виникає необхідність вивчення і узагальнення вітчизняного історичного правового досвіду. Постає питання про глибше дослідження державно-правових інститутів як регуляторів суспільних відносин.

Значний інтерес у цьому процесі відводиться вивченню історії правоохоронних органів, на які покладалися найважливіші функції – забезпечення правопорядку в суспільстві, охороні прав людини, тощо.

Серед історико-правових проблем з історії правоохоронних органів на території України можна виділити період, коли Галичина перебувала у складі Австрії, а відтак Австро-Угорщини (1772–1918 рр).

Важливим етапом у процесі організації та діяльності австрійських поліцейських органів на західноукраїнських землях було юридичне оформлення міжнародних прав Австрії на територіальні володіння, що були придбані унаслідок Першого поділу Польщі. Першим заходом на шляху успадкування нових земельних володінь стало підписання австрійською імператрицею Марією-Терезією і Йосипом ІІ 8 лютого 1772 р. міжнародного Акта про участь Австрійської імперії у поділі Польщі [14, s. 126– 127]. Уже на початку липня того ж року у невеличкому львівському при

міському селі Скнилівок зі сторони вул. Городоцької зупинився та був розквартирований невеликий авангардний австрійський гарнізонний корпус, який фактично очікував часу звільнення міста від російських окупаційних військ, котрі у Львові перебували з 1764 р. [16, s. 9–10].

В той час у місті панувало безладдя, грабежі, мародерство, пожежі, спричинені поспішним відступом російських військових. Порівняно легкими “трофеями” представників нової влади ставали невеликі повітові містечка та сільські населені пункти Галичини, які російські військові частини що відступили, залишали напризволяще.

Уже 5 серпня 1772 р. Австрійська монархія офіційно отримала міжнародний мандат на володіння землями Галичини та частини Волині. Це дало вагомі підстави вводити на західноукраїнських землях нові державні інститути, встановлювати нову владу, забезпечувати правоохоронну державну діяльність відповідних інституцій. Як найбільший адміністративний центр краю місто Львів отримало особливе місце у планах австрійського військового командування. Зауважимо, що австрійській армії імператриця Марія-Терезія надала винятково важливу роль у справі утвердження державної влади на нових теренах. Придбані на підставі міжнародного патенту, галицько-волинські землі нові господарі краю найменували назвою Галіція та Володимирія (Лодомерія) [17, s. 118–127].

Незабаром, 19 вересня 1772 р., у Галичину прибув основний військовий контингент держави – армія австрійського генерала Андреаса Гадіка, котрий від імператриці отримав надзвичайно широкі повноваження у справах утвердження та захисту влади австрійської корони. У Галичині за наказом Гадіка було введено тимчасовий військовий стан, військово-польові суди та проведено низку військово адміністративних заходів, що сприяли утвердженню та розвитку австрійської державності в краї [16, s. 10].

Генеральний штаб австрійських збройних сил було розквартировано у Львові. Варто зазначити, що після захоплення міста австрійське верховне військове головнокомандування оселилося (до 1839 р.) в одній з найкращих будівель тогочасного Львова – у триповерховому будинку Яна Прешеля. Колишня власність Прешелів була обнесена високою мурованою кам’яною стіною, що також включала так званий Альвертівський двір (на даний час цього будинку та двору не існує. Він знаходився поблизу будівлі “Гранд-готелю”, що на теперішньому проспекті Свободи на місці сучасного будинку №15 – автор. –З. А..) [2, c. 10].

На перших порах австрійські військові нищили не лише колишню державну російську та польську символіку, але й родинні герби галицьких магнатів, цехові хоругви та знаки, місцеву релігійну атрибутику, історичні пам’ятки краю тощо. І в той час на стінах львівської міської ратуші у пишному святковому обрамленні було вивішано маніфест австрійської імператриці Марії-Терезії. В імператорському документі йшлося про “законний” перехід Галичини, Буковини та частини Волині під державну владу Австрії. Поряд із маніфестом було поміщено імператорський наказ про призначення першим повноважним військовим комісаром та губернатором краю графа Йогана – Антона Пергена [16, s. 10].

Інавгурація нового губернатора з великими урочистостями відбулася у Львові 4 жовтня 1772 р. Окремі повітові делегації прибули на інавгурацію у супроводі австрійських військових. Однак львівський староста Ян Кіцький та підкоморій Зельонка від церемонії ухилилися [3, c. 9], що може бути свідченням неадекватного ставлення колишньої влади та місцевого галицького населення до австрійських органів влади у Галичині.

Перший цісарський намісник Галичини – губернатор граф Й.-А. Перген від австрійського імператора отримав широкі повноваження, які були необхідні передусім, для утвердження австрійської державності на окупованих землях. Уже з перших днів австрійської окупації краю службові повноваження Пергена охоплювали майже всі види військово-адміністративного, суспільно-політичного, економічного, культурно-освітнього, релігійного життя населення, а також судового, фінансового та інші повноваження, і особливо питання щодо формування правоохоронних органів на галицьких землях та організаціх їхньої діяльності.

Для успішної реалізації планів губернаторові Пергену за наказом імператриці Марії-Терезії були підпорядковані усі прибулі на західноукраїнські землі австрійські військові контингенти, що складалися з сухопутних піших і кінних підрозділів, а також артилерії.

Уже в перший рік утвердження Австрії у Галичині було оголошено про набір місцевого чоловічого населення до війська. Як свідчать архівні матеріали, у державній військово-оборонній системі Австрії у Галичині було сформовано окремий мобілізаційний округ. Щорічно з галицьких земель для поповнення армії необхідно було постачати відповідну кількість бранців. За нашими підрахунками набір до війська у “мирні” роки коливався в межах 7–10 % від загальної кількості мешканців того чи іншого населеного пункту. Загальна тотальна мобілізація оголошувалася лише в часи ведення австрійськими військами бойових дій, наприклад, Наполеонівських воєн, у яких Австрія брала активну участь.

В часи утвердження Австрійської державності військова служба для рекрутів Австрії була довічною. Служба офіцерського складу погоджувалася за контрактом. Здебільшого військову службу галичани проходили далеко від рідного краю. Лише у 1802 р. наказом імператора Франца І було визначено відповідні терміни тривалості служби: у піхоті – 10 років, кінноті – 12 років, артилерії – 14 років. У 1848 р. в Австрії було введено єдиний термін тривалості військової служби для усіх родів військ, що становив 8 років [10, c. 36].

На початку останньої чверті XVIII ст. у багатьох європейських державах простежується панування абсолютизму. Не була винятком і тогочасна Австрія. Зауважимо, що у той час в умовах володіння необмеженою владою та надзвичайними повноваженнями австрійський цісар у державі вважався єдиним джерелом влади та права [16, s. 5–7]. Він одноособово для виконання у нижчі керівні інстанції держави видавав та скеровував найвищі державні закони, постанови, рескрипти, патенти, мандати, едикти, резолюції тощо.

Свої функції австрійський цісар здебільшого виконував за допомогою Придворної канцелярії, яка знаходилася у столиці держави – місті Відні, хоча фактично Придворна канцелярія була дорадчим органом при дворі правителя. А щодо абсолютизму як панівної форми правління, то слід підкреслити, що в суспільно-політичному плані австрійський абсолютизм зберігав характерні ознаки станової державної організації [5, c. 18], що мало вагомий вплив на різні сторони тогочасного життя населення.

Варто зазначити, що ще до інкорпорації галицько-волинських земель до складу Австрійської монархії імператриця Марія-Терезія провела низку важливих державних реформ, які розпочала з реформи державного управління. У плані нашого дослідження важливо підкреслити, що у 1742 р. за вказівкою Марії-Терезії було проведено структуроване реформування Придворної канцелярії, котрій тоді підпорядковувалися збройні сили держави. Військо вважалося основним силовим відомством держави. Тому зі сторони імператора проблемі функціонування армії надавали особливого значення, відводили особливе місце та роль, бо поліцейських структур не існувало, а їхнє творення відбувалося ще у зародковому процесі.

Після захоплення Австрією земель Галичини, Буковини та Волині нова влада виключно спиралася на найвище силове військове відомство – Генеральний штаб округу, котрий контролював суспільну ситуацію та за потреби скеровував діяльність військових підрозділів. Фактично в основу діяльності армійських мілітаризованих відомств була покладена практична реалізація цісарських планів, указів та постанов. Саме завдяки військовим частинам на захоплених праукраїнських землях за вказівкою австрійського цісаря було введено та реалізовано військовий стан [5, c. 22].

Починаючи уже із другої половини вересня 1772 р. для затримання противників нової влади австрійські військові періодично організовували рейди територіями населених пунктів Галичини. Часто військові патрулі шляхом побиття розганяли юрби місцевих жителів, а підозрілих в антидержавній діяльності осіб – арештовували.

Для утримання арештантів у повітах та повітових містечках почали залучати пристосовані приміщення конфіскованих будівель. У Львові було використано тюремні приміщення міської ратуші з яких за розпорядженням командувача збройних сил краю, а згодом нового галицько-волинського губернатора (з 1774 р.) Андреаса Гадіка було звільнено усіх осіб, раніше, ув’язнених російською владою [11, спр.137, арк. 46–79].

За відомостями сучасного львівського дослідника Бориса Мельника лише у приміщеннях міської ратуші на той час знаходилося аж п’ять тюрем. Зокрема, у ратушній вежі було дві тюрми, які ще в часи попереднього польського панування у краї отримали назви “Над скарбницею” та “За гратою”. Під вежею, у підвальних приміщеннях, знаходилося ще три тюремні заклади: “Доротка”, “Під ангелом” і “Татарня” [7, c. 55]. В часи польської влади назва кожної тюрми відповідала ступеню провини та покарання арештанта. А в австрійську добу це символічне значення було втрачено.

За нашими підрахунками, що було зроблено на основі виявлених архівних матеріалів у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові, уже на кінець 1779 р. в місті та у недалеких навколишніх приміських селах, котрі згодом увійшли до складу міської території, налічувалося аж 14 тюрем. Окремі з них, як наприклад, тюрма “Бригідки”, котру було створено у конфіскованому австрійськими військовими монастирі святої Бригіди, вміщували досить велику кількість тюремних камер для арештантів та ув’язнених [12, s. 23– 24].

За матеріалами звіту губернатора А.Гадіка Придворній канцелярії станом на 1778 р. у Львові та в приміських селах було розквартировано 8 тисяч 796 військових із числа піхоти, кавалерії та артилерії. Загальна кількість мешканців міста на 1780 р., за матеріалами досліджень львівського історика Мирона Капраля, становила всього 22 осіб. чол. [4, c. 6–8]. Навіть через простий підрахунок бачимо, що в середньому один австрійський військовий “опікувався” двома-трьома місцевими мешканцями.

Уже на осінь 1772 р. австрійська військова влада фактично була встановлена на визначених міжнародним мандатом галицько-волинських землях. Як свідчать архівні документи, численні австрійські військові підрозділи знаходилися та контролювали суспільний стан у Золочеві, Бродах, Буську, Стрию, Ходорові, Янові, Великих Мостах, Бережанах, Перемишлі, Городку, Самборі, та в інших населених пунктах краю. Загалом під “опікунство” австрійських військових у 1772 р. потрапило приблизно 2, 6 млн мешканців Галичини та Західної Волині [6, c. 41].

Офіційною найвищою державною інституцією Австрії для ведення державних справ на окупованих галицьких, а також буковинських та волинських землях стала Галицька надвірна канцелярія, яку було створено у Відні лише в 1774 р., тобто лише через два роки після офіційної австрійської окупації земель краю. Галицьку надвірну канцелярію очолював канцлер, якого особисто призначав імператор. Канцлеру Надвірної канцелярії в усіх питаннях прямо підпорядковувало крайове губернаторство [5, c. 200].

У пошуку раціональних форм управління австрійські імператори намагалися неодноразово реорганізувати Галицьку надвірну канцелярію або уніфікувати її роботу в іншу управлінську інституцію. Наприклад, в 1776 р. замість Галицької надвірної канцелярії було створено Чесько-австрійську канцелярію (Vereinigte bцhemisch-цsterreichische Hofkanzlei). Вона проіснувала до 1797 р. В 1797 р. імператор Франц І знову відновив діяльність Галицької надвірної канцелярії, яка проіснувала до 1802 р. [1, арк. 2–36].

На початках формування інституцій державного управління в Галичині часто виникали непередбачені проблеми і навіть супуречності між військовою та цивільною владою. Так після захоплення Львова штаб військового командування розмістився у найкращому приміщенні міста – уже згаданому приватному будинку Яна Прешеля. Це викликало обурення у губернатора Пергена. Після певних протистоянь перше губернаторство тимчасово розмістилося у великих, але у погано пристосованих для адміністративно-управлінської роботи приміщеннях Єзуїтського монастиря, конфіскованого австрійськими військовими унаслідок реалізації секуляризаційної реформи. Згодом, у 1775 р., головну управу галицького губернаторства (до 1821 р.) перенесли у приміщення палацу князів Любомирських, що знаходився на площі Ринок 10 [3, c. 9–11].

Одним із перших розпоряджень першого галицького губернатора Й.-А. Пергена стало встановлення адміністративно-територіального устрою на окупованих галицько-волинських землях. В адміністративно-територіальному плані в 1772 р. Галичину та Західну Волинь було поділено на шість циркулів, котрі, своєю чергою, поділялися на 18 дистриктів. Але у 1782 р. поділ на дистрикти було ліквідовано, а введено 18 циркулів, які згодом називали округами чи повітами. Так було створено, зокрема, Бродівський, Буський, Золочівський, Дрогобицький, Самбірський, Стрийський та інші циркули. З 1786 до 1849 рр. до складу Галицького губернаторства також входила Буковина, яка була 19-м округом (циркулом) [12, s. 28].

Створення адміністративно-територіального поділу краю стало основною підвалиною для формування місцевих гілок влади. Повітові циркули очолювали старости, які у повітах володіли найбільшою владою. Головний управлінський штат повітового циркулу кінця XVIII ст. був порівняно невеликим. В середньому він налічував всього 10–12 осіб. Службовців у повітові староства набирали із числа особливо довірених військових, котрі виявляли бажання перейти на службу з війська у поліцейські органи влади. В архівних матеріалах, зокрема, у штатному розписі циркулу зазначено: староста, три-чотири комісари поліції, секретар, два діловоди-протоколісти, один–два кур’єри та один або два практиканти-стажери (новобранці) [11, спр. 138, арк. 14].

Відповідно до службових інструкцій повітових старост та комісарів циркулів на посади своїм указом призначав австрійський імператор із подання губернатора. Всі інші нижчі посадові місця на підставі наданого імператором права забезпечував староста та начальник комісаріату того чи іншого циркулу. На підставі інструкцій комісари циркулів відали справами у циркулах, а також виконували доручення, які надавало губернське управління, губернська дирекція поліції, тощо. За нагальної потреби з метою забезпечення порядку та спокою за вказівкою губернатора старості чи комісару того чи іншого циркулу збройні сили могли надати необхідну військову допомогу [13, s. 145–153].

Виконавчим органом у низовій управлінській структурі поліції були так звані мандатори. Лише формально це були державні чиновники з повноваженнями, наділеними від повітової влади. А фактично їх можна розглядати як службовців домінії, бо заробітну платню отримували від місцевого (свого) поміщика чи дідича. Тому свою принципову позицію мандатори намагалися передусім підлаштовувати під інтереси того чи іншого зверхника.

Цікаво, що влада мандаторів у часі формування поліцейської влади в Галичині мала універсальний характер. Крім поліцейської суспільної місії вони збирали податки, встановлювали для населення різні повинності та контролювали їх виконання, доставляли до збірних пунктів рекрутів, творили на місцях суди першої інстанції, стежили в довкіллі за санітарно-епідемічними умовами, контролювали правильність та якість ведення торгівлі, вирішували земельні спори між селянами, стежили за місцевими дорогами, мостами, користувалися правом публічних тілесних покарань, котре в Австрійській імперії проіснувало аж до 15 листопада 1867 р..

Відповідно до таємних імператорських розпоряджень кінця XVIII ст. у всіх циркулах не тільки засновувалися низові поліцейські органи влади, але й формувалася таємна агентурна мережа. Унаслідок цього з’являється чимало таємних агентів на різних рівнях суспільних структур. Саме платна підпільна агентура сприяла та надавала вагому допомогу поліцейським органам в утвердженні державної влади.

Варто зазначити, що формування низових правоохоронних органів ставало виключною прерогативою місцевого поміщика. Бо низову ланку фактично створювали самі поміщики. Зокрема серед трьох кандидатів на посаду війта, яких обирало село та пропонувало поміщику, він на власний розсуд обирав одного або мав право відкинути усі запропоновані кандидатури.

З метою удосконалення роботи поліцейських органів та їхніх структурних підрозділів на підставі патенту австрійського цісаря 1785 р., а також вказівок губернатора було видано наказ про створення місцевого управління окружної Дирекції поліції у Львові, яке вивели з підпорядкування магістрату і перевели під контроль губернатора. Зазначена інституція розпочала свою діяльність вже наступного року (1786).

Дирекція поліції мала забезпечити належну організацію охорони існуючого ладу і встановлених порядків. Відповідно до Статуту до компетенції поліції увійшла “охорона громадського порядку, тишини та спокою, нагляд за правильністю мір та ваг, за торгівлею на ярмарках, за чистотою на міських вулицях, охорона від нещасних випадків і право видавати особливі розпорядження за обставин пошкоджень у правах громадян”.

Відповідно до інструкцій поліцейські були зобов’язані “не заважати обивателям” у праці та побуті, а сприяти їм і водночас пильно стежити за виконанням “обивателями” державних законів. Життя та майно “обивателів” мало знаходилося у надійній державній безпеці. Основні зусилля поліцейських скеровувалися на боротьбу з бешкетниками, неробами, волоцюгами, шахраями, злодіями, пияцтвом, усім тим, що могло “шкідливо вплинути на загальне благо” [8, c. 127–128].

Отож, в останній чверті Галичина переживала складний період формування австрійських державних поліцейських структур. У формуванні поліцейських інституцій великий вплив отримала державна політика централізованого абсолютизму, еволюційний поступ суспільства та місцеві охоронні традиції, які запозичила австрійська влада.

––––––––––––––––––––

Державний архів Львівської області, ф.350, оп.2, спр.1027.

З історії львівських вулиць. (Автор не вказаний). Спецвипуск газети ”Молода Галичина”. Вип. 2. – Львів, 1990.

Історія Львова. У трьох томах. 1772 – жовтень 1918. – Львів, 2006. – Т.2.

Капраль М. Національні громади Львова XVI-XVIII ст. (Соціально-правові взаємини). Автореф. на здобуття наук. ступеня д-ра. іст. наук. – Львів, 2004.

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Настяк І.Ю., Мікула О.І. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини. – Львів, 2002.

Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983.

Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. – Львів, 2002.

Митрофанов П. История Австрии. (С древнейших времен до 1792 года). Часть І. – Санкт-Петербург, 1910.

Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. Т.ІІ. – Москва, 1998.

Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини (Х ст. –1918 р.). Навч. посібн. – Львів, 2003.

Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 146 (Галицьке намісництво), оп.4, спр. 137.

Balzer O. Historia ustroju Austryi w zarysie. – Lwow, 1908.

Grodziski S. Historia ustroju spoleczno-politycznego Galicji 1772–1848. – Wroc?aw, Warsczawa, Krakуw, Gda?sk, 1971.

Gutkas K. Kaiser Joseph II. Eine Biographie. – Wien-Darmstadt: Paul Zsolnau Verlag, 1989.

Hatschek O. Studien zum цsterreichichen Polizeistrafrecht. – Berlin, 1910.

Schьr-Peplowski S. Z przeszlo?ci Galicyi (1772–1862). – Lwow, 1895.

Schwiker H. Die letzten Regierungsjahre der Kaiserin Maria Teresia (1763–1780). II Abteilung. – Wien,

 

< Попередня   Наступна >