Наукові статті Історія держави і права України ПОКАРАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА ТА ЇХНЄ ЗАСТОСУВАННЯ У ГАЛИЧИНІ (1349–1569 РР.)ПОКАРАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА ТА ЇХНЄ ЗАСТОСУВАННЯ У ГАЛИЧИНІ (1349–1569 РР.)
| Наукові статті - Історія держави і права України |
ПОКАРАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА ТА ЇХНЄ ЗАСТОСУВАННЯ У ГАЛИЧИНІ (1349–1569 РР.)
І. Бойко
Проаналізовано процес входження Галичини до складу Польського королівства. Значну увагу приділено характеристиці покарань за кримінальним правом Польського королівства та їхньому застосуванню в Галичині. Показано мету і систему покарань, які застосовувалися на українських землях у складі Польського королівства.
Ключові слова: покарання, кримінальне право, Польське королівство, Галичина, застосування права.
Серед багатьох історико-правових проблем сьогодні велике значення має дослідження історії формування та функціонування кримінального права на українських землях. Актуальність цього дослідження зумовлена необхідністю обґрунтування наступності і безперервності становлення та розвитку кримінального права України, з’ясування закономірностей та особливостей його генезису та еволюції. Адже врахування цих закономірностей, особливостей та чинників може полегшити прогнозування майбутнього розвитку кримінального права, визначення оптимальних напрямків його удосконалення.
Особливий інтерес викликає маловивчений період формування і функціонування кримінального права, зокрема у Галичині в складі Польського королівства (1349–1569 рр.).
У 1349 р., скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, польський король Казимир Великий захопив Галичину. Після приєднання Галичини до Польщі, вона зберігала деяку адміністративну автономію і в офіційних документах називалась „Руське королівство”.
У 1434 р. усі галицькі землі польські власті об’єднали і створили одне Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Воно складалося з чотирьох земель: Львівської, Галицької, Перемишльської т
До 1434 р. у Галичині в складі Польщі діяли норми кримінального права „Руської Правди”. Після 1434 р. поширюється чинність польського права.
У Польському королівстві поняття злочину трактувалося як „crimen” і „delictum”. При цьому під поняттям crimen малося на увазі важке злочинне діяння, яке переслідувалося не лише за скаргою потерпілого, а й в офіційному порядку від імені державної влади (у той час під поняттям delictum розуміли незначні злочини і проступки, покарання за які призначалися лише за заявою потерпілої особи) [5, c. 131]. Отже, був поділ на справи приватного і публічного обвинувачення.
Справи приватного обвинувачення зачіпали особистий інтерес особи. У Польщі від давніх часів за злочини проти особи застосовували помсту. Але в процесі удосконалення правової системи Польського королівства її застосування обмежилось.
У XIV–XV століттях помсту застосовували тільки за вбивство. Однак є відомості, що в окремих випадках за заподіяння майнової шкоди застосовувалася помста навіть у XVI ст. Звичаєве право давало можливість здійснити помсту не лише потерпілому, але й усім чоловікам його роду. Коли в Польщі посилилась диференціація суспільства, право помсти злочинцю залишилось тільки у шляхетських родів. У другій половині
XV ст. помста здійснювалась родом рідко. Вона стала справою власне потерпілого. Коли потерпілий мстився кривднику, то вони мінялись ролями, тобто право помсти отримував той, якому помстилися. Коли помста за вбивство відбувалась, то рід мстив за померлого. Знову відбувалась заміна ролей і так виникали в Польщі війни між шляхетськими родами. Ці протистояння деколи призводили до того, що зникали цілі роди рицарів. Тому виник звичай, який давав можливість ворожим сторонам помиритись. Процедура їхнього примирення називалась „єднання”. Для здійснення залучались посередники („поєднувачі”). Кожна зі сторін конфлікту призначала рівну кількість „поєднувачів”. На їхньому засіданні формувались умови „єднання”, а інколи вони обирали поміж собою лідера, який називався „суперарбітр”. Той, хто скоїв убивство, для „єднання” повинен був виконати дві умови: вчинити покору та заплатити викуп. У XIV i XV ст. не в усіх регіонах Польського королівства процедура виявлення покори була однаковою. У Галичині шляхта робила це дійство також своєрідно: винний ставав перед найближчим родичем убитого на коліна та просив пробачення, а цей родич підносив меч над його головою, тобто здійснював своєрідну імітацію кровної помсти. Покора відбувалась на цвинтарі або в церкві. На межі XV i XVI ст. процедура покори зникла [9, s. 8–12].
Для порівняння необхідно наголосити, що на українських землях кровна помста зникла набагато раніше. „Руська Правда” заборонила самовільно мстити злочинцю. Тому в цьому питанні українське право випередило польське на декілька століть.
Кримінальне право Польського королівства приділяло значну увагу характеристиці суб’єктивної сторони злочину. У декількох складах злочинів Вислицького статуту умисл визнався самостійним елементом злочинного діяння. Він трактувався як зв’язок між задумом і дією чи бездіяльністю [7, s. 109–112]. Злочинцем вважалась людина, яка порушила норму права. Поміж діянням і наслідком мав бути причинний зв’язок. Статути Казимира Великого визначали стадії виконання злочину. У них закріплювався принцип, який підтримується і в сучасній юридичній доктрині: незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності. Караною була не лише дія, але й бездіяльність, яка порушувала закон або звичай. Цікаво, що сільська громада, яка не здійснила гоніння злочинця притягалася до відповідальності, але не кримінальної, а майнової. Відповідальність за шкоду, заподіяну твариною, ніс її власник. Розмір нанесеної шкоди обраховувався з урахуванням місця та часу злочину. Так, відповідальність була більшою, якщо злочин було вчинено в замку короля чи в його володіннях [7, s. 117–119].
Кримінальне право Польського королівства визнавало поняття співучасті. Спочатку співучасники злочину незалежно від рівня суспільної небезпеки кожного з них притягувались до однакової кримінальної відповідальності. Пізніше законодавство встановило диференціацію між виконавцем та іншими співучасниками, які були названі помічниками. Виконавця злочину в Польському королівстві називали „принципал”. Щоправда, як виконавець, так і помічники несли однакову відповідальність за свої діяння, окрім справ про вбивство. Мазовецький статут 1453 р. передбачав, що за вбивство, вчинене колективно, мав відповісти тільки один співучасник (смертною карою). Очевидно, йшлося про виконавця.
Середньовічне право Польщі містило поняття банди. Організатор і керівник банди називався „принципал”, тобто формально визнавався найнебезпечнішим у цьому угрупуванні. Інші члени банди називались помічниками. До XV ст. у більшості випадків за злочини банди відповідав тільки „принципал”. Від XV ст. за них почали відповідати також усі його помічники, тобто члени банди, але меншою мірою, ніж їхній керівник [9, s. 25–27].
Відповідно і залежно від значущості злочину та від компетенції суду, що розглядав справу за цими злочинами, кримінальні злочини поділялися на справи великі (causaе maiores) і справи менші (causaе minores). Цей поділ також відносився і до цивільних справ.
Польське право злочини поділяло на окремі види, зокрема, проти державної особи, майнові злочини тощо.
Значну увагу польське кримінальне право приділяло визначенню покарання за вчинені злочини. Давнє польське право як основний вид покарання за злочини проти особи тривалий час визнавало кровну помсту, проте вже в період раннього Середньовіччя від такого правила поступово відмовляються.
В старопольському праві основи визначення міри покарання визначалися принципом таліону. Проте у феодальному суспільстві життя, здоров’я, достаток привілейованих осіб перебували під особливою охороною держави. Це виражалось у диференціації штрафу за вбивство і грошового відшкодування – залежно від станової приналежності вбитого або пораненого. Особлива охорона шляхти від посягань осіб нижніх станів полягала у застосуванні до міщан і селян, які вбили шляхтича, обов’язкової смертної кари.
У Польському королівстві були такі види покарань за злочини:
грошові покарання (були такі, що сплачувались державі та такі, що сплачувались потерпілому);
особисті покарання (тілесні покарання, смерть, неволя);
майнові покарання (конфіскація, зайняття маєтку);
змішані покарання (обмеження прав, інфамія) [7, s. 143–145].
Обставиною, що обтяжувала покарання, був рецидив. Рецидивістами зазвичай визнавалися люди, що тричі засуджувалися за крадіжку або грабіж. Затримання на місці злочину або затримання з речовим доказом призводили до посилення покарання – застосування смертної кари або членоушкодження.
За кожний злочин призначалося окреме покарання. При заподіянні кількох ран одній і тій самій особі винний засуджувався до такої кількості грошових відшкодувань і штрафів, яку кількість ран він заподіяв потерпілому. Ця сума могла перевищувати штраф за вбивство.
Найсуворішим видом покарання була смертна кара – звичайна (відрубування голови, втоплення, повішення) або кваліфікована (спалення на вогнищі, четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування). Кваліфікована смертна кара пов’язувалася з особливими стражданнями. Так, згідно з давнім польським правом, за здачу міста ворогу зрадник підлягав розп’яттю. Відомі були четвертування та спалення живцем, зокрема, спаленню підлягали фальшивомонетники. Згодом з’явилося запозичення з німецької практики колесування [3, c. 84].
Економ Самбірської економії І. Гаур дав рекомендації сільським судам про покарання у вигляді смертної кари: „Коли селянин вбив другого селянина, то такого спалювали. Розбійників, злодіїв, тих, які відкрито з чужими жінками, злодіїв, які обкрадають церкви, тих, які роблять фальшиві гроші, чарівниць, які тратять дітей, як також селян та слуг, які піднімають руки на пана, такі справи передавати до сільського уряду, відповідно до проступків, доказати свідками і карати публічно смертю” [2, c. 118].
Особливою мірою покарання була проскрипція – громадянська смерть особи. Засуджений переставав існувати для закону як суб’єкт права: його майно конфісковували, дружина могла знову вийти заміж, а його самого позбавляли права охорони з боку держави. У випадку, якщо його впіймали на місці вчинення злочину, то потерпілий мав право його вбити.
Позбавлення волі та вигнання спочатку застосовувалися замість смертної кари. Позбавлення волі полягало в тому, що засудженого віддавали в рабство або продавали в чужу землю. Стосовно лицарів практикували вигнання. Самовільне повернення із вигнання могло призвести до смертної кари.
Конфіскація майна була одним із найскладніших покарань у Польському королівстві: позбавленням майна наголошувалось привілейоване соціальне становище колишнього власника і його сім’ї. Конфіскація була вигідна і згодом стала самостійним видом покарання. При конфіскації нерухомості чиновники, що її здійснювали, грабували рухоме майно засудженого. Тому конфіскацію ще в ХV ст. охрестили грабежом (обдирання).
Застосовувалися також і покарання членоушкодженням. До таких покарань, що калічили людей, належали відрізання вуха (за крадіжку в дворі короля або шляхтича), руки і, нарешті, таврування. Практикувалося виривання язика і відрізання носа.
Проте з часом все більшого значення і вагомості набувають покарання, що визначаються в грошових розмірах. Встановлення постійних грошових покарань за конкретно визначений злочин спочатку мало характер відкупу від смертної кари або членоушкодження. Покарання призначалися у срібних гривнях. Грошові покарання поділялися на публічні, які призначав шляхтич або суддя і приватні покарання, що називалися платежами. Архівні матеріали засвідчують, що 15 листопада 1421 р. Львівський бургграф Гримко з Богуслава отримав від райців і громадян Львова 10 грн середніх грошів, присуджених йому третейськими суддями у зв’язку з нанесеними йому ранами та пошкодженнями [4].
Покарання кров’ю мали постійні еквіваленти грошовими покараннями, що давало суду змогу заміняти штрафом смертну кару і членоушкодження.
До грошових покарань застосовувався загальний термін „пеня”. Необхідно звернути увагу на те, що грошові покарання були найпоширенішими у Статутах Казимира Великого. Серед них найпопулярнішим була головщина. Трохи пізніше застосовувались грошові стягнення за рани та тілесні ушкодження. Крім того, вони широко застосовувались у злочинах проти моралі та майна. Цікаво, що грошовим стягненням на користь потерпілого каралась образа архієпископа шляхом оголення меча в його присутності чи висловлювання нецензурних слів. При цьому додаткові покарання не застосовувались [7, s. 189–192].
Грошове покарання „сімдесят” стягалось у користь держави. За Малопольським статутом його призначали за такі види злочинів: розбій, грабіж і побої на публічній дорозі, а також за оголення меча чи кинжала на судовому засіданні. Відповідно до Великопольського статуту вона застосовувалась за:
вбивство рицаря в його будинку;
співучасть у нападі на будинок рицаря;
розбій і гвалтування на публічній дорозі;
вирубування трьох дерев з бджолами;
накладення ганьби на діву чи жону [7, s. 192–194].
Найбільше грошове покарання називалося „сімдесят”. Далі – покарання в 15 і 20 грн. Вони були значними покараннями. До невеликих відносились покарання на 6 грн і найменша кара, що називалася „триста”. Це останнє покарання було найдешевшим, але згодом знецінилося [1, c. 157]. Незадовго після їх встановлення грошові покарання виявилися надто високими стосовно платоспроможності населення. Суддя мав право виявити великодушність до винного і призначити йому штраф на власний розсуд – „якщо його про це просять”.
Грошові платежі отримував потерпілий, а коли це були платежі як покарання за вбивство, – сім’я вбитого. Платежі були формою санкції, що втілювали водночас елементи покарання і відшкодування шкоди. Від відшкодування шкоди таке покарання відрізнялося тим, що його вартість встановлювалася на основі звичаю, а не залежала від вартості завданих збитків.
Залежно від станової приналежності також диференціювалося відшкодування будь-якої іншої шкоди.
У містах і селах Галичини, заснованих на німецькому праві, кримінальне право, що мало джерелом „Саксонське зерцало”, опиралося на систему покарання „Життям і тілом”. Королівська влада в боротьбі проти феодальної роздробленості посилювала репресії в земському праві. За часів Казимира Великого суди нерідко засуджували підсудних до смертної кари і членоушкодження. Смертною карою зазвичай карали грабіжників і злодіїв. Смертною карою (найчастіше через спалення) карали також єретиків, а також осіб, що розкрадали державну скарбницю.
Покарання безчестям застосовувалися до шляхти. Найважливішим і найбільшим принципом для них було позбавлення честі (інфамія). Між інфамією і вже згадуваною раніше проскрипцією була суттєва відмінність. Особа, яку піддали інфамії, позбавлялась честі, але не всіх інших своїх прав. Ця особа не могла обіймати державних посад, виконувати обов’язків, що потребують суспільного довір’я, та ін. [1, c. 159].
До покарань, які безчестять особу, належало спростування ганьби. За образливий наклеп, що, скажімо, шляхтич є сином розпусної жінки або що його мати – розпусна, треба було сплатити штраф або спростувати наклеп словами: „те, що я говорив, я збрехав, як пес”. Спростування наклепник повинен був промовити, залізши під лаву і провити його „собачим голосом” [8, s. 137].
Поряд із публічними та приватними покараннями, до яких засуджували державні суди, були також церковні покарання, що призначалися духовними судами. Найважливішим покаранням було відлучення від церкви. Іншою церковною карою був місцевий інтердикт, тобто заборона Богослужінь, сповіді та релігійних похорон на території дії інтердикту (воєводство, місто). Відлучення від церкви й інтердикт становили водночас засоби впливу, покликані схилити непокірних до підкорення церковній владі та виконання зумовленого нею покарання. Покаяння було найпоширенішим церковним покаранням. Покаяння вирізняли торжественне (урочисте), публічне і приватне.
Звільнення від покарання відбулось на підставі амністії, тобто акту, яким правитель проявляв свою „ласку” щодо злочинців. У 1349 р. після війни Польського королівства з Тевтонським орденом король застосував акт амністії щодо втікачів і міст, які перейшли на сторону ворога. Амністія звільняла винного від публічного покарання, але не позбавляла його обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином [6, s. 167].
Отже, кримінальне право Польського королівства мало становий характер. Воно, насамперед, захищало інтереси шляхти. Це, зокрема, виявлялося у встановленні штрафу за вбивство, адже у збереженні своєрідної відкупної плати були зацікавлені представники панівного стану, які за вбивство несли порівняно легке покарання – сплату доступного штрафу, а бідняк за цей самий злочин підлягав смертній карі, оскільки для нього сплата відповідного грошового еквівалента була фактично неможливою.
Польська феодальна верхівка порівняно з рештою населення країни була поставлена у привілейоване становище і в питаннях звільнення їх від звинувачення, і в питаннях покарання за те чи інше злочинне діяння.
Кримінальне право дотримувалося принципів перетворення найбільшої кількості злочинних діянь із відносин обвинувачення, що мали приватний характер, у відносини, що переслідуються officio, тобто переслідуються від імені королівської влади. Це виражало тенденції до захисту того державного ладу, який панував у той час.
??????????????
Бардах Ю. История государства и права Польши / Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. – М., 1980.
Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Карпат і Прикарпаття XIV–XIX ст. / Гошко Ю. – Львів : Ін-т народознавства НАН України, 1995.
Захарченко П. Історія держави і права України : [підруч.] / Захарченко П. – К. : Атіка, 2004.
Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф.131, спр.60, інв. Ваг. 105 (84).
Ливанцев К. Е. История государства и права феодальной Польши ХІІІ – ХІV вв. / Ливанцев К. Е. – Ленинград, 1958.
Bardach J., Lesnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – Warszawa, 2003.
Handelman M. Prawo Karne w Statutach Kazimira Wielkiego. – Warszawa, 1909. – T.2.
Hube R. Prawo polskie w XIV wieku. – Warszawa, 1881.
Kutrzeba S. Dawne polskie prawo s?dowe w zarysie. – Lwуw ; Warszawa ; Krakуw, 1921.
< Попередня Наступна >