Наукові статті Історія держави і права України ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ДОСВІД УКРАЇНЦІВ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА БЕССАРАБІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ДОСВІД УКРАЇНЦІВ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА БЕССАРАБІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.
| Наукові статті - Історія держави і права України |
С.В. Кондратюк
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ДОСВІД УКРАЇНЦІВ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА БЕССАРАБІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.
Висвітлено досвід представництва українців Буковини та Південної Бессарабії в австрійському парламенті до краху Австро-Угорської імперії, а після анексії територій Румунією – у парламенті цієї країни; розглянуто діяльність українських політичних партій, спрямовану на захист національних інтересів українців у вищому законодавчому органі влади.
Ключові слова: парламентаризм, парламент, депутати, політичні партії, національна меншина.
Постановка проблеми. Синтетичний підхід до історії українського парламентаризму, характерний для багатьох його досліджень, дає змогу твердити про формування наукової школи історії парламентаризму як однієї зі шкіл української науки історії держави та права. Вона ґрунтується на ідеї особливої ролі юридичних конструкцій в історії суспільних інститутів і періодизації історії держави та права. Таку ідею було закладено вже у фундамент цієї галузі правознавства ще за часів київської історико-юридичної школи (школи західноруського права ХІХ ст.). Для цієї школи було характерним використання історико-порівняльного методу з елементами соціологізму, створення відносно цілісної картини розвитку права на основі ретельного дослідження його джерел, посилена увага до публічно-правової сфери. З таких позицій видається аргументованим розуміння історії парламентаризму як тематичного напряму історії держави та права України. Відтак саме парламентаризм постає предметом історико-правових досліджень і основних критеріїв періодизації історико-правового процесу його розвитку. Для такої періодизації повинні мати значення не лише формування та реалізація ідей парламентаризму, а й значні перетворення у політичному та правовому житті суспільства, фундаментальні конституційні реформи, в
Прикладом наступності та перервності в історії парламентаризму є еволюція парламентської традиції українців Північної Буковини та Південної Бессарабії у першій половині ХХ ст. У цей період українські депутати формували та розвивали традицію парламентаризму, набували парламентського досвіду у вищих законодавчих органах Австро-Угорщини (до 1918 р.) і Румунії (1918– 1940 рр.), що, безумовно, потребує наукового осмислення на основі історико-порівняльного підходу і в контексті історії українського парламентаризму. Увага до особливостей представництва української громади у законодавчих органах Австро-Угорщини та Румунії дасть змогу глибше проаналізувати становлення парламентаризму, виявити вплив партій на розвиток традицій парламентаризму та формування ідей парламентаризму і в українського населення Австро-Угорщини й Румунії, з’ясувати роль партій у парламентській практиці, політичну складову парламентської діяльності.
Стан дослідження. Окремо визначений період історії парламентаризму в Україні ще не став об’єктом спеціального науково-правового дослідження. У контексті історії держави та права України науковий інтерес до нього виявляли вітчизняні вчені, зокрема П. Гураль, В. Кульчицький, І. Компанієць, С. Кольбенко, В. Курило, І. Лапін, В. Макарчук, М. Настюк, М. Никифорак, Б. Тищик, І. Терлюк, у контексті історії Румунії – румунські дослідники Н. Йорга, А. Ксенополь, І. Ністор.
На увагу заслуговують матеріали досліджень спеціального Інституту Буковини, створеного в австрійському місті Аугсбурзі.
Проведений джерельний аналіз засвідчує, що конкретно-історична розвідка парламентаризму на Буковині та Бессарабії у міжвоєнний період потребує виявлення, аналізу, уточнення та розширення видової структури джерельної бази, а відтак – окремого дослідження. Проте вивчені опубліковані матеріали та неопубліковані архівні дані, які здебільшого містяться у фондах Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), дають можливість істотно доповнити загальну історію парламентаризму на західноукраїнських землях.
Виклад основних положень. Розглядаючи парламентську діяльність українців у Румунії у міжвоєнному періоді (1918–1940 рр.), доцільно звернутися до їх парламентської практики у складі імперії Габсбургів. Тут Буковина пережила революційні події 1848 р., які спричинили появу першої австрійської Конституції та першого австрійського парламенту – державних зборів (рейхстагу). М. Никифорак зазначає, що поняття «парламент» було чужим для тодішнього австрійського конституційного права: як парламент визначались «державні збори», пізніше – «державна рада» [1, с. 108]. Стосовно парламентаризму, то під ним розумілося передусім представництво в управлінні. Цісарська Конституція 1849 р. проголошувала Австрію конституційною монархією й утверджувала австрійський парламент – рейхстаг. Парламент Австрії складався з двох палат – панів і депутатів. Перша налічувала 200 депутатів, які становили родово-аристократично-майнову та духовно-релігійну верхівку суспільства і мали репрезентувати монархічно-абсолютистські інтереси імперії. Друга палата повинна була формуватися через двоступеневі вибори за квотою один представник від 50 тис. населення і налічувала б 383 депутатів. Порядок виборів визначав тимчасовий виборчий статут, опублікований 11 травня 1848 р. Буковина отримувала три місця у палаті панів і вісім місць у палаті депутатів [1, с. 108–109].
Однак унаслідок революційного піднесення в травні 1848 р. цю виборчу схему не вдалося зреалізувати. За новим порядком виборів перші державні збори (тобто парламент) оголошувались установчими й однопалатними, вибори до палати панів скасовувалися. За Буковиною залишалося право обрати лише вісім депутатів від 352, 5 тис. населення, хоча Ві день обирав 15, а Галичина – 100 депутатів [3, с. 217]. Відповідн о до цього у краї створили вісім виборчих округів: сім сільських і один міський. У сільських округах було обрано п’ять українців і двох румунів, а в міському округу (від Чернівців) – одного німця [1, с. 110–111].
Першими депутатами-буковинцями австрійського парламенту стали: від Вижницького виборчого округу – Лук’ян Кобилиця, Сторожинецького – Юрій Тиміш, Садгірського – Василь Киретюк (Кирете), Кіцманського – Василь Моргоч (Моргош), Сучавського – Іван Доленчук, Радівецького – Михайло Боднар, від Гура-Гуморського – Мирон Чуперкович [3, с.759]. Єдиним депутатом-німцем від Чернівців став директор гімназії Антон Краль.
Усі буковинці належали до демократичного крила рейхстагу і загалом активно відстоювали інтереси виборців, насамперед ті, що стосувалися скасування панщини в Буковині (у Галичині вона була вже скасована), солідарно виступали проти викупу селянами феодальних повинностей (2/3 викупної суми повинні були сплатити селяни і лише 1/3 – держава), за відміну повинностей і податей із селян тощо [4, с. 44].
Помітне пожвавлення діяльності депутатів-буковинців у парламенті припадає на 1867–1917 рр. Знакова постать на цьому часовому відтинку – М. Василько, який саме в парламенті еволюціонізував від «старорусина» прорумунської орієнтації до справжнього українського патріота [5, с. 175]. О. Попович писав про нього: «Він поставив українську справу в сеймі і парламенті, перед австрійським урядом і ширшим світом на ступінь далеко вищий, як хто й коли-небудь перед ним. На Буковині виєднував Василько у влади все, що тільки вона могла дати українцям. Він сам зробив у політичній ділянці більше, ніж уся решта загалу» [6, с. 180].
Чимале значення для суспільно-політичного виховання буковинців мала їхня участь в органах самоврядування краю. Австрійське громадське право, під яким розумілись не лише правові положення про організацію громад (сільських, міських, повітових окружних, крайових), а й ті положення, що регулювали справи, виконання котрих належало громадам, засновується з революційного 1848 р. [7, с. 2]. Відповідно до цього права самоврядування на Буковині в означений період здійснювалося на двох рівнях – крайовому (сейм) та міському і сільському. Наприкінці 60-х – початку 70-х рр. ХІХ ст. у краї існували ще й повітові органи самоврядування – повітові ради й управи. Загалом представництва у них були такі ж, як і в сеймі. Функції ж повітових зібрань зводились до нагляду та посередництва, що суперечило автономії громад і заважало їхній ефективній роботі. Крайовий сейм 7 грудня 1872 р. прийняв закон про скасування повітової ланки самоврядування, а 31 грудня 1873 р. цісар санкціонував прийняття цього закону [8, с. 293].
Отже, в умовах Австро-Угорської монархії український політикум і українське населення Північної Буковини набули цінного політичного досвіду.
Політичне життя Румунії, яка після розпаду Австро-Угорської імперії анексувала в 1918–1919 рр. значну частину українських земель, вирізнялося зростанням кількості політичних партій. У своїх програмах румунські партії пропагували створення на українських територіях Румунської мононаціональної держави, намагаючись денаціоналізувати українців.
15 вересня 1919 р. було засновано Демократичну партію об’єднання (ДПО), яку очолив І. Ністор. Її програма містила пункти стосовно виборчих прав, здійснення аграрної реформи, тривалості робочого дня, але основним вважалося положення про необхідність уніфікації та консолідації Великої Румунії. Для українців це означало їхню тотальну «румунізацію». На початку 1923 р. ДПО увійшла до Націонал-ліберальної партії (НЛП) – найвпливовішої політичної партії Румунії. Основного суперницею її була Цараністська партія, утворена в грудні 1918 р.
У ситуації нестабільності та розрухи, що склалася після війни, найкращі умови для розвитку мали партії лівого спрямування. Зокрема, 1918 р. відновила діяльність Інтернаціональна соціал-демократична партія Буковини (ІСДПБ), до складу якої належала й українська секція. В організаційній роботі соціал-демократів на Буковині чітко виявлявся характер підпорядкованості української організації керівництву ІСДПБ. 31 жовтня 1920 р. відбулася конференція української секції ІСДПБ. У ній взяли участь 42 делегати та запрошені. На ній обговорювалися питання співпраці соціал-демократів у румунському парламенті. Найзаповзятішим оборонцем такого виду парламентської діяльності виступив К. Кракалія. У резолюції конференції було схвалено тактику ІСДПБ. Отже, керівництво української секції повністю підпорядковувалось керівництву партії.
Наступну конференцію української секції ІСДПБ скликали лише в жовтні 1922 р. У ній взяли участь представники центральної організації – Я. Пістінер, Р. Гайдош, С. Вікторчик. У промові Я. Пістінер наголошував на необхідності тісного об’єднання всіх секцій соціалістів. Як засвідчують виступи учасників конференції, соціалісти мали певний вплив на громадян, але кількісний склад партії був нестабільним, причому зниження її чисельності пов’язувалося з посиленням у краї репресій проти лівих партій. Хоча українська секція і перебувала в складі ІСДПБ, однак жодної допомоги від неї не отримувала, у тому числі й у виданні свого органу преси. У резолюції, прийнятій конференцією, було вміщено протест проти гноблення українського народу та його розділу між різними країнами, висловлю-валося побажання об’єднання всіх українських соціалістичних організацій. Вагомим кроком можна назвати рішення про необхідність об’єднання з іншими українськ ими партіями [9, арк. 4–5].
До ліворадикальних на Буковині належала комуністична організація, участь у створенні якої брали й українці. У Чернівцях комуністична організація, за підтвердженням С. Канюка, була заснована 3 листопада 1918 р. Керівництво Комуністичної партії Буковини оголосило, що вважає КПБ складовою частиною Комуністичної партії України (КП(б)У). Загалом ця організація мала інтернаціональний характер, хоча певний час деяка преса видавалася українською мовою, а в керівництві партії на першому етапі її діяльності перебували й українці (з-поміж них – студенти Чернівецького університету В. Гаврилюк та І. Стасюк) [10, с. 140–141].
Від 1926 р. колишня КПБ виступає вже як крайова організація Комуністичної партії Румунії (КПР), причому першим секретарем крайового комітету став українець С. Галицький [11, с. 55–57]. На Буковині у діяльності комуністичної організації й у подальші роки чільне місце посідало питання об’єднання українських земель у складі Радянської України. Відтак на IV з’їзді КПР у резолюції констатувалось прагнення українських трудящих Буковини та Галичини до возз’єднання з Українською СРР [12, с. 374–376].
Від діяльності соціал-демократів і комуністів цілком відрізнялася поведінка українських політиків, які прагнули до співпраці з румунською владою. Саме на таких позиціях стояла заснована 1921 р. П. Мігулою, С. Коралєвичем і Р. Івасюком Українська народна партія (УНП). У її програмному документі зазначалася як мета – «підпомагати румунський уряд у його змаганнях для запровадження ладу й порядку в нашім краї». Уже на початку існування партія заявила про вірність І. Ністору та Ї. Бретіану. Через орієнтацію на українофобів ця організація не мала підтримки в українців і незабаром припинила існування [13, с. 341].
Одразу ж було зроблено ще кілька спроб створити організацію, яка законно б захищала інтереси українців. Через постійний військовий стан тяжко було заручитися підтримкою населення півночі краю, але, незважаючи на це, 30 квітня 1922 р. було засновано Українську народну організацію, яка задекларувала своїм завданням – «заступати український загал та боронити права трудової маси українського народу під управою Румунії». Того ж року здійснено спробу створити надпартійну українську організацію, яка захищала б інтереси всього українського населення Буковини, хоча через виступи проти румунських властей її було заборонено [13, с. 342].
Дещо успішніше, але впродовж нетривалого часу, діяла оформлена у 1922 р. (на основі колишньої народовської партії) Українська народно-демократична партія (УНДП). Основу її діяльності становив захист прав українців у Румунії, в якій українців Буковини, незважаючи на їх чисельне переважання в краї, офіційно віднесли до категорії національних меншин. Використовуючи законні методи політичної боротьби, українці проводили діяльність, спрямовану на зростання політичної свідомості населення, в чому їм суттєво допомагала незалежна преса. До неї належала й заснована в 1926 р. газета «Рідний край», що через публікацію інформаційних матеріалів, зокрема з економічних питань, намагалася поліпшити становище українського селянства, вважаючи поширення таких знань політично вагомим кроком [14]. Однак соціально-економічні проблеми залишилися на другому плані, а на першому місці постало завоювання рівних з румунами прав у політичній і культурній галузях.
Українці Румунії здебільшого бойкотували вибори до румунського парламенту 1919 р. Українські соціал-демократи тоді виступили проти участі українців у парламентських виборах, називаючи ці вибори на українській території порушенням міжнародних прав [9, арк. 5].
На парламентських виборах, які відбулися в 1920 р., українська секція ІСДПБ висунула кілька кандидатур, і депутатами парламенту було обрано І. Гишку та К. Кракалію [15].
У румунському парламенті буковинські депутати від ІСДПБ діяли спільно з депутатами-соціалістами всієї Румунії, проте за певних обставин вони намагалися розглядати питання, що стосувалися лише краю. Так, Г. Григорович, керівник румунських соціал-демократів на Буковині, у виступі в сенаті домагався для українців Буковини рівних з румунами прав, і ця промова викликала в парламенті справжню сенсацію [15].
Після придушення масових виступів і збройних повстань румунський уряд вжив низку політичних заходів для зміцнення своєї влади, зокрема парламент прийняв 28 березня 1923 р. нову Конституцію Румунії, яка майже не відрізнялася від Конституції 1886 р. Як і раніше, Румунія залишалася конституційною монархією. Конституція встановлювала режим парламентської демократії; парламент складався з двох палат (палати депутатів і сенату, таким самим був порядок обрання сенаторів). Уряд, як і раніше, підпорядковувався королю і з його ж санації формувався або ж відправлявся у відставку.
Зазначимо, що нова Конституція містила низку статей, які проголошували рівність усіх громадян перед законом, свободу слова, зборів, об’єднань та ін. Однак ці права нічим не гарантувалися, і ними не могли скористатися мільйони громадян Румунії. Достатньо нагадати, що, проголосивши рівність усіх громадян перед законом, Конституція тут же позбавила виборчого права всіх жінок і молодь віком до 21 року, а також військовослужбовців.
Простежуються й певні особливості формування самого парламенту. Це, насамперед, стосувалося неоднакових щодо різних регіонів засад представництва. Так, на виборах у 1919, 1920, 1922 рр. у Бессарабії (переважно етнічно румунському регіоні) вибори відбулися за системою пропорційного представництва (депутат обирався від 30 тис. громадян). Інакше склалася ситуація на Буковині та в Трансільванії – Мараморощині, де мешкали переважно українці. Тут застосовувалася система абсолютної більшості, що давало право голові виборчої комісії оголосити депутата обраним без голосування. Така ж ситуація була при формуванні законодавчої влади із сенаторів та депутатів. Буковина поділялась на 11 повітів, а Чернівці виділялись як окремий округ. Унаслідок цього на парламентських виборах 1919 р. Буковину представляли 12 виборчих округів, від яких було обрано лише 26 депутатів, із загальної кількості в Румунії – 508 [16, с. 43]. Така ж ситуація повторилася на виборах і в 1926 р.
Під прикриттям осадного становища відбувалася жорстка румунізація Буковини. Декрет Міністерства освіти від 24 липня 1924 р. передбачав: «Громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише в державні або приватні школи з румунською мовою навчання» [17, с. 77]. На думку відомого українського лінгвіста Г. Шевельова, закон мав на меті розділити національні меншини Румунії на такі, які мають право на національну мову (угорці, німці), й такі, котрі позбавлені цього права (українці). «Закон, – підсумовував він, – відкрив шлях найгіршим формам терору, включаючи несанкціоновані арешти, тортури, тілесні покарання, так само як і всевладдя страху» [17, с. 77]. Румунізація освіти, адміністрації, судівництва, православної церкви, нещадні утиски в громадському житті й економіці – все це мало на меті утвердити загарбання Румунією споконвічної української землі.
Зазначимо, що перші надії на поліпшення становища українців у цих галузях з’явилися під час правління уряду А. Авереску (1926– 1927 рр.), який вдавався до спроб налагодження стосунків з національними меншинами, обіцяючи їм (у тому числі й українцям) ширший і повніший розвиток культури та освіти. Саме така заява уряду дала підставу керівництву УНДП заявити про його підтримку за обіцянку введення навчання українською мовою у початкових школах.
На парламентських виборах 1926 р. українці мали кандидатів в урядовому списку: від УНДП – А. Лукашевича й Ю. Лисана. З інших національних меншин в урядовому списку були німці (А. Кольрус). Балотувалися українці (К. Смеречинський, Б. Велегорський) і від Народної партії. Представники української секції ІСДПБ також брали участь у цих парламентських виборах. У Чернівецькому повіті за списком буковинської соціал-демократії балотувалися В. Руснак та І. Стасюк, причому відсоток голосів, відданих за цих соціал-демократів, був достатньо високим, хоча й не дав згоди їм перемогти.
Підписання виборчої угоди між урядовою партією й УНДП реформісти розцінювали як підтвердження виконання урядом висунутих вимог [15]. У виборчій боротьбі, що розгорнулася, А. Лукашевич наполегливо вимагав від генерального інспектора освіти введення у школах викладання українською мовою, внаслідок чого з’явилося розпорядження про викладання двох год. щотижнево української мови та одної год. Закону Божого у школах колишніх Заставнівського, Кіцманського, Вижницького повітів, Селятинській і Путильській округах, а також у м. Вашківці та селах Банилові й Глибокій. З вимогою запровадження української мови в школах колишніх Чернівецького та Вашківського повітів А. Лукашевич виступав спільно з А. Кольрусом [15].
Новообраний парламент був скликаний на сесію 25 червня 1926 р. Він тривалий час займався лише перевіркою результатів виборів. Це дало українцям підстави вважати цей орган лише прикриттям діяльності однієї чи кількох політичних партій і стверджувати, що він є «ніщо інше, як тільки форма без змісту, щоб показати перед світом, начебто й у нас був народ, котрий править судьбою краю». Така оцінка парламенту пояснювала, чому українці не втручалися у внутрішню парламентську боротьбу, а намагалися лише домагатися поліпшення стану українців, причому був навіть намір за відмови уряду від виконання обіцянок вийти з парламенту.
Уже після обрання кандидатів від УНДП партія проголосила про збір на Буковині заяв стосовно необхідності введення української мови в школах, закликала записуватися до українських культурних товариств і в такий спосіб підтримати дії депутатів у парламенті, котрі намагалися репрезентувати українців політично організованим народом, який має право на власне політичне життя. У промові, виголошеній А. Лукашевичем в сенаті 3 грудня 1926 р., було охарактеризовано складне становище українців на Буковині й зроблено заяву, що стан облоги в краї призначено лише для позбавлення українців організованого культурного життя, розвалу господарств і поглиблення руїни. А. Лукашевич висловив уряду протест проти гноблення українського народу і вимагав для українців прав, які мали їм належати за Конституцією й угодою про охорону прав національних меншин.
Черговий парламентський протест українських представників мав місце в 1927 р. і був спричинений квітневим 1927 р. переписом населення. Його підтримали представники буковинської організації Націонал-цараністської партії у парламенті К. Кракалія та Т. Савчук-Савяну. А. Лукашевич і Ю. Лисан скерували міністру Буковини протести з приводу зловживань під час перепису в Чернівецькому та Сторожинецькому повітах. У виступі в сенаті 15 травня 1927 р. А. Лукашевич, звертаючись до прем’єр-міністра, звинувачував уряд у тому, що під час перепису 75% українського населення записували румунами, а інших відносили до «рутенів», «гуцанів» і «куманів», причому будь-який вияв невдоволення карався арештом і тимчасовим ув’язненням. Так само відбувався перепис і в сусідній Бессарабії. Оцінюючи його, А. Лукашевич зазначав, що робився він з політичних міркувань, бо мав на меті занизити справжні дані про кількість представників національних меншин у Румунії, а це мало сприяти відмові держави від дотримання своїх зобов’язань. На підтвердження сказаного А. Лукашевич нагадав зміст наради префектів повітів, організованої напередодні перепису [15].
Вибори 1927 р. принесли в усій Румунії і на Буковині абсолютну перемогу Націонал-ліберальній партії та поразку на Буковині представників блоку національних меншин. Ця поразка пояснювалася відсутністю єдності серед українців (версія УНДП). Підсумовуючи парламентські вибори та наступні за ними вибори до громадських рад, керівництво УНДП зазначало: всі вибори дають лише підставу для румунських політичних партій втягувати у свою боротьбу українців, і радило використовувати боротьбу цих політичних партій для створення незалежної української партії. Отже, уже після поразки на виборах українські політичні діячі поміркованого напряму проголосили необхідність створити нову політичну партію, здатну захистити інтереси українців у Румунії.
Нові погляди на потреби національних меншин та становище, за якого УНДП уже не могла захищати права українського населення, стали причиною заснування нової політичної інституції – Української національної партії (УНП). Її створили члени УНДП наприкінці 1927 р. з метою згуртувати всіх свідомих українців для законної боротьби за національні права українського народу в Румунії, поширювати і зміцнювати національну свідомість, підняти рівень національної честі. На установчих зборах було обрано тимчасову Ширшу раду в складі 37 осіб, яка в опублікованій відозві закликала українців, котрі незалежно від соціальних поглядів «стоять на національному ґрунті й які хочуть стати до боротьби за справедливі національні права українського народу в Румунії», об’єднуватися в новій партії [14].
У 30-х рр. ХХ ст. УНП брала участь у парламентських виборах як репрезентант українського населення. У всіх виборчих кампаніях керівництво УНП укладало передвиборні угоди з різними румунськими партіями. Саме це стало причиною критики партії українськими націоналістами, а спілка УНП і НЛП на виборах 1937 р. виявилася останньою і невдалою для цієї партії.
Нова румунська Конституція (введена 1 березня 1938 р.) анулювала всі положення демократичних засад попередньої Конституції, тим самим завершивши ліквідацію парламентської демократії. Усі легальні та напівлегальні політичні партії, профспілки й інші організації оголошувалися поза законом. Натомість була створена єдина профашистська організація «Фронт національного відродження». За новою Конституцією парламент зберігався, але був розпущений «до особливого розпорядження».
Висновки. Румунський парламентаризм першої половини ХХ ст. істотно послабив парламентську традицію українців, сформовану в умовах розвитку парламентаризму в Австро-Угорщині. Фактично наступність цієї традиції була перервана у Румунії, до складу якої входили Буковина та Бессарабія, нелегко приймалися демократичні парламентські методи політичної боротьби.
Для українців представництво в парламенті було пов’язано з діяльністю політичних партій, які не стали ні символами, ні реальними формами національної інтеграції. Для їх партій парламент був радше форумом, публічним способом демонстрації національних проблем. Проте, незважаючи на стан облоги, який у дещо м’якшій формі продовжувався в країні й після 1928 р., українці домоглися певних успіхів у згуртуванні українських національних сил у Румунії, захисті національних прав і господарської свободи українського населення та української культури й українського шкільництва. Їм вдалося (хоч і не повністю) використати правове поле Румунської держави, передусім парламентські форми діяльності. З-поміж суттєвих причин, що завадили розгорнути належну організаторську й ідеологічну роботу серед українського населення, варто назвати мляве партійне структурування українського суспільства і його політикуму, входження українців на правах секцій у загальнорумунські політико-партійні об’єднання, нестачу політичної волі, оперативності й динамізму в просуванні через парламент національно зорієнтованих законопроектів.
Загалом румунський парламентаризм не став вирішенням проблеми пристосування румунської історичної традиції до нових геополітичних умов міжвоєнної Європи, не сприяв пошуку прийнятної форми співіснування румунського населення з національними меншинами, у тому числі з такою чисельною, як українська.
________________
Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774–1918 рр.) / М.В. Никифорак. – Чернівці: Рута, 2004. – 384 с.
Бах М. История австрийской революции 1848 г. 2-е изд. / пер. с нем / М. Бах. – М.-П., 1923. – 576 с.
Масан О. Буковинські депутати австрійського рейхстагу в 1848– 1849 рр. / О. Масан // Аннали Буковини. – 1997. – № 3. – С. 755–764.
Ботушанський В.М. Сільське господарство Буковини (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / В.М. Ботушанський. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 340 с.
Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західноукраїнські громадські і політичні діячі / С. Волинець. – Вінніпег: Вид. спілка «Тризуб», 1965. – 324 с.
Попович О. Відродження Буковини / О. Попович // Буковинський журнал. – 1992. – Ч. 2–3. – С. 180.
Neuhofer H. Handbuch des Gemeinderechts. Organisation und Aufgaben der Gemeinden Цsterreichs. – Wien; New–York: Springer–Verlag, 1972. – 449 s.
Гураль П.Ф. Територіальна громада в Україні: історико-правове дослідження / П.Ф. Гураль. – Л.: ЛьвДУВС, «Край», 2008. – 468 с.
ДАЧО. – Ф. 12, оп. 1, спр. 7446 ОЦ.
Канюк С. Буковина в румунській неволі / С. Канюк. – Х.: Держвидав України, 1930. – 135 с.
Курило В.М. У боротьбі за визволення. Революційно-визвольний рух на Буковині у 1922-1940 роках / В.М. Курило. – Л., 1977.– 183 с.
Борьба трудящихся Бессарабии за свое освобождение и воссоединение с Советской Родиной. 1918–1940. – Кишинев, 1970. – 380 с.
Буковина, її минуле і сучасне / за ред. Д. Квітковського, А. Жуковського, Т. Бриндзана. – Париж; Філадельфія; Детройт: Зелена Буковина, 1956. – 965 с.
Рідний край. – 1926. – 2 трав.
Див.: Воля Народа. – 1920. – 1 січ.; 1, 15 квіт.; 13, 23 трав.; 3 черв.
Терлюк І.Я. Західні українські землі в період міжвоєнної окупації / І.Я. Терлюк, П.М. Лепісевич, С.В. Кольбенко. – Л.: Ліга-Прес, 2007. – 92 с.
Симоненко Р.Г. Вічно живі гілки України: Північна Буковина і Південна Бессарабія / Р.Г. Симоненко // Історичні зошити / НАН України, Ін-т історії України. – К., 1992. – С. 75–81.
< Попередня Наступна >