262

---

О.В. Турчак

ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ДРУГОЇ РЕЧІПОСПОЛИТОЇ В ОЦІНКАХ ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Висвітлюються теоретичні та практичні питання, пов’язані з національною політикою польських урядів Другої Речіпосполитої в інтерпретації сучасної польської історико-правової науки, розгляда­ються політичні та суспільні чинники формування цієї політики, аналізується тогочасна правова база здійснення державної політики щодо національних меншин.

Ключові слова: Друга Річпосполита, національні меншини, пе­реписи населення, національна політика, права національностей.

Постановка проблеми. Вивчення історії національних меншин у Польській державі залишається важливим питанням, а, особливо дослідження цієї проблеми в часи відновлення польської національної держави у ХХ ст., коли активно виявилися відмінності між польською національністю та етнічними меншинами. В історичній літературі побутує думка, що в часи Першої Речіпосполитої почуття спільноти і єдності, як і відмінності стосувалося лише невеликої групи суспі­льства, і такою групою була шляхта. Власне ця група володіла усіма вольностями і виражала політичні права всього народу. Відповідно поза цим розумінням змісту спільності народу знаходилися інші суспільні групи, а саме селяни, міщани та інші, а також представники єврейського етносу. Процеси самоідентифікації етносів у цій частині Центрально-Східної Європи розпочалися на початку ХІХ ст., так що утворення Другої Речіпосполитої у листопаді 1918 р. та її національно-державна політика відбувалися в умовах сформованих етносів, що ма­ли чітко визначені національно-політичні орієнтири, які відображали численні політичні партії та товариства.

Стан дослідження. Польська історіографія традиційно уважно підходила до аналізу усіх аспектів діяльності урядів у міжво

єнній Польщі, в тому числі й у сфері міжнаціональних відносин і національної політики. Сучасний її рівень визначають публікації О. Котовського [9], Т. Броварека й Холупчака [6] та ін. Водночас новітнє вивчення проблеми в українській історіографії вимагає де­тального опрацювання не лише історико-правових документів, а й за­сад польських наукових праць.

Виклад основних положень. Пошук чинників, які мали би сприяти аналізу національної самоідентифікації людей, на перший план вочевидь ставить мову. Однак і тут зустрічаємо певні різночитання. Людність з польських теренів очевидно вживала польську мову. Тією ж мовою розмовляла шляхта з Великого Князівства Литовського, яка ма­сово і добровільно підлягала полонізації, хоча в її сфері національна мова відігравали певну роль. Ще складнішим залишалося мовне питання серед селянського стану, де визначальним залишався регіон проживан­ня. Таким чином в західних частинах краю переважала польська мова, а в східних – українська, а на північному сході – литовська. Слід додати, що мови, як, наприклад, польська і чеська в Сілезії, чи польська та українська на сході проникали взаємно [12, c. 10–11].

Осадники із Західної Європи спілкувалися німецькою мовою, в містах домінувала польська мова, однак меншини спілкувалися теж німецькою мовою та ідиш.

Подібним чином складалася ситуація і у релігійній сфері. Селя­ни, що розмовляли польською мовою, переважно були католиками, хоча в Сілезії і на Мазурах переважали протестанти. Серед розмов­ляючих українською мовою переважали православні, однак зростало число уніатів, які вели свій початок від Брестської унії 1596 р.

У польській історіографії домінує засаднича теза, що переломним моментом, від якого можна говорити про поняття національної свідомості як масового явища, стала ліквідація станового громадського устрою. Для селянства настали процеси колосальних змін, які відбувалися в середині ХІХ ст. і були пов’язані з різними планами імперського держав, під вла­дою яких перебували польські землі, але визначальним для всіх них стала ліквідація панщини. Зміни, що відбулися, не торкнулися великої земельної власності, яка залишилася головним феноменом господарської власності, а одночасно ці зміни не ліквідували багатовікового протисто­яння між двором і селянами. Для міщан цей перелом був пов’язаний з наданням громадянських і цивільних прав. Назагал цей процес змін за­вершився у другій половині ХІХ ст. [12, c. 13].

Період перебування польських земель у складі Росії, Австрії і Пруссії (Німецької імперії) став, коли на землях вже неіснуючої Речі Посполитої розпочалися важливі процеси. У мовній сфері білоруська, українська, литовська мови, і до цих часів вважалися виключно се­лянськими говорами, переживали свій розквіт. І хоча, на думку поль­ських авторів, їх вживання до 1904 р. було забороненим, насправді відбувалися процеси, пов’язані з щораз ширшим вживанням цих мов. Йшлося передовсім про налагодження видання цими мовами періодичних видань, які доходили до щораз численніших суспільних груп. Однак, загалом ці мови залишилися народними мовами. Шляхта та інтелігенція вживали польську мову, яку вважали за панську. Збереження за певними верствами традиції відповідної мови поглиблюва­ло суспільні антагонізми. Таким чином, з часом виник і утвердився зв’язок між мовою і національним самоусвідомленням. Мова форму­вала суспільні відносини, а, одночасно, вона виявилася сильним будителем національної самосвідомості українців, білорусів і литовців. На­родження національної свідомості цих етнічних груп датовано ХІХ ст., що є відносно пізнім процесом у порівнянні з іншими народами цієї частини Європи. Така запізнілість процесів пояснюється головним чи­ном браком численної і сильної місцевої шляхти, національний розви­ток відбувся завдяки активності селянських мас [7].

Ці процеси збирали власний урожай на теренах колишньої Речі Посполитої і водночас взаємодіяли з національною польською само­свідомістю. Відбувалося це головним чином у селянських середовищах. Але в багатьох регіонах додатково виховувалися почуття регіональної відрубності, яка не була пов’язана ні з польською традицією, ні з традицією держави, що зайняла ці терени після поділів Речі Посполитої (таким прикладом польська історіографія вважає мазурів).

Інтенсифікацією цих явищ служила суспільна альфабетизація (поширення грамотності. – О.Т.) і громадянські відносини в межах держав, які зайняли польські землі. Фактично для значної кількості людей виховання польськістю чи польськості означало відновлення національних символів супроти політики Росії, Пруссії і Австрії [1, 2].

У ХІХ ст. вдалося виразно окреслити територіально і струк­туру народностей давніх польських земель. Проблеми національної самоідентифікації були продиктовані релігійними та мовними про­блемами. Польські історики зазначають, що ще у литовський період існували середовища з невизначеною національною самосвідо­містю. Часто така самосвідомість окреслювалася ще принципом «тутешні» і відносилася, передовсім, на думку польських істориків, до лемків та їх регіону.

Водночас політичні зміни мали вплив на суспільні групи, які до певного часу перебували ще на маргінесі публічного життя. Йдеться передусім про єврейські общини, які від середини ХІХ ст. почали створювати сіоністичні й соціалістичні рухи та організації.

Процес формування національної самосвідомості на польських землях, зайнятих Росією, був пов’язаний також з революціями 1995– 1907 та 1917 років. Атмосфера царського утиску активізувала до національного спротиву різні суспільні групи, а в їх числі й представників інтелігенції. Під кінець Першої світової війни національне питання в Росії з успіхом використовували агенти німецького уряду. Вони намагалися створювати серед народів, пригноблених Росією, національні системи освіти, інспірували утворення залежних структур (білоруських, польських, литовських, українських). Невдовзі після цього утворились незалежні держави: Литва, Латвія, Польща. Не вдалося натомість, як стверджують польські автори, утворити неза­лежну білоруську державу. Скликаний 18 грудня 1917 р. загально білоруський конгрес був розпущений більшовиками. Коли до Мінська підійшло німецьке військо, 25 березня 1918 р. було проголошено незалежність Білорусії, яка на короткий час стала маріонетковою дер­жавою. Невдовзі територія Білорусії знову була зайнята більшови­цькими військами.

7 листопада 1917 р. було проголошено утворення Української Народної Республіки, яка зазнала агресії більшовиків.

1 листопада 1918 р. на території Галичини проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Після завзятих боїв в ніч з 21 на 22 листопада 1918 р. Львів був остаточно зайнятий польськими військами. Польсько-українська війна за незалежність ЗУНРу тривала до середини 1918 р. і завершилася повною окупацією Галичини поль­ською армією.

Подальший хід подій у Центрально-Східній Європі привів до того, що Білорусь і Україна стали радянськими республіками. Їхні кордони з Польщею визначив Ризький договір 1921 р. Литва, так само як й інші прибалтійські республіки, зберегла незалежність, однак в результаті конфлікту з Польщею втратила Віленський округ [12, c. 82].

Незалежність польської держави після понад ста років перебу­вання у складі Австрії, Росії і Пруссії було проголошено 11 листопада 1918 р. Польська республіка повстала внаслідок дій польських націо­нальних рухів, однак на її території проживали також суспільності, відмінних від поляків, етнічних груп. Складали вони понад тридцять відсотків її мешканців (на основі даних 1931 року). Мало того, в дея­ких регіонах краю ці меншини переважали - йдеться передовсім про білоруське чи українське населення на сході, чи литовців на північному сході. Для багатьох етнічних груп нова політична ситуація означала також розбиття їхніх етнічних теренів. Наприклад, Українці були поділені між Польщею, СРСР, Румунією і Чехословаччиною. Єврейська людність на великих територіях держави існувала в меншості, поза деякими містечками на сході. Якщо йдеться про німецьку меншину, то постійно йшла її еміграція до Німеччини.

У міжвоєнний період польські власті провели два загальні пере­писи населення, у 1921 і 1931 роках. До сьогоднішнього дня їх резуль­тати (так вважають також і польські історики. – О.Т.) породжують дискусії і контроверсії у середовищі істориків. Передовсім йдеться про перший перепис, який не охопив Віленську округу і Верхню Сілезію, а також не взяв до уваги післявоєнних переміщень населення, особливо характерних для східних воєводств. Ці переміщення були такими значними, що охопили понад 1 млн. осіб [10, c. 38]. Необхідно додати, що на теренах Західної України українські політичні сили оголосили бойкот перепису, не визнаючи суверенність Польщі на цих територіях. Сумнів викликало також питання, задане в анкеті для перепису про національність, яка для значної частини суспільності поєднувалося одночасно з громадянством, що було помилкою [12, c. 27].

У переписі з 1931 р. питання про національність було транс­формоване в рідну мову. Польські дослідники стверджують, що пере­пис відбувався в стабільній політичній ситуації, коли післявоєнні міграції завершилися, кордони були усталені, а працівники статистич­ного апарату вже набули відповідного досвіду. Звичайно, що це все не було запорукою від випадків зловживань.

Головним чином це стосувалося південно-східних воєводств, де представники адміністрації увели певні зміни до питальника, що змінював задекларовану мову на польську. Декількома роками пізніше цю діяльність демограф Едвард Штурм де Шутрем прокоментував на­ступним чином: «Робота то була настільки брутальна, що керівники, відповідальні за опрацювання перепису населення були здивовані і мали навіть намір неопрацювання назагал безвартісних даних національних для цілого сходу Польщі (...). Треба однак додати, що вищі влади в Польщі, здаючи собі справу з безчільного фальшу, забо­ронили публікації матеріалів для національних менших і одиниць як-от гміни і села (бо там зловживання було б видно відразу), водночас заборонили науковцям та іншим спеціалістам доступ до автентичного матеріалу перепису» [12, c. 36].

Незважаючи на недостатню вірогідність перепису Головне ста­тистичне управління звернуло основну увагу на інформацію про віровизнання. Це мало раціональне тлумачення стосовно східних воєводств, де відмінності релігійного визнання були аналогічні з національними. Не мало це однак місця у центральних і західних воєводствах, де серед поляків було дуже багато протестантів, а серед німців був значний відсоток католиків.

Висновки перепису 1931 р. ще раз продемонстрували те, як складається національна свідомість, що формувалася роками, і як нові чинники впливають на її зміни.

Пояснення вимагали передусім запровадження для східних воєводств Польщі категорії «тутешні». Їх було 707 тис. осіб. Зарахова­но до цієї групи усіх, які не зуміли окреслити своєї рідної мови відповідно до поданого питальника, а замість цього вживали прикмет­ники: селянський, місцевий, тутешній та ін. Поява терміну „тутешні”, які не можна вважати як науковий відповідник, дуже часто виступало при проведенні перепису на теренах Західної України. Результати пе­репису з 1931 р. подано в таблиці [12, c.35].

Результати, подані в таблиці, не відображають повністю національної ситуації в польській державі. Бракує даних щодо інших меншин, таких як румуни, словаки, татари, що, однак, не змінює факту існування високого відсотку національних меншин у Польщі у порівнянні з сусідніми державами, такими, як Румунія чи Болгарія.

Становище національних меншин у Польщі було різним. Воно залежало від національної свідомості, суспільного статусу даної групи, а також від її політичних устремлінь.

Правовий статус національних меншин Польщі отримав визначен­ня вже в Маніфесті Тимчасового народного уряду Польської Республіки з 7 листопада 1918 р., яким декларувалися гарантії рівності прав і обов’язків для всіх мешканців, без уваги на її походження, віру й національність [4].

Польська держава, приймаючи постанови Версальського дого­вору (1919 р.), зобов’язувалася виконувати в своєму законодавстві приписи Малого Версальського договору. Ці настанови були взяті вла­дою як засадничі принципи для будівництва національного правового законодавства в сфері права національних меншин. Згодом вони увійшли в основу національного права і в Конституцію 21 березня 1921 року.

У статті 95 вказувалося: «Річ Посполита гарантує на своїй території повну охорону життя, свобод і майна усіх громадян, неза­лежно від походження, національності, мови, раси або релігії (...)». Стаття 96 гарантувала рівність щодо права і рівне трактування участі в публічному житті. У статті 109 зазначалося: «Кожен громадянин має право дотримання своєї національності, збереження і плекання власної мови і національних особливостей. Окрім того закони держави забез­печують меншинам у Польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей шляхом автономних об’єднань мен­шин за публічно-правовим характером [8].

В інших статтях містилися також гарантії прав свобод і сумління, а також право утворення представниками меншин власних шкіл і виховних закладів, що гарантувала стаття 110: «Польські грома­дяни, які належать до національних меншин, релігійних чи мовних, мають рівне з іншими громадянами право утворення, нагляду і діяльності своїм власним коштом доброчинних закладів, релігійних і громадських, шкіл та інших виховних установ так і вільного вживання в них своєї мови і виконання приписів своєї релігії» [8].

Конституція зберігала також ті норми права, які не зовсім відповідали їй, а стали наслідком правових відносин попереднього періоду. Головним чином це стосувалося нормативного законодавства щодо євреїв, яке в Польщі залишилося після російського законодавст­ва. Процес зміни права і передусім дискримінаційних законів, на дум­ку польських істориків права, тривав до 1931 року.

Щодо питання національних меншин в 30-х рр. ХХ ст., то в польській науковій літературі існує думка, що конституція з 23 квітня 1935 р. у питаннях національних меншин набула іншого характеру, ніж попередня. Вона стояла на засадах підпорядкування інтересів осо­би сукупності осіб, репрезентованій через державу. Крім того, вона привнесла значні права меншинам, особливо в питанні збереження своєї національності, мови і релігії, а також гарантувала охорону жит­тя і майна та рівність прав для всіх громадян.

Поза Конституцією права національних меншин гарантували також закони нижчого порядку. Проблематику шкільництва меншин було піднято в декреті з 1919 р., в якому окреслювалися вимоги прове­дення навчання на рівні загальної школи. Фактично головний зміст цьому декрету був викладений у законі з 1924 р. (т.зв. закон Грабського), який на цілий міжвоєнний період регламентував організацію шкільництва литовської, української та білоруської меншин*. Закон давав можливість утворення публічних шкіл з мовою навчання даної меншини, якщо вона складала принаймні 25% загального числа мешканців гміни і якщо щонайменше 40 батьків, що належали до од­ного шкільного округу і мали дітей шкільного віку склали відповідну вимогу. Шкільна система була піддана зміні в 1932 р. у зв’язку з впро­вадженням двох наступних законів. Це були закон про шкільний устрій і закон про приватні школи і наукові та виховні заклади. Ці акти змінили систему організації і програми навчання шкіл загальних і середніх (школи загальні - 7-літні, 3-ох ступенів, 6-літні до цього часу середні школи поділено на 4-літні гімназії та 2-ох літні ліцеї), а також врегульовано систему освіти приватних закладів, де було гарантовано державній та освітній владі можливість їхнього контролю нагляду за школами національних меншин [6, c.45–47].

Багато контроверсій зустріли закони, що стосувалися громадянсь­ких прав. Перший з них від 20 січня 1920 р. визнавав польське громадян­ство за усіма особами, які не були громадянами інших держав і прожива­ли на території Польської держави. Цей закон відразу викликав суперечки між польською владою і представниками німецької меншини. Після його обговорення на рівні Ліги Націй та Постановою Постійної палати міжнародного правосуддя в Гаазі було підписано польсько-німецьку конвенцію (Віденська Конвенція з 30 квітня 1924 року), згідно якої поль­ське громадянство набували особи, що мали «domicyi» на цілій території Польщі. При чому цей закон допускав можливість двох сталих місць про­живання. Для набуття громадянства вистачало одного сталого місця про­живання на території Речі Посполитої і не було вимоги проживання даної особи на території Польщі. Закон не регулював, до якого часу особи, що мають підстави до набуття громадянства, могли «зголосити свої подання». Проблеми ці урегулювала Віденська конвенція, яка визначила останочний термін еміграції оптантів до Німеччини - 1 липня 1926 року.

Аналогічні відносини були усталені також Ризьким договором і стосувалися вони громадянства осіб польської та української націо­нальностей. Згідно з цим договором, встановлювався термін подачі відповідної заяви щодо громадянства. Був встановлений термін – рік після ратифікації Ризького договору, тобто квітень 1922 р. [7].

Найбільші дискусії викликав закон про позбавлення громадян­ства від 31 березня 1938 р., який дозволяв властям позбавляти грома­дянства осіб за «втрату зв’язку з державою». Існуючі в ньому приписи мали загальний характер і були використані для позбавлення грома­дянства осіб, нелояльних до влади [6, c. 49].

Політика щодо національних меншин здійснювалася у міжвоєнний період багатьма установами. Нею займалося, головним чином, Мініс­терство внутрішніх справ, в якому існував політичний департамент і діяв національний відділ, а також інші інституції, як-от Міністерство закор­донних справ, Міністерство релігійних справ, Міністерство релігійних визнань і громадської просвіти, Міністерство збройних сил і цілі дорадчі структури, як от Секція політичного комітету Ради міністрів до справ Східних воєводств і національних меншин, що функціонувала в уряді В. Грабського. У перші роки незалежності її діяльність була визначена сильними міжнародними чинниками, і вона мала на меті гарантувати політичну стабільність держави.

Перші правові акти щодо національних меншин з’явилися відразу з утвердженням Польської держави. У лютому 1919 р. був опублікований Декрет Начальника держави, що окреслював компетенції єврейських гмін і визнавав їх як державні інституції. Права національних меншин знайшли своє відображення у Березневій конституції 1921 р. У січні 1922 р. уряд оголосив тимчасові правила, що регулювали відносини державних струк­тур з православною церквою в Польщі, однак це стало початком напру­ження у взаємних відносинах на наступні роки. Рівень вирішення національного питання в Польщі зростав ще й тому, що на парламен-тарських виборах 1922 р. представники меншин виступили із спільною заявою Блоку Національних Меншин, а результати виборів для них стали наступними: 89 депутатських мандатів і 27 сенаторських. Усе це свідчило, що представники національних меншин можуть стати помітним чинни­ком у польському парламенті. Саме національні меншини відіграли ви­значальну роль у перемозі на президентських виборах Габріеля Нарутовича, а після його загибелі – С. Войцеховського [6, c. 267].

Спроби регулювання державної політики щодо національних мен­шин піднімалися в різних формах і на багатьох рівнях. Так, уряд Сікорського, наприклад, прискорив ліквідацію земельної власності німецької меншини, а також підвищив контроль за діяльністю товариств націо­нальних меншин. Уряд Вітоса, утворений під кінець травня 1923 р., зай­няв націоналістичну позицію, намагався зменшити можливості для функціонування національних об’єднань та їх організації, виступив за зменшення статутного майна національних товариств та водночас прагнув розширення можливостей католицького Костелу і поляків на землях, на­селених національними меншинами. Кабінет В. Грабського, реалізуючи політику стабілізації господарства і проводячи економічні реформи, нама­гався зберігати інтегральність держави, достатньо виважено йшов на по­ступки національним меншинам. Істотною була урядова діяльність у сфері шкільництва і Церкви, але ця політика не принесла належного ефек­ту в плані зміцнення стабільності у державі. У зв’язку з погіршенням політичної ситуації, уряд змушений був працювати над зміцненням уря­дових інституцій та розширенням участі військових у публічній адмі­ністрації. За ініціативою уряду було організовано корпус охорони пограниччя. Одночасно посилювалася діяльність адміністративних установ, що мали стабілізувати національну ситуацію в мультинаціональних регіонах.

Черговий перелом в політиці влади щодо національних меншин відбувся в часи так званого травневого замаху. Замах підтримало єврейське, українське та білоруське середовища. Нова влада запропо­нувала політику асиміляції і поступового поборювання антидержавних тенденцій. Було запропоновано остаточне врегулювання релігійних відносин, проведення аграрної реформи і вибори самоуправління.

У 1927 р. уряд вирішив провести зміни щодо діяльності окремих структур білоруської меншини. У березні цього року було легалізовано Білоруську Селянську Робітничу Громаду, якій відразу ж висунули звинувачення в діяльності, направленій на приєднання білоруських земель до Радянського Союзу, реалізацію завдань комуністичного руху і ворожість щодо польської держави*. Це було наслідком того, що після виборів 1928 року маршал Ю. Пілсудський пробував формувати репресивну політику щодо своїх противників. Репресії стосувалися опозиції, а також організацій національних меншин, передусім тих, яких підозрювано в поширенні національної ідеології і намаганні ство­рення парамілітарних організацій.

Діяльність польського уряду викликала протести національних сил: в 1931 році українські націоналісти вбили Тадеуша Голувку – політичного діяча, який займався справами національних меншин, а в 1934 р. було застрілено міністра внутрішніх справ Болеслава Пєрацького, звинуваченого українськими силами в кривавих акціях паци­фікації у східних воєводствах [9, c. 114–115].

Уряд робив певні дії, щоб вийти з атмосфери напруженості. Міністерство релігійних визнань і громадської просвіти вирішило за­провадити обов’язкове навчання білоруської та української мови в гімназіях, що функціонували в східних воєводствах. Опрацьовані уря­дом заходи у сфері національної політики надавали можливість навчан­ня в школах національних меншин німецькій молоді в західній частині держави, при цьому зверталася увага на контроль за німецьким шкільництвом, бібліотеками, а також за спробами переведення німе­цьких приватних шкіл на державну систему навчання [9, c. 123–124].

В межах поступок, здійснених щодо організації навчання національних меншин, уряд не висловив згоди на створення громадсь­кого єврейського навчання.

Напружені національні стосунки не зникали. Їх активізували акції саботажу, проведені Українською Військовою Організацією. Відповіддю польських властей у 1931 стала пацифікація 450 сіл, населених головним чином українцями, а також арешти депутатів, представників від націо­нальних меншин, закриття частини товариств і ліквідація окремих шкіл.

Після цих акцій почалися пошуки порозуміння з представниками меншин. Певні намагання знайти компроміс у цій сфері виходили від греко-католицької Церкви, яка виконувала роль свого роду посередника між урядом і представниками українських угрупувань (наприклад, УНДО). Демонстрацією такого потепління в стосунках мало бути видання у вересні 1932 р. Польсько-Українського Бюлетеня. Фіналом цих подій ста­ла польсько-українська угода з 1935 року. Вона приймалася в сприятли­вих для уряду умовах. Це було викликано значним впливом волинського воєводи Генріка Юзефського, а також шоком, який справила на польську людність серія замахів, здійснених щодо польських діячів. Після парла­ментських виборів 1935 року польські власті оголосили амністію, однак багато вимог українців, передусім у сфері мови і шкільництва (наприклад, утворення університету), не були реалізовані.

В першій половині 30-х рр., після виходу Третього Рейху з Ліги Націй у 1934 р., Польща перестала виконувати постанови Малого Версальського договору. У цей час серед німецької меншини відбувається інтенсивний процес гітлеризації при одночасному підкресленні своєї лояльності до Польщі. Німецька громадськість користувалася фінансовою допомогою з Берліна, яка збільшилася після приходу до влади Гітлера.

Початок 30-х років проходив також під знаком значних антиєврейських виступів, що серед польських євреїв викликало почут­тя відчуження. Етапним для національної політики в міжвоєнний період став 1932 рік, коли був прийнятий новий закон щодо шкільництва, який вів до змін його структури, та водночас запровад­ження ще більшого державного контролю над системою освіти.

Після смерті Ю. Пілсудського у 1935 році дії влади відзначалися наступом на націоналістичні організації, почався загальний відхід від толеранційного стилю. Новою доктриною стала лінія на асиміляцію або еміграцію. 19 грудня 1935 року було ліквідовано Комітет у справах національностей, який, головним чином, займався питаннями націо­нальних меншин. Дії влади були спрямовані на зміцнення в державі польськості. У цій атмосфері нового виміру набрала також політика щодо євреїв. Міністерство релігійних визнань і освіти дозволило виділення т.зв. «get lawkowych» в школах (виділялися окремі парти (лавки) для євреїв у багатьох навчальних закладах. - О.Т.). Міністерство також працювало над проектом розв’язання єврейського питання через масову еміграцію. З цієї метою з ініціативи Міністерства закордонних справ ліквідували Єврейський комітет еміграційно-колонізаційний. Згаданий закон про втрату громадянства з 1938 року стосувався близько 75 тис. осіб, а у 88% йшлося про громадян єврейської національності [6, c. 273].

У кінці 30-х рр. ХХ ст. відбулося чергове загострення польсько-українських відносин. Свідченням цього були терористичні акції Організації Українських Націоналістів у Східній Галичині, а також відкликання волинського воєводи Г. Юзефського.

У листопаді 1938 р. були врегульовані відносини з Польською Автокефальною Православною Церквою. Ця інституція отримала гарантії діяльності, відрегульовано було її майнове становище. Одно­часно уряд досяг впливу на заняття посад у цій Церкві кандидатами, лояльними до польської держави. Промови («казання») у цій Церкві, а також адміністративні документи здійснювалися польською мовою.

Якщо йдеться про німецьку меншину, то досі нейтральна полі­тика влади від грудня 1938 року почала змінюватися. Польські власті встановили нагляд над німецькими товариствами, обмежили навчання німецькою мовою, звільнили з керівництва громадських активістів. Дійшло навіть до арештів і позбавлення громадянства. Ці дії аргумен­тувалися необхідністю піднесення обороноздатності країни. Такою ситуація зберігалася аж до початку Другої світової війни.

У передвоєнний час політика уряду та його програми в національному питанні вже не відігравали значної ролі. Властиво, усю діяльність екзильного уряду можна звести до кількох декларацій і відозв. У першій з них з жовтня 1939 р. прем’єр Владислав Сікорський зазначав: «... єдиною метою Уряду Національної Єдності буде відбудова великої Польщі, яка буде для всіх своїх громадян на рівні справедли­вою». У черговій відозві уряду з 18 грудня цього ж року читаємо: «Національним меншинам, які разом з польським народом взяли участь у боротьбі і залишилися вірні Польській Державі, Польська держава гарантує справедливість, вільний правовий захист» [6, c 278].

З ініціативи єврейського представника в Національній Раді Поль­ської Республіки екзильний уряд в декларації від 3 листопада 1940 р. запев­нив, що майбутня РП буде демократичною державою, яка гарантуватиме кожному своєму громадянину рівні громадянські і суспільні права. Уряд одночасно заявив про свій відхід від передвоєнного антисемітизму. 24 лю­того 1942 р. видано декларацію, яка проголошувала відродження Польської держави як держави демократичної, яка гарантує рівність щодо права, а також «(...) пошанування права національних меншин слов’янських, ли­товських і єврейських народів». Декларація давала гарантії рівності щодо права, свободи віросповідань, сумління і слова, а також свободи творення товариства. 30 липня 1943 р. уряд видав Відозву до Українського народу. Цей документ відрізнявся від попередніх урядових проектів, що мали на меті поліпшити польсько-українські відносини, передусім запевненнями здійснення засадничих вимог української сторони, що стосувалося відкри­ття після війни Українського університету у Львові та ін. Досить виразно документ акцентував на системі покарань за співпрацю з німцями [6, c. 278].

Співпраця із єврейським середовищем для польського уряду складалася не завжди добре. Не змінив цього навіть той факт, що представник єврейської меншини отримав місце у Національній Раді. Не зважаючи на цю, не найкращу, співпрацю, фактом залишається те, що уряд багаторазово інформував громадськість про дружні наміри щодо єврейського населення, а також був посередником у передачі євреям фінансової допомоги.

Висновки. Сучасні польські історики стверджують, що Друга Річпосполита проводила різнорідну політику щодо національних меншин.

На стосунки між польським урядом і численними представниками мен­шин впливали різні чинники, інколи випадкові. Такими факторами тво­рення відносин були історія попередніх відносин, національні амбіції національних меншин та ін. Водночас, політика численних польських урядів у національному питанні не була виваженою і вона хиталася між концепцією асиміляції, та деклараційними запевненнями про введення привілеїв для меншин, головним чином, у сфері культури, що мало стати винагородою за лояльне ставлення до держави. У Другій Речіпосполитій не вдалося розв’язати питання національних меншин Польські історики Т. Броварек та Г. Халупчак [6, c. 278] стверджують, що, можливо, це було обумовлено браком часу, бо двадцять одного року незалежності не виста­чило, щоби перекреслити роки антагонізмів й стереотипів і знівелювати економічну різницю між різними групами населення.

––––––––––

Алексієвець Л. Історичні та соціальні політичні передумови й конкурентні обставини відродження незалежної Польщі / Л Алексієвець // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: Серія «Історія». - 2005. - Вип. 2. - С 288-308.

Алексієвець Л. Погляд на відродження та формування Польської держави в 1918-1926 рр. / Л. Алексієвець // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: Серія «Історія». - 2007. - Вип. 1. - С. 159-163

Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів / за ред. Л. Зашкільняка. -Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2001. - 660 с

Ajnenkiel A. Sejmy a konstytucje w Polsce 1918-1939 / A. Ajnenkiel. -Warszawa, 1968. - 132 s.

Besala J., Leszczy?ski A. i M. Ilustrowana Kronika dziejуw Polski. -Pozna?, 2007.

Browarek T. Mniejszo?ci narodowe w Polsce 1918-1995 / T. Browarek, H Cha?upczak. - Lublin, 1998.

Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w. / M. Kallas. - Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWW, 1997. - 564 s.

Konstytucja marcowa z 1921 roku [w] Polskie konstytucji //www. Konstytucje. pl. 29.04.2007.

Kotowski A. Polska polityka narodowo?ciowa wobec mniejsza?ci niemieckiej w latach 1919-1939 / A Kotowski. - Turi?, 2002.

Landau Z. Gospodarka Polski mi?dzywojennej w latach 1918-1939 / Z. Landau, J. Tomaszewski // W dobie inflacji 1918-1923. t.1. - Warszawa, 1967.

Nedzia?kowski M. Demokracja Parlamentarna w Polsce / M. Nedzia?kowski. - Warszawa, 1930. - 120 s

Tomaszеwski J. Mniejszo?ci narodowe w Polsce XX wieku / J. Toma­szеwski. - Warszawa, 1991.

 

< Попередня   Наступна >