226

---

Н.Я. Рудий

ІНСТИТУТ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ РАННЬОФЕОДАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Розглянуто основи формування інституту опіки і піклування в українському феодальному суспільстві, з’ясовано походження право­вих норм цього інституту, сфера впливу та особливості реалізації відповідно до феодального права.

Ключові слова: опіка, піклування, правовий звичай, Закон Русь­кий, Руська Правда, спадок, майно.

Постановка проблеми. В умовах розвитку правової, неза­лежної, демократичної, соціальної Української держави важливо на­лежним чином подбати про організацію досконалого правового регу­лювання суспільних відносин. Саме такого, яке було б зрозумілим суспільству, не суперечило його культурним та етнічним особливо­стям, а навпаки, стало логічним продовженням тих традицій і звичаїв, які формувалися віками. Інститут опіки і піклування в цьому контексті не виняток, адже регулює відносини з влаштування та виховання осиротілої дитини. Вивчення історичного досвіду регулювання таких відносин в українському суспільстві є надзвичайно важливим для розуміння того, яким повинен бути цей інститут на сучасному етапі державно-правового розвитку.

Період виникнення в Україні слов’янської держави припадає на епоху Середньовіччя. Київська Русь розбудовується відразу як фео­дальна держава. На принципах феодалізму формується її правова сис­тема, яка на перших етапах свого розвитку, в основному, складалася з правового звичаю. Політичні, економічні, соціальні трансформації, які переживає тогочасне суспільство, безпосередньо відображаються і в праві. Отримує законодавче закріплення інститут опіки і піклування, сформувавшись на основі звичаю та певних особливостях східно­європейського феодального устрою.

Стан дослідження. У юридичній науці окремі а

спекти пробле­ми становлення і розвитку інституту опіки і піклування в українському феодальному суспільстві знайшли своє відображення у працях Н.М. Крестовської, К.А. Неволіна, М.Б. Свердлова, СВ. Юшкова та ін. Необхідно зазначити, що комплексного історико-правового дослід­ження цієї тематики ще не зроблено. Тому, використовуючи напрацювання попередників, ставить за мету - ґрунтовно розглянути інститут опіки і піклування визначеного історичного періоду та виокремити його особливості.

Виклад основних положень. Проблеми правового регулювання опіки та піклування були і є актуальними в будь-якому суспільстві, зважаючи на те, що кожне цивілізоване суспільство дбає про своє цивілізоване майбутнє. В українській правовій традиції, зважаючи на її тривале формування, виробилися свої особливості цього важливого інституту, причому закладалися вони ще в епоху Середньовіччя.

Початок формування феодальної держави на території сучасної України припадає на ІХ ст. і протікає в нелегких умовах об’єднання племен. Як зазначено у «Повісті минулих літ», «всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій» [1, c. 234]. Панування сімейної общини зумовлює вироблення єдиного ставлення до осиротілої дитини і як зазначає Н.М. Крестовська, правовий статус дитини в давньоруському суспільстві не виходив за межі сімейно-родової організації [2, c. 63].

Опікунами призначались або ставали передусім близькі родичі підопічних. Враховуючи те, що майно тоді належало всьому роду, жодних майнових обов’язків опікун не мав. В його обов’язок входило лише належне виховання дитини [3, c. 737]. Це може стосуватися лише додержавного періоду, тому що майнове розшарування призводить до структурування суспільства та виникнення держави - Київської Русі. Очевидно, ці норми еволюціонували, особливо в тому, що стосується майна опікуваного.

Із розвитком суспільних відносин формується Закон Руський та основоположні засади інституту опіки в Київській Русі (дохристиянсь­кого періоду). Закон Руський, як припускає М.Б. Свердлов, походив з племінних звичаїв і з поправками, які були продиктовані формуванням феодального суспільства і держави, активно використовувався на території південносхідних словян з центром у Києві. Його норми вра­ховувалися великими київськими князями Олегом та Ігорем при укладенні державних договорів (русько-візантійські договори 911 та 944 рр.) [4, с.171]. Фактично Закон Руський – це норми права, які ви­никли в основних центрах Русі, осередках класового суспільства – це система руського права [5, c. 247]. На жаль, до наших днів не дійшов текст цього Закону, фактично про його існування можемо здогадува­тися лише з окремих натяків у різних публікаціях, але дехто з науковців (С.В. Юшков, М.Б. Свердлов) робить припущення що саме Закон Руський і став основою Руської Правди. У цьому контексті, на нашу думку, доречно дотримуватися того, що основою формування правової системи в Київській Русі були передусім звичаї корінного населення (полян, древлян і т.д.), а не варягів чи європейських народів (варварські правди). А схожість деяких положень у правових джерелах обумовлюється проходженням однакових соціально-економічних та політичних процесів при формуванні феодалізму.

Організація сильної централізованої влади в Київській Русі при­зводила до нагальної потреби укладення спільного для всього насе­лення закону, яким і став Закон Руський. Чи містилися в ньому правові норми, що регулювали опіку, з повною впевненістю важко говорити, але очевидним є те, що Руська Правда вже чітко закріплює це поняття.

У дохристиянський період лише правовими звичаями регулюва­лися інститути шлюбу, розлучення, опіки та піклування, статус членів сім’ї, майнові права членів сім’ї [6, c. 166]. Це і не дивно, якщо зважа­ти на те, що сам правовий звичай вироблявся безпосередньо суспільством, був йому зрозумілий та безперечно ефективно регулю­вав відносини, особливо ті, що стосувалися сім’ї. В такій ситуації державі в особі її компетентних органів чи посадових осіб (а Київська Русь не виняток) залишається лише санкціонувати його і надати юридичної сили, або зайняти пасивну позицію, тим самим дозволяючи цій нормі регулювати суспільні відносини. Якщо гово­рити про опіку, то, на нашу думку, держава зайняла позицію схва­лення чинних норм через невтручання в дію звичаїв, тим самим виз­наючи їх юридичну силу.

Першу письмову згадку про призначення опіки знаходимо у «Повісті минулих літ»: «Помер Рюрик і передав княжіннє своє Олегові, що належав до племені варязького, доручивши йому сина свого Ігоря, був бо той ще малою дитиною» [1, c. 169]. Як бачимо, опіка була передана за бажанням батька, причому передано було в опіку не лише дитину, а й владу, якою вона була наділена спадково. О.Б. Головко висуває припущення, що Олег був лише опікуном малолітнього князя-конунга Ігоря або мажордомом - управителем при його дворі [7, c. 64]. Але в «Повісті минулих літ» зустрічаємо звернен­ня Олега до Аскольда і Діра, яке було виголошене при захопленні Києва: «Не князі ви і не князівського роду, але я князівського роду» [8, c. 21]. Підтвердження цього знаходимо і в «Житії Ольги», де го­вориться що Олег був родичем Рюрика [1, c. 413]. Таким чином, осо­ба опікуна - це знатного роду людина, пов’язана родинними зв’язками з опікуваним, якій повною мірою довіряв батько. Такий спосіб призначення опіки дуже часто практикувався серед представ­ників княжих родів, а згодом серед шляхетства. Що ж стосується цього конкретного випадку, то слід зважати на те, що йдеться про опіку майбутнього правителя.

За загальним давньоруським правом опіка над дітьми признача­лася лише в разі, якщо вдова вдруге виходила заміж. У цьому випадку вона зобов’язана була повернути дітям все майно їхнього померлого батька. Хто саме відав призначенням опікунів у дохристиянський період, з джерел невідомо. За логікою, якщо підопічний - член верві, то опікуна мала призначати громада [6, c. 166]. На нашу думку, таке припущення є обґрунтованим, зважаючи на сімейно-родову органі­зацію тогочасного ранньофеодального суспільства.

За загальним правилом, у разі смерті батька і відсутності вста­новленого батьком опікуна, опікою над дитиною займалася матір. Підтвердження цьому є опіка княгині Ольги над своїм сином Свято­славом після смерті князя Ігоря. Причому мати активно займалася його вихованням у християнському дусі: «І сина свого, великого князя Свя­тослава, ненастанно вчила, щоб пізнав Христа й охрестився». Також княгиня Ольга опікувалася і внуками своїми - Ярополком, Олегом та рівнопрестольним Володимиром під час військового походу Святосла­ва на Болгарську землю [1, c. 417-418]. Очевидно, матері княжичів були живі, але, як бачимо, опікувалася ними бабця. Мабуть, у разі смерті свого сина (а у військовому поході це було досить імовірним) княгиня Ольга мала стати постійним опікуном. Є й інші випадки, коли жінці не довіряли опіку, зокрема малолітній Данило Романович, який формально став княжити в Галичі у 1210 р., був позбавлений мате­ринської опіки, а матір його було вигнано з Галича [1, с 516]. Це було зроблено боярами не через погане виконання материнських обов’язків, а через політичні інтриги, адже, як вказано у «Повісті про Данила Галиць­кого», «бо хотіла княжити сама». Фактично бояри позбавили малого кня­жича материнської опіки і невідомо, чи було встановлено нового опікуна, чи опіка над малолітнім здійснювалася колективно.

З прийняттям християнства та «Руської Правди» в Київській Русі норми інституту опіки, безперечно, були вдосконалені, більше конкретизовані та, що найголовніше – формально визначені. Хоча в основному «Руська Правда» закріплювала та стверджувала вже чинні правові звичаї. Важливим є і те, що укладення самої «Руської Правди» проходило поступово, поетапно, судячи з великої кількості її списків та звуження до трьох редакцій – Короткої, Просторової (Широкої) та Скороченої. Причому інститут опіки в повному обсязі з’являється ли­ше в Просторовій редакції. На нашу думку, це свідчить про те, що держава не вважала пріоритетним втручатися у шлюбно-сімейні відносини (зокрема і у відносини щодо встановлення, зміни чи припи­нення опіки).

У ст. 99 «Руської Правди» зазначалося: «А як будуть вдома діти малі, що не є спосібні собою орудувати, а мати вийде заміж, то хто їм буде ближчий родич, тому їх віддати з добутком і з домом, поки до літ не дійдуть. А товар дати перед людьми, а що зародить товаром тим або прибуде, то для нього, а сам товар має їм повернути, прикуп йому са­мому, бо він їх кормив і опікувався над ними, а буде приплодок з челяді або з худоби, то все має віддати, що відібрав, а що стратив, то все має дітям платити. А якщо навіть вітчим візьме під опіку дітей з їх спадком, то умови договору будуть ті ж» [8, с. 37].

Не видається можливим встановити вік, до якого тривала опіка. К.А. Нєволін наводить приклади умов, за яких опікуваний виходить з-під опіки: «Игорь, котрого отец его Рюрик, отдал на попечение своему родственнику Олегу, находился под опекою, пока не пришел в возраст. Святослав был под опекою своей матери Ольги, пока не пришел в воз­раст и не возмужал» [9, с. 536]. Фактично це ж записано і в «Руській Правді», де зазначається, що опіка встановлюється над малолітніми дітьми, які «еще не будут способны сами о себе заботится» [10, c. 33]. У Києво-Печерському Патерику є згадка, про вихід з-під опіки у 15-річному віці. Характерним для цього випадку є настанова батька опікунові: «Коли змужніє син мій, дай йому золото і срібло». Юнак захотів узяти золото і срібло у свого опікуна, коли йому виповнилося 15 років [11, с. 24]. На нашу думку, чіткої вікової межі не було, оцінювалася готовність підлітка до дорослого життя, причому, як бачимо з прикладу, готовність ця могла визначатися і самим опікуваним.

Як уже зазначалося, опікун призначався після того, як мати вирішить вдруге вийти заміж, до цього фактично дітьми та їх майном опікувалась вона. Згідно з нормами «Руської Правди» опікуном малолітніх дітей призначався хтось із близьких родичів. Йому в присутності свідків передавали майно неповнолітніх. Приймаючи йо­го, опікун брав на себе зобов’язання з досягненням повноліття найстаршої дитини повернути отримане разом з прибутками, наприк­лад, корову з яловицею, коня з лошам. Щодо інших продуктів нату­рального господарства (молоко, м’ясо, збіжжя, полотно тощо), то вони переходили у власність опікуна, який не повинен був ні в чому не об­межувати підопічних [12, с 454-455]. Таким чином, обов’язки опікуна ставали не лише певною рутиною з догляду та виховання дитини, а й можливістю користуватися її матеріальними благами, що звичайно слугувало певним стимулом, заохоченням.

Наприкінці ст. 99 «Руської Правди» чітко виписані обов’язки опікуна з повернення розтраченого ним майна опікуваного. Допуска­ється тією ж статтею опікунство вітчимом, який повинен зберігати цілісним майно пасинків до їх повноліття. Якщо ж вітчим-опікун до­пустив розтрату такого майна, то повинен був повернути його. Якщо ж збитки не будуть відшкодовані опікуном за життя, то ці боргові зо­бов’язання передаються ним у спадок своїм дітям і вже вони повинні будуть відшкодувати завдані збитки [13, с 75]. Така норма діяла не лише щодо вітчима-опікуна, а й щодо будь-якого опікуна.

Розподіл майна проходив за заповітом або за законом. Все май­но у порядку спадкування за законом переходило дітям. При цьому під дітьми закон розумів лише синів [13, с 71]. «Руська Правда» як право­ве джерело, що закріплювало феодальні відносини, у ст. 90 та 91 розмежовує порядок спадкування для смердів та бояр, причому допус­каючи до спадкування не лише синів, а й дочок. Так, у разі смерті смерда мають право успадкувати майно на придане його незаміжні дочки, а якщо таких не буде, то все йде на користь князя. У привілейованих феодальних групах пріоритетне право на спадку­вання мають сини, а коли нема, то і дочки у повному обсязі [10, c. 33]. Як бачимо, за законом дружина не могла успадковувати ос­новну частину спадщини чоловіка, а лише те, що він їй заповідав. Фактично вона мала лише функції управління цим майном і то ли­ше до того, як вийде заміж.

Особливий погляд на вдів мала і церква, яка після хрещення Київської Русі набирала впливу і намагалася врегульовувати шлюбно-сімейні відносини, зокрема інститут опіки. Церква виходила з того, що зі смертю чоловіка дружина втрачала свого опікуна і тому рекомендувала виказувати до вдів увагу. Часто у заповіті спеціально вказувалась «пере­дача» дружини під опіку найближчого родича по чоловічій лінії чи духов­ного сановника [14, c. 99]. Але це були швидше винятки з правил.

«Руська Правда» детально виписує і врегульовує взаємо­відносини між матір’ю і дітьми у разі, якщо мати залишиться удовою. Тоді вона живе з дітьми (очевидно, з молодшим сином, оскільки за законом саме він успадковує батьківський двір). У ст. 102 зазначено: «Исполнить во всем ее волю, а детям волю не давать» [10, c. 34]. Дер­жава такою нормою спонукає дітей до піклування матір’ю у похилому віці. Отже, йдеться й про такий вид піклування в Київській Русі, як догляд за батьками в старості, хоча усвідомлюємо, що це досить умов­но, адже не встановлено самого терміну піклування.

«Руська Правда» не згадує, які установи керували справами опіки і чи взагалі такі були. На нашу думку, такими могли бути громадські збори. Частково можна погодитися і з твердженням, що церква відігравала важливу роль у нагляді за опікою [15, с. 252]. Якщо повною мірою це визнати, то дивною і незрозумілою є поведінка церк­ви щодо малолітнього Феодосія, який залишився без батька. Ходив він кожного дня до церкви, «на працю був хапкий і працював з великою смиренністю». Матір його була проти цього, просячи його піти гратися зі своїми однолітками, вдаючись іноді і до побоїв дитини [1, с. 306–307]. Якщо допустити, що церква стежила за опікуваним, то незрозумілою видається її пасивна реакція на фізичну наругу матері.

Коли ж йдеться про з’ясування суті понять «опіки» і «усинов­лення», то слушним буде твердження Н.М. Крестовської про те, що в традиційному суспільстві ці поняття фактично тотожні, будучи єдиним за своєю природою інститутом влаштування долі дитини-сироти [2, c. 77]. Опрацьовуючи джерела того часу справді не знаходимо такого розмежування.

Висновки. Якщо охарактеризовувати розуміння опіки та піклування в українському феодальному суспільстві, то треба відзначити, що формувалося воно на основі звичаєвого права. Держа­ва, надаючи звичаям юридичної сили, безпосередньо втручалася і змінювала їх лише у процесі спадкування майна опікуваними, розрізняючи привілейовані суспільні верстви (бояри, дружина) та суспільні низи (холопи, смерди). Звичайно, що як і будь-яке джерело феодального права «Руська Правда» закріплювала і охороняла доміну­вання прав феодалів. Але якщо звертатися до загальних норм, які регу­лювали інститут опіки, то відзначаємо їх тогочасну прогресивність в питаннях охорони прав та інтересів опікуваних.

–––––––––––

Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9-ти т. / пе-редм. О. Сліпушко, В. Яременко; упор. прим. О. Сліпушко. – К.: Дніпро, 2001. – Т. 1. Х–ХV ст. – 632 с.

Крестовська Н.М. Ювенальне право України: історико-теоретичне дослідження: монографія / Н.М. Крестовська. – Одеса.: Фенікс, 2008. – 332 с.

Михайлова Н.В. Традиции и инновации в постижении истории госу­дарства и права / Н.В. Михайлова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА; Закон и право, 2009. – 864 с.

От Закона Русского к Русской Правде / М.Б. Свердлов. – М.: Юрид. лит., 1998. – 178 с.

Русская Правда. Происхождение, источники, ее значение / С.В. Юшков. – М.: Госюр. издат., 1950. – 257 с.

Правовий звичай як джерело українського права / за ред. І.Б. Усенка. – К.: Наукова думка, 2006. – 280 с.

Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя / О.Б. Головко. – К.: ВД «Стилос», 2006. – 575 с.

Хрестоматія з історії держави і права України: у 2-х т. / за ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / Уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Свято-цький. – 472 с.

История российских гражданських законов. Часть первая. Введение и книга первая о союзах семейственных / К.А. Неволин. – М.: Статут, 2005. – 590 с.

Хрестоматія з історії держави і права України / упоряд. А.С. Чай-ковський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

Патерик Києво-Печерський / упор., адаптувала укр.мовою, прим. та дод. І. Жиленко; відп. ред. В.М. Колпаков. – [2-е вид.] – К.: Вид. дім «КМ Academia», 2001. – 348 с.

Общественно-политический строй и права Киевского государства / С. Юшков. – М., 1949. – 387 с.

Материалы к изучению истории государства и права СССР «Рус­ская Правда» / отв. ред. Г.С. Калинин. – М.: Росвузиздат, 1962.

Женщины Древней Руси / Н.Л. Пушкарева. – М.: Мысль, 1989. – 286 с.

Галицько-волинська держава (1199–1349): монографія / В. Кульчи-цький. – Львів, 2005. – 280 с.

 

< Попередня   Наступна >