266

---

Лобода Ю.П.

СТАДІЇ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: КАТЕГОРІАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Автор провёл сравнительно-правовое исследование конкретно-исторических форм правовой системы одного рассматривается правовая традиция с точки зрения логиче­ского и исторического методов. Исторический метод предполагает рассмотрение ис­тории правовой системы как последовательной цепи причинно-последственных связей. Логический призван найти логику становления правовой традиции в ракой форме, в ко­торой она доступна сегодня.

The article analyses the stages of law tradition development. Comparative investigation of the definite historical forms of law system which people produced in different periods of ukranian history is made. Law tradition is analysed through the prism of historical and logi­cal methods. The first one defines law system as the chain of cause and consequence relations. The aim of the logical method is to find out the logic of law tradition development inform, which is accessible nowadays.

Актуальність даної теми зумовлена неабияким інтересом до визначення і висвітлення особливостей становлення, розвитку правової традиції українського народу. Дослідженню даної проблематики присвячені праці Є. Харитонова, М. Гримич, В. Камінського та інших учених.

Український народ виник внаслідок безперервного процесу етногенезису. Правова традиція є елементом етнонаціональной культури, визначає етно-національну специфіку, яка була притаманна українському народу впродовж всієї його історії. І тому суть питання полягає не у підході до дослідження (держав­ницький, культурно-історичний тощо), а у різних об'єктах дослідження: обгрун­тована нами категорія правової традиції відображає набагато глибші пласти соціальної реальності, ніж поняття про систему пра

ва чи конкретно-історичні різновиди держав, на території яких відбувався етногенез українського народу в ті періоди, коли він не мав власної державності. Попри це народ зберігав свою ет-носоціальну унікальність, зокрема завдяки безперервній правовій традиції поряд з релігійними, обрядовими, побутовими, економічими (насамперед сільськогос­подарськими) традиціями.

Правову традицію можна розглядати у двох неспівмірних аспектах: з позицій історичного методу вона постає безперервним у часі процесом розвитку правової системи через низку конкретно-історичних форм аж до сучасної, а з точки зору логічного методу - як процес формування етнонаціонального стереотипу право­вої поведінки, в якому в «знятому» вигляді відображено правову історію народу.

Якщо історичний метод розглядає історію правової системи як послідовний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, то логічний метод покликаний виявити внутрішню логіку становлення правової традиції у такій формі, в якій вона до­ступна для спостереження сьогодні, та, по можливості, передбачити, спрогнозу-вати її подальшу еволюцію. Відтак виокремлення стадій розвитку з позицій двох різних методів буде істотно відрізнятися: у межах історичного методу історико-правова наука виокремлює стадії (етапи) правового розвитку в межах певних історичних періодів різної тривалості, які позначені єдністю конкретно-історич­них особливостей та закономірностей, що діють на певному етапі, при цьому та­ка періодизація завжди має елемент випадковості, суб'єктивності, зумовленої по­глядами дослідника чи історичної школи. У межах логічного методу виокремлен­ня стадій зумовлене дією діалектичного закону заперечення заперечення, при цьому кожна стадія означає «зняття» того змісту, який виник на попередній стадії. Очевидно, що логічна схема завжди буде абстрактнішою за історичну, оскільки історичний розвиток правової реальності відбувається не по висхідній, а позначе­ний коливаннями, періодами регресу та деградації правової культури.

Для вирішення питання про діалектичні стадії становлення правової традиції українського народу важлива є первинна історична періодизація відповідного процесу. М. Чубатий виокремлює три доби: земська або княжа - до половини XIV ст.; литовсько-руська доба - по кінець XVI ст.; козацька доба - XVII-XVIII ст. Останню він пов'язував з «постанням української держави 1917 p., a змістом її було б обов'язуюче державне право на Україні в останніх роках і нині»1.

У межах свого дослідження, яке має характер історико-правового дискурсу, М. Чубатий розглядає іноетнічні впливи на вітчизняну правову традицію. Зокре­ма, у зв'язку з прийняттям християнства та рецепцією візантійського прав: «христіанство на полі права привело у нас великий переворот. 1) Наше звичаєве право мало багато понять, які стояли в суперечности з христіанськими поняття­ми, як: розвід, многоженьство, наложництво і т.д. І прихід христіанства модифіку­вав наше звичаєве права. 2) На Україні приходить духовеньство зі своїми церков­ними канонами і своїм окремим судівництвом і в цьому напрямі вони не хотіли підчинитися звичаєвому праву, але принесли зі собою готові свої збірники як цер­ковного так і світського права»2.

Наслідки рецепції М. Чубатий оцінює так: «Рецеповане візантійське право збагатило українське право новим правним поняттям, а через поширення по Україні чужих збірників права, право уодностайнилося; бо треба піднести, що досі кожда земля мала своє звичаєве право, кожде племя на Руси мало свій оби-чай, доперва введення чужих збірників а рівночасне поширення з ними «Руської Правди» як збірника українського права надало цілій київській державі право спільне для всіх земель. Все таки на заході рецепція чужого римського права ос­тавила по собі глибші сліди, чим у нас, прим. У Німеччині римське цивільне пра­во зовсім виперло германське цивільне право... У нас рецепція чужого права (візантійського) так сильно не зазначилася, а зміни були лиш незначні і то лиш ко­нечні. Завдячити треба сильному привязанню славянського елементу до свого звичаєвого права і консерватизмови українських племен»3.

Теорія етнографії, послуговується поняттям етносоціальної організації, яке відображає єдність етнічної спільноти у соціальних формах, зумовлених конкрет­но-історичним періодом її розвитку. Етносоціальна організація розвивається не по висхідній, свідченням чого є періоди втрати державності, занепад правових ус­танов, забуття досягнень політичної та правової культури (період української історії XVII ст., який отримав назву «Руїна»). У цій частині процес її становлен­ня та розвитку адекватно може бути досліджений історичним методом. Очевид­но, що пов'язана з урбанізацією стадія формування нації принесла такі форми правового життя народу, які неможливо уявити за умов аграрної економіки. А то­му змінилися й якісні параметри правової культури народу як елемент, фактор йо­го етнонаціональної самобутності, це вже «не той» народ, яким він був раніше, що, ясна річ, не заперечує його схожості за чимось «невловимим» (а цим «невло­вимим» в аспекті правового розвитку і є правова традиція) з тими попередніми історичними формами народу, з яких він виник.

Застосування діалектичного закону заперечення заперечення визначає межі стадій становлення правової традиції як точки, в якій заперечувалися попередні типи (форми, види) правової культури. Історико-культурною формою, в якій, як правило, відбувалися такі «заперечення», була криза конкретно-історичної право­вої культури. При цьому зауважмо, що така криза могла мати як революційний ха­рактер, коли перебіг процесів правового розвитку відзначався з високою інтен­сивністю (кількісні та якісні зміни правової системи за даний проміжок часу), прикладом чого може бути скасування на українських землях шляхетського уст­рою та формування нової правової системи з властивою їй правовою культурою в ході війни 1648-1654 pp. під проводом Б. Хмельницького; так і еволюційний, прикладом чого може бути поступове відмирання общинного правопорядку (коп-них судів) на українських землях у XVI - на початку XVII ст.

Одним з переломних моментів формування етнічного стереотипу поведінки українського народу сучасні науковці вважають саме „козаччину». Безумовним є генетичний зв'язок між правовими системами Литовського, (пізніше - Речі По­сполитої ) та козацького періодів. Проблема генезису козаччини більш ніж доста-тьо висвітлена у вітчизняній історіографії, тому ми зосередимося лише на деяких змістових акцентах. Насамперед необхідно відзначити вплив феномена козаччи­ни на весь тогочасний етнічний масив українського народу. Саме феномен козач­чини і пов'язані з ним етногенетичні та соціально-економічні процеси розгляда­ються як передумова зародження сучасного українського етносу в тих кон­цепціях, до яких ми схиляємося.

Як же сучасна історична наука висвітлює проблеми козаччини та її історично­го значення? У підручнику з історії України В.М. Литвина читаємо: «Особливої гостроти проблемі надавало те, що із середини XVI ст. розпочинається принципо­во новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття - не­залежного та вільнолюбного - на українські внутрішні землі, ті, що були вже об­житі раніше, - в городи або на волость. Перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів відбувається досить швидко і органічно. Пе­ремішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненависними їм урядниками... Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається у часі з про­цесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землево­лодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіли землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще динамічно подібні проце­си розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 p., адже в польській пра­вовій системі взагалі не було місця для боярського стану... Не потрапивши до шляхетського стану, бояри були змушені шукати собі місце в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва»4.

Стадії діалектичного становлення правової традиції. Суперечності між містом і селом у правовій сфері виявляють себе як протиставлення різних світоглядів, способів життя, стереотипів виробничої та сімейно-побутової діяльності. Ук­раїнське село другої половини XVII ст. за формами соціальної організації, право­вою культурою відрізняється від села XV-XVI ст.; українські міста XVIII ст. не схожі на українські міста XX ст.; так само, як полкове місто Війська Запорозько­го не схоже на м. Львів з його магдебурзьким правом, так само, як Гуляйполе не­схоже на Коломию не тільки за географічними, але й етнічно-поведінковими та соціально-правовими ознаками. Отже, кожна більш-менш істотна зміна панівно­го способу життя, соціально-виробничої та побутової організації цього життя призводила і до відповідних змін правової системи та правової традиції.

Досліджуючи правову реальність минулого, не можна беззастережно застосо­вувати ті поняття правової науки, які відображають сучасну правову систему. В до- та ранньоіндустріальних, перехідних суспільствах правова система завжди поєднує в собі дві підсистеми, два різних правопорядки, які доповнюють один од­ного і співіснують на одній території, в одному суспільстві. Перша стосується життя панівних верств суспільства та задоволення загальнодержавних потреб (оборона, економічна та військова мобілізація). Ця підсистема орієнтована на пи­сане позитивне право. Друга підсистема - це реальний правопорядок, який існує у народному житті. В тій частині, в якій держава чи панівні верстви не зацікав­лені витрачати сили та ресурси на правове регулювання відповідних правовідно­син, суспільні відносини регулються правовим звичаєм, тобто звичаєвими норма­ми поведінки, санкціонованими (хоча б пасивно, шляхом невтручання у справи сільської громади) державою. Оця друга підсистема правової системи найбільш помітно впливає на всю правову історію народу, оскільки саме в ній врешті фор­мується етноправовий стеретип поведінки, який становить сутність правової си­стеми і визначає її подальший розвиток. Взаємодія першої та другої підсистем правової системи характеризується діалектичними законами, основними з яких є діалектика сутності та явища, а також цілого і частини. Єдність етноправового стереотипу правової поведінки визначає єдність двох підсистем в одній правовій системі, оскільки і панівна частина суспільства, і народна маса належать до одно­го й того ж етнічного масиву. Єдність етноправового стереотипу поведінки всіх частин суспільства, яке досягло правового рівня розвитку соціальної організації, і є реальною основою його правової цілісності. Тому йдеться не про біюридизм, а саме про дві підсистеми правової системи. Сутність правової системи полягає у другій підсистемі, що, як і належить сутності, менш мінлива (діалектика явища та сутності між двома підсистемами? - А чому б і ні ?!). Перша підсистема ди­намічна, але нестійка, як і належить явищу. Держава може втручатися у другу підсистему, однак не може змінити її - та й власну сутність, оскільки сама є наслідком розкриття сутності правової системи. З точки зору явища, суб'єктом історичного процесу є держава, з точки зору сутності, - народ. Оскільки явище більше доступне пізнанню, ніж сутність, цим можна пояснити обмеженість дер­жавницького, у ширшому аспекті - юридичного підходу до історії народу (здається, що війна розпочалася тому, що монарх видав про це указ; насправді, як правило, монарх «оголошував» війну, тому що народ прагнув воювати; однак історик права має справу з указом монарха, який зберігся в архіві, а не з народом, якого немає в силу біологічних причин; тому важко не піддатися спокусі вважати причиною норму, а не живих людей).

Запропоноване нами виокремлення двох підсистем може видатися неприйнят­ним для сучасної правової теорії, яка описує прогрес права та держави згідно із сучасними уявленнями про них. Якщо упродовж переважної частини правової історії людства одна частина суспільства з покоління в покоління перебувала в од­ному правовому середовищі, а інша - у подібному, але відмінному, і ця відмінність була настільки суттєвою, що можна говорити про два різні способи життя, в тому числі правового життя, між групами правових явищ в межах єдиної правової системи наявна суперечність, що передбачає виокремлення двох підси­стем.

Абсолютна більшість історико-правових досліджень періоду, який нас ціка­вить (XV-XX ст.), орієнтована на пізнання позитивного права, при цьому як сис­теми норм, що, з точки зору офіційної державної влади, повинні були регулюва­ти відповідні відносини. Зумовлене це наявністю писемних пам'яток та відсутністю, складністю чи епізодичністю документів, які б свідчили про реаль­ний правопорядок у той чи інший історичний період. Крім того, багато норм сто­сувалися життя привілейованих верств та їх відносин з більшістю народу в тій ча­стині, яка «цікавила» ці привілейовані верстви. Внаслідок цього можна припусти­ти, що більшість таких норм і правових установ розділила долю панівних верств суспільства і не залишила глибокого сліду в правовій традиції сучасного ук­раїнського народу. Історії відомі спроби привілейованих верств, окремі представ­ники яких усвідомлювали існування зазначеної суперечності, перенести для її усунення на офіційний рівень правові форми соціальної організації, які побутува­ли у масі народу (народництво, «громади» М.П. Драгоманова як прообраз нової держави), однак ці спроби так і залишилися теоретичними.

Революційні події 1917-1920 pp. у створенні нових правових систем засвідчи­ли дію саме тих елементів правової системи попередньої доби, які, з точки зору соціальної стратифікації, були в українському селі. Адже сам цей народ ще на по­чатку XX ст. на 90% і більше складався із селян і міщан, які проживали у селах і невеликих містечках, призначених для військово-адміністративного, церковного, торговельного обслуговування прилеглої сільської округи, спосіб життя у них був лише видозміною традиційного сільського побуту. І сьогодні відносно незначна частина громадян України безпосередньо має власний досвід, пов'язаний з діяльністю судової системи. Поза межами узвичаєного сільського побуту досвід взаємодії абсолютної більшості народу з правовою системою країни обмежував­ся військовою службою, а тому в цій частині був специфічним. Система права та правові установи почали відігравати помітну роль у правовому житті народу ли­ше наприкінці 50-х років XX ст. Царські чиновники під проводом П.А. Столипіна, а згодом більшовики, кожен по-своєму, але однаково неправовими методами «пе­ретворювали» українське село (по суті, змінювали етнічний стереотип поведінки українського народу). Той стан народу, який можна спостерігати сьогодні, у ко­роткій історичній перспективі позначений впливом описаних процесів, оскільки все це відбувалося за життя не більше трьох-чотирьох попередніх поколінь. Ми схильні вважати, що процеси першої половини XX ст. відчутно вплинули на пра­вову традицію українського народу і дотепер визначають своєрідність його пра­вової системи. Якою мірою вони змінили стереотип правової поведінки народу як елемент його етнічного стереотипу - покаже лише майбутнє, однак є всі підстави стверджувати, що такі зміни незворотньо перетворили і правову традицію наро­ду, прикладом чого у порівняльній перспективі може бути збереження виробле­них радянським суспільством форм соціальної організації у пострадянських суспільствах вже за відсутності соціалістичяної ідеології (яскравий приклад -Білорусь, де органічно збереглися та функціонують колективні сільськогоспо­дарські підприємства). Однак при цьому сам механізм змін не мав правового ха­рактеру, асоціювався із зовнішнім, силовим втручанням у народне життя, знач­ною мірою був нав'язуванням селянській народній масі нових, чужих для неї сте­реотипів поведінки та правового співжиття, був позначений, по суті, культурною революцією, в тому числі у народній правовій культурі. Реально «роздвоєність» правової системи, співіснування двох різних правопорядків в одному суспільстві почали зникати наприкінці 60-х років XX ст., але не подолані й досі.

Пізнавальне значення виділення стадій діалектичного становлення правової традиції зумовлене тим, що кожна з них характеризується переходом до іншої стадії розвитку кожної з тих суперечностей, сукупність яких формувала сутність правової системи народу на тривалих проміжках її еволюції. Та суперечність, яка не була подолана на попередній стадії, переходить у наступну. В змістовному ас­пекті йдеться про порівняльно-правове дослідження конкретно-історичних форм правової системи одного й того ж народу, які він виробив у різні періоди своєї історії.

 

1. Огляд історії українського права по записам за виглядами проф. Др. М. Чу­батого на Тайнім Українськім Університеті у Львові в 1920-1923 pp. II. Поширене видання // Історія джерел та державного права. - 1922. - 4.1,

2. - 321 с 2. Там са­мо. - С. 20.

3. Там само. - С. 24.

4. Литвин В.М. Історія України: Підручник. - К.: Наук, думка, 2006. - С 133.

 

 

< Попередня   Наступна >