189

---

ПРО ПРАВОВЕ РОЗУМІННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

В. Ковальчук

На думку автора статті влада легітимна, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність, а також з іншими загальнолюдськими цінностями, які конституюються на їхній основі.

Ключові слова: легітимність, справедливість, законність, доцільність.

Легітимність – одне з найважливіших і водночас найбільш складних правових понять, яке розкриває сутність державної влади. Поряд з тим, що цей термін широко застосовують у лексиконі вітчизняних юристів, політологів, державних діячів, існують значні труднощі в розумінні того, що власне потрібно вкладати в зміст цього поняття. Цю проблему висвітлює не одне наукове дослідження як зарубіжних [1; 2; 3; 4; 5; 6], так і вітчизняних вчених [7; 8; 9; 10; 11], в котрих на основі різних теоретико-методологічних підходів, розкрито політологічний, психологічний, соціологічний і значно рідше правовий зміст цього поняття. Завданням нашого дослідження є проаналізувати саме правовий аспект легітимності.

З погляду етимології, поняття „легітимність” походить від латинського „legitimus”, що означає законний, узаконений. У Новий час європейської історії до цього поняття зверталися прихильники „легітимної монархії” Бурбонів, які виступали проти „узурпатора” Наполеона. Зокрема „легітиміст” у другому виданні „Тлумачного словника” (1881 р.) В. Даля трактується як прихильник законної династії. На початку ХХ ст. завдяки вченню про типи легітимного панування відомого німецького соціолога М. Вебера був запропонований раціонально-легальний тип легітимності, за якого відносини владарювання-підкорення набували винятково формально-юридичного характеру. В дещо іншому контексті легітимність розглядали представники

ліберально-правової теорії: Д. Локк, І. Кант, В. Гумбольд, Р. Моль, Ф. Гізо, Б. Констан, які звернулися до змістовного розуміння легітимності, апелюючи до таких загальнолюдських цінностей, як свобода, справедливість, права людини.

Ще більш широкого змісту поняття легітимності набуло після того, як остаточно сформувалася в окрему науку політологія, яка практично „присвоїла” собі дане поняття, проголосивши проблему легітимності сферою інтересів виключно політичної науки. Такий підхід, на нашу думку, є абсолютно неприйнятним, оскільки він суттєво обмежує можливості теоретичного аналізу проблеми легітимності державної влади.

Легітимність є складним і багатогранним поняттям, яке повинно бути предметом наукових інтересів щонайменше таких наук, як юриспруденція, політологія, соціологія, психологія. Особливе місце у цьому переліку займають саме юридичні науки, зокрема: філософія права, теорія права та держави, історія правових та політичних вчень, які дають змогу глибше зрозуміти правову сутність державної влади, її буття та цінність, зародження та розвиток ідеї легітимності тощо. Крім цього, легітимність державної влади поступово стає сферою правового регулювання норм конституційного права. Незважаючи на те, що конституційні системи визначають інструменти і процедури для забезпечення конституційності, а не легітимності, ці два поняття тісно пов’язані між собою, оскільки і конституційність, і легітимність слугують з метою встановлення правових меж діяльності державної влади. Відмінність полягає лише в тому, що конституційність свідчить про відповідність законів та політичних рішень чинної влади, „букві” конституції (нормам основного закону), а легітимність – її „духу” (ідеї права).

Важливим завданням вітчизняної юридичної науки є подолання двох крайнощів у питанні легітимності влади, які представлені теорією природного права та юридичного позитивізму. Зокрема з погляду природноправової концепції легітимною є лише та влада, в основу якої покладені невідчужувані, невід’ємні права людини. Натомість нелегітимною є будь-яка влада, побудована на застосуванні насильства. Протилежною за змістом є думка, яка була сформульована одним з основоположників юридичного позитивізму Р. ф. Ієрінгом, згідно з якою будь-яка державна влада, навіть та, що застосовує у своїй діяльності насильство, є легітимною, оскільки сама державна влада встановлює, що є правовим і неправовим. „Право є правильно зрозуміла політика влади” [12, с. 11]. Дискусія між представниками цих двох теорій фактично зводилася до проблеми праворозуміння, і зокрема, до питання про те, різними чи тотожними є поняття „право” та „закон”.

На нашу думку, такі розбіжності у розгляді цієї проблеми значно звужують поле її наукового аналізу. Сучасним дослідникам легітимності влади потрібно відмовитися від однобокості у твердженнях і створити таку модель взаємовідносин між владою та правом, в основу якої було б покладено розуміння того, що право набуває свого загальнообов’язкового нормативного характеру лише завдяки вольовим рішенням влади. Однак і влада стає реальною силою лише за умови, якщо вона знайде визнання всередині суспільства, і її дії будуть кваліфіковані громадськістю як правові, тобто легітимні. Саме такі тенденції простежено у сучасній зарубіжній правовій науці, вони характерні для аналітичного позитивізму (Х. Харта), комунікативної філософії (К.-О. Апеля, Ю. Хабермаса), теорії справедливості (Д. Роулза, О. Хьоффе).

Незважаючи на те, що на різних історичних етапах розвитку цілі державна влада та право часто не збігаються, що зумовлює серйозні суперечності між ними, все ж вони залишаються у тісному взаємозв’язку передусім через спільну природу походження. Виникнення як права, так і влади зумовлене інтересами та потребами людей. Зокрема, джерелом прав людини є сама людина, її потреби (у тому числі духовні) та інтереси, природа її існування та розвитку. Сама людина є носієм прав, які слугують невід’ємною складовою її буття. Але реалізація цих прав стає можливою лише через суспільні відносини, тобто через їх визнання іншими людьми. У первісному стані таке визнання розглядають як довільне, оскільки право людини зазвичай ототожнюється з „правом на все”. З цього погляду право наділене людським, соціальним походженням, а не державним. Своєю чергою влада, яка є пануванням однієї волі над іншою, також спрямована на забезпечення інтересів однієї особи чи групи осіб, наділених владними повноваженнями за рахунок інших осіб. Зокрема на ранній стадії свого існування право та влада є гарантом інтересів лише незначної частини суспільства, зокрема, правом володіють лише ті члени спільноти, які наділені владою.

Отже, з огляду на своє походження та розвиток як право, так і влада мають єдину об’єктивну логіку. Ця логіка зумовлена об’єктивними потребами та інтересами людей, задовольнити які повинні право та державна влада. Право і влада мають принципово однакове соціальне призначення, яке полягає в упорядкуванні соціальних відносин, вирішенні соціальних конфліктів і, найголовніше, у забезпеченні індивідуальних прав та свобод усіх членів суспільства.

Влади та права стають виразниками інтересів усього суспільства лише на вищому рівні розвитку людства, коли людина з простого споживача перетворюється у правову особу, а суспільство – на споживачів у громадянське суспільство. Це стає можливим лише за умови осмисленої, добровільної домовленості (договору) між людьми про мирне співіснування та про спільну державну владу. Внаслідок укладення такого договору влада з „упорядкованого свавілля” перетворюється в легітимне панування, а право з уявного „права на все” у право справедливості. Легітимність влади, тобто правовий характер влади, так само як і правовий характер її законів – це результат компромісу між людьми, який полягає, з одного боку, у відмові всього суспільства і кожного учасника суспільного договору зокрема від „права на все”, і спільного визнання прав, які є невід’ємною, невідчужуваною частиною життя людини. З іншого боку – це добровільна відмова кожної людини зокрема від частини своїх прав і делегування їх представникам всенародно сформованої влади у вигляді повноважень, у тому числі й на застосування сили.

Суспільний договір не потрібно розглядати як історичний договір між людьми, на основі якого виникає держава. Це, швидше, творчий експеримент, який проведено з метою легітимації. Його предметом є не будь-яке суспільство, а лише громадянське. З погляду теорії держави суспільний договір полягає у попередній політичній домовленості про виправдання існування права та держави як таких.

Безумовно, не можна заперечувати можливості виникнення суперечностей між правом та державною владою і на більш зрілому етапі їхнього розвитку. Адже в реальному житті є багато прикладів нелегітимної (неправової) влади. Однак ці приклади в жодному випадку не є доказом того, що цілі державної влади та права протилежні, а це лише свідчення свавільного застосування права в інтересах тих, хто зосередив владу в своїх руках на зразок того, як це було у первісному стані. Саме така державна влада, яка розглядає права не як мету своєї діяльності, а лише як засіб досягнення мети, і приречена бути, відповідно до висловлювання Августина Блаженного, „зграєю розбійників”.

Легітимність – одна з фундаментальних властивостей державної влади, яка визначає її правові межі. Легітимною є лише правова влада. Як слушно зазначає один з дослідників питання легітимності влади, мексиканський професор права Дієго Валадес: „Влада та право йдуть рука в руку. Влада стає легітимною через право, в той час як право стає ефективним через владу”[13, с. 44]. У цьому контексті право потрібно розглядати як невід’ємну частину людського буття (як дійсність), яка набуває свого реального втілення через суспільні відносини і зміст якої полягає у тому, щоб служити правовій цінності, ідеї права. Своєю чергою, ідея права, як слушно зазначав відомий німецький вчений-правознавець Густав Радбрух, не може бути нічим іншим, як справедливістю [14, с. 42]. Можна сказати, що справедливість передує праву, вона згідно з вченням римського юриста Ульпіана є: „постійна і незмінна воля наділяти кожного його правом”. Без неї правовий та державний порядок був би не чим іншим, як „зграєю розбійників”.

Легітимність як правова влада має слугувати ідеї права і, зокрема, справедливості. Легітимність є ціннісним критерієм влади, вона, свідчить про те, що державна влада є справедливою або принаймні такою, у якій справедливість переважає. Легітимність неможливо розглядати поза справедливістю, вона є категорією, яка тотожна справедливості. Легітимність як справедливість – ідеальна категорія. Ідеальна легітимність спирається на абсолютну підтримку громадян. Звісна річ, що досягти такого рівня легітимності, за якої жоден нормативний акт, жодне політичне рішення і жоден орган влади не викликали б найменшого сумніву стосовно їх справедливості, практично неможливо. Тому для того, щоб принаймні не вважатися нелегітимною, державна влада має бути максимально справедливою щодо більшості лояльних до влади членів спільноти і якомога менш несправедливою до нелояльної меншості. За такої умови межею, переступивши яку влада перестає бути справедливою, можуть вважатися невід’ємні, невідчужувані права людини.

Справедливість – це вищий принцип спільного життя людей і основа реалізації людської суспільної сутності. Справедливість є свого роду актом визнання. Співіснування людей на основі взаємного визнання передбачає такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або „справедливістю”. Саме справедливість є основою ідеї права, виражає сутність права, а особливий акт визнання конституює як справедливість, так і феномен права загалом. Феномен інтересу, свободи, рівності, особистих прав і суспільного блага виявляються правовими цінностями лише тією мірою, в якій містять у собі момент визнання.

Саме у такому контексті розглядає справедливість відомий німецький філософ права Отфрід Хьоффе. Його теорія справедливості виражає ідею справедливості як обмін. Основним принципом цієї теорії є принцип рівноцінності набутого та втраченого. Обмін трактують не як вузькоекономічне поняття, а як демократичну форму співпраці. В його основу покладено „дистрибутивно-колективну вигода” (він повинен бути корисним як для кожного зокрема, так і для всіх). Взаємна відмова є умовою можливості вільно діяти. Це розуміння справедливості пояснює права людини як такі, якими люди як суб’єкти права наділяють один одного [3, с. 239]. Воно також легітимізує державну владу як „меч справедливості” і розглядає шляхи поєднання влади та справедливості через „морально-політичний дискурс”.

Одним з основних принципів справедливості є принцип рівної свободи. Він, по суті, є модифікацією кантівського основного закону права і обґрунтовує пріоритетність максимальної індивідуальної свободи порівняно з іншими соціальними цінностями. Таке трактування справедливості знайшло своє обґрунтування в теорії американського дослідника Джона Роулза, автора книги „Теорія справедливості” (1970 р.). Відповідно до його першого принципу справедливості, кожна людина має право на свободу, яка є сумісною зі свободою інших людей [15, с. 66].

Принцип рівної свободи, з одного боку, зобов’язує кожного члена спільноти визнавати універсальні умови вільного співіснування, а з іншого боку, – зобов’язує кожне співтовариство забезпечити їхнє визнання. Кожен член спільноти як суб’єкт права повинен дотримуватися умов, а держава має їх забезпечувати. З погляду окремої правової особи універсальні умови не просто мають значення „громадянських прав”, які визнаються лише за особами з певним громадянством. Швидше, це права людини, на які невід’ємно заслуговує кожен лише тому, що він людина, і які в даному морально-правовому не біологічному сенсі означають вроджені, природні, невідчужувані і недоторканні права.

Права людини – це свого роду потреби, які набувають практичного втілення лише після того, коли кожен із членів співтовариства взаємно визнає їх один перед одним, а державна влада – перед усім суспільством [3, с. 240]. Від цього моменту права переходять з однієї форми існування в іншу. Саме таким чином природні права, які є надпозитивними і належать до сфери моралі та справедливості, набувають статусу основних прав людини, що знаходять своє вираження у позитивному законодавстві.

Поряд зі справедливістю другою складовою ідеї права, яка є неодмінною метою легітимності, є законність (легальність). Саме через позитивне законодавство справедливість відшукує своє формально-юридичне закріплення. Законність забезпечує правову стабільність, вона встановлює мир під час боротьби світоглядів і кладе край „війні всіх супроти всіх” [14, с. 99]. Так, вказуючи на особливе місце законності в житті людини та суспільства, Й. Гете зазначав: „Краще, якщо стосовно до тебе твориться несправедливість, ніж світ залишиться без закону”. Справедливість і законність співвідносяться між собою як зміст і форма. Справедливість вкладає правовий зміст у закони, тоді як закони є тією силою, яка захищає справедливість і такі загальнолюдські цінності, як свобода, рівність, права людини від зовнішнього зазіхання влади та окремих членів спільноти. Справедливість та законність – дві невід’ємні складові легітимності, які взаємодоповнюють одна одну. Однак між ними часто відбувається конфлікт. Зокрема, така ситуація можлива тоді, коли відсутність однієї зі складових легітимності (справедливості чи законності) державна влада намагається компенсувати за рахунок іншої. Зазвичай, це має негативні наслідки для самої влади.

З одного боку, є незадовільним обмежувати легітимність влади лише формально-юридичними ознаками, коли легітимність розуміють лише як законність, коли політичну систему чи режим вважають легітимними, якщо має місце відповідність структур, процесів формування і функціонування влади букві і духу чинного законодавства. Таке обмеження призводить до ототожнення легітимності та легальності й буває однією з причин кризи легітимності влади. В історії держави та права є багато прикладів того, як достатньо успішна з формально–юридичного погляду, тобто легальна державна влада (яка була сформована і функціонувала відповідно до матеріальних та процесуальних норм Конституції та інших законодавчих актів), втрачала свою легітимність через те, що її рішення та закони мали, на думку громадян, несправедливий характер.

Причиною втрати легітимності влади може бути неправовий характер законів, на які вона спирається. Потрібно погодитися з думкою таких авторитетних теоретиків держави та права, якими є А. Заєць та Р. Лівшиць, котрі вважають, що легітимність закону має щонайменше два боки: формальний і змістовний [16, с. 37; 4, с. 19]. З погляду формального вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акта відповідним органом і у відповідному процесуальному порядку. Якщо цих вимог дотримуються, то закон формально легітимний. Однак він може бути нелегітимним за своїм змістом. Досвід нашої країни свідчить, що погані закони як формально легітимні, тобто прийняті відповідними органами і в належному порядку, не отримавши підтримки людей, залишилися фактично нереалізованими, тобто нелегітимними. Саме правозастосування дає відповідь на запитання щодо легітимності закону, воно свідчить про відмінність між легітимністю формальною та фактичною.

З погляду змістовного легітимність закону чи іншого нормативного акта залежить від його змісту. Передусім, зміст закону визначає ставлення до нього людей. Якщо закон люди позитивно сприймають, підтримують, то він втілюється в життя і виявляється фактично легітимним. Розбіжність між формальною легітимністю та змістовною ґрунтується на розрізненні права і закону. Легітимним має бути визнаний лише правовий закон, тобто закон, який фіксує правову ідею, а саме – справедливості, свободи, прав людини [17, с. 65]. З правового погляду змістовна легітимність полягає у відповідності закону до ідеї права.

Забезпечення високого рівня законності в державі ще не дає підстави стверджувати, що влада в такій державі є легітимною, адже жодна законодавча система, навіть найдосконаліша, не захищає суспільство від соціальних конфліктів, політичних криз, юридичних казусів. Жодний юридичний закон не може бути ідеальним, не може бути однаково добрим для всіх часів і народів. Через те, що позитивні закони є витвором доцільної законотворчої діяльності, на всіх стадіях їхнього існування (розробки та прийняття, коментування та тлумачення, застосування та покарання за їх недотримання) є багато можливостей для суб’єктивного втручання, врахування мотивів корпоративної доцільності, тенденційності та упередженості. Закони держави часто змінюються, причому досить кардинально.

З іншого боку, часте нехтування законів на користь справедливості також є шкідливим. Воно може призвести до правового нігілізму та недовіри громадян як до окремих органів державної влади, так і до влади загалом. Престиж законів, як зазначає М. Козюбра, падає разом з престижем влади [18, с. 3]. За будь–яких обставин державна влада повинна бути сильною і залишати за собою монополію на право застосовувати насильство, а це можливо лише за допомогою чинного законодавства. Навіть у ситуації, коли в державі панує політична нестабільність у вигляді конфлікту політичних програм та ідеологій, потрібна сила, яка б за допомогою вольових рішень, підкріплених авторитетом закону, врегулювала цей конфлікт. Якщо ніхто не може визначити, що є справедливістю, то хтось повинен визначити, що повинно бути справедливістю. Хто здатен впроваджувати право в життя, той доводить, що він покликаний встановлювати право. І навпаки, в кого немає достатньої влади і сили захистити права та свободи людини від посягання інших, в того немає і права наказувати їй [14, с. 97].

Лише за умови, якщо більшість суспільства свідома того, що політичні рішення та закони чинної державної влади, за допомогою яких вони втілюються в життя, є несправедливими щодо них, ідея справедливості може стати тією силою, яка здатна спричинити зміну політичного режиму, так само, як і зміну Конституції та інших нормативних актів. Однак і в цій ситуації основним завданням будь-якої революційної влади є відродити і підтримати порушений революцією „спокій і порядок”. Це основне завдання, оскільки лише шляхом відтворення „спокою і порядку” революційна влада може досягти власної легітимності.

Ще однією складовою ідеї права, на яку спирається у своїй діяльності будь-яка легітимна влада, – є доцільність. На відміну від справедливості та законності, доцільність за своєю природою не стільки правовий, скільки політичний феномен. Доцільність не є постійною категорією, у ній закладена певна відносність. Вона може змінюватися залежно від політичної ситуації, партійно-політичних переконань, та, врешті-решт, від окремих людей. Такий релятивізм не є характерним для права, яке як регулятор суспільних відносин не може бути поставлене в залежність від розбіжностей поглядів та інтересів окремих людей. Воно повинно бути єдиним порядком для усіх. Доцільним часто є те, що суперечить нормам моралі, оскільки в її основу покладений принцип, згідно з яким „мета виправдовує засоби”.

Доцільність часто конфліктує зі справедливістю та законністю, що може призвести до домінування політики над правом. За такої ситуації право перетворюється у простий засіб досягнення політичних цілей. Це перший крок до побудови тоталітарних та авторитарних режимів. Водночас вона може не порушувати основних принципів легітимності, а навпаки, сприяти їх реалізації. Наприклад, якщо всередині суспільства чи всередині самої влади виявляються конфлікти, які є загрозливими і при цьому правові засоби їх врегулювання себе вичерпали, вирішення проблеми переходить із правової площини в політичну. Однак і за таких обставин політичне рішення повинно бути своєрідною декларацією політичних сил про відмову застосовувати насильство і поважати невід’ємні та невідчужувані права людини і діяти з найменшими порушеннями норм чинного законодавства, тобто хоча б в основних положеннях залишатися справедливим і законним. І за цих умов політика повинна бути правовою [19, с. 126].

Отже, легітимність можна визначити як певний баланс між правом та політикою, між справедливістю, законністю та доцільністю. Монополія одного з цих елементів легітимності є загрозливою для самої легітимності. Вміння уникати крайнощів і знаходити вдалі компроміси між справедливістю, законністю та доцільністю є ознакою державної влади, яка намагається бути легітимною. Тому легітимність – це властивість державної влади у стабільних демократіях, де розвинуті інститути громадянського суспільства, запроваджена прозора процедура у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування і в прийнятті законів, високий рівень правосвідомості як простих громадян, які за сферою своєї діяльності далекі від політики, так і політичної еліти. Для так званих „транзитних демократій” легітимність часто набуває деформованого вигляду, з переважанням одного з її елементів, зазвичай, справедливості та доцільності.

За будь-якого політичного режиму головним критерієм встановлення легітимності державної влади має стати суспільна підтримка дій такої влади. Лише народ як єдине джерело влади наділений правом визначати, які рішення чинної влади є справедливими, законними та доцільними. Влада легітимна, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність, а також з іншими загальнолюдськими цінностями, які конституюються на їхній основі. У такому розумінні легітимність потрібно розглядати як адекватність структур, інститутів, норм державної влади, а також конкретних осіб, які є її носіями, уявлення суспільства про справедливість, законність та доцільність.

??????????????

Габермас Ю. До легітимності через права людини / Ю. Габермас. — К., 1999. — 62 с.

Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / М. Вебер. — К., 1998. — 534 с.

Хеффе О. Политика, право, справедливость / О. Хеффе. — М., 1994. — 328 с.

Лившиц Р. С. О легитимности закона / Р. С. Лившиц // Теория права : новые идеи. — 1995. — Вып. 4. — С. 18—26.

Дабиров А.-Н. З. Теория политической легитимности : курс лекций / А.-Н. З. Дабиров. — М., 2007. — 272 с.

Шабо Ж.-Л. Основные типы легитимности / Ж.-Л. Шабо // Полис. — 1993. — № 5. — С. 137—143.

Рябов С. Г. Легітимація влади як соціально-філософська проблема : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філос. наук. — К., 1997. — 33 с.

Нечипоренко В. О. Філософсько-правовий аналіз легітимації правової держави : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук. — К., 2003. — 23 с.

Сердюк В. Легітимність влади як один із її основних атрибутів / В. Сердюк // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 10—15.

Шипілов Л. До юридичного розуміння легітимації влади / Л. Шипілов // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 1. — С. 185—193.

Сиренко В. Ф. О легальности и легитимности государственной власти / В. Ф. Сиренко. — К., 2006. — 60 с.

Иеринг Р. Ф. Избранные труды : В 2-х т. / Р. Ф. Иеринг.— СПб., 2006. — Т. 1. — 618 с.

Валадес Д. Контроль над Властою / Д. Валадес. — М., 2006. — 248 с.

Радбрух Г. Философия права / Г. Радбрух. — М., 2004. — 240 с.

Ролз Дж. Теория справедливости / Дж. Ролз. — Новосибирск, 1995. — 536 с.

Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду / А. Заєць. — К., 1999. — 248 с.

Чиркин В. Легализация и легитимизация государственной власти / В. Чиркин // Государство и право. — 1995. — № 8. — С. 60—67.

Козюбра М. Конституційний ідеалізм та конституційний нігілізм як прояви дефіциту правової культури / М. Козюбра // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. — 2006. — Т. 53. — С. 3—7.

Максимов С. И. Политика должна бить правовой : к проблеме взаимодействия политики и права в транзитивном обществе / С. И. Максимов // Трансформація політики в право : різні традиції та досвід : Матеріали міжнар. наук. конф. / за ред. В.Я. Тація. — Х., 2006. — С. 122—151.

 

< Попередня   Наступна >