Наукові статті Теорія держави і права ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІСТ ЮРИДИЧНОЇ НОРМИ ЯК ОБ’ЄКТ ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ (У СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ)ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІСТ ЮРИДИЧНОЇ НОРМИ ЯК ОБ’ЄКТ ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ (У СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ)
| Наукові статті - Теорія держави і права |
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІСТ ЮРИДИЧНОЇ НОРМИ ЯК ОБ’ЄКТ ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ (У СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ)
В. Гончаров
У статті розглянуто проблемні аспекти тлумачення змісту юридичної норми у світлі практики Європейського суду з прав людини.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, тлумачення, юридична норма.
Для правознавства тлумачення юридичних норм здавна є однією зі стрижневих проблем. Та попри неабияку увагу науковців до тих чи інших сторін цього явища, деякі його моменти залишаються ще не до кінця з’ясованими. Серед них і питання про те, щ? належить з’ясувати за посередництвом такого тлумачення та щ? є його об’єктом?
У цій статті зроблено спробу висвітлити деякі аспекти означеного питання та застосувати отримані висновки до аналізу правотлумачної практики Європейського суду з прав людини (далі – Суд).
Теорії змісту юридичної норми можуть бути умовно розподілені на дві групи: теорії авторського змісту та теорії неавторського змісту.
Перша об’єднує ті теорії, які пов’язують зміст юридичної норми із намірами безпосереднього нормотворця з його волею. Означені теорії інколи називають “суб’єктивістськими”. Існують дві інтерпретації авторського змісту норми: зміст як всі наміри, що були в законодавця на час її створення, та зміст виключно як наміри безпосередньо об’єктивовані.
Друга група, своєю чергою, охоплює теорії, котрі тлумачать зміст юридичної норми як такий, що не залежить від намірів його безпосереднього автора. Зміст тут інтерпретується як наміри “актуального законодавця” (законодавця часу застосування норми) або як “воля закону”. Інколи теорію змісту як “волі закону” називають “об’єктивістською”.
Певні незручності викликає й використання словосполучення “об’єктивістська теорія змісту юридичної норми”. Він вживається задля того, аби підкреслити, що зміст інтерпретовуваної норми не залежить від намірів її автора. Це, проте, ще не означає, що незалежний від намірів автора зміст норми є “об’єктивним”. Можна вести мову про об’єктивне щодо інтерпретатора існування намірів законодавця, про об’єктивне існування тексту, який є позначенням цих намірів, та навряд чи є підстави говорити про позасуб’єктний об’єктивний смисл1: [1], адже будь-який смисл як явище є невіддільним від суб’єкта. З огляду на це, назва “об’єктивістська теорія змісту юридичної норми” теж навряд чи є коректною. Словосполучення ж “воля закону” можна вживати лише умовно, оскільки воля є складовою психіки особи, а отже, навряд чи може бути притаманна джерелу права.
Зміст норми – в його розумінні як наміру автора, історичного законодавця – можна охарактеризувати як комунікативний, тобто такий, що передається у процесі комунікації від одного суб’єкта до іншого. Теорія змісту норми як волі актуального законодавця також є комунікативною, але пропонує, не відмовляючись від “присутності автора у тексті”, вважати змістом норми наміри, які б законодавець, формулюючи текст нормативно-правового акта, мав на час її застосування. Нарешті, третя з розглядуваних теорій – теорія “волі закону”, намагається фетишизувати останній та забрати в його автора “права на смисл”.
Зміст норми в першому випадку включається у відносини історичний законодавець-інтерпретатор, у другому – у відносини актуальний законодавець – інтерпретатор, а в третьому – інтерпретатор-текст.
Викликає інтерес погляд на зміст тексту крізь призму теорії “мовної гри” австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна. На його думку, основною властивістю висловлювання є його спрямованість на досягнення певної мети. За цією теорією у висловлюванні слід бачити знаряддя, а його смисл шукати в його вжитку [1]. Якщо людина знає, як і для чого вживається той чи інший знак, – вона знає і його значення: “Оскільки навчання (як вживати знак – В.Г.) викликає асоціацію, відчуття впізнання і таке інше, воно є причиною феномена розуміння, виконання тощо.” [2]. Застосовуючи теорію Л. Вітгенштейна, зокрема, до поняття складу злочину, німецький дослідник Ульф Шрот зазначав, що “склади злочинів, таким чином, мають значення, коли зрозуміло, яким чином їм необхідно слідувати” [3]. Зробимо невеличке уточнення: теорія Л. Вітгенштейна оперує поняттями “значення” та “смисл”, які, однак, філософ не завжди чітко розмежовує. Це зумовлено їх тісним зв’язком: значення висловлювання, як спосіб його вжитку, є засобом передання смислу.
Л. Вітгенштейн наголошував на конвенційній природі мови: для того, щоб передати смисл, суб’єкт використовує мову, слова якої мають узгоджені правила вжитку. Тому знання значення виразу є водночас й знанням його смислу. Теорія Л. Вітгенштейна переносить наголос від інтенціональної природи висловлювання до його конвенційності, а отже, послідовно розгортаючи цю думку, відкидає герменевтику свідомості та орієнтує на застосування plain meaning rule. З цих позицій теорія мовної гри, що може бути застосована і до юридичних норм, відкидає теорії змісту, які пов’язують останній із намірами законодавця (часу прийняття норми чи часу її застосування).
Означена теорія, як видається, є різновидом теорій змісту як “волі закону”, чи, інакше кажучи, змісту в контексті “смерті автора”, що вже віднайшли небезпідставну критику в літературі [4].
Коментуючи підхід теорії мовної гри до інтерпретації змісту юридичних норм, зазначимо, що процес комунікації (в тому числі і той, що здійснюється за посередництвом юридичних норм) відбувається у такий спосіб: певна інформація зароджується в думках автора, кодується в знаках мови і виражається назовні – через висловлювання вербальне чи письмове, тобто через текст. Реципієнт отримує інформацію та перекодовує її зі знакової системи на мисленнєві одиниці. Отож, для того, щоб між задумом автора та результатом тлумачення виникла тотожність, необхідною є однаковість мовного досвіду учасників комунікації: адже процес номінації тих чи інших явищ обома суб’єктами повинен бути однаковим. Для досягнення такої мети необхідно, аби учасники комунікації, за висловленням Ю.М. Лотмана, “в семіотичному плані представляли ніби подвоєну одну й ту саму особистість” [5]. Це положення не береться до уваги в теорії мовної гри Л. Вітгенштейна.
Якому ж смислу знака надати перевагу у випадку, якщо між учасниками комунікації виникає конфлікт інтерпретацій? У буденній комунікативній ситуації його можна вирішити через перефразування незрозумілого висловлювання або застосування так званого остенсивного визначення (тобто визначення через вказівку на предмет). Але як бути, коли зробити це неможливо (наприклад, у разі комунікації за посередництвом нормативно-юридичного акта), та якому смислу слід надати перевагу у ситуаціях, коли конвенційне значення висловлювання допускає різні навіть взаємовиключні смисли? Теорія Л. Вітгенштейна залишає це питання без відповіді, оскільки абсолютизує конвенційний бік мови та ігнорує її комунікативний аспект. Означені недоліки не дають змоги теорії мовної гри стати універсальним підходом до витлумачення змісту юридичної норми.
У радянському правознавстві теорія тлумачення юридичних норм розвивалася переважно з позицій теорії авторського змісту. Так, свого часу П. О. Недбайло зазначав, що в юридичних нормах держави “воля народу отримує загальнодержавне значення, стає державною волею, волею законодавця. До неї і слід звертатися для розкриття змісту радянських правових норм (курсив наш – В.Г.) з метою їх реалізації”, а твердження про те, що “закон базується на самому собі, має свою волю, володіє власною духовною та творчою силами незалежно від законодавця і т.п., дозволяють тлумачити його свавільно на розсуд застосувача” [6].
Цей погляд без суттєвих модифікацій і нині домінує у вітчизняній літературі. Так, О.Ф. Скакун предметом тлумачення називає зміст права, виражений у ньому соціальний компроміс як результат узгодження суспільних, соціально-групових та індивідуальних інтересів (воля народу) [7]. У новітніх вітчизняних (а зрештою – й російських) дисертаційних дослідженнях концепція волі історичного законодавця домінуює [8].
Спільним знаменником для цих позицій є ототожнення змісту юридичної норми з волею законодавця, його намірами, на з’ясування яких начебто і повинна спрямовуватися інтерпретаційна діяльність.
Правотлумачення може розглядатися як складова процесу комунікації за посередництвом юридичних норм. Як і будь-яка інша комунікаційна діяльність, вона “підвладна” певним об’єктивним закономірностям. Загальні ж закономірності комунікації вивчаються прагматикою як підрозділом мовознавства. Видається, що звернення до її положень може виявитись корисним і для дослідження тлумачення юридичних норм.
Один із родоначальників прагматики Г. Грайс розглядав значення мовного акта через вказівку на намір і бажання того, хто говорить, аби цей намір був упізнав адресат висловлювання [9]. Тобто процес комунікації (у тому числі й той, що може відбуватися і за посередництвом юридичних норм) описують тут з погляду автора повідомлення. Італійський дослідник П. Чіассоні зазначає, що принцип інтерпретативного співробітництва є стрижневим в концепції Г. Грайса, а всі інші правила, за якими здійснюється ця інтерпретаційна гра, є похідними [10]. До них належать:
Принцип повного тлумачення: учасник комунікативного акту не повинен виривати слова з контексту, тлумачити потрібно все сказане співрозмовником.
Принцип чесного тлумачення: в процесі комунікації співрозмовникам забороняється приписувати словам один одного такі значення, яких (як вони заздалегідь упевнені) автор повідомлення не мав на увазі. Інакше кажучи, співрозмовники повинні тлумачити висловлювання один одного тільки відповідно до авторських намірів.
Принцип відповідності тлумачення: забороняється вичитувати у повідомленнях співрозмовника зайвий, непотрібний зміст.
Принцип зрозумілого тлумачення: перекладати висловлене співрозмовником можна тільки на зрозумілу чи ще зрозумілішу мову.
Загалом комунікативна модель Г. Грайса є продовженням теорії авторського змісту юридичної норми на вищому рівні дискурсу. Вищезазначені положення, вважаємо, можуть бути застосовані і для пояснення правотлумачної діяльності.
В процесі комунікації будь-яке висловлювання тлумачиться у контексті. Контекст розуміють як широку сферу – все, крім самого знака, що підлягає тлумаченню. “Слово, – писав Л. Вітгенштейн, – отримує своє значення тільки в реченні” [11], тобто контекст породжує значення слова. У теорії права контекст, що зумовлений усіма нормативними актами та іншими джерелами права з певного питання, з’ясовують системним тлумаченням. Контекст, який охоплює все зовнішнє щодо тексту джерела права на час його прийняття, виявляють тлумаченням історичним. Якщо час вираження висловлювання та час його тлумачення не збігаються, необхідною є реконструкція історичного контексту (культурного, соціального, політичного тощо) – контексту, що впливав на наміри автора.
Комунікативна модель Г. Грайса, отже, унеможливлює те, що Г.-Г. Гадамер називав завданням герменевтики – зрозуміти текст краще, ніж його розумів автор. Розглядаючи зміст норми права як закладену в неї волю законодавця, ми підходимо до інтерпретації, так би мовити, як історики.
Спробуємо визначити, яку модель (концепцію) змісту юридичних норм застосовує у своїй правотлумачній практиці Суд.
Дослідники вже констатували випадки, коли Суд задля тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) здійснював реконструкцію її історичного контексту [12]. Так, у справі “Джеймс та інші проти Об’єднаного Королівства” (James and others v. the United Kingdom) перед Судом постало питання, чи поширюється поняття “відповідність визнаним принципам міжнародного права” (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) на випадки вилучення майна у громадян тієї держави, яка здійснює таке вилучення. Звернувшись до Підготовчих матеріалів до Конвенції, Суд встановив, що це положення поширюється на іноземних громадян, але не поширюється на громадян держави, яка таке вилучення здійснює [13]. У справі “Кемпбел і Козанс проти Об’єднаного Королівства” (Сampbell and Cosans v. the United Kingdom) Суд повинен був з’ясувати смисл терміна “філософський”, вміщеного у ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (йшлося про відповідність застосування у школах Шотландії тілесних покарань до норм Конвенції та протоколів до неї). Для з’ясування смислу цього терміна Суд знову ж звернувся до Підготовчих матеріалів Конвенції та дійшов висновку про те, що “зміст терміна “філософський” не є настільки вичерпним, як це випливає із Підготовчих документів” [14]. У цих рішеннях Суду прикметне те, що він зробив спробу реконструкції початкового контексту Конвенції, на підставі чого і були винесені згадані рішення. Викладені вище позиції Суду узгоджуються і з комунікативною моделлю Г. Грайса, і з домінуючим у вітчизняній теорії права поглядом про необхідність в процесі тлумачення юридичних норм встановити волю саме історичного законодавця.
Проте зовсім інший підхід Суду простежується в його рішенні у справі “Янг, Джеймс та Вебстер проти Об’єднаного Королівства” (Young, James and Webster v. the United Kingdom). У цій справі йшлося про право заявників не входити до складу профспілки. Суд так само звернувся до Підготовчих матеріалів Конвенції з метою реконструкції початкового наміру її укладачів. Знайшовши там підтвердження того, що держави-члени Ради Європи, які ухвалювали Конвенцію, не мали наміру включати в зміст права на свободу об’єднання оспорюване право, Суд попри це встановив, що примусовий вступ до профспілки порушує саму суть свободи об’єднання [15].
Як було зазначено вище, основною засадою комунікаційної концепції Г. Грайса є інтерпретаційне співробітництво. Видається, процес побутової комунікації навряд чи можна було б вважати ефективним, якщо реципієнт намагатиметься витлумачити те чи інше висловлювання всупереч наміру його автора. Тому прихильники грайсівської теорії комунікації та теорії авторського змісту юридичної норми можуть заперечити правомірність вищенаведеного рішення Суду, адже воно, на їхню думку, відображає помилкове розуміння норм Конвенції.
У справі “Соерінг проти Об’єднаного Королівства” (Soering v. the United Kingdom) перед Судом постало питання, чи можна розглядати позбавлення життя (яке згідно ч. 1 ст. 2 Конвенції допускається на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчиненні злочину, за що законом передбачено таке покарання) як поводження, несумісне зі ст. 3 Конвенції. Суд неодноразово наголошував, що Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність людини, поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого. У цьому ж рішенні Суд зазначив, що він “не може не відчувати впливу сучасних тенденцій розвитку та загальновизнаних норм у галузі політики визначення покарань за злочини в державах – членах Ради Європи в цій сфері” [16]. Психологічна напруженість та постійний привід смерті, що супроводжують засуджених до смертної кари, отже, були визнані такими, що суперечать ст. 3 Конвенції.
Ухвалюючи це рішення, Суд не обмежував себе історичним контекстом ухвалення Конвенції (історичним тлумаченням). Згідно з комунікативною концепцією Г. Грайса та теорією авторського змісту юридичної норми, суд повинен був би обмежитись встановленням намірів укладачів – держав-членів Ради Європи. У цьому ж випадку для з’ясування змісту ст. 3 Конвенції тут було використано вже контекст функціонування норми або, інакше кажучи, еволюційне тлумачення, якому відповідає неавторський зміст норми, а саме зміст як воля уявного (презюмованого) законодавця часу застосування норми.
Загалом практика Суду демонструє недостатність “археології закону” (термін У. Ескріджа) [17]. Так, у справі “Селмоні проти Франції” (Selmouni v. France) Судом було зазначено: “Беручи до уваги той факт, що Конвенція – це “живий інструмент, який можна застосовувати по-різному, з урахуванням сучасних умов”, Суд вважає, що певні дії, які раніше кваліфікувалися як “нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження”, на противагу катуванню, можуть бути кваліфіковані в майбутньому по-іншому” [18].
Стандарти прав людини перебувають у русі, і Суд намагається спрямовувати еволюцію змісту Конвенції щоб вона залишалась взірцем у галузі прав людини [19].
У практиці Суду трапляються питання, щодо яких реконструкція історичного контексту є неприпустимою. Так, в рішенні у справі “Вінтерверп проти Нідерландів” (Winterwerp v. the Netherlands) Суд зазначив: “Конвенція нічого не каже про те, що слід розуміти під словом “душевнохворі”. Цей термін не можна остаточно витлумачити: (…) його значення постійно змінюється із розвитком досліджень в галузі психіатрії” [20]. Ясна річ, послідовно дотримуючись грайсівської комунікаційної моделі та теорії авторського змісту юридичної норми, можна було б спробувати реконструювати зміст поняття “душевнохворі” на час ухвалення Конвенції, що може становити певний, скажімо, історичний інтерес. Проте для потреб наступної та сучасної юридичної практики цілком очевидною буде недостатність і навіть, можливо, помилковість такої реконструкції.
Рішення Суду у справах “Ейрі проти Ірландії” (Airey v. Ireland), “Яса проти Турції” (Yasa v. Turkey), “Маркс проти Бельгії” (Marckx v. Belgique), “Даджен проти Об’єднаного Королівства” (Dudgeon v. the United Kingdom), “Інформанонсферайн Лентіа та ін. проти Австрії” (Informationsferein Lentia v. Austria) експліцитно засвідчують його небажання констатувати зміст та обсяг прав людини, керуючись як визначальним чинником волею укладачів Конвенції. [21] Суд наголошував на тому, що Конвенція повинна бути ефективним інструментом захисту прав людини, мета якої полягає “в захисті не теоретичних і ілюзорних прав, а прав конкретних і справжніх” [22].
У деяких рішеннях Суду відображена теорія “волі закону”. На такий підхід орієнтують, зокрема, ст. 31–33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якими тлумачення будь-якого міжнародного договору здійснюється, крім усього іншого, керуючись звичайним значенням термінів, що вживаються у цьому договорі. Означений підхід був відображений, наприклад, у рішеннях Суду у справах “Джонстон проти Ірландії” (Johnston v. Ireland), “Літгоу проти Об’єднаного королівства” (Lithgow v. the United Kingdom), “Лудіке, Белькасем і Кох проти Німеччини” (Leudicke, Belkasem and Koq v. Germany) [23].
Отож, у практиці Суду застосовані усі три означені теорії змісту юридичних норм: авторська теорія змісту, зміст як воля законодавця часу застосування норми та зміст як “воля закону”.
Кожна з означених теорій має, на наш погляд, певні недоліки. Зокрема, теорія авторського змісту норми, як видається, дещо спрощено трактує процес комунікації за посередництвом юридичних норм, намагаючись уподібнити його буденній комунікації. До того ж, наголошуючи на тому, що воля (наміри) автора є єдиним справжнім змістом норми, вона не враховує, що для комунікації необхідні як мінімум двоє суб’єктів, а тому навряд чи слід відмовляти реципієнтові у праві на смислотворення.
Однією з найбільших проблем теорії авторського змісту юридичної норми є також постановка нею питання про волю законодавця як про цілісну гомогенну волю. Між тим нормотворення далеко не завжди представлене однією особою. До того ж навіть у випадках, коли існує один офіційний нормотворець (скажімо, президент держави), питання намірів не перестає бути актуальним: адже можлива участь у нормопроектуванні помічників, консультантів та ін. Більше того, теорія авторського змісту норми у своєму непоміркованому варіанті може створювати загрозу режиму законності: якщо найкраще розуміння тексту – це розуміння його творця, то, наприклад, найкраще розуміння Сімейного кодексу України втілено у коментарі професора З.В. Ромовської, яка фактично є його основним автором. А такий підхід орієнтує на використання позаправового матеріалу як джерела права.
Викликає деякі труднощі і застосування на практиці теорії “волі закону”, оскільки, як вже було зазначено, їй бракує критеріїв для вибору одного з-поміж можливих смислів у випадках неоднозачності тексту. Проте ця теорія забезпечує можливість передбачення наслідків власної та “чужої” поведінки, тобто забезпечує підґрунтя для функціонування принципу правової певності.
Підсумовуючи, зазначимо, що ми не переслідуємо мети цілком спростувати необхідність тлумачення юридичних норм у світлі задумів автора тексту та перейти до теорій неавторського змісту, зокрема до теорії волі “актуального” законодавця (яка насправді може бути підмінена бажаною волею законодавця) чи до теорії “волі закону”. Тлумачення юридичних норм так чи інакше залишається складовою процесу комунікації, яка неможлива без автора. До того ж текст, як зазначав Ю.М. Лотман, наділений властивостями, що дають йому змогу бути конденсатором культурної пам’яті [24]. На нашу думку, мову можна вести лише про недостатність та збиткову для юридичної практики однобічність встановлення лише намірів історичного чи лише намірів актуального законодавця, або звернення винятково до звичайного значення термінів. Свідченням обґрунтованості цього твердження є, зокрема, практична реалізація усіх трьох підходів у правотлумачній практиці Суду.
Цією нашою розвідкою ми хотіли вказати на недоліки досить поширеної у вітчизняному правознавстві теорії тлумачення юридичних норм, позиції якої стосовно поняття “зміст юридичної норми” не переглядалися майже півстоліття, що зумовило певне “відставання” її від потреб практики. Видається, що ні в якості описової (що описує тлумачення таким, яким воно є), ні в якості нормативної (що описує тлумачення таким, яким воно повинно бути) означена теорія не може більше посідати монопольне становище у вітчизняній юридичній науці. Свідченням цього є, зокрема, вчинені окремими науковцями спроби дослідити так зване динамічне (“пристосувальне”, “функціональне”, “інструментальне”) тлумачення юридичних норм, до якого вдаються, зокрема, національні та міжнародні судові органи (праці П. Рабіновича, Т. Дудаш та ін.).
––––––––––––––––––––
Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М., 1976. – С. 43.
Витгенштейн Л. Голубая и коричневая книги: предварительные материалы к “Философским исследованиям”, – Новосибирск, 2008. – С.40.
Einfьhrung in Rechtsphilosophie und Rechtstheorie der Gegenwart/ Herausgegeben von Arthur Kaufmann und Winfried Hassemer. – Heidelberg : Mьller Juristischer Verlag. – 1994. – С. 353.
Див. напр. Бочаров Д. Проблема інтерпретації юридичних текстів у контексті смисового виміру // Вісник академії правових наук України. – 2008. – № 3. – С. 29; Кравец А.С. Теория смысла Ж. Делеза: pro и contra // Логос. – 2005. – № 4. – С. 227– 258.
Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М., 1996. – С. 13.
Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм. – М., 1960. – С. 325, 337.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підруч. – Харків, 2006. – С. 600. Див. також: Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права : Монографія. – К., 2001. – С. 10; Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика. – Харьков, 2003. – С. 106–108.
Див. напр. Чулінда Л.І. Юридико-лінгвістичне тлумачення текстів нормативно-правових актів. Дис. … канд. юрид. наук. – К., 2003. – С. 28 ; Хабриева Т.Я. Толкование Конституции Российской Федерации (теория и практика). Дис. … д-ра юрид. наук. – М., 2005. – С. 33; Волвенко П. В. Діяльність Конституційного суду України щодо тлумачення Конституції України: теоретичний аспект. Дис. … канд. юрид. наук, – К., 2006. – С. 36–37.
Grice H.P. Meaning // The Philosophical Review. – 1957. – V. 66 N 3. – P. 388.
Chiassoni Pierluigi. Interpretive Games: Statutory Construction Through Gricean Eyes [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.giuri.unige.it/intro/dipist/digita/filo/testi/analisi_1999/Chiassoni_inglese.pdf
Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. – М., 2008. – 3.314. С. 60.
Рабінович П. М., Федик С.Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Праці Львівської лабораторії з прав людини. Сер. 1. Дослідження та реферати. Вип. 5.– Львів, 2004. – С. 76–78.
Рішення у справі “James and others v. the United Kingdom” від 21.02.1986 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справі “Сampbell and Cosans v. the United Kingdom” від 25.02.1982 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справі “Young, James and Webster v. the United Kingdom” від 13.08.1981 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справі “Soering v. the United Kingdom” від 07.07.1989 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
William N. Eskridge, Jr. Dynamic Statutory Interpretation. – Harvard University Press 1994. – С. 13.
Рішення у справі “Selmouni v. France” від 28.07.1999 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Мармазов В.Є. Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини. – К., 2002. – С. 44.
Рішення у справі “Winterwerp v. the Netherlands” від 24.10.1979 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справах: “Airey v. Ireland” від 09.10.1979, “Yasa v. Turkey” від 02.09.1998, “Marckx v. Belgique” від 13.06.1979, “Dudgeon v. the United Kingdom” від 22.10.1981, “Informationsferein Lentia v. Austria” від 24.11.1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справі “Artico v. Italy” від 13.05.1980 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Рішення у справах: “Johnston v. Ireland” від 18.12.1986; “Lithgow v. the United Kingdom” від 8.07.1986; “Leudicke, Belkasem and Koq v. Germany” від 28.11.1978 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.echr.coe.int
Лотман. Ю.М. Вказ. праця. – С. 21.
< Попередня Наступна >