212

---

Н.І. Мозоль

СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-СПРАВЕДЛИВОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ)

Характеризуються основні риси соціальної правової держави за трьома найпоширенішими моделями їх існування в Європі, обґрун­товується на основі осмислення зарубіжного досвіду функціонування громадянського суспільства необхідність вирішення низки правових проблем на шляху становлення Української держави як демократичної, соціальної, правової.

Ключові слова: громадянське суспільство, правова держава, соці­альна справедливість, населення, громадяни, проблема бідності, середній клас, малий і середній бізнес.

Постановка проблеми. Криза, у якій перманентно перебуває україн­ське суспільство, викликала значний інтерес до ідеї вдосконалення соці­ально-справедливої державності. Причиною кризового становища є розбалансованість між гілками влади, неузгодженість економічних і соціальних процесів між собою та їх невідповідність вимогам соціальної справедливості. Невдоволення громадськості, передусім, викликає швидке та масштабне розшарування в суспільстві, прірва у рівнях доходів серед різних верств населення і зрівнялівка в пенсіях (у переважної більшості громадян України), необґрунтованість пільг, якими несправедливо наділена новітня партійно-бюрократична номенклатура. Такі сучасні реалії викликають осуд у суспільстві, провокують конфлікти, протистояння між громадянами не лише за партійно-політичними ознаками, а, головним чином, за соціальними критеріями. Враховуючи таку суспільно-політичну ситуацію, учені зветають увагу на поступове зниження позитивного потенціалу в населення і тенденцію до негативних настроїв, на значне збільшення кількості громадян, які гостро реагують на несправедливість. Саме тому незадовільний стан розвитку сучасного українського суспільства є першопричиною актуалізації питання про подолання несправедл

ивості. Ще І. Кант писав, що «…ніщо не збурює більше людей, ніж несправедливість; усі інші види зла, котрі нам доводиться терпіти, ніщо порівняно з нею» [1, с. 416].

Стан дослідження. Поняття «соціальна держава» та «соціальна справедливість» достатньо глибоко проаналізовані у філософсько-правовій літературі, передусім у працях учених, фахівців з філософії права – В.А. Бачиніна, О.О. Лукашової, С.І. Максимова, Г.В. Мальцева, М.І. По­пова, В.М. Селіванова, О.В. Скрипнюка, І.В. Строкова та ін. Окремі аспекти поєднання соціальної справедливості й держави висвітлено у публікаціях В.В. Копєйчикова, В.Д. Бабкіна, І.В. Яковюка.

Виклад основних положень. Очевидно, насамперед слід звернути увагу на окремі проблеми, що виникають на шляху становлення української соціально-правової державності на сучасному етапі її розвитку.

Передусім необхідно переосмислити існуючий світовий та вітчиз­няний досвід для освоєння нової ролі саме нашої держави як демократичної, соціальної, правової і саме в цей складний період її розвитку. Для цього потрібно враховувати наші національні особливості, економічний потенціал держави, юридичне забезпечення соціально-економічних прав людини, історичні й соціальні умови, недавній досвід вирішення соціальних проблем в умовах «казарменого» соціалізму.

Обґрунтовуючи модель власної соціальної держави, слід звернутися до провідних теорій соціальної держави зарубіжних і вітчизняних учених, проаналізувати погляди (як прихильників, так і супротивників) на соціальну державу, її роль у забезпеченні соціальної справедливості та врахувати ті здобутки, що відповідають вимогам нашої держави, рівню розвитку її економіки, політичної та правової культури населення. З-поміж провідних теорій соціальних держав можна умовно виділити три найпоширеніші моделі.

Перша – ліберальна, або англосаксонська модель (Великобританія). У ній державні обов’язки захисту від бідності найбільш нужденних зведені до мінімуму, а потреби решти громадян у соціальному захисті задовольняє кожен сам, зокрема на вільному ринку.

Друга – скандинавська, чи соціал-демократична, модель (Швеція, Данія) надає базове забезпечення всім громадянам і фінансується за рахунок податків, що платять усі громадяни без винятку, і королівська родина зокрема. Найважливіші прикмети цієї моделі – універсалізм і перерозподіл прибутків за допомогою податкової прогресії. Вона спрямована на протидію бідності й забезпечення гідного життєвого стандарту всім громадянам за умови, що ті братимуть участь у системі зайнятості.

Третя – континентально-європейська модель соціальної держави (Німеччина) поєднує боротьбу з бідністю із забезпеченням гідного рівня життя всім громадянам. Система соціального страхування створюється за методом відрахування певної частини заробітку чи відрахування від працівників і роботодавців. Держава ж разом із соціальними партнерами регулює ринок праці, скорочує рівень безробіття [2, с. 105–106].

Отже, найпоширеніші моделі соціальної держави в різних країнах відрізняються своєю програмою соціального захисту, концепцією соці­альної справедливості, пріоритетами у виконанні соціальної політики держави. Так, у Великобританії у соціальних програмах держави пріори­тетними стали охорона здоров’я, система освіти, турбота про літніх людей. Відмінність у фінансуванні соціальних програм Великобританії та інших країн величезна: пенсія – 42% (у Франції – 46%; у Німеччині – 54%); охорона здоров’я: Великобританія – 32%; Франція – 30%; Німеччина – 25%; соціальна допомога: Великобританія – 17%; Франція – 9%; Німеч­чина – 4%.

Крім того, в одних країнах громадяни розраховують на допомогу держави як гаранта прав людини, в інших – перевагу надають системі при-ватного страхування. Межі між бюджетними асигнуваннями та приватними вкладами в соціальне страхування у різних країнах також різні. Частка державного асигнування у Великобританії – 50%; Франції – 23%; Німеччині – 26%; приватного страхування у Великобританії – 17%; Франції – 19%; Німеччині – 30% [3, с. 32].

Для більшості сучасних соціальних держав існують певні пропорції оптимального співвідношення економічної ефективності й соціальної справедливості, що реалізуються у процесі розподілу матеріальних благ, духовних цінностей, послуг та ін. У кожному окремому випадку ця проблема потребує спеціального вирішення.

Найскладнішою проблемою для сучасної української держави є її становлення не тільки як соціальної, а й правової, коли соціальна держава набуває правового статусу. Про соціальну державу може йтися лише у тому випадку, коли вона водночас є правовою. Правова соціальна держа­ва – це така держава, що ґрунтується на принципах соціальної спра­ведливості та, по-перше, гарантує для своїх громадян цивілізований рівень життя, соціальний захист; по-друге, охороняє свободу громадян передусім від нужди та бідності; по-третє, гарантує соціальну злагоду і єдність народу. Це така держава, що не лише може приймати закони, зокрема, спрямовані на соціальний захист населення, а й дотримуватися їх.

Таким чином, соціальна держава розглядається не як протилежна правовій, а як новий, вищий етап розвитку правової держави. Це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожному людяні гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної злагоди. Соціальна держава розкриває свій зміст, орієнтуючись на повагу до людини як вищої цінності, на всебічний конституційний і соціальний захист громадян. Вирішуючи завдання розбудови власної соціальної держави, як слушно зауважив О. Скрипнюк, ми не повинні шукати суперечності між принципом правової рівності та справедливості, між правовою і соціальною державами, а зосередити головну увагу на розробці конструктивної доктрини соціально-правової держави [4, с. 20].

Особливо важливою проблемою на шляху становлення соціально-правової держави є наявність низького рівня розвитку громадянського суспільства, що гальмує процес структуралізації українського суспільства. Саме громадянське суспільство є умовою існування соціально-правової державності. Тому природно, що тільки держава з розвиненим громадським суспільством може претендувати на те, щоб називатися соціальною. В умовах сучасного глобалізованого світу громадянське суспільство розглядається не тільки як умова послідовного і безперервного розвитку цивілізації, а й як важливий гарант існування і розвитку соціальної, правової держави.

Громадянське суспільство сьогодні загалом – це система суспільних відносин, де юридично самостійні індивіди (приватні фізичні особи) та організації (юридичні особи), які вони законно створюють, пов’язані між собою взаємними економічними та іншими інтересами й мають можливість вільно діяти відповідно до цих інтересів та за своїм розсудом, не порушуючи при цьому законних інтересів інших осіб і суспільства загалом. Воно охоплює систему економічних, духовних, культурних, релігійних та інших відносин окремих індивідів, які добровільно об’єдналися в асоціації, корпорації для підвищення життєвого рівня населення, задоволення їх духовних і матеріальних потреб.

Громадянським можна вважати суспільство, в якому послідовно забезпечуються такі різновиди прав, як: 1) громадянські: право на життя, свободу й особисту безпеку; 2) політичні: свобода переконань, виборчі права, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через обраних представників; 3) економічні, соціальні, культурні: право на соціальне забезпечення, на працю, на вільний вибір роботи і захист від безробіття, право створювати профспілки, право на освіту, право на вільну участь у культурному житті суспільства [5, с. 27].

У рамках єдиного суспільства можна розглядати змістовне й суттєве розмежування держави та громадянського суспільства. Кожне суспільство має певні прикмети громадянського і кожна держава має прикмети правової та соціальної. Як держава немислима без відповідного їй суспільства, так і суспільство немислиме без відповідної йому держави. Громадянське суспільство – це соціальний фундамент держави й водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує.

Взаємовідносини держави та громадянського суспільства на су­часному етапі характеризуються тим, що: по-перше, у громадянському суспільстві саме суспільство виступає як основа і зміст держави; остання є формою його організації; по-друге, громадянське суспільство виникає на тому етапі розвитку, коли його громадяни й держава виступають як вільні та рівноправні партнери; по-третє, право формується громадян­ським суспільством, а держава лише закріплює його законами, гарантує і захищає від порушень з боку будь-яких суб’єктів; по-четверте, взаємовідносини держави та громадянського суспільства здійснюються на основі права, що є рівним і справедливим масштабом свободи, а не засобом нав’язування державної волі [6, с. 29].

Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, але вже нині маємо приклади формування провідних рис та інститутів громадянського суспільства. Так, сучасний американський вчений, теоретик громадянського суспільства Т. Карозерс уважає, що в Україні помаранчева революція була революцією громадянського суспільства. Продовжуючи цю тезу, український вчений Є. Бистрицький дещо конкретизував цю думку: «Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні – попереду» [7].

Важливою проблемою на шляху становлення соціально-правової державності в Україні є незадовільне вирішення питань утвердження соціальної справедливості, що є інструментом оновлення та стабілізації суспільства. Як складне багатогранне соціальне явище, ідея соціальної справедливості відіграє провідну роль у процесі розбудови соціальної, правової держави.

У соціологічному аспекті соціальна справедливість – це масштаб, відображений певними конкретно-історичними умовами існування і розвитку суспільства, міра відповідності між діями і зусиллями людей і відповідної реакції на них з боку держави, суспільства, різних організацій, груп та окремих індивідів. Вона передбачає відповідність і спів-розмірність вкладу та отримання, позитивних зусиль та винагороди, злочину та покарання.

Найпоширеніші концепції справедливості – ліберальні, консерва­тивні, неоліберальні, неоконсервативні, егалітарні, меритократичні, соціалістичні, комуністичні та ін. Яка ж концепція соціальної справедливості найбільше підходить для українського суспільства на сучасному етапі його розвитку, найбільшою мірою відповідає рівню розвиненості громадянського суспільства, існуючій соціальній структурі суспільства, особливостям розвитку української державності?

Спочатку розглянемо найбільш популярну й досконало розроблену ліберальну, егалітаристичну концепцію «справедливості як чесності» Дж. Ролза. Сучасний лібералізм поняття «справедливість» вважає загальним та універсальним критерієм, придатним для застосування в усіх сферах людського життя. «Справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій», – вважає Дж. Ролз [8, с. 26]. Ця теорія справедливості заперечує несправедливість в усіх її виявах, що ґрунтуються на будь-якій дискримінації: за соціальними, національними, расовими, релігійними чи статевими ознаками, і навіть підтримує ідею зворотної дискримінації, коли певні групи населення, які зазнавали гноблення в минулому, тепер отримують певні переваги над іншими [8, с. 31].

Ліберальна, егалітаристична концепція справедливості ґрунтується на тому, що всім людям потрібно забезпечити гарантовану мінімальну частку соціальних благ і надати їм можливість на встановленій справедливій основі брати участь у розподілі соціальних благ. Саме таку справедливість Дж. Ролз називає «чесністю», підкреслюючи, що вона є результатом чесної і неупередженої угоди, суспільного договору. Чесність вихідної позиції означає такий розподіл договірних ресурсів, щоб ніхто не мав незаслужених переваг і ніхто не страждав від невигод. В ідеалі соціальна справедливість означає розподіл цінностей в суспільстві, спрямований на соціальний захист людини, передусім соціально незахищеної (так зване правило «міні-макс»): «…система нерівностей є справедливою тільки в тому випадку, якщо вона вигідна для всіх, але особливо для найменш захищеної частини населення» [8, с. 217].

Застосовуючи принципи справедливості до основної структури суспільства – середнього класу, Дж. Ролз вирішує дві проблеми: по-перше, знаходить критерій для формування конкретних думок про справедливість та несправедливість інститутів та інституційної практики; по-друге, пропонує основу для подальшої розробки політичного курсу та законів, що сприятимуть виправленню несправедливості в основній структурі суспільства.

Ліберальній, егалітаристичній теорії справедливості протистоїть консервативна, меритократична концепція справедливості, в якій багатства, почесті, послуги, престиж і проблеми (недоліки, прорахунки та ін.) розподіляються за принципом «від кожного за здібностями, кожному – за заслугу». Люди повинні отримувати визнання і винагороду завдяки власним старанням та здібностям. Критерієм розподілу є особиста заслуга, соціальна значимість вкладу індивіда чи групи людей. Дійсною соціальною проблемою є не абстрактне питання про справедливість, а реальне становище у суспільстві, врахування психологічного настрою населення.

Нетрадиційне тлумачення принципу справедливості належить лібертаристу Ф. Гаєку. Об’єктом його критики були найвпливовіші політико-правові доктрини: тоталітаризм, лібералізм, фашизм, соціалізм, концепції «держави загального добробуту» та ін. Ф. Гаєк зазначає, що соціальна справедливість в умовах ринкової економіки взагалі не можлива. Він категорично заперечує саме поняття соціальної справедливості: «...Я не вважаю, що поняття «соціальної справедливості», що отримало широку підтримку в суспільстві, дійсно описує яке-небудь дійсне або ж можливе становище, і загалом чи воно має смисл» [9, с. 19]. Відповідно до цієї логіки Ф. Гаєк заперечує існування соціальної держави.

Соціалістична концепція соціальної справедливості, що бере початок від вчення К. Маркса, ґрунтується на соціалістичному принципі розподілу матеріальних і духовних благ: «Від кожного – за здібностями, кожному – за працею». Визначальним фактором соціалістичної соціальної справедливості вважалася віра у справедливого розподілювача, суб’єкта, який здійснює розподіл, передусім у державу, що виконує функцію контролю за мірою праці та мірою споживання, відповідно до кількості та якості праці.

Соціалістична соціальна справедливість розрахована на зовсім іншу соціальну структуру суспільства, інші методи її реалізації, що не мають нічого спільного з демократичними процесами, ринковою економікою, правовою та соціальною державою. Вона поширена в суспільстві, в якому нема розвинутого громадянського суспільства, соціальної, правової держави, ринкової економіки, приватної власності.

Найболісніша проблема, яку вирішує соціально-правова держава, – подолання такої важкої соціальної хвороби, як бідність. Загальний рівень бідності у будь-якій країні визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення віком від 15 років. Сама бідність вимірюється за прожитковим мінімумом, що визначений як життєвий (або фізіологічний) мінімум і соціальний мінімум. Перший демонструє задоволення тільки головних фізіологічних потреб й основних послуг; другий, крім того, включає мінімальні духовні й соціальні запити. Основною економічною причиною бідності є низька заробітна плата та соціальні трансферти, значний рівень безробіття у переважній більшості регіонів. Значним залишається розшарування населення за рівнем життя. Розрив між найбільше і найменше забезпеченими громадянами становить десятки разів.

Поширення бідності в Україні, як зазначається у «Стратегії еконо­мічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки)», «…обумовлює появу негативних демографічних тенденцій, масовий міграційний відплив економічно активного населення за межі країни, низький плато­спроможний попит, що гальмує розвиток внутрішнього ринку та економіки в цілому. Існуючий рівень бідності виключає можливість для інтеграції України в Європейський Союз» [10, с. 257].

Зважаючи на сучасне становище у країні, можна передбачити, що «подальше розшарування населення може призвести до порушення принципів соціальної справедливості та збільшення кількості вкрай бідних людей, зростання масштабів застійної бідності, виникнення такого явища, як хронічна бідність» [10, с. 258].

Звичайно, частина наших громадян, за їх власним визнанням, стали жити краще, ніж раніше. Але основна частина населення – бідні й особ­ливого поліпшення життя не відчувають і не чекають. Щоб вирватися з бідності, тепер люди повинні працювати більше, інтенсивніше (ніж за радянських часів), мати декілька джерел фінансування.

Таким чином, сьогодні наше суспільство загалом стало багатшим. Але стрімко (у десятки разів) зростає прірва у доходах між верхніми і нижніми верствами населення, між дуже багатими та дуже бідними. Це означає, що національний приріст привласнюється дуже вузьким про­шарком населення, яке тісно пов’язане із владою і залежним від неї бізнесом. Частина населення поки що вимушена оцінювати власний рівень життя за принципом: «добре хоча б те, що не стало гірше». Адже пересічні громадяни є свідками того, що ціни зростають швидше, ніж їх доходи, до того ж особливо болісно це відчувають малозабезпечені верстви населення, бідні.

У США стратегія боротьби з бідністю ґрунтується на егалітарній концепції «справедливості як чесності» Дж. Ролза, на створенні соціальних програм («стверджувальна компенсуюча програма соціальної допомоги»), що спрямовані на утримання незаможних громадян, досягнення ними економічної незалежності шляхом підготовки до самозабезпечення: реабілітація, перенавчання, субсидування малого бізнесу та ін. Саме такі способи допомоги бідним передбачають стимулювання трудової активності та перекваліфікацію, примусовий пошук роботи, участь у непрестижних громадських роботах тощо. Вони покликані залучити до продуктивної діяльності тимчасово не працюючих і скорочувати бюджетні витрати, що виділяються на їх допомогу. Це не стільки пряме утриманство, не стороння турбота, скільки «допомога до самодопомоги».

В Україні розроблена, але не втілена в життя стратегія боротьби з бідністю, яка ґрунтується на принципах соціальної справедливості й визначає основні напрями проведення соціальної політики. У програмному державному документі «Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки)» запропоновано такі шляхи подолання бідності: створення економічних і правових умов збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян та рівня зайнятості; запобігання успадкованої бідності, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом підтримання нових виробничих відносин, обумовлених зміною форм власності на землю, поліпшення соціальної інфраструктури села; підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту та удосконалення пенсійного забезпечення; удосконалення статистики бідності; поєднання політики подолання бідності з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу» [10, с. 259].

Подолання бідності нерозривно пов’язане з вирішенням проблеми збільшення у нашому суспільстві прошарку середнього класу. У сучасній юридичній літературі середній клас розглядається як «частина суспільства, яка досить заможна, щоб не відчувати потребу в необхідному (кваліфіковані робітники, науково-технічна й інша інтелігенція, фермери, особи, які мають середню за розмірами власність, власники дрібних підприємств, у тому числі у сфері обслуговування тощо), але не настільки багата, щоб викликати заздрість незаможних, прагнення розділити їх власність» [11, с. 362].

Становлення заможного середнього класу є системною проблемою, на вирішення якої мають бути спрямовані стратегічні зусилля соціально-правової держави, розвиток громадянського суспільства. Численність середнього класу становить основу міцності соціальної держави та стабільного розвитку громадянського суспільства. У соціальній державі середній клас і значна частина народу налаштовані на збереження і примноження основних традицій, соціально-етичних зв’язків, що об’єднує народ. За таких умов ставлення народу до держави виражається переважно в підтримці демократичних інститутів і реальних перспектив розвитку суспільства.

Державі варто переглянути свою політику стосовно малого й серед­нього бізнесу, на якому зростає середній клас. Це та сфера економіки, яка за підтримки держави, що включає розумну податкову політику, може змінити соціально-економічну ситуацію в країні. Соціальна функція малого й середнього бізнесу глобальна. По-перше, цей сектор спроможний поглинати незайняту робочу силу, а отже, знижувати соціальну напруженість, викликану рівнем безробіття; по-друге, формує соціальну базу для середнього класу – гаранта політичної стабільності. Важливо зважати на те, що розвиток малого і середнього бізнесу – найбільш дешевий шлях до ринку, який закладає глобальні основи економічного зростання у країні, що забезпечує політичну й соціальну стабільність системи. Але сьогодні в Україні найнижчий прошарок середнього класу навіть серед пострадянських республік.

Висновок. Порівнюючи різні моделі соціальної держави, різні концепції соціальної справедливості, маємо можливість акцентувати на деяких проблемах, що стоять на шляху становлення української держави як демократичної, соціальної, правової. Становлення соціально-правової державності в Україні – процес тривалий. Він має власну логіку розбудови та розвитку, відмінну від інших держав, що характеризується як єдиний, цілісний процес формування української держави на базі ще зовсім слабко розвиненого громадянського суспільства.

––––––––––

Кант И. Критика практического разума // Сочинения: В 6 т.– М.: Мuсль, 1963. – Т. 4 (1).

Мацонашвили Т. Проблемu перестройки социального государства в Западной Германии // Pro et Contra. Человек в социальном государстве. – М., 2001.

Дарендорф Р. От цивилизованного государства к цивилизованному сообществу // Полис. – 1993. – № 5.

Скрипнюк О. Проблема соціальної держави в контексті концепції «державного мінімалізму» // Право України. – 2000. – №11.

Кін Джон. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення. – К.: К.І.С., 2000.

Загальна теорія держави та права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997.

Бистрицький Є. Передчуття громадянського суспільства // Дзеркало тижня. – 2007. – № 42 (671). – 18 листопада.

Ролз Джон. Теорія справедливості. – К.: Основи, 2001.

Хайек Ф. Право, законодательство и свобода. Современное понимание либеральнuх принципов справедливости и политики. – М., 2006.

Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки). Шляхом європейської інтеграції. – К., 2004.

Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. М.Н. Марченко. – Т. 1: Теория государства. – М.: Зерцало, 1998.

 

< Попередня   Наступна >