Головна Наукові статті Цивільне право ОСОБЛИВОСТІ ДАРУВАННЯ ЯК СПОСОБУ БЕЗВІДПЛАТНОГО ПЕРЕДАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ

ОСОБЛИВОСТІ ДАРУВАННЯ ЯК СПОСОБУ БЕЗВІДПЛАТНОГО ПЕРЕДАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ

Наукові статті - Цивільне право
174

ОСОБЛИВОСТІ ДАРУВАННЯ ЯК СПОСОБУ БЕЗВІДПЛАТНОГО ПЕРЕДАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ

О. Яворська

Автор досліджує актуальні проблеми правового регулювання відносин сторін з договору дарування. Проаналізовано характер договору, охарактеризовано його суб’єктний склад, досліджено особливості окремих предметів договору, зокрема, майнових прав, нерухомого майна. На підставі проведеного аналізу автор пропонує та обґрунтовує низку змін та доповнень до чинного законодавства з метою удосконалення правового регулювання відносин сторін з договору дарування.

Ключові слова: договір дарування, дарувальник, обдарований, відмова від договору.

З прийняттям Цивільного кодексу України правове регулювання відносин з дарування було значно оновлене. Вивчення цих нових підходів і проблем їх практичного застосування зумовлюють актуальність дослідження.

Передання майна у власність на безоплатних засадах опосередковане договором дарування. За ЦКУ (ст. 717) договір дарування конструюється як реальний, так і консенсуальний – одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. У ЦК 1963 р. договір дарування був змодельований виключно як реальний правочин: відповідно до ст. 243 ЦК договір дарування вважався укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Потрібно зазначити, що ЦКУ значно розширив межі правового регулювання відносин з дарування порівняно з ЦК 1963 р., в якому містилися лише дві статті у яких висвітлено договір дарування.

У науковій літературі практично усталеним є підхід, за якого договір дарування трактують як реальний та односторонньо зобов’язувальний. Враховуючи законодавче визначення договору за ст. 717 ЦКУ, він може мати і консенсуальний ха

рактер [1]. У літературі дореволюційної доби дарування розглядали як односторонній правочин, спрямований на припинення права власності дарувальника і, відповідно, на його набуття обдарованим [2]. В сучасній літературі дарування розглядають як договір. М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський зазначають, що передання дарувальником майна як подарунка обдарованому зумовлює безпосереднє виникнення в обдарованого права власності на подароване майно. На відміну від інших реальних договорів, за якими передання майна має значення не лише факту укладення договору, але й виникнення зобов’язань сторін, укладення договору дарування не породжує жодних цивільно-правових відносин, а веде до набуття права власності в обдарованого. Тобто, дарування є договором, але таким, що не підпадає під загальноприйнятий дихотомічний поділ договорів на реальні і консенсуальні. А тому, зазначають вчені, дихотомічний принцип класифікації всіх цивільно-правових договорів на реальні і консенсуальні має умовний характер, оскільки не охоплює всіх випадків [3, с. 336–340]. А відтак договір дарування з обіцянкою дарування, є консенсуальним, а договір дарування, укладений шляхом передання майна обдарованому є речовим договором – особливою категорією цивільно-правових договорів [4, с. 278–282].

Договір дарування безвідплатний. Тобто, встановлення в самому договорі будь-якого зустрічного еквіваленту зі сторони обдарованого на користь дарувальника означатиме, що такий договір не є даруванням (ч. 2 ст. 717 ЦКУ).

У римському праві договором дарування вважалася неформальна домовленість, за якою одна сторона (дарувальник) надавала іншій стороні (обдарованому) будь-які цінності за рахунок власного майна, з метою виявити щедрість щодо обдарованого. Окремим випадком дарування була обіцянка щось надати, вчинити певні дії тощо – дарча обіцянка [5, с. 499]. Класичні римські юристи не визнавали договір дарування типовим договором, а зачислювали його до домовленостей, що не підпадали ні під який тип договорів.

Велике за обсягом визначення договору дарування подано у Цивільному кодексі РФ: за договором дарування одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або зобов’язується передати іншій стороні (обдарованому) річ у власність або майнове право (вимогу) до себе або до третьої особи, або звільняє чи зобов’язується звільнити її від майнового зобов’язання перед собою чи перед третьою особою [6, с. 159]. Якщо у договорі дарування міститься обіцянка дарунка в майбутньому, то такий договір має бути укладений в письмовій формі. Недотримання цієї вимоги має наслідком нікчемність договору. Договори дарування нерухомих речей підлягають державній реєстрації.

У німецькому цивільному уложенні правовому регулюванню договору дарування присвячено 19 параграфів розділу 4 книги 2 – зобов’язальне право. Надання, через яке одна особа за рахунок свого майна збагачує іншу особу, вважається даруванням, якщо обидві сторони згідні з тим, що надання здійснюється безоплатно. Надання може відбутися і без згоди обдарованого. В такому випадку дарувальник може призначити розумний строк для заяви про прийняття. З перебігом встановленого строку дарування вважається прийнятим, якщо інша особа до цього моменту не відмовилася від нього. Тобто, договір дарування конструюється як реальний, так і консенсуальний. На випадок обіцянки вчинити дарування встановлене нотаріальне посвідчення дарування під страхом недійсності договору [7, с. 127–130]. Такий законодавчий підхід запозичений з римського права. Адже в класичному римському праві дарча обіцянка мала обов’язкову силу, якщо вона виражалася у формі стипуляції: словесній формулі, в якій особа на задане запитання відповідала, що вона дає або зробить те, про що її запитують. Доцільно відзначити практичну доцільність встановлення такого правила. Адже без формалізації форми обіцянки дарунка жодна зі сторін на випадок спору не зможе довести своєї правоти. Якщо ж обіцянка зафіксована і посвідчена нотаріально, то проблема її доказування відпадає.

Договір дарування за цивільним кодексом Польщі конструюється як консенсуальний: дарувальник зобов’язується до безоплатного виконання зобов’язання на користь обдарованого коштом свого майна (ст. 888) [8]. Як і в німецькому цивільному уложенні, обіцянка дарування має бути вчинена у формі нотаріального акта (ст. 890). Цивільний кодекс Квебеку встановлює імперативні вимоги щодо форми договору дарування. Будь-який договір дарування як рухомого, так і нерухомого майна має бути нотаріально посвідченим під страхом його недійсності. Дарування має бути оголошеним. Виняток встановлений на випадок дарування рухомого майна зі згоди сторін, яке підтверджене фактом його передання у безпосереднє володіння обдарованого.

Предметом договору дарування можуть бути як речі (рухомі, нерухомі, гроші, цінні папери, іноземна валюта), а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Майнове право як предмет договору дарування може бути речовим та зобов’язальним. Тобто, за договором дарування дарувальник може подарувати обдарованому, наприклад, право вимоги до самого себе, як це прямо передбачено в ЦК РФ. Але в такому випадку потрібно враховувати норму ст. 605 ЦКУ. Дарування права вимоги до самого себе є фактично прощенням боргу. Вчинене дарування права вимоги до самого себе одночасно припиняє інше зобов’язання за участю тих же сторін: кредитора – дарувальника і боржника – обдарованого. А тому таке дарування може бути вчиненим, якщо воно не порушує прав третіх осіб.

Дарування прав вимоги до третіх осіб теж має певні особливості. У разі вчинення такого дарування дарувальник фактично уступає належне йому право вимоги до боржника. Реалізувавши подароване право, обдарований збагатиться за рахунок дарувальника. Однак у такому випадку важливо брати до уваги норми глави 47 ЦКУ. При даруванні прав вимоги до третіх осіб обдарований щодо них набуває прав кредитора. Тобто, проходить заміна сторони в зобов’язанні через дарування – уступку права вимоги. Керуючись ст. 516 ЦКУ, заміна кредитора у зобов’язанні відбувається без згоди боржника, якщо інше не визначено договором або законом. Отже, необхідність одержання згоди боржника, право вимоги до якого дарується, є обмеженням можливості дарувальника подарувати таке право будь-кому.

Окрім цього не допускається заміна кредитора у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з його особою, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Тому права вимоги з таких зобов’язань не можуть бути предметом дарування. Для того, щоб обдарований зміг реалізувати подароване йому право вимоги, дарувальник (він же первісний кредитор у зобов’язанні, право вимоги з якого він подарував) повинен передати обдарованому документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Враховуючи, що дарувальник як первісний кредитор, згідно із ст. 519 ЦКУ, відповідатиме перед новим кредитором, яким є обдарований, лише за недійсність преданої йому вимоги, але не відповідатиме за невиконання боржником свого обов’язку, дарування права вимоги не таке вже й „безпечне” для обдарованого. Правовий результат, на який спрямоване дарування, може бути не досягнений, якщо боржник не виконає зобов’язання перед обдарованим. Збагачення обдарованого за рахунок дарувальника може і не відбутися. Норми глави 55 ЦКУ не передбачають правових наслідків для договору дарування на такі випадки. Фактично, отримавши в дар право вимоги, яке не задоволене особою, до якої воно звернене, дарувальник отримує проблеми, пов’язані з його втіленням. Не одержавши виконання за подарованим правом вимоги, обдарованому мало б бути надане право на відмову від дарування та відшкодування понесених ним витрат для його здійснення.

У разі дарування речових прав можливою є ситуація, коли саме речове право стає абстракцією, відірваним від речі, яка залишається у дарувальника чи третіх осіб. Договірна практика може бути ускладнена незрозумілою конструкцією: речове право, „відірвавшись” від речі, належить обдарованому, тоді як сама річ знаходиться в інших осіб. Як здійснювати таке право і чи вдасться уникнути колізій інтересів власника майна та власника речового права на це майно. Видається, що цей підхід порушує таку важливу характеристику речових прав, як право слідування – право слідує за річчю. В цій ситуації право відокремлюється від речі і стає самостійним об’єктом. Така проблема може виникнути не лише за договором дарування, а й у всіх випадках відчуження речового права за договорами купівлі-продажу, міни тощо.

Сторонами в договорі дарування можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи. Підприємницькі товариства як юридичні особи можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо визначено установчим документом дарувальника. Як дарувальниками так і обдарованими можуть бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади в особі уповноважених органів.

Дарування майна, як спосіб розпорядження ним, є виключним правом власника. Момент набуття права власності на дарунок пов’язують з моментом його прийняття. Таке правило закріплене у ч. 1 ст. 722 ЦКУ. У разі реального характеру договору дарування моменти укладення і виконання договору, а, отже, і набуття права власності в обдарованого збігаються. Але таке співвідношення у часі може мати місце лише у випадку дарування предметів особистого користування, побутового призначення, окремих, хоч і цінних, але негабаритних речей, рухомого майна. У ст. 719 ЦКУ передбачено, що договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Саме ж прийняття нерухомої речі може відбутися раніше чи пізніше, тобто, у будь-якому випадку не збігатиметься з моментом укладення договору чи з його нотаріальним посвідченням. Загальна норма ч. 3 ст. 334 ЦК встановлює, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Керуючись змістом ч. 1 ст. 722 ЦКУ, право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття. Аналізуючи у порівнянні наведені правові норми, можна зробити висновок, що право власності на подароване нерухоме майно виникає в обдарованого з моменту нотаріального посвідчення договору дарування, а не з моменту прийняття дарунка. Саме ж право власності на дарунок – нерухоме майно – підлягає державній реєстрації.

На обдарованого може бути покладено обов’язок вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо) – ч. 1 ст. 725 ЦКУ. Тобто, право власності обдарованого може бути обтяжене через покладення на нього певних обов’язків на користь третіх осіб. Їх дотримання обдарованим забезпечується юридичною можливістю дарувальника вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо повернення неможливе – відшкодування його вартості.

Обов’язок з передання майна за договором дарування може бути покладений на дарувальника лише тоді, якщо він визначений договором дарування – консенсуальний договір дарування (ст. 723 ЦКУ). Зі змісту ст. 723 ЦКУ робимо висновок, що обов’язок дарувальника передати дарунок може бути зумовлений відкладальною обставиною. У такому разі договір дарування є правочином з відкладальною обставиною. Нормою ст. 212 ЦКУ передбачено, що особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Як приклад договору дарування з відкладальною обставиною О. Пульнєва наводить договір дарування, за яким дарувальник зобов’язується подарувати дочці будинок за умови її вступу у шлюб [9, с. 33–34]. Видається, що такий приклад відкладальної умови невірний, а договір, укладений з такою умою – нікчемний. Вступ у шлюб – це здійснення особою особистого немайнового права – права на сім’ю (ст. 291 ЦКУ). Встановлення умови про вступ у шлюб в договорі дарування спонукає до здійснення особистого немайнового права. Тому в цілому має бути конкретизовано характер відкладальної умови у договорі дарування шляхом законодавчого зазначення, що така умова не може обмежувати особу у здійсненні нею своїх прав та інтересів, не може суперечити моральним засадам суспільства. Зрозуміло, що такі критерії є оцінювальними, але таке застереження щодо характеру відкладальної умови буде слушним.

У разі настання обумовленого в договорі строку чи відкладальної умови обдарований має право вимагати передання дарунка або відшкодування його вартості. Невдалим є термін „відшкодування вартості”. Про відшкодування може йтися як про засіб цивільної відповідальності. Тобто, відшкодування передбачає як умову його здійснення наявність збитків у сторони. Невиконання дарувальником обо’язку передати дарунок за консенсуальним договором чи у разі настання відкладальної умови може за певних обставин призвести до збитків в обдарованого. Але у ст. 723 ЦКУ йдеться не про відшкодування збитків, а про відшкодування вартості дарунка. Тому більш точнішим буде формулювання: обдарований має право вимагати від дарувальника передання дарунка або його вартості.

Нормами ст. 724 ЦКУ встановлене право дарувальника відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан суттєво погіршився. За загальним правилом одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається. У ст. 615 ЦКУ передбачено, що лише у разі порушення зобов’яння однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання.

Відмова від передання дарунка за консенсуальним договором дарування є винятком із загального правила і такий законодавчий підхід зумовлений специфікою відносин сторін з договору. Якщо ж загалом відмова від зобов’язання є своєрідною санкцією, що застосовується в односторонньому порядку як реакція на порушення, допущене другою стороною, то у договорі дарування право на відмову дарувальника абсолютно не пов’язане з поведінкою обдарованого. Таке право не пов’язане і з поведінкою дарувальника. Надання ж права на відмову від договору дарування зумовлене об’єктивними причинами – погіршенням майнового стану дарувальника. Причини погіршення майнового стану, як от втрата роботи, погіршення стану здоров’я, що потребує додаткових витрат, необхідність надання утримання особі з числа рідних та близьких дарувальника, не мають правового значення. Дарувальник розцінює своє становище як таке, що погіршилося і тому відмовляється від договору. Тому одностороння відмова дарувальника від договору дарування не тягне правових наслідків, що встановлені ч. 2 ст. 615 ЦКУ. На нього не покладено та й не може бути покладена відповідальність за відмову від договору.

У німецькому цивільному уложенні, наприклад, визначено, що дарувальник несе відповідальність лише за умисел і грубу необережність – параграф 521 розділу 4 книги 2. За національним законодавством обдарований у разі відмови дарувальника від дарування не має права на відшкодування збитків, що спричинені такою відмовою. Наприклад, обдарований продав майно, очікуючи, що йому подарують таке ж, але кращих характеристик; обдарований поніс витрати, спрямовані на підготовку до прийняття дарунка тощо. В таких випадках у разі умислу чи грубої необережності зі сторони дарувальника логічно було б надати обдарованому право на відшкодування понесених витрат, збитків, спричинених поведінкою обдарованого.

Не встановлені у ЦКУ обов’язки дарувальника щодо передання обдарованому разом з дарунком усіх його приналежностей, як це передбачено для покупця у договорі купівлі-продажу (ст. 662 ЦКУ). Доцільно також визначити обов’язок дарувальника попередити обдарованого про права третіх осіб на дарунок і передбачити відповідальність дарувальника на випадок його невиконання. У такому разі обдарованому слід би було надати право на відмову від дарунка та на відшкодування понесених збитків і моральної шкоди.

Однією з новел правового регулювання даруваня є законодавчо передбачена можливість встановлення у договорі дарування обов’язку обдарованого на користь третіх осіб, суть такого обов’язку полягає у вчиненні певної дії майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення. У ч. 1 ст. 725 ЦКУ наведено примірний перелік дій, вчинення яких може покладатися на обдарованого: передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо. Власне такими законодавчими підходами лише посилюється значимість дарування як договору, а не одностороннього право чину, спрямованого на передання майна у власність. Дарувальник, покладаючи на обдарованого такі обов’язки, має заручитися його згодою. У разі відсутності згоди дарувальника на прийняття дарунка з такими обтяженнями, договір дарування вважається неукладеним. Хоча на обдарованого і покладені певні обов’язки договором дарування, такий підхід не змінює характеристики договору як безоплатного. Адже дарувальник, передаючи майно у власність обдарованого, не отримує жодного зустрічного задоволення.

Договір дарування, в якому встановлений обов’язок обдарованого на користь третьої особи, є договором на користь третьої особи – ст. 636 ЦКУ. За загальними правилами, викладеними у цій статті, виконання за таким договором може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа. на користь якої передбачено виконання. Власне для договору дарування встановлені інші правила. Вимагати від обдарованого виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи може лише дарувальник, а не третя особа. Ця особа має право вимагати виконання лише у разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. У нормах ст. 725 ЦКУ нічого не зазначено про обсяг виконання покладених на обдарованого обов’язків. Очевидно, що обсяг виконання не може перевищувати вартості дарунка. Адже обов’язки на користь третіх осіб покладаються на обдарованого за договором. Тому він не може виконувати їх за рахунок власного майна. Видається за доцільне прямо передбачити у ст. 725 ЦКУ, що обсяг виконання обов’язку обдарованим на користь третьої особи не може перевищувати вартості дарунка.

Оскільки для договору дарування не визначено іншого, то під час вирішення питання про перенесення ризиків діють загальні правила – ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна покладений на його власника. Тобто, ризики переносяться разом з правом власності і виникають в обдарованого за правилами ст. 334 ЦКУ. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника є новелою ЦКУ. Підстави та правові наслідки розірвання договору дарування визначені ст. 727 ЦКУ. Водночас, потрібно звернути увагу на явну неточність формулювання – чи можливо говорити про розірвання договору, який уже виконано. Розірвати договір можливо на підставах і в порядку, визначеному ст. ст. 651, 652, 653 ЦКУ. Розірвання як спосіб припинення зобов’язань сторін, що виникає з договору, може застосовуватися до тих зобов’язань, які ще існують, а не які уже виконані. Виконання (в контексті договору дарування буде передачею дарунка обдарованому) є способом припинення договірних зобов’язань сторін. Яким чином можна розірвати те, що уже припинено? Очевидно, може йтися про право дарувальника вимагати повернення дарунка від обдарованого на підставах, визначених законом. Такими підставами можуть бути: вчинення обдарованим умисного злочину проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, подружжя або дітей; створення загрози безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність, прояв грубої невдячності обдарованого до дарувальника, його батьків, подружжя або дітей.

Саме про відміну дарування йшлося ще в римському праві: „ми взагалі постановляємо, що всі законно вчинені дарування залишаються в силі і не можуть бути відмінені, крім тих випадків, коли буде встановлена невдячність обдарованого щодо дарувальника” [5, с. 500].

З цього приводу ще у літературі дореволюційного періоду були висловлені різні думки. Так, Д.І. Мейєр вважав, що повернення дарунка – єдиний спосіб припинення, характерний винятково для договору дарування [10, с. 249–250]. Г.Ф. Шершенєвіч вважав, що дарування може бути припинене тоді, коли воно є у стадії зобов’язального правовідношення. Повернення дарунка – не що інше, як особливий спосіб позбавлення обдарованого права власності на подароване майно на підставах, встановлених законом [11, с. 441–442]. У Німецькому цивільному уложенні передбачена можливість вимагати повернення дарунка, якщо дарувальник після його вчинення не в стані забезпечити власне належне утримання або виконати покладені на нього в силу закону обов’язки з утримання своїх рідних, подружжя, партнера або колишнього подружжя чи партнера. У такому випадку застосовуються правила про повернення безпідставного збагачення. За такими ж правилами дарування може бути відмінене. Підставами відміни дарування є: якщо обдарований виявив грубу невдячність, вчинив тяжкий проступок щодо дарувальника або його близьких родичів. Право на відміну дарування надане і спадкоємцю дарувальника, але лише тоді, коли обдарований умисно і протиправно позбавив життя дарувальника, або перешкоджав йому відмінити дарування. Відміна дарування здійснюється шляхом вчинення заяви обдарованому [12, с. 129–130]. Про відміну дарування йдеться у нормах ст. 578 ЦК РФ.

В коментарі до глави 55 ЦКУ Ю.В. Білоусов зазначає, що договір дарування не може бути розірваний в односторонньому порядку, оскільки, зазвичай, виконується одразу при його укладенні. Однак далі автор пише про можливість дарувальника вимагати розірвання договору та повернення дарунка [13, с. 208]. Більш логічно та правильно говорити про відміну дарування та про право дарувальника вимагати повернення дарунка на підставах, про які йдеться у нормах ст. 727 ЦКУ.

Як різновид договору дарування у ЦКУ розглядається пожертва. Специфічними рисами пожертви є насамперед визначення мети, для досягнення якої даруються певні речі. Мета визначається договором і пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви, відповідно до обумовленої договором мети. Отже право власності особи, якій пожертвували майно, має певні особливості. Така особа не має права здійснювати належне їй право як абсолютне. Адже використання пожертви на інші не обумовлені договором цілі, навіть якщо таке використання за призначенням виявилося неможливим, допускається лише за згодою пожертвувача. У разі смерті пожертвувача чи ліквідації юридичної особи – пожертвувача, використання пожертви для інших цілей може здійснюватися за рішенням суду (ч. 2 ст. 730 ЦКУ). Доцільно звернути увагу, що в правозастосувальній діяльності неодмінно виникне питання – хто ж може звернутися до суду з відповідною вимогою у випадку використання пожертви всупереч обумовленим цілям чи про зміну мети її використання. Тобто механізм реалізації такого законодавчого положення практично відсутній. Очевидно, що правом на звернення до суду у випадку використання пожертви всупереч обумовленим цілям та про зміну цільового її використання мають бути наділені будь-які зацікавлені особи, про що має бути зазначено у ч. 2 ст. 730 ЦКУ.

??????????????

Див., напр. : Цивільне право України : підручн. : У 2 кн. — Кн. 2. — / [за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової]. — К. : Юрінком Інтер, 2002. — С. 105; Цивільний кодекс України : Науково-практичний коментар : у 2 ч. / [за заг. ред. Я. М. Шевченко]. — К. : Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. — Ч. 2. — С. 199; Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / [за ред. В. М. Коссака]. — К. : Істина, 2004. — С. 605 та ін.

Див., напр. : Мейер Д. И. Русское гражданское право : В 2-х ч. [по испр. и доп. 8-му изд]., 1902. — Ч. 1. — М., 1997. (Сер. Классика российской цивилистики). — С. 3; Победоносцев К. П. Курс гражданского права / К. П. Победоносцев. — СПб., 1896. — Т. 2.

Брагинский М. И. Договорное право. Кн. вторая : Договоры о передаче имущества — [изд. 4-е, стереотипное] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М. : Статут, 2002.

Брагинский М. И. Договорное право. Кн. первая : Общие положения — [изд. 4-е, стереотипное]. / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. — М. : Статут, 2001.

Римское частное право : учеб. / [под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского]. — М., 1996.

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / [под ред. О. Н. Садикова]. — М. : Юридическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА. — М.,1998.

Гражданское уложение Германии. Науч. редакторы А.Л. Маковский (и др.). — [2-е изд., доп.]. — М. : Волтерс Клувер, 2006.

Kodeks cuwilny. PPU PARK. Spolka z o.o.o., Wydanie III 2004.

Пульнєва О. С. Договір дарування / О. С. Пульнєва, Є. І. Фурса, С. Я. Фурса. — К. : Видавець Фурса С. Я., 2005.

Мейер Д. И. Русское гражданское право : В 2-х ч. по испр. и доп. 8-му изд., 1902. / Д. И. Мейер. — Ч. 1. — М., 1997 (сер. Классика российской цивилистики).

Шершенєвіч Г. Ф. Курс гражданского права / Г. Ф. Шершенєвіч. — Тула : Автограф, 2001.

Гражданское уложение Германии. Раздел 4 книги 2 — параграф 528.

Цивільний кодекс України : Науково-практичний коментар : У 2 ч. / [за заг. ред. Я. М. Шевченко]. — К. : Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. — Ч. 2.

 

 

< Попередня   Наступна >