223

---

О.С. Яворська

ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ

Розглядаються актуальні проблеми правового регулювання зо­бов’язальних відносин з договору довічного утримання (догляду), досліджуються історико-правові етапи становлення та розвитку договору в цивільному праві України, аналізується суб’єктний склад договору, права та обов’язки сторін, специфіка видів забезпечення його виконання, формулюються та обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання договірних відносин.

Ключові слова: договір довічного утримання (догляду), набу­вач, відчужувач, види забезпечення виконання договору.

Постановка проблеми. Договір довічного утримання – устале­на договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосу­вання чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення. Їх дослідження з огляду на практику застосування є актуальним.

Стан дослідження. Проблематиці договору довічного утриман­ня присвячено наукові праці О.С. Йоффе, Р.А. Майданчика, І.В. Несторової, О.М. Великороди та інших вчених-цивілістів. Пропоноване дослідження є комплексним щодо проблем правового регулювання цих договірних відносин. Це зроблено з метою вдосконалення право­вого регулювання, усунення існуючих проблем та суперечностей у чинному законодавстві.

Виклад основних положень. Із визначення цього договору за ст. 744 ЦКУ та з аналізу інших правових норм, розміщених у главі 57, випливає, що, по-перше, знято раніше чинні за ЦК 1963 р. обмеження щодо суб’єктного складу договору; по-друге, значно розширене коло об’є

ктів, щодо яких можливе укладення договору довічного утриман­ня; по-третє, чіткіше врегульовано правові наслідки розірвання дого­вору тощо.

У Цивільному кодексі УСРР 1922 р. не було норм про довічне утримання (догляд). У нотаріальній інструкції від 17 листопада 1928 р. зазначалося, що у договорі дарування міг бути включеним обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті (згодом ця норма була скасована) [1, с. 50]. У ЦК 1963 р. норми, присвячені правовому регулюванню договірних відносин з довічного утримання, структурно розміщувалися в системі норм, що врегульову­вали надання послуг. За ЦКУ, у системі норм, що регулюють відносини з передання майна у власність. Беручи за основу вихідний критерій, а саме юридичні наслідки укладення договору, цей договір не можна однозначно віднести до конкретної групи договорів: чи то до групи договорів про надання послуг чи до групи договорів про передання майна у власність. Вникаючи в суть договірних відносин сторін, вважаємо, що основна мета укладення і виконання договору не зво­диться лише до передання майна у власність набувачеві. Відчужувач за договором має основну мету – одержати догляд, утримання від особи, яка може їх надати як за матеріальними, так і за моральними критеріями (такі критерії є важливими саме для відчужувача). З позицій набувача його прагнення отримати майно у власність не може бути реалізоване без вияву волі, ініціативи відчужувача. Мета набува­ча в такому разі не є визначальним, спонукальним мотивом до уладен­ня договору. Саме за цими моментами договір довічного утримання відрізняється від договору купівлі-продажу чи дарування. У договорах купівлі-продажу все таки рушійним моментом до його укладення є мотиви покупця, інтерес якого безпосередньо спрямований на при­дбання майна у власність. Прагнення продавця - передати майно у власність не завжди зустрічають адекватне втілення, оскільки поку­пець (на ринку чи поза ринковими відносинами) може не проявити інтересу до такого майна. В договорі ж довічного утримання (догляду) головним чином саме відчужувач і його прагнення є визначальними, саме він обирає набувача. Якщо у договорі купівлі-продажу передання майна у власність є одним з елементів виконання договору і в сукупності з кореспондуючими обов’язками покупця з оплати майна веде до припинення договору шляхом його виконання, то в договорі довічного утримання навпаки, передання майна у власність набувачеві не веде до припинення договору. Це тільки початкова стадія форму­вання взаємовідносин сторін. Отримавши майно у власність, набувач виконує свої обов’язки щодо надання утримання та догляду відчужувачу. Тобто з переданням майна у власність набувачеві ще не досягнута основна мета договору. Вона досягається в часі, впродовж якого відчужувач виконує свої зустрічні зобов’язання.

Саме під таким кутом зору розглядає природу договору довічного утримання (догляду) Ю. Космін [2, с 70]. І.В. Нестерова, наприклад, характеризує договір довічного утримання (догляду) як комплексний договір, оскільки, на її думку, його юридичним наслід­ком, з одного боку, є перехід права власності від відчужувача до набу­вача, а з іншого - виникнення у набувача обов’язку утримувати та (або) доглядати відчужувача довічно. Договір довічного утримання (догляду), на думку автора, слід розглядати як комплексний також то­му, що він об’єднує утримання та догляд, які за своїм змістом не є то­тожними зобов’язаннями та поняттями [3, с 158]. На складний (ком­плексний) характер мети договору довічного утримання звертає увагу і Р.А. Майданик. Мета договору передбачає надання майнового утри­мання в обмін на передачу титулу власника зобов’язаній особі. За своєю спрямованістю договір довічного утримання має дві взаємопов’язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання [4, с 336].

Норми, присвячені правовому регулюванню відносин сторін з довічного утримання, структурно розташовані після ренти. В науковій літературі договір ренти розглядається як родовий правочин щодо довічного утримання. І.О. Дзера вважає, договір довічного ут­римання має свої особливості, але є різновидом договору ренти. На думку М.В. Скаржинського, відносини довічного утримання мають родові ознаки договору ренти [5, с. 15]. М.К. Галянтич вважає, що слід погодитися з тими, хто зазначає, що договір довічного утриман­ня (догляду) є різновидом договору ренти [6, с. 242]. За російським законодавством договір довічного утримання розглядається як різновид договору ренти.

Аналізуючи норми гл. 56 і гл. 57 ЦКУ, можна стверджувати, що договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється від нього за певними ознаками. По-перше, платник ренти зобов’язується виплачувати одержувачеві ренту у формі конкретної грошової суми або в іншій формі, а набувач за договором довічного утримання зо­бов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке теж до речі може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом. Умова про до­гляд за договором ренти, виходячи зі змісту ст.ст. 731, 737 ЦКУ не виключається. Фактично лише зміщуються акценти: за договором рен­ти – рентні платежі; за договором довічного утримання – утримання, догляд. По-друге, за договором ренти обов’язок платника ренти може носити безстроковий характер або здійснюватися протягом певного строку, тоді як набувач за договором довічного утримання здійснює свій обов’язок довічно. По-третє, майно під виплату ренти може пере­даватися у власність платника як на відплатних, так і на безвідплатних засадах (ст. 734 ЦКУ), тоді як за договором довічного утримання май­но передається у власність набувача взамін утримання, яке він має на­дати. Еквівалентність вартості переданого майна і витрат на утримання (догляд) не може бути заздалегідь відомою. Аналізуючи, по суті, обидві договірні конструкції слід виділити ще й інші специфічні риси, зокрема щодо підстав розірвання договору, можливості відмови від договору та їх правових наслідків.

Питання про реальну чи консенсуальну природу договору довічного утримання в науковій літературі залишається спірним. У свій час консенсуальний характер договору довічного утримання обгрунтовував О.С. Іоффе [7, с. 300]. До введення в дію ЦКУ договір довічного утримання характеризувався виключно як реальний договір: момент укладення договору довічного утримання пов’язаний з переданням майна; договір є чинним з моменту його державної реєстрації і у цей самий момент до набувача переходить право власності на майно; передання майна не є обов’язком відчужувача і здійснюється на стадії укладення договору [8, с 343; 9, с. 486; 10, с. 444; 11, с. 157]. Наприк­лад, М.В. Скаржинський обгрунтовує консенсуальний характер дого­вору довічного утримання [5, с. 15]. Наводилася позиція В.С. Єма в контексті проблематики характеру договору ренти: договір ренти (в тому числі і довічне утримання) є реальним договором у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження не­рухомого майна. Такої ж думки дотримується і Р.А. Майданик [4, с 348]. Однак, поділ договорів на реальні та консенсуальні не може залежати ні від виду майна, ні від способів його передання. О.М. Великорода вважає, що більш аргументованою є точка зору вче­них, які вважають договір довічного утримання реальним. На його думку, цей договір є реальним, одностороннім, оплатним і алеаторним [12, с 13, 20]. А.Б. Гриняк погоджується з позицією представників концепції консенсуального характеру договору довічного утримання, однак застерігає, що цей договір може бути і реальним [13, с 14]. Ке­руючись принципом свободи договору, сторони можуть на власний розсуд визначити його природу. Оскільки законодавець, визначаючи поняття договору довічного утримання (догляду), застосовує словесну формулу «передає», що характерно для реальних договорів, то такий підхід має бути послідовно реалізований та виключати будь-які сумніви щодо природи цього договору. Конструкція договору довічного утримання як реального договору сприяє захисту інтересів більш слабкої сторони договору - відчужувача і в такий спосіб збалансовує, вирівнює статус сторін.

Сторони, відчужувач Х. і набувач У., уклали договір довічного утримання, який був посвідчений нотаріально та зареєстрований. За договором відчужувач передав у власність набувачеві двокімнатну квартиру, взамін чого набувач зобов’язувався утримувати відчужувача, а саме, як зазначалося в договорі, щомісячно виплачувати набувачу 800 грн., сплачувати комунальні платежі, купувати в міру необхідності верхній одяг та необхідні ліки. Невдовзі після посвідчення договору Х. дізнався, що У. вже раніше уклав договір довічного утримання, який було розірвано з ініціативи відчужувача і кілька років тому звертався за психіатричною допомогою. З цих міркувань Х. відмовився впустити У. в квартиру. У. звернувся до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні майном, оскільки він є власником квартири і зареєстрував право власності у встановленому законом порядку. Суд, заслухав­ши пояснення сторін та оцінивши докази у справі, постановив рішення на користь набувача У., вказавши відчужувачу не чинити перешкод у користуванні квартирою набувачем У.

У такій та аналогічних справах судової практики суд виходив з безспірного факту, що договір є укладеним, оскільки нотаріальне посвідчення і державна реєстрація відбулися. Тому відчужувач зо­бов’язаний передати квартиру набувачу, тим більше, що його право власності вже зареєстроване. Той факт, що набувач ще фактично не приступив до виконання своїх обов’язків за договором, суд не оцінював. Які перспективи розвитку договірних відносин сторін, якщо рішення суду буде виконане відчужувачем добровільно або в приму­совому порядку на випадок його відмови від виконання? Відчужувач однозначно буде шукати будь-які підстави для розірвання договору. А на вимогу відчужувача договір може бути розірваний лише у разі не­виконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків. Навіть, якщо набувач і виконуватиме взяті на себе обов’язки за дого­вором, довірчий характер договору порушено. А саме такий довірчий характер особливо в цьому договорі, має визначальне значення для відчужувача. Маючи пряму законодавчу вказівку про реальний харак­тер договору довічного утримання, а не одну лише словесну форму «передає», суд міг би констатувати, що договір не укладено. Відчужувач не вчинив завершального для укладення договору кроку – не передав майно. Отже, судова практика не звертає увагу на законо­давчу дефініцію реального характеру договору довічного утримання і теоретичні дискусії з цього приводу, а керується положеннями ст.ст. 334, 640, відсилочної норми ст. 748 ЦКУ і вирішує спір, виходя­чи з консенсуальності договору. Питання про соціальну спра­ведливість такого і аналогічних рішень залишається риторичним.

Договір довічного утримання є односторонньо зобов’язуючим, оскільки набувач за цим договором наділений лише обов’язками з ут­римання відчужувача, а відчужувач має право вимагати надання тако­го утримання і не несе жодних обов’язків за договором. В юридичній літературі висловлена позиція, що цей договір слід вважати взаємним, оскільки набувач має право вимагати його розірвання [11, с. 157]. Од­нак, видається, що право вимагати розірвання договору надане будь-якій його стороні (ст. 651 ЦКУ). Для договору довічного утримання право сторін на його розірвання визначене прямою вказівкою ст. 755 ЦКУ. Тому не зовсім справедливо розцінювати право набувача на розірвання договору як таке, що випливає із самого договору. Законо­давче закріплення такого права не впливає на характеристику договору довічного утримання як односторонньо зобов’язуючого.

Договір довічного утримання є відплатним. За цим договором набувач отримує у власність майно, вартість якого на момент укладен­ня договору відома. Натомість вартісний вираз утримання, що буде надаватися набувачем відчужувачу за договором, не може бути точно відомий, визначений. Адже неможливо визначити строк дії договору. Існування договірних відносин за нормального перебігу обумовлене моментом смерті відчужувача (довічне утримання!). Тому з огляду на цю обставину договір довічного утримання відносять до алеаторних (ризикових) договорів. Аналізуючи природу названого договору, О.С. Іоффе вказував на такі його юридичні особливості, як тривалість і алеаторність. Така характеристика договору підтримується багатьма науковцями. Договір довічного утримання є абсолютно або імперативно алеаторним (ризиковим), оскільки закон не допускає ук­ладення на визначений строк чи визначеного вимогою відчужувача договору довічного утримання [4, с 340]. Також цей договір має притаманні йому ознаки фідуціарності - особливий довірчий характер відносин сторін.

Цей договір триваючий, оскільки зберігає силу до моменту смерті відчужувача і вимагає систематичного виконання набувачем своїх обов’язків (надання матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, необхідної допомоги тощо). Велике зна­чення, мають також і моральні взаємовідносини, адже поняття «утри­мання», очевидно, охоплює не тільки натуральний його вираз. Тому законодавець повинен надати право відчужувачу розірвати договір у разі недотримання моральних норм набувачем.

З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв’язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися само­стійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) [4, с 341]. Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.

Момент виникнення права власності на майно, передане за до­говором довічного утримання (догляду), визначається за правилами ст. 334 ЦКУ, про що прямо зазначено у відсилочній нормі ст. 748 ЦКУ. Оскільки договір довічного утримання (догляду) є реальним, то передання майна здійснюється на стадії його укладення. Підхід до вирішення питання про момент виникнення права власності за нотаріально посвідченими договорами чи договорами, які підлягають державній реєстрації, свідчить про те, що законодавець не надає жод­ного правового значення факту передання майна. Такий підхід є невірним, хоча зручним для практичного застосування. Момент ви­никнення права власності формалізовано. Незалежно від фактичних дій сторін, набуття права власності за всіма договорами, що підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, пов’язується з моментами публічного засвідчення своїх намірів.

Практика укладення і виконання договорів довічного утримання свідчить, що фізичне передання у власність майна за договором може взагалі не здійснюватися. Набувач набуває право власності на майно, зокрема нерухоме майно, але договором не передбачається умова про його вселення чи взагалі про спільне проживання з відчужувачем. У контексті дослідження договірних відносин сторін за цим договором не слід змішувати набуття права власності на майно, що передається за договором, з фактом його фізичного вручення набувачеві. В такому разі відчужувач передає набувачеві право власності на житловий бу­динок, квартиру або інше майно, а не у власність саме майно. Саме за цим договором маємо справу з абстрагованим правом власності на майно (зокрема це стосується нерухомого майна). Набувач є юридич­ним власником такого нерухомого майна, але залежно від умов дого­вору може фізично ним не володіти, не користуватися і розпоряджається з врахуванням обтяжень, встановлених нормами ст. 754 ЦКУ. Адже цей договір не переслідує єдиної мети – передання майна у власність. Вияв волі відчужувача все ж превалює, хоча інтереси обох сторін взаємопов’язані і реалізуються в рамках єдиної договірної конструкції.

Так, позивач гр. К. подав до суду позов про виселення відпо­відача гр. М. з квартири без надання іншого житла, а відповідач заявив зустрічний позов про визнання недійсним договору довічного утри­мання, укладеного між позивачем гр. К. і гр. О. Судом встановлено, що між ними. 16 серпня 1996 р. було укладено договір довічного утри­мання. За умовами договору відчужувач передавав набувачеві у власність квартиру, а набувач зобов’язувався утримувати відчужувача шляхом надання грошових коштів. 27 квітня 1999 р. гр. О. склав заповіт, за яким все належне йому майно заповідав відповідачу за первісним позовом - гр. М. Суд вірно розцінив, що на момент виник­нення правовідносин сторін з договору довічного утримання за ЦК 1963 р. гр. К. набув право власності на квартиру, хоча саме право було зареєстроване лише 8 червня 2005 р. За життя відчужувача жодна зі сторін договору не заявляла вимоги про його розірвання, зміну чи припинення. Тому квартира не може включатися до складу спадщи­ни. Отже, суд не знайшов достатніх підстав для визнання договору довічного утримання недійсним. Захищаючи право власності набува­ча - гр.К, суд, зокрема, відзначив, що право власності набуте ним правомірно, відповідач за первісним позовом гр. М. чинить перешко­ди в користуванні квартирою, а тому власник має право вимагати їх усунення [14].

Отже, у наведеному прикладі фізичне передання квартири у власність не здійснювалося, оскільки сторони і не переслідували такої мети. Суд правильно розцінив, що право власності у набувача виник­ло. Чи можливо, оцінюючи договір як реальний, ставити питання про те, що договір не укладений, оскільки передання майна не відбулося? Очевидно, ні, оскільки сторони і не мали наміру здійснювати фізичне передання майна. Більше того, на погоджених в договорі умовах набу­вач приступив до виконання своїх обов’язків і відчужувач приймав таке виконання як належне. Право власності набувача оспорювалося не контрагентом з договору, а спадкоємцем за заповітом. Оцінюючи обставини справи, суд дійшов правильного висновку про те, що квар­тира є об’єктом права власності набувача за договором і тому не може включатися до складу спадщини відчужувача.

Враховуючи специфіку договірних відносин, законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення права власності набува­чем. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі інших правочинів. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлює, що при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (п. 85). Але пе­редання майна у заставу не є способом його відчуження, оскільки за­става не веде до зміни власника. Тому заборона повинна поширювати­ся не тільки на випадки відчуження майна, а й на передання його у заставу. Положення Інструкції в цій частині мають бути уточненими.

Майно, передане за договором довічного утримання, не може бути предметом стягнення за боргами набувача. Таке правило втановлене в інтересах відчужувача майна, оскільки при розірванні договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач згідно з нормою ст. 756 ЦКУ набуває право власності на майно, яке було ним передане і має право вимагати його повернення. Тому важливо, щоб таке майно зберігалося в натурі впродовж усього строку дії договору. В контексті аналізу особливостей видів забезпечення виконання зобов’язань набувача за цим договором можливим є врахування тих підходів, що стосуються договору ренти. Зокрема, можливість встановлення неустойки на ви­падок невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов’язків за договором.

Як свідчить практика укладення таких договорів, а також су­дова практика вирішення спорів з них сторони зазвичай не вдають­ся до конкретизації поняття «догляд», «утримання», а обмежуються загальними вказівками у договорі про те, що набувач зобов’я­зується сплачувати відчужувачу періодичні платежі та надавати періодичне натуральне утримання (продукти харчування, ліки, сплачувати комунальні послуги тощо). В тих же випадках, коли на­бувачами за договором є юридичні особи, у договорі зазначається тільки грошова сума, яка підлягає періодичній виплаті на користь відчужувача, оскільки юридична особа за своєю суттю не здатна здійснювати догляд за відчужувачем. А тому встановлення права на стягнення неустойки у разі прострочення виконання обо’язку щодо надання грошового утримання, догляду в інших формах сприятиме стабільності відносин сторін та надійному захисту інтересів більш слабкої сторони договору, якою є відчужувач. Щодо договору довічного утримання (догляду) не йдеться про встановлення процентів за прострочення виплати, як це має місце в договорі рен­ти. Власне тут можливо встановити неустойку у відсотках чи в ча­стковому виразі від суми періодичного утримання, обсяг якого за­значено у договорі. У тих же випадках, коли договором визначене надання догляду шляхом виплати періодичних грошових платежів, можливе встановлення права відчужувача на стягнення процентів за прострочення виплати, аналогічно до ст. 756 ЦКУ. Адже має місце грошове зобов’язання, що виникло з договору і має виконуватися набувачем на користь відчужувача. У такому разі можуть бути застосовані і норми ст. 536 ЦКУ.

У ст. 755 ЦКУ наводяться підстави припинення договору довічного утримання, що зумовлює зміни правового режиму майна. Отже, договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного вико­нання набувачем своїх обов’язків незалежно від його вини; на ви­могу набувача договір може бути розірваним з будь-яких підстав. При розірванні договору довічного утримання (догляду) з підстав і в порядку, встановленому ст. 755 ЦКУ, може бути змінений і пра­вовий режим майна, переданого згідно з договором у власність набувачеві. У разі розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває права власності на майно, яке було ним переда­не, і може вимагати його повернення (ч. 1 ст. 756 ЦКУ). Тобто, пра­во власності поновлюється у відчужувача, а тому має пройти дер­жавна реєстрації поновленого права.

У ч. 1 ст. 756 ЦКУ передбачено, що витрати, зроблені набува­чем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають повер­ненню. Такий досить суворий правовий підхід додатково стимулюва­тиме набувача добросовісно виконувати свої обов’язки за договором. У разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуван­ням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦКУ). Введення такої норми має позитивний характер, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором. Однак за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін до­говору може виявитися доволі проблематичним. Тому як альтернатива такому правовому наслідку на законодавчому рівні доцільно було б передбачити і можливість відшкодування набувачеві понесених вит­рат. Коли відчужувачами за договором довічного утримання могли бути лише непрацездатні за станом здоров’я або за віком особи, таке правило явно суперечило б меті договору. Тепер, коли знято обмежен­ня щодо суб’єктного складу договору, суд з врахуванням конкретних обставин справи на випадок розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, міг би присуджувати такому набувачеві част­кове відшкодування понесених витрат.

Висновок. Таким чином, правове регулювання договірних відносин з довічного утримання (догляду) зазнало значного оновлення. Договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й інші інтереси сторін, повязані з доглядом. Пропозиції, сформульовані в результаті проведеного дослідження, дадуть змогу досягнути ефективнішого рівня правового регулювання.

____________________

Нотаріат УРСР: зб. зак. актів і відом. мат. з нотаріату, чинних на 1 травня 1938 р. / упоряд. А.Д. Каплан, А.В. Данішевський. – К., 1938.

Космін Ю. Договір довічного утримання / Ю. Космін // Право України. – 2000. – № 2. – С. 69–71.

Нестерова І.В. Договір довічного утримання (догляду) за цивільним законодавством України / І.В. Нестерова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2005. – № 2. – С. 158–159.

Майданик Р.А. Аномалії в цивільному праві України / Р.А. Майда-ник. – К.: Юстиніан, 2007.

Скаржинський М.В. Житло як об’єкт цивільно-правових відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право» / М.В. Скаржинський. – К., 2006.

Галянтич Житлове право України: павч. посібник / М.К. Галянтич. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

Иоффе О.С. Обязательственное право / О.С. Иоффе. – М.: Юрид. лит., 1975.

Советское гражданское право / под ред. В.Ф. Маслова и О.А. Пушкина. – К., 1983.

Гражданский кодекс Украинской ССР: науч.-практ. комментарий. – К., 1981.

Харитонов Е.О. Гражданское право / Е.О. Харитонов, Н.А. Саниах-метова. – К., 2001.

Цивільне право України: підручник: у 2-х кн. / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – Кн. 2. – 320 с.

Великорода Договір довічного утримання.: автореф. дис. на здобут­тя наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.03 «Цивільне право» / О.М. Великорода. – К., 2006.

Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб: автореф. дис. на здобуття наук. ступе­ня канд. юрид. наук: спец.12.00.03 «Цивільне право» / А.Б. Гриняк. – К., 2007.

Див.: Єдиний державний реєстр судових рішень України.

< Попередня   Наступна >