542

---

В. Є. КИРИЧЕНКО,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ

ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УСТАНОВ ДОВГОСТРОКОВОГО КРЕДИТУ

Розглянуто проблеми методології історико-правового дослідження, зокрема інтегративний підхід в умовах методологічного плюралізму, а також класифікацію методів історико-правового пізнання.

Комплексне дослідження організаційно-правових засад установ довгострокового кре­диту на території українських губерній у складі Російської імперії вимагає формування ґрун­товної теоретичної та методологічної бази. Історіографія, що становить теоретичне підґрунтя дослідження, є наслідком плідної дослі­дницької праці науковців упродовж півтора століття. У цей проміжок часу наукове пізнан­ня не стояло на місці і дослідники, ідучи в ногу з розвитком методологічного знання, у своїх наукових працях використовували передові досягнення філософської думки.

Більшість науковців (соціологів, істориків, економістів та юристів) XIX ст. широко вико­ристовували та пропагували запозичену з при­родознавства причинну модель пояснення соціально-історичних, правових та економічних явищ. Саме в цей час дедалі популярнішими стають індуктивні методи дослідження Д. С Мілля як узагальнені та уточнені канони індуктивної логіки Ф. Бекона [1]. Видатні мислителі середини XIX ст. уважали, що загальні закони людської природи можуть бути відкри­ті за допомогою тих самих методів, які викори­стовує природознавство [2].

У найбільш скрутному становищі знаходи­лась теорія історичного пізнання, бо навіть та-кий видатний її представник, як Е. Мейєр, опо­нуючи апологетам нових методологічних підходів [3], у своїй роботі «Теоретичні і мето­доло

гічні питання історії» зауважував, що в історичних побудовах завжди присутній елемент суб'єктивізму. І цей елемент обумовле­ний не лише індивідуальністю історика. На дослідника завжди впливає світ ідей сучасної йому епохи [4].

XX століття відзначилось бурхливим роз-витком філософії, гуманітарних, соціальних наук, під час якого стало формуватися нове сприйняття істини, яке умовно можна назвати ціннісним, що ставить наріжним каменем роль ідеалів та цінностей суспільства в процесі пізнання взагалі та наукового дослідження зокре­ма [5]. Піддається нещадній критиці природно-наукова теорія аж до повного заперечення і твердження щодо безглуздості самого поняття істини в науковому пізнанні [6, c. 85-86].

Поступово науковці починають надавати дедалі більшого значення ціннісним підвали­нам пізнання. У такому ракурсі «різниця між природними і суспільними науками ґрунтуєть­ся, скоріше, на передумовах пізнання, ніж на його внутрішній логіці: соціальне знання на відміну від природнонаукового характеризується незрівнянно більшою роллю ціннісних передумов» [6, c.61]. Такий стан речей пов'я­заний перш за все з низкою методологічних проблем, які не змогли вирішитися в межах класичних підходів, оскільки метафізичні конструкції та апріорні знання не могли бути вмонтовані в нову наукову свідомість.

Поступово відбувся відхід від універсальної моделі позитивістів (котра повинна бути однаковою як для природознавства, так і для соціально-історичних наук [7]), оскільки подіям ми­нулого часто притаманні свої специфічні, індивідуальні та неповторні риси і їх неможли­во підвести під загальні схеми та універсальні закони. Саме тому були запропоновані альтер­нативні моделі пояснення історичних подій, що враховували конкретні цілі, інтереси, мотиви поведінки учасників цих подій [8].

Слід також зазначити, що опонентом росій­ської ліберальної інтелігенції XIX - початку XX ст., якій дуже імпонував принцип пріоритету духу [9], став історичний матеріалізм, якому згодом вдалося позбавити сумнівів щодо можливості пізнання суспільного розвитку майже всіх радянських дослідників. К. Маркс і Ф. Енгельс уперше репрезентували суспільство як продукт історичного розвитку, структуру, що має динамічний розвиток, а теорія класової боротьби внесла закономірність в історичний процес. Класики марксизму надали наукове обґрунтування розвитку людства з позицій історичного матеріалізму, до них навіть провідні мислителі залишалися ідеалістами у своїх поглядах на суспільство.

Ані К. Маркс, ані Ф. Енгельс не вважали матеріалістичне розуміння історії догмою для по­яснення складних суспільних явищ. «…Наше розуміння, - зазначав Ф. Енгельс, - є перш за все керівництвом до вивчення, а не важелем для конструювання на кшталт гегельянства» [10, c. 371]. На жаль, догматичне сприйняття марксизму радянськими науковцями не принесло користі суспільним наукам. Початок цьому негативному напряму поклав І. В. Сталін, який занадто примітивно поставився до застосування діалектичного матеріалізму в історії. Домінуючим був погляд на історію як на лінійний процес, що веде до вищої форми соціальної організації - комунізму. Саме в цьому ключі виконана більшість наукових праць, присвячених дослідженню банківництва та історії його правового регулювання. Радянські дослідники намагалися не тільки відчути «ритм історії», а й передбачити історичне майбутнє.

Із розпадом Радянського Союзу ситуація в історіографії, що характеризувалась монопо­льним становищем матеріалістичної теорії, відійшла в минуле [11, c. 6]. Вийшовши зі ста-ну ідейної скутості, притаманної радянській історіографії, пострадянська наука (як у Росії, так і в Україні) несподівано опинилась в умовах нечуваної свободи думок. На певний час вона захлинулася у плюралізмі та численних теоретико-методологічних підходах. Саме розроблення методології правової науки та інтен­сифікація гносеологічних досліджень стало найважливішим завданням української юриди­чної науки в цілому [12] та історико-правової науки зокрема [13]. Марксистська історична парадигма була дискредитована і на її місці «утворився філософський вакуум, який зараз заповнюють чим попало - від містики й окуль­тизму до агресивного націонал-шовінізму» [14, c. 68–71]. До вітчизняної історіографії повер­нувся позитивізм, знаходить своїх прихильни­ків структуралізм, почали використовуватись неоідеалістичні методології, набувають популярності історіософські студії.

Проте одного позбавлення від тиску на наукову думку недостатньо для появи вільної творчості. Мало звільнитися від «войовничого догматизму» та позбутися стандартних форм мислення - потрібно опанувати досягнення світової науки, її методологічний інструментарій. До того ж подолання кризових явищ вима­гає часу. Один зі шляхів виходу з тієї кризової ситуації, в якій опинилася пострадянська наука, запропонував академік І. Д. Ковальченко (який, окрім дослідження аграрної історії, значну увагу приділяв методологічним пробле­мам). На його погляд, вихід полягав у плюралі­стичному підході до історії, під яким він розумів синтез різних теорій історичного про­цесу, подолання поляризації світової історичної науки через її ідеологізацію та, як наслідок, встановлення «єдності світового історичного процесу». Академік запропонував добрати все найцінніше в різних школах і напрямах, а не відкидати одне бачення, як правило, марксистське, замість іншого, як правило, суб'єктивно-ідеалістичного [15, c. 3-5]. Центральною темою І. Д. Ковальченка, як зазначає Б. Г. Могильницький, став методологічний плюралізм як вихідний принцип історичного аналізу [16, c. 173]. Пропозиція І. Д. Ковальченка була своєрідною протидією проникненню ідеалістичних конце­пцій в історичну науку, хоча якщо взяти суто історикоправові дослідження, то варто пого­дитися з І. Б. Усенком, що ідеалізм не став панівною методологією основної маси укcаїнсь­ких істориків держави та права [17, с 237-245]. Це пояснюється самою специфікою історико-правових досліджень, яким доводиться оперувати більш формалізованими об'єктами, втіленими в нормах матеріального та процесу­ального права ідеями та відповідями на соціа­льні потреби.

До теоретичного плюралізму в правознавстві закликає і відомий філософ права Г. Дж. Берман. На його думку, сьогодні необхідно здолати «хибність стосовно виключно політичної й аналітичної юриспруденції (“позитивізм”), або виключно філософської і моральної юриспруденції (“теорія природного права”), або виключно історичної та соціоекономічної юриспруденції (“історична школа”, “соціальна теорія права”). Нам потрібна юриспруденція, яка інтегрує всі три традиційні школи і виходить за їх межі» [18, c. 17].

Отже, методологічний плюралізм існує й існуватиме доти, доки триватиме буття науки як галузі людської діяльності. І сподіватися на вироблення «єдино правильної» методології тут не доводиться, та це тільки на шкоду самій науці, про що свідчить радянський досвід. На-даючи оцінку стану правознавства на початку XX ст., Б. О. Кістяківський писав: «Ні в якій іншій науці немає стільки теорій, що суперечать одна одній, як у науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, начебто вона тільки і складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Най-більш основні питання про сутність та невід'ємні властивості права вирішуються різ­ними представниками науки про право зовсім по-різному. Спір між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права; навіть більше, саме з приводу вихідного питання - до якої галузі явищ належить право - починається непримиренний поділ напрямків і шкіл у науці, що цікавить нас. Достатньо згада-ти найбільш суттєві відповіді на це останнє питання, щоб відразу отримати яскраве уявлення про те, у якому невизначеному стані перебуває ця сфера наукового знання» [19, c. 371]. Оцінка видатного українського правознавця сьогодні ще більш актуальна, ніж століття тому.

Наведений історичний огляд репрезентує ті теоретичні підходи, які існували та існують в історичній, історико-правовій та юридичній науках і в межах яких досліджувались пробле­ми банківництва як фінансового інституту ре-формування аграрних відносин. Сьогодні ми маємо можливість спостерігати та брати участь у позитивному процесі появи нових методоло­гій, проте існує й реальна загроза вдатися до еклектизму, розчинитися у численних методах пізнання, відійти від відтворення об'єктивного історичного процесу та зануритися в авторські концептуальні побудови, які не завжди відпо­відають вимогам істинного знання.

Отже, обираючи методологічну основу історико-правового дослідження, ми виходили з того, що методологія є структурним утворен­ням та обіймає в собі окремі складові рівні. Відомі різні класифікації методів, що обумов­лено відсутністю серед науковців єдності в цьому питанні, а відтак викликає певні труднощі при їх застосуванні. Саме тому ми вважаємо за доцільне зробити певні застереження.

У науковій літературі можна зустріти кілька рівневих підходів до класифікації методів наукового пізнання. Так, існує трирівневий поділ [20, c. 13-17], а існує й дворівнева система, що передбачає лише емпіричний та теоретичний рівні [21]. І якщо остання класифікація не викликає заперечень і приваблює своєю просто­тою, то трирівнева система використовує, на наш погляд, некоректні терміни, які за своєю етимологією поділяють методи на більш важливі і менш важливі, що не відповідає дійсності.

Як спадок від радянського минулого, так би мовити традиційно, існує класифікація методів пізнання за широтою їх застосування. Виокремлюють всеохоплюючий (всеобщий) діалектико-матеріалістичний метод, загальні, спеціальні і конкретні (частные) методи [22, c. 25-28]. При цьому діалектичний метод позиціонується як універсальний метод пізнання. Проте не всі науковці поділяють цю виключність і відносять його до загальних методів [23], а дехто взагалі вважає діалектику філософським методом, що містить загальні принципи пізнання [24, c. 17].

Загальні методи, на думку адептів наведеної класифікації, використовуються у всіх науках або в багатьох із них та за своєю сутністю є методами формальної логіки. Спеціальні ж ме­тоди - це ті, що розробляються окремими науками та використовуються іншими науками, враховуючи й правознавство. Нарешті так звані конкретні методи - це ті, що були напрацьовані безпосередньо юридичною наукою. Проте є й такі вчені, які вважають, що, навпаки, конкретні методи притаманні групі наук, а спеціальні - лише одній [25, c. 32].

П. М. Рабінович пропонує дещо іншу, досить поширену класифікацію [26], а саме: філософсько-світоглядні підходи [27]; загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або в більшості наук [28]; групові методи, які застосовуються лише в певній групі наук [29]; спеціальні методи [30], тобто такі, котрі при­йняті для дослідження предмета лише однієї науки [31, c. 167].

У свою чергу, О. Ф. Скакун класифікує методи наукового пізнання на філософські, загальнонаукові і спеціально-правові. У цьому розподілі нам особливо імпонує відмова від імператив­ного підходу та зауваження автора щодо умов­ності такого поділу, оскільки з розвитком пізнання кожний науковий метод може пере­ходити з однієї категорії в іншу [32, c. 31].

Отже, характеризуючи методологічну базу дослідження, ми також зупинилися на класифікації, яка виокремлює філософський, загальнонауковий та спеціально-науковий рівні або типи.

Довелося відмовитися від моністичного підходу хоча б тому, що на рівні спеціально-наукових методів є можливість скористатися методологічним арсеналом як загальної історії, так і юридичної науки, бо від початку історико-правове пізнання відрізняється інтегративністю і в його межах тісно взаємодіють історико-правові наукові дисципліни. Поняття методологічного плюралізму в пізнанні держави і права одним із перших сформував І. О. Ільїн, який наполягав на відсутності універсального способу дослідження права, що дозволив би усунути та замінити інші методи і зробити їх непотрібними [33]. Досліджуючи питання правового ре­гулювання поземельного кредиту за допомо­гою різних методів одночасно, ми маємо можливість порівнювати отримані результати, розглянути предмет дослідження з різних точок зору, виявити існуючі закономірності та уникнути однобічності отриманих висновків. Земельна власність та проблеми її реформування, правовідносини щодо довгострокового кредитування - явища занадто складні, і для того щоб отримати про них достатньо повне та комплексне уявлення, потрібно дослідити їх з різних боків та в різних аспектах. Саме з цією метою ми звернулись до застосування методо­логічного плюралізму як важливої передумови отримання достовірного знання.

Задекларувавши плюралістичний підхід у методології, слід відразу приділити увагу принципу єдності предмета й методу дослідження, відповідно до якого кожне явище чи то предмет вимагає власних методів пізнання, притаманних лише для нього. Першим бачення єдності сформулював Г.-В.-Ф. Гегель. Проте сьогодні, з розвитком міждисциплінарного синтезу, серед науковців існують різні розуміння сутності цього принципу. Так, прибічник його обмеженого тлумачення В. М. Сирих ствер­джує, що відмова від використання поняття «метод загальної теорії права» і його заміна поняттям «методи пізнання права» є неправомірним і тягне за собою спрощене розуміння складного зв'язку й залежності методів у процесі пізнання. Подібний погляд на метод загальної теорії права означає, що він не становить єдиного, органічно цілісного утворення, а має сумативний характер, являє собою ме­ханічне поєднання не пов'язаних між собою прийомів, способів пізнання права [34, c. 363]. Близько до цього сприймає даний принцип і Р. Лукич [35, c. 36].

Погоджується з таким трактуванням і М. М. Тарасов, проте, розуміючи, що таке «імперативне» тлумачення позбавляє дослідника права використовувати філософські та загальнонаукові методи, пропонує свій вихід із скрутного становища: на його думку, достатньо відмовитись від традиційного ототожнення методу правознавства з конкретними до­слідницькими засобами й операціями та уявленням методу юридичної науки як певної системи, але не конкретних дослідницьких засобів, а їх типів (філософські, метанауков, правознавчі) [36, c. 224].

Отже, на наш погляд, зазначений принцип зовсім не виключає плюралізму і скоріше застерігає від еклектизму в методології, бо існують такі методи, які широко використовуються в одній науці, проте неприйнятні в іншій та навпаки. Принцип єдності предмета й методу притаманний усім трьом рівням методологічної бази, однак на спеціально-науковому рівні він має найбільший прояв.

Академік В. С. Нерсесянц у контексті розроблення ним лібертарно-юридичної концепції філософії права зазначає, що «у будь-якій по­слідовній філософсько-правовій теорії її предмет (певне знання про об'єкт) методологічно обміркований, а метод (спосіб, форма пізнання, розуміння, пояснення об'єкта) предметно виражений. Саме тому така теорія має методо­логічне значення, виконує функцію методу пізнання і відіграє цю роль або безпосередньо, або опосередковано (як складовий момент наступної філософсько-правової теорії) [37].

Однак не заперечує академік і того, що в юридичній науці успішно застосовуються такі філософські та загальнонаукові методи, як метод і прийоми логіки, системного і структурно-функціонального аналізу, моделювання, експериментування тощо. Ефективність використання в юриспруденції цих та інших методів, способів, прийомів і засобів дослідження залежить від належної конкретизації (юридизації) їх теоретико-пізнавального потенціалу і можливостей під специфічним кутом зору цілей і завдань юридичного пізнання, розуміння і вимог юридичного методу [38, c. 23]. Такий методологічний підхід поділяє О. Ф. Скакун, котра зазначає, що перед тим, як метод іншої науки набуде статусу дослідницького підходу в юриспруденції, він потребує адаптації та творчого переосмислення. Проте науковець зауважує, що такий метод не може конкурувати з предметною змістов­ністю спеціальних юридичних методів [32, c. 29].

Саме поєднання принципів плюралізму та єдності предмета й методу дозволяє забезпечи­ти інтегративний підхід до формування мето­дологічної бази дослідження. Бо методи, які становлять методологічну базу дослідження, повинні бути юридизовані, а точніше інтегрованими, і засобом такої інтеграції чи то єдності є саме предмет дослідження.

Як бачимо із наведеного, неможливо лише одним методом охопити предмет історико-правового дослідження у всій його повноті; лише інтегративна сукупність методів, за допомогою якої утворюється методологічна ос­нова, дозволяє вирішити поставлені завдання.

Список використаної літератури

Див.: Милль Д. С Система логики силлогистической и индуктивной: Излож. принципов доказательства в связи с методами науч. исслед. / Д. С. Милль ; [пер. с англ.; под ред. В. Н. Ивановского]. - М. : Изд. магазина «Кн. Дело», 1900. - 781 с.

У своїй статті видатний представник логічного позитивізму Карл Густав Гемпель доводив, що загальні закони мають аналогічні функції в історії та природничих науках. «Істо”ичні пояснення також ставлять собі за мету показати, що розглядувані в ній події не є “справою випадку", а були очікуваними з точки зору попередніх і одночасних умов. Ці очікування не стосуються пророцтва і божественних вказі­вок, а є раціональним науковим передбаченням, які грунтуються на припущенні загальних законів» // Див.: Hempel C. G. The Function of General Laws in History / C. G. Hempel // Theories of History. - N.Y., 1959. - P. 348-349.

Lamprecht K. Was ist Kulturgeschichte? / Karl Lamprecht // Deutsche Zeitschrift fьr Geschichtwissenschaft. - 1896. - № 1. - S. 109-112.

Див.: Eduard Meyer. Zur Theorie und Methodik der Geschichte. - Geschichtspilosophische Untersuchungen / E. Meyer. - Hatle, 1902 - 304 s.; Мейер Э. Теоретические и методологические вопросы истории: филос.-ист. исслед. / Э. Мейер ; [пер. с нем. А. А. Малинина]. - 2-е изд., испр. - М. : Тип. Г. Лисснера и Д. Собко, 1911. - 112 c.

Див.: Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре / Г. Риккерт. - СПб. : Образование, 1911. - 92 с; Пебер М. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания / М. Пебер // Избр. произв. - М. : Прогресс, 1990. - 707 с; ЗвигляничВ. А. Научное познание как культурно-исторический процесс / В. А. Звиглянич. - Киев : Наук. думка, 1989. - 167 с; Коршунов A. M. Диалектика социального познания / A. M. Коршунов, В. В. Мантанов. - М. : Политиздат, 1988. - 382 с; Филатов В. П. Научное познание и мир человека / В. П. Филатов. - М. : Политиздат, 1989. - 270 с; Швырев B. C. Научное по-знание как деятельность / B. C. Швырев. - М. : Политиздат, 1984. - 195 с.

Див.: Коршунов A. M. Диалектика социального познания / A. M. Коршунов, В. В. Мантанов. - М. : Политиздат, 1988. - 382 с.

Див.: Hempel C. G. The Function of General Laws in History / C. G. Hempel // Theories of History. -N.Y. : Gardiner, 1959. - P. 344-356.

У свою чергу Карл Поппер узагалі заперечує існування в історії загальних законів. «В історії, - пише він, - існує більшість тривіальних законів, які ми приймаємо без доказів. Ці закони практично не станов-лять жодного інтересу й абсолютно не здатні внести порядок у предмет дослідження» // Див.: Поппер К. Открытое общество и его враги : в 2 т. Т. 2. : Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы / К. Р. Поппер ; [пер. с англ., под ред. В. Н. Садовского]. - М. : Феникс ; Междунар. фонд «Культурная ини-циатива», 1992. - 598 с.

Див.: Бердяев Н. Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы / Н. Бердяев. - Берлин : Обе-лиск, 1923. - 268 с; Зеньковский В. В. История русской философии / В. В. Зеньковский // О России и –сской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья. - М. : Наука, 1990. - С. 129134.

Варто відзначити, що були й такі представники ліберальної історико-соціологічної думки кінця XIX-перших десятиліть XX ст. (М. І. Кареєв, Р. Ю. Віппер, Л. П. Карсавін), які зробили чималий внесок у роз-роблення «філософії історії», намагаючись бути вищими за матеріалізм і ідеалізм, а також вищими за класові суперечності в суспільстві. Див.: Кареєв Н. Теория исторического знания / Н. Кареєв. - СПб. : Тип-я М. М. Стасюлевича, 1915. - 328 с; Кареєв Н. Основные вопросы философии истории / Н. Кареєв. -[3-е изд.; сокр.]. - М. : Тип. А. И. Мамонтова и К, 1883. - 456 с; Виппер Р. Кризис исторической науки / Р. Виппер. - Казань : Госиздат, 1921. - С. 1-31; Виппер Р. Очерки теории исторического познания / Р. Виппер. - М. : Тип-я Кушнерева, 1911. - 285 с; Карсавин Л. П. Введение в историю: теория истории / Л. П. Карсавин. - Пг. : Наука и школа, 1920. - 78 с.

Энгельс Ф. Конраду Шмидту, 5 августа 1890 года / Ф. Энгельс // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. : в 50 т. Т. 37. - [2-е изд.]. - М. : Госполитиздат, 1965. - С. 369-372.

Смоленский Н. И. Проблемы теоретического плюрализма / Н. И. Смоленский // Новая и новей-шая история. - 1998. - № 1. – С. 39-45.

Див.: Козюбра М. І. Проблеми методології теорії держави і права в умовах політичного та ідеоло­гічного плюралізму / М. І. Козюбра// Проблеми правознавства. - 1992. - Вип. 53. - С 3-7; Шемшучен-ко Ю. С Юридична наука на межі століть / Ю. С Шемшученко // Правова держава. - Вип. 11. - 2000. -С. 3-7; Тацій В. Я. Методологічні проблеми правової науки на етапі формування правової, демократич-ної, соціальної держави / В. Я. Тацій // Методологічні проблеми правової науки : матеріали міжнар. наук. конф. (м. Харків, 13-14 грудня 2002 p.). -X., 2003. - С. 3-12.

Див.: Усенко І. Б. Історія держави і права Ук–аїни: п–облеми предмета і методології досліджень / І. Б. Усенко // Правова держава. - 1999. - Вип. 10. С 237244; Ярмиш О. Н. Актуальні проблеми істо-рико-правових досліджень в Україні / О. Н. Ярмиш // Вісник Академії правових наук України. - 2003. -№ 2 (33), 3 (34).

Гуревич А. Я. Двоякая ответственность историка / А. Я. Гуревич // Новая и новейшая история. -1997. -№ 5. -С. 74-84.

Ковальченко И. Д. Теоретико-методологические проблемы исторических исследований: Заметки и размышления о новых подходах / И. Д. Ковальченко // Новая и новейшая история. - 1995. - № 1. - С. 3-5.

Могильницкий Б. Г. В поисках новой парадигмы истории: последние работы И. Д. Ковальченко / Б. Г. Могильницкий // Материалы научных чтений памяти академика И. Д. Ковальченко / [отв. ред. С. П. Карпов]. -М. : Мосгорархив, 1997. - С. 165-181.

Усенко І. Б. Історія держави і права Ук–аїни: п–облеми предмета і методології досліджень / І. Б. Усенко // Правова держава. - Вип. 10. - 1999. С 237244.

Берман Г. Дж Западная традиция права эпоха формирования / Г. Дж Берман; [пер. с англ. - 2-е изд.]. -М. : Норма, 1998. – 624 с.

Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права / Б. А. Кистяковский. - М. : М. и С. Сабашниковы, 1916. - 704 с.

Розрізняють методи вищого, середнього та нижчого рівнів пізнання. За цією класифікацією мето­ди вищого рівня відбивають загальні принципи пізнання в цілому, а їх сукупність іменують парадигмою. Методи середнього рівня мають міждисциплінарний характер і становлять групу загальнонаукових ме­тодів. Нарешті до нижчого рівня належать конкретнонаукові методи, що відповідають за отримання кон-кретних знань. Див.: Мухаев Р. Т. Теория государства и права : учеб. для вузов / Р. Т. Мухаев. - М. : ПРИОР, 2001. - 351 с.

Введение в философию : в 2 ч. Ч. 2. / [И. Т. Фролов, Э. А. Араб-Оглы, Г. С. Арефьева и др.]. - М. : Политиздат, 1990. – С. 372–373; Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. / П. М. Рабінович. - [Вид. 5-е, зі змін.]. - К. : Атіка, 2001. - 176 с.

Общая теория государства и права. Академический курс : в 2 т. Т. 1. Теория государства / [под ред. М. Н. Марченко]. -М. : Зерцало, 1998. - 710 с.

Див.: Теория государства и права / [под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько]. - М. : Юрисгъ, 2001. -776 с; Теория государства и права / [под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова]. -М. : Норма, 1997. - 570 с.

Общая теория права / [под общ. ред. А. С. Пиголкина. – 2-е изд., перераб. и доп.]. - М. : Изд. МГТУ им. Н. Э. Баумана, 2007. - 384 с.

Черданцев А. Ф. Теория государства и права : учеб. для вузов / А. Ф. Черданцев. - М. : Юрайт, 1999. - 422 с.

Юдин Э. Г. Методология науки. Системность. Деятельность / Э. Г. Юдин. - М. : Эдиториал УРСС, 1997.- 444 с; Лукич Р. Методология права / Р. Лукич. – М. : П–огресс, 1981. - 304 с; Сырых В. М. Метод правовой науки: Основные элементы, структура /В. М. Сырых. М. : Юрид. лит., 1980. - 176 с.

Під методами розуміють матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, ви-знання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей та можливості їх пізнання, отримання істинних знань щодо них. На цьому рівні розглядаються взяті в мето­дологічній функції філософські категорії і поняття та система світоглядно обумовлених принципів пі­знання. Див. також: Керимов Д. Л. Философские основания политико-правовых исследований / Д. Л. Керимов. - М. : Мысль, 1986. - 330 с; Черданцев А. Ф. Теория государства и права : учеб. для ву-зов / А. Ф. Черданцев. - М. : Юрайт, 1999. - 422 с.

Наприклад структурний, функціональний методи, метод сходження від абстрактного до конкрет-ного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез тощо.

Наприклад тільки у суспільствознавстві скажімо, використовується метод конкретно-соціологічного дослідження.

Наприклад у юриспруденції це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики, метод порівняльного правознавства, техніко-юридичний метод. Див. також: Алексеев С. С. Общая теория права: в 2 т. Т. 1 / С. С. Алексеев. - М. : Юрид. лит., 1981. - С. 30–32.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. / П. М. Рабинович. - [вид. 5-е, змін.]. - К. : Атіка, 2001. - 176 с.

Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) : учебник / О. Ф. Скакун. -X. : Эспада, 2007. - 840 с.

Див.: Ильин И. А. Понятие права и силы: опыт методологического анализа / И. А. Ильин - М. : Типо-лит. тов. И. Н. Кушнеров и Ко, 1910. - 243 с.

Сырых В. М. Логические основания общей теории права : в 2 т. Т. 1. Элементный состав / В. М. Сырых. - М. : Юстицинфо–м, 2000. - 528 с.

«Щодо методів пізнання, пише автор, - загальноприйнятим і адекватним є твердження, що предмет визначає метод, і це виглядає абсолютно правильним. Проте так само правильним є і протилежне твердження, що метод визначає предмет». Див.: Лукич Р. Методология права / Р. Лукич. - М. : Прогресс, 1981. - 304 с.

Тарасов Н. Н. Методологические проблемы юридической науки / Н. Н. Тарасов. - Екатеринбург : Изд-во Гуманит. ун-та, 2001. - 264 с.

Див.: Философия : учеб. для вузов / под общ. ред. В. В. Миронова. - М. : Но–ма, 2005. - 750 е.; Нерсесянц С. В. Курс лекций: Философия права / С. В. Нерсесянц. – М. : Эксмо, 2006. 928 с.

Нерсесянц В. С. Общая тео–ия права и государства : учеб. для вузов / В. С. Нерсесянц. - М. : Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. 535 с.

 

 

< Попередня   Наступна >