177

---

СТАНОВЛЕННЯ ПЕНСИЛЬВАНСЬКОЇ ТА ОБЕРНСЬКОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ (В’ЯЗНИЧНИХ) СИСТЕМ

К. Марисюк

У статті досліджено питання становлення пенсильванської та обернської пенітенціарних систем. Проаналізовано їх основні елементи та характерні прояви. Вивчено їх вплив на розвиток кримінально-виконавчого права.

Ключові слова: пенітенціарна система, в’язниця, покарання.

Вивчення історико-правового досвіду найрозвинутіших держав завжди було важливою й актуальною діяльністю широкого кола науковців і практиків. Це тим більше важливо, оскільки дає змогу не лише заповнити прогалини в дослідженнях, але й зрозуміти походження багатьох правових інститутів та виробити пропозиції щодо розвитку чинного законодавства. Зазначене вище повною мірою стосується й кримінально-виконавчого права. І чи не найменш вивченим при цьому є питання виникнення та розвитку пенітенціарних (в’язничних) систем світу як передумови сформування нинішньої кримінально-виконавчої системи України. Саме тому запропоноване дослідження можна вважати надзвичайно актуальним.

Питанням пенітенціарних (в’язничних) систем присвячували свої дослідження такі вчені, як І. Богатирьов, О. Колб, В. Трубников та багато інших, однак вони зосереджували свою увагу на досліджуваних питаннях лише у комплексі з вивченням інших проблем кримінально-виконавчого права. Спеціальних досліджень пенітенціарних (в’язничних) систем у вітчизняній науці фактично немає. Саме на заповнення прогалин у наукових дослідженнях цього питання й спрямована запропонована стаття.

Після буржуазних революцій у XVIII-XIX ст. прогресивні філософи, мислителі, правознавці висунули положення про те, що метою покарання є безпека суспільства, проте у кримінальному праві було відзначено, що покарання – це, насамперед, помста.

Таке положення виявилось у створенні різних пенітенціарних систем тюремного ув’язнення осіб, засуджених до позбавлення волі. Всі ці системи були спрямовані на приниження людської гідності засуджених, заподіяння їм моральних і фізичних страждань [3, с. 11].

Варто зазначити, що у США відсутнє єдине законодавство, яке регулює питання позбавлення волі. В кожному з штатів створено власну систему. При цьому між цими системами існує суттєва різниця. Становлення американської в’язничної системи відбувалось перед громадянською війною і характеризувалось широким застосуванням каральних заходів. Після громадянської війни погляди на виконання покарання було переглянуто, що виявилось у створенні виправних закладів [2, с. 331].

Пошук ефективних заходів впливу атрибутами покарання на осіб, які вчинили злочин, призвело до появи ідеї жорстокої і повної як фізичної, так і духовної ізоляції засуджених від суспільства [1, с. 281]. Ця ідея належала американській релігійній секті квакерів (одна з гілок протестантизму), яка 1786 р. у штаті Пенсильванія (м. Філадельфія) відкрила в’язницю, і дала їй назву пенітенціарій[1, с. 282].

Перший пенітенціарій складався з 30-ти келій, чого спочатку видавалось більш ніж достатньо. Однак внаслідок напливу ув’язнених через короткий час довелось почати роботи зі збільшення кількості місць для їхнього утримання.

У 1790 р. Філадельфійському в’язничному товариству вдалося ухвалити закон, який вимагав, щоб в кожній в’язниці було створено певну кількість келій для утримання в них найбільш небезпечних злочинців. Найбільшого розквіту пенсильванська пенітенціарна що досягла в 20-ті рр. ХІХ ст. , коли законодавчі збори штату Пенсильванія доручили квакерам і Філадельфійському в’язничному товариству створити два великі пенітенціарії – в Піттсбурзі та в Черрі–Гіллі. Перший з них було відкрито 1826 р., але він виявився настільки непрактичним і незручним, що у ньому одразу ж довелося робити реконструкцію. На відміну від нього, другий, який почав функціонувати 1829 р., послужив зразком для інших пенітенціаріїв. Про нього ми ще будемо вести мову нижче.

Виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до пенсильванської пенітенціарної системи будувалось на тому постулаті, що ув’язнений має відчувати обмеження, а відтак, зводилось до ізолювання людини від всього громадського і злочинного. Ізоляція мала на меті залишити людину наодинці зі своєю совістю і Богом, що, на думку квакерів, повинно було привести злочинця до каяття і збудити у нього бажання повернутися до людей і знайти своє місце у пастві Божій. Цьому мали сприяти повна відокремленість і тиша.

Відтак, засуджені мали проводити весь строк покарання в повній ізоляції від зовнішнього світу. Навіть церква складалась з одиночних кабін, сидячи в яких засуджений міг бачити і чути лище священнослужителя. Правило мовчання проводилось настільки послідовно, що не лише тюремна адміністрація мала пересуватись в бузшумному взутті, але й колеса екіпажів, які в’їжджали в тюремний двір, мали обгортатись войлоком, щоб шумом не порушувати тиші в межах в’язниці.

Відповідний порядок у в’язниці підтримували значною мірою через застосування фізичного примусу.

Для душевного спокою в’язень повинен був старанно вивчати релігію і літературу, молитися Богові [1, с. 282].

Запропоновані вище заходи мали сприяти появі у засудженого стимулу до виправлення [2, с. 331].

Як уже зазначалося, пенсильванська пенітенціарна система передбачала одиночне тюремне ув’язнення, яке було вигідним з економічних мотивів, оскільки задоволенню підлягали лише мінімальні потреби засудженого. Одиночне утримання саме собою було покаранням, оскільки людина є суспільною істотою, а тому страждає через відсутність собі подібних. Як результат – ізольованість і обмеження змушували засудженого задуматись над своєю поведінкою і розкаятись.

Як дисциплінарні заходи впливу застосовували карцер, тримання на хлібі і воді, гамівна сорочка.

Побачення і листування з родичами та близькими не дозволялися.

За зразком пенсильванського пенітенціарія створювали в’язниці й у низці інших міст і штатів США. Там же, у м. Філадельфія, 1829 р. було побудовано в’язницю нового, модернізованого типу, що за місцем розташування дістала назву Чері-Гілл (“Вишневий пагорб”). Вона мала сім камерних блоків, що розходилися від одного загального центру, як спиці в колесі. До кожного блоку примикав дворик для прогулянок, розбитий на маленькі ізольовані ділянки, що відповідали кількості одиночних камер. Персонал в’язниці повинен був дотримуватись абсолютної тиші і не вступати в розмови з ув’язненими [5, с. 138–139].

Найпоказовіше принципи пенсильванської пенітенціарної системи реалізовувались у в’язниці Істерн Стейт (м. Філадельфія, США). Незвичною була вже її архітектура, оскільки вона за внутрішнім виглядом мала нагадувати приміщення храму. Камери були лише одиночні. Кожна камера мала одне вікно в центрі стелі, яке повинно було символізувати “око Бога”, який постійно спостерігає за грішниками. Припускалось, що засуджений буде проводити дні в тиші і абсолютній ізоляції. Він буде роздумувати про свої гріхи і читати Біблію, що зумовить його покаяння та душевну трансформацію. [6]

Виконуючи завдання духовного відродження злочинців і спеціальної превенції, пенсильванська в’язнична система, однак повною мірою не вирішувала проблем забезпечення виховної ролі покарання. Вона отримала певне визнання в США, Англії і деяких інших країнах [1, с. 282]. Пенсильванська система стала предметом наслідування й у Європі (наприклад, Маобіт у Берліні, Сенжиль у Брюсселі, Лефортівська в’язниця в Москві, Хрести в Санкт-Петербурзі тощо) [4, с. 116].

Варто зазначити, що деякі позитиви у досліджуваній вище пенітенціарній системі були. Так, наприклад, фактично стали неможливими заколоти засуджених, особи, які вперше вчинили злочини, не потрапляли під вплив рецидивістів, звільнені від відбування покарання повертались на волю не обтяженими в’язничними зв’язками і т.д.

Проте безсумнівним є і те, що така система не могла довго існувати, оскільки обмеження для засуджених тут досягли своєї межі [4, с. 116]. Досвід пенсильванської системи засвідчив, що вона настільки фізично і духовно калічить засуджених, що останні стають інвалідами, непридатними в майбутньому до жодної роботи. З іншого боку, вимушене безробіття засуджених не давало жодної можливості не те, щоб отримувати прибуток від праці останніх, а й просто робило їх перебування в межах місця ув’язнення збитковим. Саме ці причини стали причиною реформи, яка відбулася на початку ХІХ ст.

Внаслідок зазначеної вище реформи виникла нова пенітенціарна система, названа обернською, історія якої розпочинається 1816 р. (за іншими даними – 1819), коли у м. Оберн, штат Нью-Йорк (США) була збудована в’язниця, адміністрація якої мала на меті каяття в’язнів і режим повного мовчання, при цьому, ізолюючи засуджених до одиночних камер тільки на ніч [1, с. 282].

Варто зазначити, що умови відбування покарання у виправних установах цієї системи мали суттєві відмінності від режиму в установах пенсильванської пенітенціарної системи. Передусім це виявлялось у тому, що одиночне ув’язнення застосовувалось лише у нічний час.

Власне, можна зробити висновок, що автори обернської пенітенціарної системи, як і їх попередники – розробники пенсильванської пенітенціарної системи, вважали необхідною умовою утримання засуджених саме їх одиночне утримання. Проте мали місце й певні досить суттєві зміни й у цьому питанні. Так, наприклад, стіну, яка відгороджувала камери від коридора, в Оберні було замінено ґратами, щоб наглядачі могли спостерігати за діями засуджених. Власне – відтодідовгі коридори з заґратованими камерами стали помітною рисою майже всіх американських в’язниць.

Вдень засуджені повинні були спільно працювати. Щодня їх приводили в майстерні, де вони займались суспільно-корисною працею, проте засудженим було й надалі заборонено розмовляти і подавати один одному знаки, а тих, хто порушував цю заборону, піддавали тілесним покаранням.

Тиші потрібно було дотримуватись і під час прогулянок. Засуджені пересувались по колу, поклавши руки один одному на плечі і повернувши обличчя в сторону наглядачів, щоб ті могли бачити, що ніхто не відкриває рота.

Новацією обернської пенітенціарної системи можна вважати й те, що засудженим видавалась однакова смугаста форма одягу.

За найменшу провину засуджені каралися батогом, причому кількість ударів була необмеженою.

Варто зазначити, що жорстка дисципліна дала змогу обернській адміністрації перетворити в’язницю на досить прибуткове підприємство. Працю засуджених здавали в найм підприємствам, які пропонували найкращу ціну. Відтак підприємці організовували виробництво, платили в’язниці і забирали продукцію. Так, у різні часи засуджені виробляли цвяхи, залізні інструменти, бочки, шили одяг, взуття, робили меблі.

Найбільшого розквіту виробництво в Обернському пенітенціарії досягло у 1840-х роках, коли до в’язниці привезли шовковичних черв’яків, і в Оберні почали виробляти шовкову тканину. Такий успіх не міг не викликати хвилі бажаючих його повторити, внаслідок чого ідею комерційного виробництва прийняли на своє озброєння й такі відомі американські в’язниці, як Сінг-Сінг, Ньюгейт та багато інших [6].

Важко не погодитись з тим, що праця засуджених приносила певні прибутки, а це давало змогу частково відшкодовувати витрати на їхнє утримання. Залучення засуджених до праці, на думку деяких авторів, наприклад, Брілліантова та ініціали Курганова, можна вважати чи не найбільш позитивною стороною цієї системи. [2, с. 332]

Проте зазначена вище думка не є однозначно визнаною в науковій літературі. Дещо інший підхід до розгляненого питання можна проілюструвати словами Багатирьова, який вважає, що “оборнська в’язнична система, використовуючи примусову працю безправних людей, виявила себе як засіб витонченого знущання над злочинцями і не була спроможна примусити їх до каяття. Однак позитивні наслідки від використання праці в’язнів обумовили визнання цієї системи як у США, так і в інших країнах” [1, с. 282].

Підсумовуючи наведене вище можна зробити висновок, що пенсильванська та обернська пенітенціарні (в’язничні) системи були першими добре обгрунтованими та детально розробленими пенітенціарними системами. Незважаючи на всі недоліки, саме вони виявились тим підґрунтям, на якому в подальшому й розвинулась кримінально-виконавчі системи різноманітних держав світу. Саме у них установи, які виконували покарання у вигляді позбавлення волі, почали називати пенітенціарними. З’явилися такі поняття та словосполучення, як пенітенціарна політика, пенітенціарне право та інші, які вживаються і сьогодні незалежно від їх головного змісту. Визнана термінологія знайшла своє місце і у міжнародних документах з питань використання покарань у вигляді позбавлення волі [1, с. 282].

––––––––––––––––––––

Богатирьов І.Г. Кримінально-виконавче право України. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців “Правова єдність”, 2008. – 352 с.

Бриллиантов А.В., Курганов С.И. Уголовно-исполнительное право Российской Федерации. – М.: ТМ Велби, Изд-во Проспект, 2007. – 344 с.

Колб О.Г., Хлистік А.М., Барчук А.І., Кулічук М.М. та ін. Кримінально-виконавче право України. – Луцьк: Видавництво Волинська обласна друкарня, 2000. – 165 с.

Кримінально-виконавче право України / За заг. ред. В.М. Трубникова. – Харків: Право, 2001. – 384 с.

Кримінально-виконавче право України / За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 448 с.

Образцы для наказания. // www.rockfeller.ru/print.php?p=different/2008/06/30/005206.html

 

 

Наступна >