Головна Наукові статті Кримінальне право НЕДОЛІКИ ШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ТА ЇХНЯ РОЛЬ У ПРОЦЕСІ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

НЕДОЛІКИ ШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ТА ЇХНЯ РОЛЬ У ПРОЦЕСІ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Наукові статті - Кримінальне право
258

НЕДОЛІКИ ШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ТА ЇХНЯ РОЛЬ У ПРОЦЕСІ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

І. Чижук

У статті досліджено проблеми впливу шкільного виховання на формування поведінки неповнолітніх осіб. Автор аналізує негативні чинники у процесі шкільного виховання та їхню роль у процесі детермінації злочинності неповнолітніх.

Ключові слова: злочинність неповнолітніх, детермінанти злочинності, деліквентна поведінка

У кримінологічній, педагогічній і соціологічній літературі підкреслюється зв’язок між вадами у функціонуванні школи та злочинністю неповнолітніх, при цьому школі, як найближчому середовищу після сім’ї, приписується важливе значення у формуванні моральних якостей дітей.

Зазначимо, що соціологи вважають школу агентом соціалізації. Це, в свою чергу, означає, що вона не передає підростаючому поколінню норми та цінності, які продукує самостійно, а лише транслює культурні зразки суспільства в цілому.

У зв’язку із цим школа виконує ряд функцій, які впливають на функціонування та структуру суспільства, а саме:

– передає кожному членові суспільства необхідний мінімум інформації про здобутки, культуру та цінності певного суспільства;

– привчає учня до світу матеріальних відносин, тобто навчає його відігравати інструментальні ролі;

– забезпечує знаннями та навичками, необхідними для зайняття певного місця у суспільних структурах (професійних, владних тощо) [1, c. 348]. Виконання школою цих завдань означає формування поколінь не лише з певним інтелектом та професійними здібностями, але й також з певними пріоритетами, навичками та світоглядом. У цьому випадку йд

еться про позитивний вплив шкільного виховання на соціалізацію особи.

Якщо говорити про школу як інститут соціалізації, можна вирізнити принаймні кілька значень цього терміна:

– його можна розуміти як шкільництво, тобто систему шкіл різного типу та рівня, котрі реалізують передбачену для них програму навчання та виховання;

– конкретну школу, тобто забезпечену матеріальними засобами групу осіб (вчителі, допоміжний персонал, учні), утворену з метою реалізації певних визначених завдань;

– шкільний клас, тобто певну групу учнів;

– вчителя як особу, котра відповідає за реалізацію поставлених перед школою завдань.

Очевидно, що з школою у кожному із цих значень можуть бути і пов’язані негативні чинники, які мають взаємозв’язок із злочинністю неповнолітніх. Метою нашого дослідження є з’ясувати, які саме негативні процеси у сфері шкільного виховання впливають на виникнення протиправної поведінки неповнолітніх.

Розпочинаючи навчання в школі, дитина вступає до нового, невідомого для неї середовища. Вона стає членом шкільної спільноти, у котрій діє система норм, що регулює поведінку учнів, ставлячи перед ними ряд вимог і завдань.

Зазначимо, що школа, як друге найважливіше виховно–соціалізаційне середовище може нівелювати або ж поглиблювати порушення процесу соціалізації особи неповнолітнього, які вже розпочалися. Дитина розпочинає навчання у школі найчастіше з великим ентузіазмом та надією на досягнення певних успіхів у навчанні, однак при цьому вона вже має певний “багаж” попереднього соціального досвіду – як позитивного, так і негативного. За умов, коли до початку навчання у школі в поведінці дитини були ознаки соціальної непристосованості, після періоду ентузіазму та надії можуть виявитися певні труднощі, однак вже в більш поглиблено – порушенні дисципліни у школі, прогулюванні уроків, бійок на території школи, зухвалої поведінки щодо вчителів та однокласників, які, як вважають науковці, що досліджують цю проблематику, можуть призвести до дезадаптації та злочинності. Якщо ж ознаки суспільної непристосованості з’явилися у дитини підчас навчання у школі, то це може означати, що вимоги, які ставляться школою, зміст і способи навчання, які розраховані на дітей із звичайним психо-фізичним розвитком, у випадку цієї дитини є невідповідними, занадто важкими, щоб їх виконати, або надто легкими і такими, що не стимулюють до розвитку, знеохочують, викликають нудьгу.

У кримінологічних дослідженнях найчастіше зазначається про існування взаємозв’язку між:

– низьким рівнем шкільних досягнень, поганими оцінками та злочинністю неповнолітніх (Д. Ховкінс, Д. Лішер) [2];

– труднощами у навчанні (відставання у навчанні, другорічність) та злочинністю (Д.С. Брук, М. Вайтмен, С. Фінч, П. Кохен Р. Джессор, Д. Ван Ден Бос, Д. Вандеррин, Ф.М. Коста) [3; 4];

– прив’язаністю учнів до школи та злочинністю (С.М. Дорнбуш, К. Гласгоу Еріксон, Д. Фарінгтон, С.А. Вонг) [5];

– поведінкою в школі (прогулювання уроків, порушення дисципліни, агресивна поведінка) та злочинністю неповнолітніх (Т. Теннет, Б. Тізард, Т. Баргес, Х. Голдстейн, Х. Франсіс) [6, c. 49–63; 7]; – виключенням зі школи та злочинністю (Д. Філіпс, Д. Келлі) [8].

На думку Д. Ховкінса та Д. Лішера, є взаємозв’язок між низьким рівнем шкільних досягнень та злочинністю неповнолітніх. За даними їхніх досліджень, один із чотирьох учнів, який має низькі оцінки у школі, володіє злочинним минулим, тоді як серед учнів із вищими досягненнями у навчанні цей показник становить 15 %. Дослідження показують, що близько 30 % зареєстрованих неповнолітніх, які вчинили злочини, погано навчалися та отримували незадовільні оцінки у школі [2, c. 231–235].

Видається, що учні з низькими результатами у навчанні наражаються на більший ризик потрапити на злочинну стежку, однак низькі оцінки у школі самі собою не є причиною цього. До таких самих висновків дійшли британські учені Д. Грехем та Б. Бовлінг. За результатами їхніх досліджень 47 % дівчат та 22 % хлопців, які вчинили злочини отримували у школі середні або нижчі середніх оцінки; серед них вище середніх оцінок отримували 47 % дівчат і 16 % хлопців. Як бачимо, серед неповнолітніх злочинців майже однакову кількість становили особи, які мали добрі результати у навчанні, так і ті, чиї досягнення були незначними [10, c. 41]. Низькі оцінки можуть свідчити про відсутність у дитини мотивацій до навчання або появу шкільних труднощів; якщо ж педагоги вчасно не помітять цих проблем, то в учня можуть з’явитися пробіли у знаннях, він відставатиме у навчанні, прогулюватиме уроки і віддалятиметься від школи. У випадку, коли сім’я через свою дисфункційність або неблагополуччя не зможе підтримати дитину та допомогти їй подолати ці проблеми, вони можуть загостритися. Через страх перед школою та негативною реакцією батьків дитина може втікати із дому, або шукати підтримки у групі “собі подібних”, яка може виявитися деліквентною.

Погляди учених–кримінологів щодо взаємозв’язку між труднощами у навчанні та злочинністю неповнолітніх, які сформувалися у зарубіжній кримінології, можна умовно поділити на три групи:

– труднощі у навчанні спричинюють початок злочинності (Д. Філіпс, Д. Келлі) [8];

– злочинність спричиняє неуспішність у шкільному навчанні (Д. Грехем, Б. Боулінг) [9];

– як труднощі у навчанні, так і злочинність неповнолітніх детермінуються іншими чинниками (К. Полк, В. Шаффер) [10].

Така диференціація підходів до вивчення цього питання зумовлена серед іншого віком учнів, які досліджували вчені, та методологією самих досліджень.

Варто погодитися із думкою Б. Холиста про те, що сучасна шкільна система надає умови оптимального розвитку не всім дітям. Вона спрямована на звичайних учнів, які не виявляють відхилень від норми. Тому ставлення до всіх учнів однакове і немає потреби диференціації у цих вимогах. В такій ситуації можливості дитини можуть виявитися невідповідними до вимог, які ставляться школою, і в результаті призвести до неуспішності у навчанні. Тривожним є той факт, що кількість дітей, які потребують індивідуального підходу у західноєвропейських країнах постійно зростає: сьогодні один із п’яти школярів потребує спеціального навчання внаслідок своїх індивідуальних особливостей (розумових здібностей, фізичного стану тощо) і лише один із шести таких дітей може розраховувати, що такі його потреби будуть помічені і відповідний рівень допомоги буде надано [11, с. 115].

Зарубіжні кримінологи стверджують, що вчителі надають перевагу учням, які не спричиняють проблем, конформістичним, і натомість погано ставляться до важких дітей, а також намагаються відділити їх від учнів свого класу шляхом переведення до іншого класу чи іншої школи. Це, своєю чергою, спричиняє до того, що до наявних труднощів додаються труднощі, пов’язані з адаптацією до нового середовища. У вітчизняній шкільній практиці вихід зі складних та конфліктних ситуацій адміністрація також вбачає, як правило, у відрахуванні зі школи “важких” учнів, неформальних лідерів. Такий неконструктивний підхід є досить поширеним явищем у сучасній українській школі. Головне тут не тільки в тому, що конфлікт, який не вирішується конструктивно, переходить у прихований стан з непередбаченими наслідками прояву, а й те, що самі педагогічні працівники не набувають умінь аналізувати, вирішувати конфлікт і тим самим прогнозувати, попереджати його появу.

На підставі численних досліджень перебігу процесу деморалізації в контексті шкільної ситуації осіб, які вчиняють злочини, можна виділити певні чинники, пов’язані з функціонуванням шкільної системи, які відіграли значну роль або у поглибленні труднощів, котрі виявилися перед початком навчання у школі дитини, або ж у появі труднощів у дітей, які до того їх не мали. Таким істотним чинником є недостатнє знання психіки учня вчителем, стану його фізичного здоров’я і ситуації в сім’ї. Це не дозволяє диференціювати вимоги, які ставляться до учнів, тобто ставити перед ними такі завдання, які вони у стані виконати. Незнання психіки учня унеможливлює встановлення діагнозу і, як наслідок, не дозволяє залагодити наслідки різного роду відхилень від норми фізичного і психічного здоров’я, які дуже часто є причиною труднощів у навчанні.

Можна погодитися з думкою, що несприятливий характер процесу навчання для неповнолітніх осіб, які вчиняють злочини зумовлений невтручанням школи в момент появи перших ознак труднощів у навчанні, а також неправильною реакцією вчителів на їхні прояви, зокрема, переважання репресивно–обмежувальних заходів, ізоляція важких учнів від іншої частини класу, що погіршує їхню поведінку та поглиблює труднощі у навчанні [11, с. 116].

Аналізуючи роль шкільних невдач у генезі злочинності неповнолітніх, Г. Спьонек виявила, що ці невдачі та пов’язаний із ними страх перед карою є неодноразово причиною прогулювань шкільних занять та втеч з дому, а ті, своєю чергою детермінують ще шкільні невдачі і стають чинником, який пришвидшує процес деморалізації, в тому числі і втягнення у злочинну діяльність [12, c. 112].

У житті неповнолітніх виникає багато таких ситуацій, коли створюються психофізичні перевантаження через страх перед невдачами. Дитина відчуває загрозу під час контрольних, перевірок, опитувань, заліків чи екзаменів, якщо учитель поставиться до неї невідповідно, неправильно застосує покарання або заохочення. Поглиблення проблеми у такої дитини може спричинити непродумана реакція з боку вчителя або ж батьків на його “погану поведінку” або несправедлива оцінка якогось його вчинку. Такі педагогічні помилки можуть вплинути на характер учня, знеохотити його до навчання, знизити авторитет батьків або вчителів. Дитина, яка несправедливо зазнала осуду або скривджена, починає робити вчинки “на зло”. Вона віддаляється від колективу школи, у неї зникає прив’язаність до шкільного колективу та однокласників.

К. Полк та В. Шаффер, які є представниками теорії контролю, стверджують, що відсутність прив’язаності учнів до школи може спричинити їх втягнення у протиправну діяльність [10, c. 418]. За результатами їхніх досліджень, міцний зв’язок із школою запобігає втягненню неповнолітніх у злочинну діяльність, однак не може спонукати до припинення вже розпочатої девіантної поведінки. Зокрема досліджено, що неповнолітні, у яких слабка прив’язаність до школи, частіше об’єднуються із своїми однолітками, які мають схожі проблеми (часто це особи, які вже мають досвід протиправної діяльності). Зазначимо, що дослідження, які проводили у Нідерландах та Іспанії виявили, що сильну прив’язаність до школи відчуває 15,1 % опитаних хлопців та 21,3 % дівчат; 78,3 % хлопців та 82,4 % дівчат повідомили, що їм не подобається школа [13, с. 52]. Зарубіжні вчені пояснюють це тим, що сучасні школи є надто великими, у них навчаються діти різних соціальних та культурних середовищ. Унаслідок цього вчителі не можуть приділяти уваги кожному учневі, як це було колись, вчасно реагувати на їхні труднощі та проблеми у навчанні.

Невдачі у школі – це процес, початок якого неможливо передбачити. Він стає переломним у житті дитини і завершується залишенням у тому ж класі на другий рік, а інколи навіть відрахуванням з школи. Тут можна чітко спостерігати прогалини у знаннях та зміни у поведінці дитини. Тому невдачі у шкільному навчанні є однією із найгостріших педагогічних проблем, негативні наслідки якої можуть виявитися у майбутньому та суттєво вплинути на розвиток життєвого сценарію неповнолітнього.

Залишення учня на другий рік у тому самому класі може призвести до деморалізації так само, як і до порушення його життєвої рівноваги, позначитися на його психіці та здоров’ї, спричиняє ряд негативних економічних, суспільних, психологічних і педагогічних наслідків.

Негативні економічні наслідки виявляються у тому, що залишення учня на повторне навчання в тому самому класі потребує від держави витрати додаткових коштів. Такі учні розпочинають працювати із запізненням, інколи наявність значної кількості їх у школі вимагає розширення штату вчителів, що тягне за собою нові видатки – на зарплату вчителів.

Кожна держава і суспільство намагається надати всім дітям шкільного віку можливість отримання високого рівня освіти, намагається приготувати їх до активної участі в життєдіяльності суспільства. Розвиток цивілізації та науково-технічний прогрес на сучасному етапі унеможливлюють отримання відповідної роботи особами без освіти. Так само сім’ї, які створюються особами без освіти із низьким культурним рівнем не можуть ефективно виконувати свої соціалізаційні функції та підготувати дітей до початку шкільного навчання. Отже, шкода, яку завдає другорічність суспільству, є теж значною.

Небажаними також є негативні психологічні і педагогічні наслідки. На нашу думку, залишення учня на другий рік у тому самому класі спричиняє лише негативні наслідки. Замість впливати позитивно на покращення результатів у навчанні, заповнювати прогалини у знаннях, відбувається все навпаки. Учні, залишені на другий рік, навчаються гірше, ніж перед тим, легковажно ставляться до навчання і вчителів, дуже часто втрачають амбіції. Наступним негативним чинником є вплив цих учнів на товаришів, котрі переймають їх відношення до навчання у школі та поведінку, що ускладнює педагогічно-виховну роботу вчителів. Якщо ж клас “не приймає” другорічників, вони тримаються осторонь, живуть у депресії, що може призвести до конфліктів із правом.

Отже, другорічність має значний негативний вплив на учнів, знеохочує їх до праці, зацікавлення навчанням, негативно впливає на їхню психіку та формує негативне ставлення до оточення. У багатьох випадках з’являються комплекси та відхилення у поведінці. За даними досліджень серед неповнолітніх правопорушників другорічники становлять 68,1 % серед хлопців та 52,8 % серед дівчат [13, с. 53].

На думку психологів, прогулювання шкільних занять є спонтанною спробою уникнути наслідків конфліктної ситуації. Якщо така спроба вирішити конфлікт дозволить неповнолітньому зменшити напругу (наприклад, звільнення від спілкування з вчителями, які не подобаються), тобто буде позитивно підсилена, це сприятиме посиленню такої поведінки. Після певного часу втечі з дому та прогулювання шкільних занять можуть стати звичним способом поведінки у ситуації конфлікту з сім’єю або школою, причому така поведінка щоразу менше стає спробою вирішення (чи хоча б короткочасного уникнення) конфлікту, а щоразу спрямується на досягнення іншої мети (наприклад, недозволені розваги, крадіжки) [1, c. 354–355].

Найчастіше важко визначити момент, коли саме відбувається вищезгадана зміна, оскільки вона не настає раптово, а є процесом, перебіг якого залежить від умов, які виникають у конкретній ситуації. Кожна стадія цього процесу є показником особистісних змін у неповнолітнього. Звичні втечі з дому або прогулювання шкільних занять означають, що пізнавальні структури неповнолітнього сформувалися у спосіб, який налаштовує його на таку реакцію.

Однак це не означає, що такий неповнолітній буде вчиняти протиправні дії, а в майбутньому – злочини, а лише те, що ймовірність виникнення такої поведінки зростає.

За даними досліджень, які проводилися в Нідерландах та Іспанії шкільні заняття прогулюють близько 26,4 % хлопців та 25,3 % дівчат; серед неповнолітніх правопорушників цей показник є значно вищий – 72,6 % хлопців та 57,7 % опитаних дівчат, які вчинили правопорушення, прогулювали шкільні заняття [13, с. 52–53]. Британські учені дослідили, що майже 67 % дівчат і 36 % хлопців за їхнім дослідженням, які вчинили злочини, прогулювали заняття у школі [9, c. 42].

У дітей, котрі прогулюють уроки, з’являються пробіли у знаннях, вони відстають у навчанні. Якщо вони не вчасно отримають допомоги від батьків та вчителів, то можуть поводитися агресивно, порушувати дисципліну у школі. Хоча, слід зазначити, така поведінка притаманна не лише учням, які прогулюють шкільні заняття, а й їх ровесникам, що зумовлюється віковими та психофізіологічними факторами.

Дитина, яка поводиться агресивно, порушує дисципліну у школі потребує особливої уваги з боку педагогів, оскільки така поведінка може бути спричинена проблемами як суспільного, так і психологічного характеру. Однак сучасна школа не пристосована до надання допомоги таким дітям; часто адміністрація знаходить вихід із ситуації у їх відрахуванні або переведенні до іншої школи. В такому разі проблеми із поведінкою учня не вирішуються, а навпаки, поглиблюються. Учень, виключений зі школи, опиняється “на узбіччі” суспільства, відкинутий його соціальними інститутами. Зазвичай, у сім’ї такої дитини відбуваються деструктивні процеси, внаслідок чого вона також не може стати помічником у вирішенні складної життєвої ситуації, в якій опинився неповнолітній. Тому дитина залишається наодинці зі своїми проблемами, без життєвих перспектив та надії на “позитивний старт” у житті. Варто погодитися із кримінологами, які вважають, що коли підліток вчасно не отримає допомоги та підтримки педагога, батьків, колективу, то у нього з’являються пробіли у знаннях, внутрішня невпевненість, загострюються конфлікти із батьками, відвідування школи перетворюється на тортури, збільшується відчуження від шкільного колективу та озлобленість [14, с. 28–29]. У зв’язку з цим видається доцільним, щоб школа значно більше приділяла уваги проблемам виховання учнів, аніж вона це робить сьогодні.

Дитина, яку виключили з школи і яка не знайшла підтримки у батьків, починає спілкуватися із собі подібними, такими ж неповнолітніми, відкинутими суспільством, які замінюють йому сім’ю та школу; якщо серед них виявляться особи, обтяжені злочинним досвідом, є висока ймовірність втягнення неповнолітнього у протиправну діяльність. Тому правомірними видаються результати вітчизняних та зарубіжних кримінологічних досліджень, які постійно вказують на існування взаємозв’язку між виключенням зі школи та протиправною поведінкою.

Викладені міркування дають підстави зробити висновок про те, що негативний вплив шкільного виховання може проявлятися так:

– ставлення вимог, неадекватних до можливостей неповнолітніх, тобто або надмірних, які ставлять неповнолітнього перед перепонами, які він не може подолати, або занизьких, що не заохочує його набувати навички до праці і не дає відчуття задоволення від виконаного завдання;

– демонстрування зразків антисоціальної поведінки вчителем, що може набути вигляду надто суворих покарань, завищенні оцінок, або, у крайніх випадках, використання учнів, вимагання нелегальних винагород за свою працю (наприклад, дорогих подарунків), фаворитозування вибраних учнів тощо;

– потурання агресивній поведінці або зневажливому ставленню одних учнів до інших;

– стигматизація неповнолітнього як невдахи, особи антисуспільної, деморалізованої тощо .

За таких умов потрібно впроваджувати зміни в організацію шкільництва відповідно до вимог сучасного суспільства і розвитку науки. У школі варто забезпечувати більшу гнучкість у навчанні, особливо у перші роки навчання дитини, створити “відкриті” класи з різними програмами та рівнями навчання, збільшити індивідуалізацію оцінювання у навчанні та вихованні із урахуванням психологічних можливостей та потреб дитини.

––––––––––––––––––––

Blachut J. Kryminologia / Blachut J., Gaberle А., Krajewski К. –Gdansk: Infotrade, 2000. – 516, [1] с.

Hawkins J., Lishner D. Schooling and Delinquency / Johnson E. Handbook on Crime and Delinquency Prevention. – London: Greenwood Press. – 1993. – 450 с.

Brook J.S. Mutual attachment, personality, and drug use: Pathways from childhood to young adulthood/ Brook J.S., Whiteman M., Finch S. &Cohen P.// Genetic, Social &General Psychology Monographs. – 1998. – № 124(4). – c. 492–510

Jessor R. Protective factors in adolescent problem behavior: Moderator effects and developmental change / Jessor R., Van Den Bos J., Vanderryn J., Costa F.M. & Тurbin M.S. // Developmental Psychology. – 1995. – № 31. – c. 923–933

Dornbusch S.M. The relation of Family and School Attachment to Adolescent Deviance in Diverse Groups and Communities // Dornbusch S.M., Glasgow Erickson K., Laird J., Wong C.A. / Journal of Adolescent Research. – July 2001. – № 4, Vol.16. – c. 396–422.

Tennet T. School Non-Attendance and Delinnquency/ Tennet T. // Educational Review. – 1991. – N13. – с. 123–131

Tizard B. Fifteen Thousand Hours: A Discussion / Tizard B., Burgess T., Francis H., Goldstein H., Joung M., Hewison J. – London: University of London, Institute of Education. – 1990. – 360 с.

Phillips J. School Failure and Delinquency: Which Causes Which? / Phillips J., Kelly D.// Criminology. – 1989. – N17. – с. 231–235

Graham J. Young people and crime. Home Office Research Study 145. / Graham, J. and Bowling. – Home Office Research and Statistics Department, London: Home Office. – 1995. – 142 c.

Polk K. Schools and Delinquency / Polk K., Schaffer W. – Englewood Cliffs: N.J.Prentice Hall. – 1992. – 530 с.

Холыст Б. Криминология: основные проблемы / Пер. с польск. к.ю.н. Когана В.М. – М.: “Юридическая литература”, 1980. – 263 с.

Spionek H. Trudno?ci wychowawcze i przestкpczo?ж nieletnich / Spionek H. – Wroc?aw-Warszawa-Krakуw. – 1956. – 230 c.

Barberet R. Self-Reported Juvenile Delinquency in England and Wales, The Netherlands and Spain / Barberet R., Bowling B., Junger-Tas J., Rechea-Alberola C., Van Kesteren J., Zurawan A.// Publication Series No. 43. – Helsinki. – 2004 – 181 с.

Литвинов В.В. Предупреждение правонарушений неслвершеннолетних / Литвинов В.В. – К: “Знание”, 1980. – 48 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук