Наукові статті Кримінальне право МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬМЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
| Наукові статті - Кримінальне право |
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
О. Панчак
У статті окреслено основні методологічні підходи до тлумачення закону про кримінальну відповідальність: позитивістський та природно-правовий, показано їхні особливості, сильні та слабкі сторони. При цьому враховано основні надбання сучасної гносеології.
Ключові слова: теорія пізнання, тлумачення, методи тлумачення, оцінки, цінності.
Питання методологічного характеру не часто піднімаються при досліджені конкретних проблем правознавства, особливо у галузевих науках. Хоча вирішення їх має дуже важливе значення, оскільки стимулює дослідника дотримуватися методологічної чистоти, не створювати штучних еклектичних інструментаріїв, досягати несуперечливих та істинних результатів досліджень.
Стосовно теорії тлумачення законів чи не єдиним дослідником, який поряд із конкретними проблемами вирішує і методологічні, є О.Ф. Черданцев, який у своїх працях підняв питання гносеологічної природи тлумачення закону, зокрема “прив’язав” тлумачення до теорії відображення і взяв останню за філософсько-методологічну основу своєї теорії тлумачення, конкретизував основні постулати теорії відображення щодо проблеми тлумачення [1; 2]. В історичному розрізі детально проаналізував залежність теорій тлумачення кримінального закону від зміни поглядів на право П.І. Люблінський [3].
Однак на сьогодні у зв’язку із дедалі більшим утвердженням різних підходів до розуміння сутності права, визнанням методологічного плюралізму та активною розробкою нових теорій пізнання у суспільно-гуманітарних науках, усталений методологічний інструментарій потребує критичного осмислення та перегляду. Зокрема, цілями цього дослідження є показати залежність теорії тлумачення від поглядів
Як відомо, вирішення конкретних проблем будь-якої науки залежить від філософських, загальносвітоглядних підходів, яких дотримується дослідник і які відіграють при цьому методологічну роль. Обрання відповідної теорії тлумачення закону про кримінальну відповідальність як різновиду пізнання права, що в ньому об’єктивується, зумовлене тим, яке явище відображається поняттям “право”. Адже пізнання, як діяльність, спрямоване на певний об’єкт, має ним обумовлюватися. Тобто, об’єкт дослідження має визначати метод цього дослідження, а не навпаки.
У філософії права вже давно окреслився більш-менш усталений підхід до систематизації всіх підходів у розумінні поняття “права” на два типи: позитивістський та природний. В їхніх межах ми візьмемо до уваги тільки ті види праворозуміння, які не протиставляють право нормативно-правовим актам, не відкидають об’єктивне юридичне право, оскільки тлумачення, як спосіб пізнання права, ми обов’язково пов’язуємо з його знаковою, текстуальною формою. Хоча у нас немає спеціального пояснення такого свого розуміння поняття “тлумачення”. Можливо ми тут не можемо позбутися одного зі сформованих стереотипів щодо розуміння цього поняття, які зумовлені практично одноманітним його розумінням (у цьому відношенні) у вітчизняній літературі. Навіть ті автори, які пишуть про тлумачення права, розуміють під ним виключно нормативно-правові акти (а іноді й договори). Тому і сприймаємо це твердження як одну з аксіом у вихідних положеннях нашої теорії.
Одним з таких напрямів у межах позитивістського типу праворозуміння є юридичний позитивізм чи аналітична юриспруденція [4, с. 14]. Право трактується юридичним позитивізмом як сукупність загальнообов’язкових норм (що розуміються у формально-догматичному плані) чи правил поведінки, що забезпечуються примусовою силою держави і адресовані членам певного суспільства. Своєю чергою, норма права при цьому зводиться до наказу, повеління державної влади, до нормативного судження законодавця [4, с. 60–61]. Філософсько-методологічною основою юридичного позитивізму стала позитивістська теорія пізнання, в рамках якої всі “досліджувані явища сприймаються догматично і зводяться до текстів закону, до текстів джерел права, до нормативних суджень законодавця у відриві від їх реального змісту, соціальної обумовленості, соціального контексту, соціальної структури, соціального функціонування” [4, с. 17].
Цей напрям праворозуміння переважав у суспільстві та розроблявся вченими у часи, коли встановлювався новий лад у державі, після переворотів, революцій для закріплення status quo. Це, відповідно, відображалось і на теоріях тлумачення нормативно-правових актів аж до повної заборони останнього, або тлумачення було дозволене, але завданням його стало встановлення істинної волі законодавця, вираженої в об’єктивному юридичному праві. З’ясувати її можна, на думку прихильників цього підходу, шляхом застосування для аналізу тексту закону певного набору методів дослідження, так званих способів тлумачення, серед яких, як правило, виділяли граматичний, формально-логічний, системний, історичний. Саме застосування їх, на думку дослідників, повинне дати об’єктивне, єдино можливе розуміння законодавчих приписів. Однак, як свідчить практика, за допомогою лише способів тлумачення не можна цього досягнути.
Юридичний позитивізм і теорія тлумачення нормативно-правових актів у межах цього напряму праворозуміння отримали і отримують значну частку критики від прихильників природного типу праворозуміння, особливо в часи повалення тоталітарних держав, де під прикриттям права (закону) робились та отримували своє виправдання абсолютно “неправові” речі. Хоча юридичний позитивізм, особливо в діяльності державних органів, має і свої переваги. Він найбільше відповідає принципам забезпечення законності та стабільності в суспільстві, намагається гарантувати передбачуваність і одноманітність у розумінні положень нормативно-правових актів, а, відповідно, і в правозастосовній діяльності.
На противагу позитивістам активно розробляється і зараз отримує все більшого поширення природний тип праворозуміння, який потребує і зміни методологічних підходів до дослідження права. Розглянемо їх.
Кожен напевно стикався із тим, що під час аналізу тексту закону про кримінальну відповідальність дуже важко досягти однозначного його розуміння, а в деяких випадках це майже неможливо, навіть застосувавши всі способи тлумачення (наприклад, при тлумаченні оціночних понять). У цьому можна переконатися і порівнявши тлумачення окремих положень закону у принаймні двох науково-практичних коментарях Кримінального кодексу України. Втім постає питання вибору одного “істинного” варіанта розуміння закону і, відповідно, визначення критеріїв такого вибору. Представники юридичного позитивізму ці критерії шукали виключно в межах самих нормативно-правових актів, посилаючись на “волю законодавця”.
Прихильники природного праворозуміння не зводять право виключно до нормативно-правових актів держави, а розуміють під ним такі явища, як свобода, справедливість, рівність, мораль, інтереси, деякі суспільні відносини, деякі ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, індивідуальний досвід людини [5, с. 11]. Яке конкретне явище кожна така особа вважає правом – це залежить від її індивідуальних чи групових потреб та інтересів [5, с. 12]. Що саме особа вважає первинним джерелом такого природного права – чи Бога, чи ідеальний світ, чи природу людини, чи суспільство – залежить від її світоглядного концептуального підходу – матеріалістичного чи ідеалістичного.
Природне право становить собою вихідні принципи, на підставі яких чинні норми приймаються (в будь-якому разі – повинні прийматися) і на основі яких відбувається їх оцінка [6, с. 11]. Виникають питання: коли постає потреба оцінювати закон про кримінальну відповідальність на предмет його відповідності до природного права і які причини виникнення такої необхідності, якщо, як вже було зазначено природне право є його базою?
Щодо відповіді на перше запитання, то оцінюємо ми закон про кримінальну відповідальність під час правових досліджень і передусім при його тлумаченні для отримання істинного знання про право. Це відбувається, наприклад, коли тлумач, застосувавши всі способи тлумачення, виявляє декілька можливих логічних варіантів розуміння законодавчого припису. Відповідно він повинен обрати один із них і обере саме той, який найбільше відповідатиме його уявленням про кримінальне право, тобто його критерію оцінки.
Щодо другого – причин для необхідності оцінювання закону про кримінальну відповідальність при його пізнанні є багато і зумовлені вони багатьма чинниками, які зараз активно досліджують представники різних суспільно-гуманітарних наук (наприклад, семіотику, семантику, герменевтику, лінгвістику тощо) та “підсумовуються” філософами. Спробуємо окреслити найбільш істотні з цих причин.
Перша з них пов’язана зі знаковою природою закону про кримінальну відповідальність, бо саме за допомогою знаків у всі часи право найчастіше виражалось, а зараз це основна форма його об’єктивації. Такими знаками є знаки природної мови, тобто слова, які є носіями значень і смислів. Слово може мати декілька значень, позначаючи декілька понять, а також бути носієм смислу, який пов’язує його з ширшим контекстом, ніж просто позначуване ним (наприклад, “відповідальність”, “експлуатація”, “небезпечний для життя стан”, “порнографічні предмети” тощо). Цей контекст, на думку І. Грязіна, може бути двобічним. По-перше, знаковим (сенс надається іншими елементами знакової системи, чи іншою знаковою системою, тобто смисл семіотичний), по-друге, контекст може бути і позазнаковим (природа, суспільство; сенс тут семантичний) [7, с. 35]. Відповідно, яке із значень слова тлумач обере, залежатиме від його ціннісних передумов пізнання, від його критерію оцінювання.
Ще одна причина зумовлена тим, що навіть якщо ми однозначно витлумачимо значення кожного зі слів, що утворюють текст закону про кримінальну відповідальність, це ще не означає, що ми правильно і однозначно зрозуміємо текст загалом чи окремі його частини, оскільки текст наділений металінгвістичною природою. До ознак такої відносять серед інших і структурність, яка є надбудовою над природною мовою, (наприклад, відповідне розташування розділів у Кримінальному кодексі чи його статей у межах розділу, порядок розташування видів покарань тощо) та тематичну єдність (всі елементи тексту отримують сенс лише у співвіднесенні зі сенсом цілого) [8, с. 285]. А текст може бути носієм декількох сенсів. Це твердження, доведене в межах герменевтики, зараз активно використовують і в правознавстві [9; 10 та ін.].
Серед зазначених причин – порушення правил законодавчої техніки, законів формальної логіки, принципу системності законодавства (наприклад, число іменників (однина чи множина), передбачення одночасно і кримінальної, і адміністративної відповідальності за одне і те ж, порушення правил поділу понять тощо).
Ще однією з причин, які є особливістю закону про кримінальну відповідальність і ґрунтується на ньому, є визнання матеріальної ознаки злочину – суспільної небезпеки. Вона самим законодавцем визнається визначальною щодо кримінальної протиправності, тобто прямого передбачення в законі (ч. 2 ст. 11 КК України), може мінятися внаслідок зміни обстановки (ст. 48 КК України) тощо.
Ще ряд причин випливає із соціальної, нормативної та ціннісної природи права. Право має нормативний характер, оскільки є регулятором людської поведінки. В такий спосіб воно задовольняє відповідні потреби людей, і отже стає для них цінністю. Право завжди міститиме ціннісну характеристику, оскільки є творенням людей, частиною культури і, на відміну від природи, що протистоїть суб’єктові, включає в себе “частину” творячого суб’єкта – людські цінності, значення, смисли. Право містить не тільки суще, але й належне (цінності). Ціннісною характеристикою наділене не лише право, а й будь-який об’єкт, створений людиною і здатний задовольняти її потреби.
Відповідно, вусі ці особливості поставили питання про вироблення особливого підходу (“непозитивістського”) до пізнання таких об’єктів, порівняно із пізнанням природи, адже вони не підпорядковуються і не обумовлюються винятково законами природи, серед них немає таких однозначних причиново-наслідкових зв’язків, як у природі. Крайнім варіантом вирішення цього питання стало абсолютне протиставлення “наук про природу” (природничих наук) “наукам про дух” (гуманітарним наукам), аж до повного відмовлення останнім у науковості [11]. Серед дослідників права теж є прихильники такого протиставлення [12]. Ми ж схиляємось до думки, що гносеологічна частина суспільно-гуманітарних наук повинна містити ряд особливостей, що зумовлені природою досліджуваних ними об’єктів (про що вже йшлося), порівняно з природничими науками, а не протиставлятись їм. До таких особливостей можна віднести велике значення ціннісних передумов пізнання, наявність специфічних методів дослідження, діалогічна природа пізнання, встановлення смислів, обов’язковість ціннісно-ідеологічної складової в результаті пізнання, конкретність істини й розгляд як істинного не такого знання, що абсолютно відповідає існуючому станові речей, а такого яке відображає належне, вказує на глибину розуміння об’єкта. Смисл соціального пізнання, як зазначено в літературі, полягає в програмуванні людської діяльності, у визначенні перспектив і цілей суспільного розвитку [8, с. 69]. Хоча сама логіка дослідження, як у природничих, так і в суспільно-гуманітарних науках є однаковою, ряд методів, розроблених в природничих науках, застосовуються в суспільно-гуманітарних і, навпаки, дедалі більшого значення в природничих дослідженнях набувають методи суспільно-гуманітарних наук.
Відповідно, спираючись на сучасні досягнення в гносеологічній проблематиці суспільно-гуманітарних наук та у філософії, можна стверджувати, що процес тлумачення закону про кримінальну відповідальність полягає у з’ясуванні його істинного смислу. Істинним смислом закону про кримінальну відповідальність є такі знання про право, які “узгоджуються з критерієм науковості, з одного боку, і соціальними нормами чи цінностями – з іншого” [8, c. 76], та які в подальшому отримують своє підтвердження на практиці. Пояснимо це твердження.
По-перше, критерієм науковості слугуватиме низка наукових методів (в теорії тлумачення їх прийнято називати способами тлумачення) роботи з текстом закону про кримінальну відповідальність. Застосування таких методів, слід погодитися з І. Грязіним, хоч і не дає однозначно правильних інтерпретацій нормативного тексту, але виключає принаймні окремі особливо грубі порушення в практиці застосування законодавчих положень. Ці правила достатньо формальні і тому не можуть привести до однозначного вирішення завдання тлумачення. З огляду на це можна говорити і про їх відносну ідеологічно-філософську нейтральність, що призвело до того, що деякі з них зберігаються у незмінному вигляді протягом досить довгого періоду і визнаються авторами найрізноманітніших світоглядних переконань [7, c. 23]. Використання їх є обов’язковим, оскільки дозволить максимально врахувати все те, що безпосередньо виражене в тексті закону, і отже забезпечить дотримання принципу законності в процесі тлумачення.
По-друге, знання про право буде істинним лише тоді, коли воно отримало свою оцінку з ідеологічно-ціннісних установок суб’єкта пізнання. Це твердження повністю дає можливість пояснити наявність різноманітних тлумачень одних і тих самих положень закону, що відбувається на практиці, і таке оцінювання є неминучим та об’єктивно зумовленим, що ми вже вище намагалися довести. Але воно водночасможе викликати найбільше заперечень, оскільки порушує принцип законності. Адже цих ідеологічно-ціннісних установок, в умовах відсутності єдиної державної ідеології, буде стільки, скільки і суб’єктів тлумачення. Проте ще раз наголосимо, що ми не відкидаємо застосування способів тлумачення, що дають можливість забезпечити законність у тлумаченні, та тих однозначних висновків, яких можна досягти з їх допомогою. Ми говоримо про паралельне їх використання.
Загалом ціннісні відношення супроводжують весь процес пізнання права. Так, ціннісно-ідеологічні передумови пізнання зумовлюють вибір предмета дослідження, “підхід до проблеми, рівень абстракцій, інтерпретацію результатів аналізу. Те, як дослідник бачить об’єкт, що він в ньому осягає і як він його оцінює, випливає з ціннісних передумов пізнання” [8, с. 85]. Суб’єкт тлумачення звертатиметься до цінностей і при з’ясуванні смислу окремих слів закону про кримінальну відповідальність та смислу тексту закону в цілому, і при оцінці кінцевого результату свого тлумачення, а також на їхній основі висувати пропозиції з удосконалення цього закону в своїх подальших дослідженнях.
Такою цінністю, критерієм оцінок існуючого об’єктивного права виступатиме, як ми вже зазначали, природне право.
Ціннісні передумови неодмінно тягнуть за собою й ідеологічну оцінку знання, оскільки, повторимо, те, що особа вважає правом, залежить від її індивідуальних чи групових потреб й інтересів.
Результатом такої особливості пізнання у суспільно-гуманітарних науках і в тому числі тлумачення законів є наявність різнобою у розумінні одного законодавчого припису, перетлумачення його через деякий час не лише у науковій літературі, але й у постановах Пленуму Верховного Суду України. Зумовлено це різними ціннісними передумовами пізнання та критеріями оцінювання, що є в різних дослідників та навіть можуть з часом змінюватися в одного дослідника. До 1991 р. в радянський період через визнання як панівних комуністичної ідеології та інтересу пануючого класу з цим було простіше, хоча також спостерігався з окремих питань різнобій. Сьогодні визнається плюралізм цінностей та ідеологій. Дослідники оцінюють закони, виходячи із своїх власних установок та переконань, при цьому аргументуючи свою позицію нерідко одними і тими ж законодавчими положеннями, знову ж таки розуміючи їх на свій лад, або різними положеннями, вишукуючи у нашій “безсистемній” системі права саме такі, які б якнайкраще підтверджували їхню позицію.
Автор цього дослідження також є носієм певних ціннісних та ідеологічних установок і тому при тлумаченні закону про кримінальну відповідальність ми будемо виходити з філософсько-антропологічного та потребового підходів. Позитивним сторонами їх є людиномірний характер, орієнтація на міжнародні стандарти та основні принципи Конституції України.
Отже, ґрунтуючись на філософсько-антропологічному та потребовому підходах до дослідження й оцінки правових явищ, що їх активно розробляють представники Львівської школи прав людини [5], при тлумаченні закону про кримінальну відповідальність слід вкеруватися такими положеннями:
Найвищою цінністю є людина як біосоціальний індивід (абз. 3 Розділу Х Декларації про державний суверенітет України, ст. 3, ч. 2 ст. 21, ч. 1 ст. 22 Конституції України). Держава та здійснюване нею юридичне регулювання є інструментами забезпечення умов для реалізації і захисту прав людини [5, с. 133, 137].
Основні права людини – це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх [13, с. 9].
Гарантією забезпечення й захисту прав людини є їхнє закріплення в міжнародно-правових актах та нормативних актах держави. Тому при встановленні конкретного змісту й обсягу певного права слід враховувати закріплені у міжнародних документах “стандарти” таких прав, зокрема Конвенцію про захист прав людини та основних свобод і практику Європейського суду з прав людини з її застосування, яка надає таким правам конкретно-історичну прив’язку і є, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [14], джерелом права в Україні; правові акти України, в яких закріплене “пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини” [5, с. 226] та їх офіційне тлумачення Конституційним Судом України. Одночасно при тлумаченні законів слід враховувати конституційний принцип про недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина (ч. 3 ст. 22 Конституції України) [15].
Відповідно до інструментально-позначаючої цінності права в юридичних нормах “у вигляді обов’язків фіксуються вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених) суб’єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис вчинків, здатних принести користь носіям цих прав та іншим суб’єктам. Нарешті, у формі заборон вказуються такі вчинки, які несумісні з певними цінностями, тобто такі, що руйнують цінні для відповідних суб’єктів і схвалювальні чи допустимі державою суспільні відносини, а також вчинки, що породжують антисуспільні відносини” [5, с. 256]. Закон про кримінальну відповідальність містить приписи усіх трьох видів. Стосовно перших двох, то через те, що кожному праву кореспондує відповідний обов’язок, кожен такий законодавчий припис можна трактувати як такий, що одночасно містить і право, і кореспондуючий йому обов’язок відповідних суб’єктів. Такими в кримінальному праві слугують з одного боку, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а з іншого, – держава в особі уповноважених нею органів. Тому в разі виникнення сумнівів, колізії інтересів при тлумаченні таких положень слід однозначно надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів людини перед інтересами держави, виходячи з наведеного першого положення та ч. 2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплений спеціальнодозволенний принцип діяльності органів державної влади.
Щодо приписів-заборон, які складають (за незначними винятками) усю систему Особливої частини закону про кримінальну відповідальність, вони утворюють, з одного боку, “винятки” із загальнодозволеного типу правового регулювання відносин між особою та державою на користь першої, а з другого, – виступають умовами, обставинами, з настанням яких держава в особі уповноважених нею органів зобов’язана чи може вчинити те, що передбачено в Загальній частині кримінального закону, з урахуванням санкції відповідного припису-заборони. Отож, і в цьому випадку, керуючись вищезазначеними аргументами, усі неясності повинні розумітися на підставі з інтересів особи.
Отже, ми з’ясували, що закон про кримінальну відповідальність має забезпечувати інтереси особи перед державними інтересами. Але кримінальне право зачіпає інтереси двох основних категорій осіб, що є протилежними – інтереси особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та інтереси потерпілої особи. Керуючись вищенаведеним, кримінальне право забезпечує інтереси особи, яка вчинила злочин, від сваволі держави, визначаючи у санкціях статей Особливої частини закону про кримінальну відповідальність, вид і межі покарань, що можуть бути призначені особі; встановлюючи загальні засади призначення покарання, визначаючи, що без вини немає кримінальної відповідальності, встановлюючи заборону застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією, визначаючи правила про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі тощо. Загалом, всі положення Загальної частини кримінального закону свідчать про його спрямованість на захист інтересів особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Інтереси ж потерпілої від злочину особи, як відомо, забезпечуються іншими галузями права.
“Коли правозастосовувачу потрібно звернутись до оціночного поняття для вирішення справи, він повинен встановити, які реальні факти у досліджуваній ситуації справді мають (чи мали) саме ту соціальну значимість, яка зафіксована у такому понятті і з якою, отже, законодавець пов’язує відповідні юридичні наслідки” [5, с. 257].
І останнє. Тлумачення кримінальних законів інших історичних епох, що втратили чинність, а також нормативно-правових актів зарубіжних держав має деякі особливості, порівняно з тлумаченням чинного в межах нашої держави закону про кримінальну відповідальність. Окрім вищезазначеного, потрібно враховувати щодо перших конкретно-історичні умови їх чинності, а щодо других – їх культурно-історичний контекст. А включення таких текстів до нового історико-культурного контексту через співвіднесення їх з нашою системою цінностей, дасть якраз змогу відшукати в них відповіді на ті питання, що ставить перед нами сьогодення.
Отже, на підставі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:
Обрання теорії тлумачення конкретним дослідником залежить від його поглядів на право.
Позитивістський підхід до тлумачення не дає відповідей на всі питання, що виникають в процесі тлумачення, зокрема у ситуаціях, коли можливе двояке розуміння одного і того ж положення закону.
Різнотлумачення закону про кримінальну відповідальність має об’єктивний характер і зумовлене знаковою та ціннісною природою права.
Механізм природно-правового тлумачення закону полягає у застосуванні методів тлумачення та оцінок.
При тлумаченні закону про кримінальну відповідальність варто керуватись філософсько-антропологічним та погребовим підходами до пізнання права.
Проте, безумовно, через свою загальність та нерозробленість ця проблема потребує подальших комплексних та ґрунтовних досліджень.
––––––––––––––––––––
Черданцев А.Ф. Гносеологическая природа толкования права // Советское государство и право. – 1972. – № 11. – С. 105–109.
Черданцев А.Ф. Толкование права и договора: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 381 с.
Люблинский П.И. Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса / Под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2004. – 248 с. – (Серия “Русское юридическое наследие”).
Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. – 270 с.
Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності “Правознавство” / П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П.Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін. За загальною редакцією П.М. Рабіновича. – Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – 290 с.
Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: Право, 2002. – 328 с.
Грязин И. Текст права (Опыт методологического анализа конкурирующих теорий). – Таллин: Издательство “ЭЭСТИ РААМАТ”, 1983. – 187 с.
Коршунов А.М., Мантатов В.В. Диалектика социального познания. – М.: Политиздат, 1988. – 383 с.
Рабінович П., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичний аспект // Право України. – 2001. – № 11. – С. 22–25.
Суслов В.А. Герменевтика права // Правоведение. – 2001. – № 5 (238). – С. 4–12.
Кузнецов В.Г. Герменевтика и гуманитарное познание. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 192 с.
Овчинников А.И. Антиномия понимания и объяснения в юридической науке // Философия права. – 2003. – № 1 (7). – С. 41–46.
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с.
Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 260.
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141 з наступними змінами, внесеними згідно із Законом від 8 грудня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.
< Попередня Наступна >