Головна Наукові статті Кримінальне право ДОДАТКОВІ ПОКАРАННЯ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

ДОДАТКОВІ ПОКАРАННЯ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Наукові статті - Кримінальне право
138

ДОДАТКОВІ ПОКАРАННЯ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Н. Ковтун

Розглянуто динаміку розвитку інститут у додаткових покарань для неповнолітніх злочинців. Виділено основні етапи розвитку цього інституту. Ключові слова: додаткові покарання, злочин, неповнолітні.

На сьогодні практично жодне дослідження кримінально-правових проблем не відбувається без застосування історичного методу. Адже часом саме історія може допомогти знайти відповідь на сучасну проблему у правозастосуванні. Звісно, що не потрібно гіперболізувати значення історичного методу. Задля справедливості потрібно зазначити, що останнім часом перебільшується значення не тільки історичного, але й порівняльно-правового методу наукового дослідження. На наш погляд, для такої тенденції є цілком логічне пояснення. Адже саме використання перелічених методів дає змогу робити прямі запозичення кримінально-правових норм або навіть окремих кримінально-правових інститутів. Водночас, оминути увагу застосування історичного методу було би методологічною помилкою. Тема нашого дослідження обумовлює необхідність розглянути історію розвитку кримінального законодавства у двох напрямах. Спершу необхідно хоча б в загальних рисах дослідити історію розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, а згодом в цьому контексті проаналізувати становлення інституту додаткових покарань загалом і особливостей їх застосування до неповнолітніх протягом окремих періодів зокрема.

Найбілпоширенішим покаранням за Руською Правдою були грошові стягнення, які складалися з двох частин: віри – штрафу, який сплачувався безпосередньо князеві, та головщини – компенсації, яка надходила потерпілому або його родичам [1, с. 51]. На думку окремих науковців, існування фактично двох різних видів штрафу дає підст

ави зробити висновок про зародження вже в ті часи поділу покарань на основні та додаткові [2, с. 33; 3, с. 62]. В цілому ж система покарань за Руською Правдою складалася з таких видів: 1) потік та пограбування – найсуворіші покарання, які полягали в конфіскації усього майна злочинця та обернення його та його сім’ї в рабство; 2) віра – грошове стягнення, яке сплачувалося в доход князя; 3) головщина – грошове стягнення, яке сплачувалося потерпілому або його родичам; 4) урок – різновид грошового стягнення, яке так само, як і головщина, сплачувалося потерпілому; 5) продаж – штраф, який призначався, як правило, за незначні злочини і сплачувався і доход князя [1, с. 48, 62–64, 87; 4, с. 8]. Аналіз пізніших нормативних актів свідчить про посилення змісту покарань. Майнові покарання традиційно залишалися в системі покарань, але перевага вже надавалася смертній карі та позбавленню волі. Разом з тим, треба відзначити, що в Судєбниках 1497 та 1550 рр. міститься ще більш чіткий розподіл покарань на основні та додаткові. Так, відповідно до ст. 7 Судєбника 1497 р. за підпал, вбивство та розбій могло бути застосоване таке основне покарання, як смертна кара та додаткове покарання – продаж [5, с. 66, 139, 221–222]. У цей період можна говорити тільки про зародження інституту додаткових покарань, які своїм основним призначенням мали функцію посилення відповідальності. Жодних особливостей їх застосування до неповнолітніх злочинців названі правові акти не містили, оскільки інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх почав формуватися значно пізніше.

Незаважаючи на те, що зародження інституту додаткових покарань можна простежити вже у Руській Правді, формальне виділення їх в окрему самостійну підсистему систему відбулося тільки в Соборному Уложенні 1649 р. Система покарань за Соборним Уложенням включала в себе смертну кару, тілесні покарання, тюремне ув’язнення, заслання, конфіскацію майна, збільшення з посади, а також різні види штрафів. Серед додаткових покарань перевагу надавали штрафам та конфіскації майна. Найбільш чітко застосування додаткових покарань відбувалося при вчиненні злочину у співучасті. Якщо до всіх співучасників могло бути застосоване тільки одне однакове основне покарання, то застосування додаткових покарань (їх види та розміри) суттєво відрізнялося залежно від тої ролі, яку виконував кожний співучасник у вчиненому злочині. За Уложенням 1649 р. як додатков покарання могли застосовувати також заслання та тілесні покарання [2, с. 38–39; 6, с. 85, 263].

Розглядаючи становлення законодавства щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, треба зазначити, що досить тривалий час законодавець взагалі не вирішував питання про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Перші спроби встановлення таких особливостей сягають Новоуказаних статей, якими доповнювалося Соборне уложення 1649 р. Так, зокрема, тільки в Новоуказаних статтях 1669 р. було введено таке положення: якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою [7, с. 419]. Отож до початку ХVІІІ століття в кримінальному законодавстві спостерігаються лише поодинокі спроби визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, які природно спершу стосувалися не системи покарань, а встановлення мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перші законодавчі спроби пом’якшити кримінальну відповідальність неповнолітніх стосуються кримінального законодавства Петра І. Так, у Військовому статуті Петра І у тлумаченні на артикул 195 було зазначено, що покарання за крадіжку пом’якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання [8, с. 363]. Згодом обов’язкове пом’якшення покарання для злочинців віком від 10 до 17 років було передбачено в указі 1765 р. (п. з.з. № 12424) [7, с. 419]. У Військовому статуті Петра І було збережено поділ покарань, на основі та додаткові. При цьому перелік додаткових покарань розширено за рахунок таких покарань як позбавлення честі та прав – шельмування, відсторонення від посади, пониження в посаді, позбавлення відпустки. Як і в названих вище нормативних актах значну частину серед додаткових покарань займали майнові покарання у вигляді конфіскації майна та штрафів [8, с. 369, 373; 4, с. 12]. Перелік додаткових покарань з часом тільки розширювався. Наприклад, імператорськими указами від 7 січня та 19 липня 1779 р. було передбачено таке додаткове покарання, як опублікування у пресі про вчинення злочину певною особою, що, як вважають окремі науковці, можна вважати праобразом громадської догани [2, с. 42]. Разом з тим, так само як і в попередніх нормативно-правових актах при вирішенні питання про пом’якшення кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх додаткові покарання чомусь законодавцем не бралися до уваги.

Треба зазначити, що на Україні традиційним вважалося застосування Маґдебурзького права, Саксонського зерцала, крім того діяли також Литовські статути в різних редакціях [9, с. 7; 10, с. 7]. Аналізуючи Короткий покажчик Маґдебурзького права у книзі “Порядок”, Н.П. Василенко зазначав, що за цим правом неповнолітні звільнялись від страти та тілесних покарань [11, с. 235]. Згідно з Саксонським зерцалом дитина в малолітньому віці, тобто до досягнення нею 12 років, не відповідала за вчинене нею вбивство чи іншу шкоду в кримінальному порядку, – обов’язок відшкодувати її лежав на батьках в цивільному порядку з майна дитини. Стосовно тих неповнолітніх, які могли бути суб’єктами злочину, особливостей кримінальної відповідальності не було [12, с. 29].

Указом Анни Іоанівни 1734 р. “Права, названі Маґдебургські да Саксонські статути, за якими судиться малоросійський народ”, було зобов’язано перекласти російською мовою та укласти в єдиний кодекс [9, с. 13]. Результатом став проект Кодексу 1743 р., який хоч і не одержав офіційного затвердження, проте дає можливість зрозуміти, яке саме право застосовували на території України в ті часи та як воно регулювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх [13, с. 8]. Такими джерелами відповідно до зносок, що містить Кодекс, були: Литовський статут в редакції 1588 р., німецьке право, звичаєве право, поточне гетьманське законодавство та російське законодавство. Особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх у Кодексі був присвячений артикул 10, в якому йшлося, що неповнолітні, а такими визнавались особи чоловічої статі не старше 16 років та жіночої не старше 13 років “коли будуть піймані на крадіжці, не віддавались кату”, – до них суд на свій розсуд міг застосувати покарання різками. Крім того, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки [9, с. 431]. До неповнолітніх чоловічої статі віком до 16 років, а жіночої віком до 13 років, смертна кара не застосовувалась . Проте було передбачено, що коли неповнолітній такого віку вчинить злочин, за який відповідно до закону передбачена смертна кара, незважаючи на те, що до неповнолітнього вона не могла бути застосована, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки, а суд застосував до таких неповнолітніх ще і покарання на власний розсуд [9, с. 384; 13, с. 8–9].

З поступовим поширенням на територію Лівобережної України російських адміністративної, фінансової, політичної систем, з другої половини XVIII ст. відбуваються спроби кодифікувати малоросійське законодавство на основі переробки Литовського статуту, а також німецьких прав – Маґдебургського, Хелмінського та Саксонського зерцала [10, с. 7–8]. Результатом став підготовчий матеріал для проекту під назвою “Зібрання малоросійських прав 1807 р.”. Цей проект являв собою зібрання норм, які продовжували діяти або ж втратили своє значення [10, с. 11]. Стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх було передбачено, що неповнолітні віком до 16 років звільнялись від кримінальної відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння, але батьки чи опікуни таких неповнолітніх повинні були відшкодувати заподіяні збитки [10, с. 128].

Відповідно до ст. 138 Зводу законів Російської імперії малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно–небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли з “розумінням”, підлягали загальним покаранням, окрім каторжних робіт та деяких інших. Стосовно неповнолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли “з розумінням” [14, с. 27–28].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. ще більш диференціювало систему покарань, формально поділивши їх на основні (смертна кара, поселення, ув’язнення в виправному домі, фортеця, тюрма, арешт та штраф), додаткові (позбавлення певних прав, праця в арештанських ротах та конфіскація майна), замінюючі покарання (примусове лікування та опіка) [15, с. 186]. Відповідно до ст. 98 та ст. 100 Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. діти віком до 7 років взагалі не підлягали кримінальній відповідальності. Діти віком від 7 до 10 років також не підлягали суду, проте стосовно них було особливо обумовлено, що вони передаються батькам чи родичам для суворого нагляду, виправлення та повчання. Так само належало поводитись і з малолітніми віком від 10 до 14 років, коли суд достовірно встановить, що вони діяли без розуміння. Коли такі особи визнавались осудними, вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом’якшувались або замінялись на більш м’які [15, с. 193, 201–203]. Жодних особливостей щодо застосування до неповнолітніх додаткових покарань не було передбачено. Разом з тим, враховуючи сутність існуючих додаткових покарань припустімо, що їхнє застосування до неповнолітніх взагалі було унеможливлюване через правове становище самих неповнолітніх.

Суттєві зміни щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх були внесені Судовими статутами. Встановивши, що у неповнолітнього віком від 14 до 17 років відсутнє “повне розуміння”, суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10–14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в’язницю, проте не більше, ніж на рік та чотири місяці [7, с. 431]. Відповідно до Статуту про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 р. для малолітніх віком від 10 до 17 років покарання зменшували удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання [16, с. 36].

В Кримінальному уложенні 1903 р. було передбачено по суті дві самостійних системи покарань – основна та додаткова, адже додаткові покарання не були включені до загальної системи покарань. До додаткових покарань у ст. 33 відносили: 1) позбавлення права займатися певними видами торгівлі, промислом чи іншою діяльністю; 2) грошове стягнення; 3) опублікування обвинувального вироку; 4) усунення від посади службовців, а також священнослужителів. Уложення також встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Так само, як і в попередніх нормативних актах, значна частина положень стосувалися особливостей застосування основних покарань. Скорочення строків покарання або перехід до інших більш м’яких покарань ставилося у залежність від віку неповнолітнього. Відповідно до ст. 55 для неповнолітніх віком від 10 до 14 років передбачались більш пільгові умови такого пом’якшення або заміни. Стосовно неповнолітніх віком від 17 до 21 років в ст. 57 Уложення було встановлено, що призначуване їм покарання підлягало незначному зменшенню або заміні на менш суворе порівняно з тим, що призначалось дорослим. Щоправда, Уложення таки містило окремі положення, які стосувалися особливостей застосування до неповнолітніх додаткових покарань. Так, в ст. 56 йшлося про те, що до неповнолітніх віком від 10 до 17 років, як правило, не застосовували таке покарання, як позбавлення права займатися певною діяльністю [17, с. 8–9, 11–12].

У післяреволюційний період сфера кримінально-правового впливу зазнавала значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Проте, на жаль, більшість таких змін були спрямовані на знищення дореволюційного законодавства як такого, що не відповідало новій ідеології. Треба констатувати, що такими змінами по суті було ліквідовано інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, який формувався у кримінальному законодавстві протягом багатьох століть. Так Керівні начала з кримінального права 1919 р. єдиною особливістю для неповнолітніх передбачали необхідність вирішення щодо неповнолітніх віком від 14 до 18 років питання про їхнє розуміння вчиненого. У випадку позитивного вирішення цього питання до них могли застосовуватися такі ж самі покарання, як і до дорослих злочинців. Керівні начала в ст. 25 передбачали приблизний перелік покарань з 15-ти видів, які були розташовані від найлегшого – догани і до найтяжчого – розстрілу. При цьому незалежно від того, що не було проведено формального поділу цих покарань на основні та додаткові, в п. р) ст. 25 Керівних начал вказувалося, що до особи, яка вчинила злочин, допускається одночасне застосування декількох покарань. Щоправда, в ст. 25 так і не вказувалося, які саме покарання можуть поєднуватися, що, звісно, створювало певні труднощі у правозастосуванні і фактично призводило до необмежної в ті часи судової дискреції. Водночас, існування вказаного положення все ж таки дозволяє стверджувати, що Керівні начала продовжували визнавати необхідність поділу покарань на основні і додаткові злочинців [18, с. 22, 60; 19, с. 12].

Більш диференційовано до видів покарань підходив законодавець у КК УРСР 1922 р. В ст. 32 було передбачено систему з десяти видів покарань, які на відміну від Керівних начал 1919 р. були вже перелічені від найтяжчого до найлегшого. В ст. 50 КК УРСР 1922 р. законодавець по суті формально класифікував покарання на основні і додаткові. Було передбачено, що такі покарання як конфіскація майна, штраф, ураження у правах, звільнення з посади, громадська догана, а також обов’язок відшкодувати завдані збитки, можуть приєднуватися до таких покарань як вигнання за межі УРСР, позбавлення волі, примусових робіт, а також умовного засудження. Треба відзначити, що позиція законодавця в ст.ст. 32, 50 дозволяє стверджувати, що КК УРСР 1922 р. не передбачав жодного додаткового покарання в так званому чистому вигляді, оскільки всі передбачені покарання могли застосовуватися самостійно [19, с. 456–457; 460]. Ідеальний же варіант існування додаткового покарання ми вбачаємо в тому, коли воно не може застосовуватися самостійно. В КК УРСР 1922 р. єдиною особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх віком від 14 до 16 років була передбачена можливість застосування до них замість покарання медико-педагогічних заходів [18, с. 118]. Постановою ВЦВК від 3 січня 1923 р. були внесені зміни до КК УРСР 1922 р., згідно з якими відповідно до статей 18–1, 18–2, призначуване неповнолітньому віком від 14 до 16 років покарання підлягало обов’язковому зменшенню на половину, проти максимальної встановленої законом межі, а неповнолітнім віком від 16 до 18 років – на одну третину [19, с. 606–607]. Проте вказані положення стосувалися тільки основного покарання, а отже законодавець знову ж таки проігнорував можливість застосування до неповнолітніх додаткових покарань.

Основні начала кримінального законодавства СРСР та Союзних республік 1924 р. відмовилися від використання поняття покарання. Вказане поняття було замінено іншим – заходи соціального захисту судово-виправного характеру. Ми не будемо аналізувати зміну термінології, оскільки це виходить за межі нашого дослідження. Зазначимо лише те, що, на наш погляд, вказані зміни можуть бути пояснені виключно ідеологічними причинами, оскільки сутність заходів, які були позначені новим терміном фактично прирівнювалися до покарання, крім того, і сам перелік мало чим відрізнявся від переліку покарань у КК УРСР 1922 р. З урахуванням теми нашого дослідження варто звернути увагу на інше. Законодавець залишив поділ заходів судово-виправного характеру на основні та додаткові. Щоправда, робив він це в Основних началах так само, як і в КК УРСР 1922 р. Так, в ст. 14 Основних начал вказувалося, що такі заходи соціального захисту судово-виправного характер, у як ураження прав, видалення за межі СРСР, видалення за межі республіки або за межі певної місцевості з забороною проживання в тих чи інших місцевостях чи без такої заборони, звільнення з посади, заборона займати ту чи іншу посаду або займатися певною діяльністю чи промислом, громадська догана, конфіскація майна, штраф та застереження можуть застосовуватися як самостійні, так і додаткові заходи впливу [18, с. 202–203]. Отже і в Основних началах 1924 р. по суті не було передбачено ідеальної системи додаткових покарань, оскільки всі покарання могли призначатися самостійно.

У ст. 21 КК УРСР 1927 р. до заходів соціального захисту судово-виправного характеру відносили: а) оголошення ворогом народу з позбавленням громадянства УРСР та громадянства СРСР з вигнанням за межі СРСР назавжди; б) позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР; в) позбавлення волі в загальних місцях ув’язнення; г) примусові роботи без позбавлення волі; д) ураження в правах; е) видалення за межі СРСР на строк; ж) вивезення за межі УРСР чи з певної місцевості з поселенням в тих чи інших місцевостях або без такого із забороною проживання в тих чи інших місцевостях чи без такого; з) звільнення з посади із забороною займати ту чи іншу посаду чи без такої заборони; і) заборона займатися певною діяльністю чи промислом; к) громадська догана; л) конфіскація майна; м) штраф; н) застереження. Найвищою мірою покарання був розстріл. При цьому в ч. 2 ст. 22 КК УРСР 1927 р. вказувалося, що вигнання, позбавлення волі та примусові роботи можуть призначатися тільки як самостійні заходи. Треба відмітити те, що в санкціях статей Особливої частини КК УРСР 1927 р. так само, як і в КК УРСР 1922 р., законодавець дуже рідко вказував на можливість застосування до винного того чи іншого заходу як додаткового, що створювало фактично необмежені можливості для судової дискреції, оскільки тільки штраф та конфіскація могли застосовуватися лише у випадках прямо передбачених в санкціях статей Особливої частини, а всі інші додаткові покарання могли застосовуватися на розсуд суду. В КК УРСР 1927 р. були встановлені особливі умови призначення неповнолітнім покарання, які знову ж таки стосувалися тільки основних покарань. Так в ст. 12 КК 1927 р. було зазначено, що коли буде визнано необхідним застосувати до неповнолітнього певний захід судово–виправного характеру, відбуття якого визначається певним строком, то найвища його межа, встановлена статтею, яка передбачає дане діяння, знижується для неповнолітнього віком від 14 до 16 років на половину, а віком від 16 до 18 – на одну третину, а вже конкретні строки обираються в цих понижених межах.

Новим етапом у розвитку кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх були Основи кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р., на основі яких був прийнятий і КК УРСР 1960 р. Потрібно зазначити, що і в цих законодавчих актах законодавець передбачав лише окремі положення, що стосувалися кримінальної відповідальності неповнолітніх, проте вони не мали системного характеру і не стосувалися додаткових покарань.

Завершальним етапом розвитку союзного кримінального законодавства стало прийняття 1991 р. Основ кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, які вперше містили окремий розділ “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”, проте які з певних політичних причин так і не набули чинності. Водночас, це був досить прогресивний нормативно-правовий акт, який у ставленні до неповнолітніх злочинців в значній мірі фактично повертався до вже забутих положень дореволюційного законодавства і намагався відновити інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Основи 1991 р. в ст. 29 передбачали, що крім основних покарань до осіб, які вчинили злочин, можуть бути застосовані також додаткові покарання у вигляді позбавлення військового чи спеціального звання або конфіскації майна. Крім того, було передбачено, що такі покарання, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, можуть застосовуватися не тільки як основні, але й як додаткові покарання. Треба зазначити, що в Основах зроблено першу спробу в радянський період виокремити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Так, в Основах був передбачений окремий Розділ VІІІ, який безпосередньо стосувався особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зазначимо, що у межах цього розділу законодавець намагався максимально диференціювати кримінальну відповідальність неповнолітніх з урахуванням їхніх особливостей. В межах цієї диференціації особлива увага приділялася і найсуворішій формі кримінальної відповідальності – покаранню. В системі покарань для неповнолітніх були передбачені покарання, які могли бути застосовані тільки до неповнолітніх злочинів, а саме: покладення обов’язку відшкодувати завдані збитки, громадські роботи, обмеження дозвілля. Водночас, і в цьому досить прогресивному на ті часи проекті законодавець не зробив жодного кроку у напряму диференціації додаткових покарань для неповнолітніх. Створювалося враження, що він взагалі забув про те, що для неповнолітніх також передбачені додаткові покарання і логічно, що коли основні покарання мають певні особливості, то такі ж особливості повинні мати і додаткові покарання. Жодного особливого положення щодо неповнолітніх в цьому відношенні в Основах 1991 р. передбачено не було [20, с. 29, 33].

Проаналізовано розвиток кримінального законодавства в частині, що стосується інституту додаткових покарань дозволяє стверджувати, що виникнення додаткових покарань зумовлено потребами досягнення цілей покарання. Конкретні види додаткових покарань змінювалися залежно від існуючих на певному етапі розвитку держави цінностей та особливостей форм реалізації державної влади і завжди відображали соціальні зміни в суспільстві та відповідали його потребам. Сучасні види покарань та їх поділ на основні та додаткові були започатковані ще у ХІ ст. їх зміст розширений та розвинений законодавцями. Історія розвитку кримінального законодавства свідчить, що майнові покарання мають давню історію свого існування та величезний досвід правозастосування, вони традиційно зберігалися протягом усього розвитку законодавства, чим підтверджується їхня ефективність та позитивна наступність кримінального законодавства в цій частині. Можна стверджувати, що історично першим видом покарання був штраф, який існував і у вигляді основного, і у вигляді додаткового покарання. Основою сучасних додаткових покарань у вигляді конфіскації майна було так зване “пограбування”, а позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має свої витоки з такого покарання, як “шельмування”.

Історія виникнення додаткових покарань дозволяє зробити висновок, що спершу ці покарання були спрямовані виключно на посилення основного покарання. На жаль, як буде показано, таку досить обмежену позицію щодо функціонального призначення додаткових покарань і на сьогодні висловлюють окремі вчені. З огляду на це досить тривалий час законодавець не використовував повною мірою потенційні можливості інституту додаткових покарань не тільки посилювати, але головним чином диференціювати та індивідуалізувати кримінальну відповідальність.

Розвиток кримінального законодавства у частині, що стосується особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, почав зароджуватися значно пізніше ніж інститут додаткових покарань. Проте ми можемо зробити висновок, що до початку ХІХ ст. обидва інститути розвивалися досить інтенсивно, хоча, на жаль, незалежно одне від одного. Тобто законодавець, розвиваючи ці інститути, тривалий час вперто не помічав, що система додаткових покарань може і повинна мати особливості стосовно неповнолітніх злочинців. Лише у Кримінальному уложенні 1903 р. для неповнолітніх формально було передбачено окремі особливості призначення не тільки основних, але й додаткових покарань. У післяреволюційний період значна частина досить ефективних перевірених практикою інститутів кримінального законодавства була знищена з мотивів їхньої невідповідності новій ідеології. Можна констатувати, що фактично повністю було ліквідовано інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Відновлення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх відбулося у КК України 2001 р. Щоправда в частині, що стосується застосування до неповнолітніх додаткових покарань, і в чинному КК України є чимало білих плям. Вважаємо, що проведений аналіз розвитку кримінального законодавства дасть змогу значною мірою запропонувати відповідні зміни до КК України, спрямовані на заповнення тих прогалин, які існують з приводу особливостей застосування додаткових покарань для неповнолітніх.

––––––––––––––––––––

Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1984. – 510 с.

Дополнительные виды наказаний: уголовно-правовой и уголовно-исполнительный аспекты: монография / А.Н. Павлухин, Н.Н. Кулешова, В.Е. Южанин, Н.Д. Эриашвили; под ред. А.Н. Павлухина. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2007. – 220 с.

Аветисян П.А. Дополнительные наказания и их назначение. – Диссерт… к.ю.н. – Казань, 2003. – 199 с.

Колосов А.С. Наказания, не связанные с изоляцией осужденного от общества, и ответственность за уклонение от их отбывания: Монография. – Владимир: Владим. юрид. ин-т, 2007. – 144 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1985. – 520 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра, 1985. – Т.3. – 511 с.

Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – С.Пб, 1902. – Т.1. – Общая часть. – 815 с.

Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. Т. 4. – М.: Юрид. лит., 1986. – 512 с.

Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Під ред. Ю.С. Шемшученко. Київ: І-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1996. – 548 с.

Собрание малороссийских прав 1807 года. Под ред. Б.М. Бабий, А.Н. Мироненко. Киев: Наукова думка, 1993. – 368 с.

Василенко Н.П. Матеріали до історії українського права. Том 1, Київ: Всеукраїнська Академія наук, 1929. – 448 с.

Саксонское зерцало / Под. ред. В.М. Корецького. – М.: Наука, 1985. – 271 с.

Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності еповнолітніх в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

Свод законов Российской империи/ Законы уголовные. – С.Пб, 1842. – Т.15.

Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. Т. 6. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.

Устав о наказаниях, налагаемых мировыми суддями. С изменениями на 31.12.1885 год. – С.Пб, 1885.

Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. Узак. и расп. Правительства за 1903 год. – № 38. – Отд. 1. – Ст. 416.

Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917– 1925 гг. / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953. – 463 с.

Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917–1925 гг.: В 2 т. – К.: РНО при МООП УССР, 1966. – Т. 1. – 832 с.

Основы уголовного законодательства Союза ССР и Республик // Вестник Верховного Суда СССР. – 1991. – № 11. – С. 26–43.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук