179

---

ВИКОРИСТАННЯ МАЛОЛІТНЬОЇ ДИТИНИ ДЛЯ ЗАНЯТТЯ ЖЕБРАЦТВОМ (КОМЕНТАР НОВОГО ЗАКОНУ)

М. Хавронюк

У статті зроблено юридичний аналіз складу злочину „Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом”. Проаналізовані кваліфікуючі ознаки даного складу злочину.

Ключові слова: жебрацтво, малолітня дитина, злочин.

Згідно із Законом № 894-VІ від 15 січня 2009 р. Кримінальний кодекс України (далі – КК) доповнено новою статтею 150–1, яка передбачила відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.

У цій статті йдеться про особливий спосіб експлуатації дитини певного віку з метою отримання прибутку. Отже склад злочину, передбаченого ст. 150– 1 КК, є спеціальним по відношенню до складу злочину, передбаченого ст. 150 КК. Саме по собі жебрацтво є негативним, але не забороненим законом, а тому правомірним видом діяльності. Протиправними і суспільно небезпечними діяннями визнаються лише втягнення дитини у заняття жебрацтвом (ст. 304 КК), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК), а також – за певних обставин – примушування людини до заняття жебрацтвом (ст. 149 КК). Використання тварин для заняття жебрацтвом може бути кримінально караним (за ст. 299 КК) лише у випадках, коли воно поєднане зі знущанням над тваринами, що відносяться до хребетних, вчиненим із застосуванням жорстоких методів (наприклад, позбавлення тварини їжі, води, продовження тримання хворої тварини на сильному морозі).

Основний безпосередній об’єкт злочину – воля, честь і гідність дитини. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути фізичне і психічне здоров’я дитини. Останнє означає, що у разі, коли дії винного завдали шкоди (певного ступеню) здоров’ю дитини, такі дії можуть охоплюватись відповідною частиною с

татті 150–1 КК і додаткової кваліфікації за статтями розділу ІІ Особливої частини КК не потребують.

Обов’язковою ознакою складу злочину є потерпілий. Ним може бути тільки малолітня дитина, тобто дитина, яка не досягла 14-річного віку. При цьому кваліфікуючою ознакою (ч. 2 ст. 150–1 КК) є вчинення злочину щодо чужої малолітньої дитини.

Використання для заняття жебрацтвом дитини віком понад 14 років, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, має кваліфікуватися за наявності для цього підстав за ст. 150 КК. Втягнення ж у жебрацтво дитини віком понад 14 років, яка досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування (наприклад, дитини-інваліда), треба кваліфікувати за ч. 1 ст. 304 КК.

Використання для заняття жебрацтвом дорослої особи (зокрема особи, яка має фізичні чи психічні вади, особи похилого віку) за наявності підстав може бути кваліфіковане за ст. 146 або 149 КК.

Предмет злочину, тобто у даному випадку те, з приводу чого вчинюється злочин, становлять гроші, речі, інші матеріальні цінності.

Під грошима у ст. 150–1 варто розуміти грошові знаки у вигляді національної валюти України (грошові знаки України у вигляді випущених Національним банком України банкнот та металевої монети, що перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території України) та іноземної валюти (грошові знаки, що перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави).

Речі – це будь-які предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Речі можуть бути рухомі і нерухомі, замінні і незамінні, подільні та неподільні, споживні та неспоживні. Виділяються також такі специфічні речі, як: тварини; головні речі та їх приналежності; складні речі; продукція, плоди, доходи; майно; гроші; валютні цінності; цінні папери. Поняття “речі”, що міститься у цивільному законодавстві (див. ст. 177, 179–201 Цивільного кодексу України), є найбільш широким і охоплює собою будь-які матеріальні цінності.

Отже, предметом цього злочину не можуть бути цінності нематеріального характеру (нематеріальні блага): результати робіт; послуги; результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; особисті немайнові блага (здоров’я, ім’я, авторство тощо). Інакше кажучи, не може настати відповідальність за ст. 150–1 КК за систематичне прохання у сторонніх осіб надати які-небудь послуги, виконати певну роботу, здійснити творчу діяльність, передати інформацію тощо.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 150–1 КК, полягає в суспільно небезпечних діях – використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Диспозиція ч. 1 ст. 150–1 КК є описовою і безпосередньо з неї випливає, що під заняттям жебрацтвом розуміються систематичне випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб. При цьому випрошувати матеріальні цінності у сторонніх осіб може як дитина, так і доросла особа, яка використовує дитину (найчастіше – у випадках, коли дитина ще не вміє розмовляти). Власне випрошування може відбуватися усно, письмово або конклюдентними діями (акт поведінки, який сам собою свідчить про наміри чи бажання особи).

Поняття систематичне означає вчинення зазначених дій багаторазово (три і більше епізоди усного висловлення прохання подати милостиню або письмове чи конклюдентними діями висловлення такого ж прохання трьом і більше стороннім особам).

У цьому зв’язку зазначимо, що злочин, передбачений ст. 150–1 КК, є прикладом продовжуваного злочину – злочину, що складається із двох чи більше тотожних діянь, які є реалізацією єдиного злочинного наміру винної особи щодо використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Власне такими діяннями можуть бути: тримання на руках немовляти чи іншої маленької дитини, контролювання зовні дій дитини, яка самостійно випрошує матеріальні цінності у сторонніх осіб тощо.

Під сторонніми особами у ч. 1 ст. 150–1 КК треба розуміти усіх інших осіб, крім батьків та осіб, які замінюють батьків, а у частинах 2 і 3 ст. 150–1 КК – будь-яких осіб, крім тих, що є суб’єктами цього злочину.

Злочин вважається закінченим від початку третього епізоду випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з використанням суб’єктом злочину малолітньої дитини.

Суб’єкт злочину спеціальний. У ч. 1 ст. 150–1 КК – це батьки або особи, які їх замінюють, а у ч. 2 ст. 150–1 КК – будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків.

Відповідно до Сімейного кодексу України та Закону України “Про охорону дитинства” батьками та особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані лише ті особи, які мають право і на яких покладається обов’язок виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Батьки – це рідні батько і мати дитини, у тім числі ті, з якими дитина спільно не проживає, а також: а) усиновителі; б) прийомні батьки; в) батьки-вихователі.

Особами, які замінюють батьків, відповідно до законодавства є: а) опікун, піклувальник; б) патронатний вихователь; в) фактичний вихователь (особа, яка взяла у свою сім’ю дитину-сироту чи дитину, з інших причин позбавлену батьківського піклування).

За відсутності у дитини матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати дитині належне утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї), особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані баба і дід, повнолітні брат та сестра, а за відсутності у дитини матері, батька, баби, діда, повнолітніх братів та сестер або якщо ці особи не можуть з поважних причин надавати дитині належного утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї) – мачуха і вітчим, які проживають з дитиною, а також інші особи, у сім’ї яких виховувалась дитина. Батьків може небути у дітей-сиріт, підкинутих дітей, дітей, від яких відмовились батьки, безпритульних дітей. Поважні причини, з яких батьки не можуть надавати дитині належного утримання, це: позбавлення батьківських прав; відібрання дітей у батьків без позбавлення батьківських прав; визнання батьків безвісно відсутніми або недієздатними; оголошення їх померлими; відбування ними покарання в місцях позбавлення волі; перебування їх під вартою на час досудового слідства; розшук їх органами внутрішніх справ, зокрема пов’язаний з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; тривала хвороба батьків. До осіб, які замінюють батьків, не належатьі: особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої дитини або нагляд за нею на підставі договору (няня, гувернантка, домашній вчитель тощо); працівники закладів охорони здоров’я, навчальних та інших закладів (лікарні, будинки дитини, школи, дитячі садочки, оздоровчі табори, школи-інтернати тощо), зобов’язані наглядати за дітьми і піклуватися про них.

Усе зазначене випливає з положень ст. 3, 6, 121–140, 164–166, 207–274 Сімейного кодексу України, Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р., Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р.

Суб’єктом злочину може бути лише повнолітня осудна особа.

З суб’єктивної сторони злочин – оскільки обов’язковою ознакою його складу є мета – характеризується прямим умислом. Метою використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є отримання прибутку. У ст. 150–1, як і у ст. 150 КК, під прибутком розуміють усі доходи, отримані у зв’язку з використанням дитини – у цьому випадку для заняття жебрацтвом.

Ставлення винної особи до наслідків у вигляді спричинення дитині середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 150–1 КК) може характеризуватися тільки необережністю. Якщо ж має місце умисел (наприклад, винна особа навмисно залишила дитину випрошувати милостиню на сильному морозі, свідомо припускаючи, що внаслідок цього дитина обморозить кінцівки, які будуть ампутовані), то діяння потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 150–1 і ст. 122 чи 121 КК.

Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 150–1 КК) є використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене:

1) стосовно чужої дитини; 2) із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; 3) повторно; 4) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. 150, 303 або 304 КК; 5) за попередньою змовою групою осіб.

Чужою дитина за змістом закону є для особи, яка здійснює використання дитини для зайняття жебрацтвом. Такою особою не можуть бути рідні, прийомні батьки і батьки-вихователі дитини, а також особи, які замінюють їй батьків.

Під насильством у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти фізичне насильство у формі завдання удару, побоїв, мордування, катування, заподіяння легкого тілесного ушкодження тощо. На відміну від насильства, передбаченого ч. 3 ст. 150–1 КК, насильство, так само як і погроза, про які йдеться у ч. 2 ст. 150–1 КК, можуть бути застосовані не лише до дитини, а й до інших осіб (зокрема до батьків дитини чи інших осіб, які намагаються протидіяти використанню дитини для заняття жебрацтвом). Якщо винна особа застосувала катування з метою примусити, наприклад, дитину до заняття жебрацтвом, то вчинене треба кваліфікувати тільки за ч. 1 або 2 ст. 127 КК, а якщо катування застосовувалось і під час використання дитини для заняття жебрацтвом, то додатково за ч. 2 ст. 150–1 КК. Якщо під час використання дитини для заняття жебрацтвом потерпілій особі (не дитині), яка, наприклад, протидіяла такому використанню дитини, були завдані середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження або смерть, вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 150–1 і за відповідною статтею розділу ІІ Особливої частини КК. Викрадення дитини з подальшим її використанням для заняття жебрацтвом треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 146 і ч. 2 або 3 ст. 150–1 КК. Водночас, тривале примусове утримання при собі малолітньої дитини під час її використання для заняття жебрацтвом не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 146 – такі дії охоплюються ч. 2 ст. 150–1 КК.

Під погрозою застосування насильства у ст. 150–1 КК варто розуміти висловлення реального наміру негайно або в майбутньому заподіяти особі фізичну шкоду. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, поєднане з погрозою вбивством, повністю охоплюються ч. 2 ст. 150–1 і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує. Проте таке саме діяння, поєднане з погрозою знищення чужого майна загальнонебезпечним способом, кваліфікується за відповідною частиною ст. 150–1 і за ст. 195 КК.

Під вчиненням злочину повторно у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти вчинення удруге діяння, передбачене будь-якою частиною цієї статті. Це може статися, наприклад, коли особа вчинила таке діяння після того, як вона була затримана і притягнута до кримінальної відповідальності за аналогічне діяння. Вчинення розгляненого злочину стосовно кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час слід розглядати як вчинення його повторно, оскільки у ст. 150–1 КК слово “дитина” використано в однині.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа, засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які є повторювальними. Згідно з ч. 4 ст. 32 КК злочин не повинен враховуватись як такий, що утворює разом з іншими злочинами повторність, лише якщо винного було звільнено від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі ст. 45–49 КК або на підставі акта амністії чи помилування, а так само у випадках, коли судимiсть за цей злочин було погашено або знято.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину (зокрема на стадії готування до нього), домовилися про спільне його вчинення. Домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину – узгодження місця, часу, способу вчинення злочину, змісту виконуваних кожним із співвиконавців функцій (ролей) тощо.

Особливо кваліфікованими видами злочину (ч. 3 ст. 150–1 КК) є використання власної або чужої малолітньої дитини для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку: 1) вчинене організованою групою; 2) якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК, злочин вважається вчиненим організованою групою за наявності таких ознак: а) наявність декількох осіб (трьох або більше); б) попередня їх зорганізованість у спільне об’єднання для готування чи вчинення двох чи більше злочинів або для готування чи вчинення одного злочину, якщо це потребує довготривалої підготовки; в) стійкість такої групи; г) об’єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану; д) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом.

Поняття середньої тяжкості і тяжких тілесних ушкоджень міститься у ст. 121 і 122 КК.

З урахуванням можливих труднощів у кваліфікації розгляненого злочину наведемо також наступні рекомендації.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без її переміщення, переховування, передачі, одержання, кваліфікується лише за ст. 150–1 КК. Вербування чи одержання малолітньої дитини і подальше використання її самим вербувальником (одержувачем) для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 149 і частинами 2 або 3 ст. 150–1 КК. Так само кваліфікуються купівля малолітньої дитини або здійснення іншої угоди щодо неї, а також вербування, переміщення, переховування, передача і одержання такої дитини однією особою з подальшим використанням її для заняття жебрацтвом іншою особою.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 1 ст. 304 КК, передусім за тією ознакою, що потерпілою від другого з цих злочинів може бути тільки дитина віком від 14 до 18 років.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 2 ст. 304 КК, за такими ознаками: 1) таке втягнення не означає використання дитини самим втягувачем; 2) для втягування не є характерною мета отримання прибутку; 3) не можна кваліфікувати як втягнення у заняття жебрацтвом дитину-немовля або іншу дитину, яка не усвідомлює факту втягнення, а також випадки залучення малолітнього до жебрацтва шляхом обману.

Відповідно до Сімейного кодексу України (п. 5 ч. 1 ст. 164) повнолітні мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування. З позовом до суду про позбавлення батьківських прав у цьому випадку мають право звернутися один з батьків, опікун, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, орган опіки, прокурор, а також сама дитина – після того, як вона досягла 14-річного віку (ст. 165 СК України).

< Попередня   Наступна >