Головна Наукові статті Кримінальне право КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ПСИХІЧНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ ОСОБИ ПІСЛЯ ВЧИНЕННЯ НЕЮ ЗЛОЧИНУ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ПСИХІЧНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ ОСОБИ ПІСЛЯ ВЧИНЕННЯ НЕЮ ЗЛОЧИНУ

Наукові статті - Кримінальне право
193

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ПСИХІЧНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ ОСОБИ ПІСЛЯ ВЧИНЕННЯ НЕЮ ЗЛОЧИНУ

В. Бурдін

Розглянуто кримінально-правове значення психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину. Розмежовано стан неосудності з психічним станом особи після вчинення нею злочину. Зроблені відповідні пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства.

Ключові слова: злочин, неосудність, осудність, психічний стан.

На сьогодні в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, згідно з яким питання про осудність чи неосудність особи вирішується виключно стосовно вчиненого особою злочину або суспільно небезпечного діяння, відповідно. Детально розглядаючи цю проблему, ми уточнювали, що вирішення питання про осудність чи неосудність особи має відбуватися на момент початку вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України [1, с. 92–93]. У контексті досліджуваної проблеми ми звертали увагу і критикували позицію окремих вчених, які вважали за можливе говорити про осудність будь-якої особи безвідносно до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння. По суті така сама дискусія протягом певного часу відбувалася і стосовно поняття неосудності. Окремі науковці вважали, що неосудною необхідно визнавати також ту особу, яка під час вчинення злочину була осудною, проте після вчинення злочину через психічний розлад втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою [2, с. 64]. Потрібно зазначити, що така позиція вчених мала певне законодавче підґрунтя. Адже вже в одній і ті й самій ст. 14 Керівних начал з кримінального права 1919 р. водночас містилося положення і про неосудність, і про осіб, які після вчинення злочину через психічний розлад втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Згодом аналогічні

положення були передбачені законодавцем в ст. 17 КК УРСР 1922 р., ст. 10 КК УРСР 1927 р..

Аналізуючи в цьому відношенні кримінальне законодавство 1919–1926 рр., Г.В. Назаренко зазначає, що фактично законодавець замінив поняття неосудності сурогатним еквівалентом “некараність психічно хворих”, що призвело до цілої низки теоретичних та практичних недоліків. За такого підходу в судово-психіатричній практиці та в ході судового розгляду по справах психічно хворих зникла різниця між неосудними особами, які вчинили суспільно небезпечні діяння, та особами, які вчинили злочини, але які захворіли на психічну хворобу до моменту постановлення вироку. Унаслідок цього неосудність фактично ототожнювали з некараністю психічно хворих. Вчений цілком правильно зазначає, що заперечення класичної доктрини неосудності та заміна її сурогатною категорією некараності суперечили об’єктивним тенденціям розвитку кримінального права. Нові кримінально-правові терміни явно не відповідали суті явищ, що ними позначалися, а лише відображували ідеологічні установки радянських юристів, які будували соціалістичне кримінальне право на протиставленні основним положенням класичної школи [3, с. 101–104]. В цьому відношенні доцільно нагадати, що Основи 1924 р. та КК УРСР 1927 р. взагалі відмовилися від поняття покарання, використовуючи нове родове поняття “заходи соціального захисту”, яке охоплювало заходи судово-виправного, медичного та медико-педагогічного характеру. При цьому застосування всіх цих заходів передбачало досягнення однакових цілей. Отож, за такого підходу, справді не було потреби у розмежуванні неосудності і психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину.

Одним з перших, хто вказав на неприпустимість ототожнення правового становища неосудної особи та особи, яка вчинила злочин в стані осудності, але після цього захворіла на психічне захворювання, що позбавляє її можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, був український вчений В.С. Трахтєров [4, с. 47]. Згодом його позиція була підтримана і на практиці. Зокрема, у 1952 р. ЦНДІ судової психіатрії ім. В.П. Сербського видав методичні рекомендації, які орієнтували судову практику на розмежування стану неосудності під час вчинення суспільно небезпечного діяння та хворобливого стану психіки осудної особи після вчинення злочину. На думку Г.В. Назаренко, теорія в цьому відношенні випереджувала кримінальне законодавство, яке в частині, що стосувалася неосудних, тривалий час залишалося без змін. Тільки Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 р. вперше на законодавчому рівні, зазначає він, диференціювали неосудність як обставину, що виключає кримінальну відповідальність, та неможливість застосування покарання до особи, яка вчинила злочин в стані осудності, але до моменту постановлення вироку захворіла на психічну хворобу [5, с. 104; 3, с. 105].

Ми не можемо погодитися з Г.В. Назаренко в тій частині, в якій він вважає, що саме Основи 1958 р. почали чітко розмежовувати правове становище неосудних та осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічну хворобу. Адже справа в тому, що і Основи 1958 р., а згодом і КК УРСР 1960 р., хоч і відійшли від старої ідеологічної термінології, зокрема повернулися до терміну покарання, проте положення про неосудність особи та некараність осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, знову ж таки як і в раніше чинному кримінальному законодавстві розміщувалися поруч в одній статті, що продовжувало бути підґрунтям для припущень про їхню сутнісну тотожність. Законодавець не вирішив по суті питання про необхідність, розмежування різних за своїм кримінально-правовим значенням понять, що і надалі зумовлювало слушну критику цих положень. Свого часу ще В.С. Трахтєров акцентував на необхідності виділення в самостійній статті положень про кримінально-правове значення психічного захворювання особи, яке мало місце після вчинення нею злочину [4, с. 47]. Згодом пропозиції про необхідність розмежування в окремих статтях положень про неосудність і психічне захворювання, що позбавляє особу можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, але яке мало місце після вчинення злочину, висловлювали й інші вчені, критикуючи в цій частині кримінальне законодавство, що приймалося вже після Основ 1958 р. [6, с. 14; 7, с. 127–128; 3, с. 107]. Не змінює структурно розміщення цих положень законодавець і в КК України 2001 р.. Щоправда, якщо раніше вони були розміщені в ст. 12 КК УРСР 1960 р. під назвою “Неосудність”, то в чинному КК України законодавець в межах однієї ст. 19 “Осудність” водночас формулює поняття осудності, неосудності, а також в окремій частині вказує на кримінально-правові наслідки психічного захворювання, що було виявлене вже після вчинення особою злочину. Фактично назва ст. 19 КК України неадекватно позначає її зміст і, крім того, містить різні за своїм кримінально-правовим значенням поняття.

В науковій літературі по-різному розглядають правову природу та кримінально-правові наслідки психічного захворювання особи, яке виключає її можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, що сталося після вчинення нею злочину, але до постановлення щодо неї обвинувального вироку суду. Одні вчені вважають, що в таких випадках має йтися про звільнення особи від покарання [7, с. 127–128; 3, с. 111; 8, с. 140–141]. Такий погляд певною мірою пов’язаний і з частиною 3 ст. 19 КК України, де зазначено, що особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не підлягає покаранню. Інші науковці уточнюють, що в таких випадках йдеться не лише про звільнення від покарання, а про фактичне звільнення особи від кримінальної відповідальності [9, с. 155; 10, с. 589].

На наш погляд, жоден з наведених поглядів не може бути визнаний правильним. Річ у тому, що по відношенню до особи, яка ще тільки перебуває на стадії досудового слідства чи судового розгляду справи, неправильно використовувати поняття “звільнення від покарання” або “звільнення від кримінальної відповідальності”, оскільки, як зазначає сам законодавець, щодо неї ще не постановлено обвинувального вироку. Питання про звільнення від кримінальної відповідальності взагалі або тільки від покарання вирішується тільки щодо особи, вина якої у вчиненні злочину доведена. Тому у частині 3 ст. 19 КК України йдеться не про кримінально-правові інститути звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, а про обставини, які перешкоджають процесуальному порядку провадження у справі. Адже психічне захворювання, про яке йдеться в частині 3 ст. 19 КК України, не впливає на зміст матеріального кримінального правовідношення, не змінює його суті. Ми не можемо погодитися з Ю.М. Ткачевським, який вважає, що особи, які втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою після вчинення злочину, можуть визнаватися неосудними, оскільки вони також не підлягають кримінальній відповідальності [11, с. 54–55]. На нашу думку, вчений допускає помилку. Адже особа, яка вчинила злочин у стані осудності, підлягає кримінальній відповідальності, звісно, якщо у вчиненому нею діянні є всі ознаки складу злочину. Інша справа, що після вчинення нею злочину можуть виникнути обставини, які перешкоджатимуть покладенню на особу такої відповідальності, але їх виникнення не змінює суті кримінального правовідношення.

З огляду на викладене, неточною видається і вказівка законодавця на те, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на психічне захворювання, не підлягає покаранню. Втрата особою після вчинення злочину можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, не означає, що така особа перестала бути суб’єктом кримінально-правового відношення, яке виникло внаслідок вчинення нею злочину. Зазначений факт може бути тільки підставою, яка тимчасово перешкоджає доведенню її вини відповідними процесуальними засобами і відповідному процесуальному оформленню накладення на неї кримінальної відповідальності. Цілком слушно вважають окремі психіатри, що в тих випадках, коли психічний розлад стався після вчинення злочину, йдеться не про можливість усвідомлювати та керувати якоюсь конкретною поведінкою як це є при неосудності, а йдеться про неможливість усвідомлювати та здійснювати свої права як підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, правильно сприймати дані досудового та судового слідства та активно користуватися цими даними [12, с. 35]. Інакше кажучи у цьому випадку йдеться про тимчасову процесуальну недієздатність особи, яка перешкоджає розслідуванню кримінальної справи. Варто зазначити, що аналогічні положення ми таки знаходимо в КПК України. Так, відповідно до п. 2, частини 1 ст. 206 КПК України, досудове слідство в кримінальній справі зупиняється, коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження по справі. Водночас, відповідно до частини 3 ст. 208 КПК України після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах. Згідно з частиною 2 ст. 249, а також частиною 2 ст. 280 КПК України аналогічно вирішується питання і у випадку, коли факт захворювання обвинуваченого чи підсудного було встановлено на стадії попереднього розгляду справи або судового розгляд,у відповідно. У таких випадках на стадії попереднього розгляду справи суддя, а на стадії судового розгляду суд припиняють розгляд справи до видужання обвинуваченого або підсудного. Ще одним аргументом на користь того, що зазначений факт захворювання не змінює змісту кримінального правовідношення, є той, що воно не впливає на сплив строків давності, в межах яких на особу може бути накладено кримінальну відповідальність. Тому, якщо у період зупинення розслідування кримінальної справи спливуть строки давності, передбачені в ст. 49 КК України, кримінальна справа підлягає закриттю.

Принагідно зазначимо, що аналогічні процесуальні положення передбачені в частині 2 ст. 84 КК України. Зокрема, в тій її частині, де вказано, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на тяжку хворобу, може бути звільнена від покарання. Аргументом на користь того, що в цьому випадку фактично йдеться не про окремий вид звільнення від покарання, а про обставину, яка перешкоджає процесуальному порядку розгляду справи, може бути частина 4 ст. 84 КК України, в якій стосовно цього випадку зазначено, що у разі одужання такої особи, вона повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК України. Крім того, вказане положення грішить і редакційними вадами. Адже в тих випадках, коли захворювання виявили до постановлення вироку суду, особі ще не було призначено покарання, а отже після її одужання правильно говорити про відновлення провадження у справі, а не про направлення її для відбування ще не призначеного покарання. З огляду на викладене, нам видається, що положення частини 3 ст. 19 КК України, а також перелічені положення частини 2 ст. 84 КК України є процесуальними за своєю суттю, які дублюють вже наявні положення ст. ст. 208, 249, 280 КПК України. Отож, вважаємо, що положення частини 3 ст. 19 КК України, а також відповідні положення частини 2 ст. 84 КК України доцільно вилучити як такі, що не стосуються матеріального кримінального права.

Неоднозначно, а подеколи і дуже суперечливо вирішується в законодавстві питання про кримінально-правові наслідки настання різних обставин, зокрема захворювання, що були виявлені після постановлення стосовно особи обвинувального вироку суду. Законодавець передбачає окремі положення стосовно осіб, які після постановлення вироку захворіли на психічні захворювання. Так, у частині 1 ст. 84 КК України зазначено, що звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Аналогічні кримінально-правові наслідки передбачені і у випадку іншого тяжкого захворювання особи, що було виявлене після постановлення обвинувального вироку суду. В частині 2 ст. 82 КК України стосовно таких випадків зазначено, що особа, яка після постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від його подальшого відбування. Щоправда, при цьому законодавець вказує, що остаточне вирішення цього питання залежить від тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого, а також інших обставин справи.

На наш погляд, формулюючи ці положення, законодавець не зовсім правильно оперує кримінально-правовими термінами для позначення правових наслідків таких захворювань. Адже і в першому, і в другому випадках мова фактично йдеться не про звільнення від покарання і навіть не про звільнення від відбування чи подальшого відбування призначеного особі покарання, а про зупинення його відбування та виконання. Такий висновок робимо, керуючись частиною 4 ст. 84 КК України, де вказано, що у разі одужання зазначених у ч. 1 та 2 ст. 84 КК України осіб, вони повинні бути скеровані для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності або немає інших підстав для звільнення від покарання. З огляду на викладене, дивними, на наш погляд, видаються положення частини 2 ст. 84 КК України в тій частині, коли законодавець питання про зупинення відбування та виконання покарання прив’язує до тяжкості вчиненого злочину, характеристик особи, а також інших обставин. Тим самим створюється враження, що навіть у тих випадках, коли тяжке захворювання реально перешкоджає виконанню покарання, суд може і не зупиняти його виконання. Звісно, що в таких випадках цілком можливі ситуації, коли продовження застосування покарання не буде спрямоване на реалізацію його цілей, а фактично може перетворитися на знаряддя знущання над засудженим.

Отже, ми не можемо погодитися з думкою тих вчених, які вважають, що факт захворювання особи після постановлення щодо неї обвинувального вироку суду, може мати подвійне кримінально-правове значення: 1) бути підставою для звільнення від відбування призначеного покарання; 2) бути підставою для звільнення від подальшого відбування призначеного покарання, якщо захворювання виявили під час фактичного відбування покарання [3, с. 111; 9, с. 157, 159; 10,с. 591, 593]. Адже, як вже зазначено, сам факт захворювання розглядається законодавцем як тимчасова перешкода виконання покарання, яка за умови її зникнення не перешкоджає подальшому процесу його виконання. Єдині реальні види звільнення від відбування покарання або від подальшого його відбування, передбачені в частині 3 ст. 84 КК України, де йдеться про те, що військовослужбовці, які засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я звільняються від покарання. Щоправда, одразу треба зробити уточнення, що в цьому випадку йдеться не про звільнення від покарання, як про це вказує законодавець, оскільки воно вже призначене, а про звільнення від відбування призначеного покарання або про звільнення від подальшого його відбування, що, звичайно, не одне і те ж саме. Крім того, вказані положення викликають у нас і інші заперечення. Адже незрозуміло, чому військовослужбовці опиняються в кращому становищі порівняно з іншими засудженими, щодо яких в таких випадках виконання покарання тільки зупиняється?

Ще більше неузгодженостей, на наш погляд, містить законодавство у тій частині, що стосується інших обставин, які перешкоджають виконанню покарання. Так, наприклад, в частині 5 ст. 53 КК України зазначено, що у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських або виправних робіт. Нам видається, що така законодавча позиція просто не витримує критики. По-перше, в таких випадках відбувається фактично скасування та заміна законного за своєю суттю на момент постановлення обвинувального вироку суду, яким особі було призначене певне покарання. Тобто особа, яка засуджена до штрафу, по суті повинна відбувати інше покарання і при цьому вирок суду формально не скасовується і не змінюється. По-друге, до уваги треба брати і те, що штраф – найлегше покарання, а замінюється воно більш суворими видами покарання – громадськими чи виправними роботами [13, с. 52– 53]. В частині 8 ст. 59 КВК України зазначено, що стосовно особи, засудженої до обмеження волі, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання. Так само вирішується це питання щодо особи, засудженої до громадських робіт. Так, в частині 3 ст. 37 КВК України зазначено, що стосовно особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання. Не зважаючи на принципову подібність за своєю суттю таких покарань, як громадські роботи та виправні роботи, стосовно виправних робіт законодавцем встановлені дещо інші правила вирішення цієї проблеми. В ч. 3 ст. 57 КК України вказано, що особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом. При цьому в ч. 6 ст. 42 КВК України це положення деталізується, і зазначається, що стосовно особи, яка після постановлення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція вносить подання до суду про звільнення такої особи від відбування покарання.

Як бачимо, законодавець стосовно різних видів покарань по-різному вирішує питання про те, що робити із засудженим, коли буде встановлена неможливість відбування та виконання призначеного покарання. При цьому в низці випадків він чинить явно нелогічно та непослідовно. Адже незрозуміло, чому в одних випадках обставини, що з часом можуть змінюватися, є підставою для зупинення виконання та відбування покарання (ч. 1, 2 ст. 84 КК України), а в інших вони є підставою для остаточного звільнення від відбування покарання або подальшого його відбування (ч. 3 ст. 37, ч. 6 ст. 42, ч. 8 ст. 59 КВК України) чи заміни одного виду покарання іншим (ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57 КК України, ч. 5 ст. 42 КВК України). Мова йде про те, що в частині 4 ст. 84 КК України зазначено, що в разі одужання засудженого він, за загальним правилом, повинен продовжити відбування покарання. Проте в частині 3 ст. 37, частині 6 ст. 42, частині 8 ст. 59 КВК України йдеться про те, що такі обставини, як вагітність, визнання особи інвалідом першої або другої групи є підставою для остаточного звільнення засудженого від відбування покарання. Водночас, вагітність триває, за загальним правилом лише дев’ять місяців і, на жаль, не завжди народжується дитина. Стосовно визнання засудженого інвалідом першої або другої групи, то не завжди таке рішення приймається з вказівкою “довічно”, адже покращення стану здоров’я може призвести до скасування відповідного рішення, крім того, що і підставою інвалідності є факт відповідного захворювання.

У контексті досліджуваної проблеми не можна не зазначити те, що стосовно окремих видів покарання законодавець взагалі нічого не вказує про те, як бути в тих випадках, коли будуть виявлені обставини, що перешкоджають відбуванню покарання. Йдеться, наприклад, про те, що невирішеним залишається питання, як бути, коли засуджена до арешту жінка, в процесі відбування цього покарання виявиться вагітною. Адже цілком можливі випадки, що на момент постановлення вироку жінка ще не була вагітною, а завагітніла лише в процесі відбування цього покарання чи на стадії приведення вироку суду до виконання. Такі випадки можливі з урахуванням того, що між статевим актом та заплідненням яйцеклітини може бути проміжок часу до кількох днів. Зрозуміло, що застосувати до таких випадків положення частини. 2 ст. 84 КК України було би неправильно, оскільки вагітність не можна розглядати як хворобу.

На наш погляд, розглянуті випадки законодавчого вирішення питання про наслідки різних обставин, які перешкоджають виконанню призначеного покарання, є вельми суперечливими. Річ у тому, що в КК України, який є за своєю суттю матеріальним законом, містяться процесуальні положення, які стосуються процедури відбування та виконання засудженими різних покарань, що є предметом регулювання норм кримінально-виконавчого права, які по своїй суті є процесуальними. Утім, в КВК України, який за своєю суттю є процесуальним законом, законодавець передбачає нові види звільнення від відбування покарання чи його подальшого відбування, як інститутів матеріального законодавства.

В цілому щодо піднятої проблеми потрібно зазначити таке. Навряд чи є підстави для казуального перерахування всіх обставин, які перешкоджають виконанню покарання і можуть бути підставою для його зупинення. Правильним, на нашу думку, буде вирішення цього питання так, щоб у разі виявлення цих обставин, виконання покарання за рішенням суду було причинене до часу зникнення обставин, що зумовили його зупинення або до закінчення строків давності виконання обвинувального вироку суду. У разі зникнення обставин, що зумовили зупинення виконання покарання до закінчення строків давності, засуджений повинен продовжити відбування покарання. В разі спливу строків давності виконання обвинувального вироку суду, особа повинна остаточно звільнятися від відбування покарання чи його подальшого відбування. Таке вирішення цієї проблеми є доцільним і з того погляду, що навіть в тих випадках, коли буде очевидним, що настали незворотні обставини, що зумовлюються неможливістю виконання покарання, які не зникнуть до спливу строків давності, засуджений знаходитиметься у стані судимості протягом строків давності, які триваліші за строки судимості, що обчислюються після звільнення особи від відбування покарання в розглянених нами випадках. При цьому такі загальні правила, на нашу думку, треба застосовувати до всіх покарань, відбуванню яким в принципі можуть перешкоджати різні обставини. З огляду на викладене ми пропонуємо вилучити ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ст. 84 КК України, а також ч. 3 ст. 37, ч. 5 та 6 ст. 42, ч. 8 ст. 59 КВК України. Натомість доповнити КВК України новою статтею, в якій регламентувати процедуру зупинення виконання покарання у випадку виникнення обставин, які унеможливлюють його виконання. Звісно, що аналогічні правила повинні бути передбачені в КВК України і щодо усіх інших форм реалізації кримінальної відповідальності, не пов’язаних із застосуванням до засудженого покарання або із його реальним відбуванням. Так, наприклад, якщо особа, яка звільнена від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК України, в період іспитового строку захворіє на хворобу, яка перешкоджатиме реалізації цієї форми кримінальної відповідальності, її реалізація також повинна бути зупинена до одужання особи або такого покращення стану її здоров’я, який дасть змогу продовжити її реалізацію. Запропоновані положення про зупинення виконання покарання та інших форм реалізації кримінальної відповідальності, на наш погляд, повинні бути включені саме до КВК України, а не до КК України, оскільки вони за своєю суттю передбачають процедурні норми, що стосуються порядку відбування та виконання покарання, а також реалізації інших форм кримінальної відповідальності [13, с. 54–55]. Натомість ми не можемо погодитися з тими вченими, які вважають, що в цьому випадку йдеться про власне кримінально-правові, а не процесуальні положення [7, с. 130]. Адже виникнення після набрання обвинувальним вироком суду законної сили обставин, які перешкоджають виконанню призначеного покарання або іншої форми кримінальної відповідальності, не впливає на зміст кримінально-правового відношення – кримінально-правовий обв’язок відбути призначене покарання або іншу форму кримінальної відповідальності нікуди не зникає, а зупиняється його реалізація. В таких випадках мова йдеться про “деформацію” суб’єкта процесуального кримінально-виконавчого правовідношення, в межах якого відбувається фактична реалізація кримінальної відповідальності.

У контексті досліджуваної проблеми ми не можемо не звернути увагу на ще один її аспект. Йдеться про використання законодавцем в частині 3 ст. 19 та частині 1 ст. 84 КК України положень, які фактично позначають причини, через котрі особа не може брати участі у розслідуванні кримінальної справи або відбувати покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності, що за своїм формулюванням збігаються з інтелектуальними ознаками поняття неосудності. Адже одні і ті самі формулювання законодавець використовує для характеристики психічного стану неосудної особи та психічного стану особи після вчинення нею злочину. З огляду на такий законодавчий підхід в науковій літературі трапляється думка про те, що стосовно психічного стану осіб, які після вчинення злочину втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, можна говорити про встановлення інтелектуальних ознак неосудності [14, с. 426]. Не тяжко помітити, що за своєю суттю такий підхід знову повертає нас до вже відомої позиції, коли поняття неосудності не прив’язувалося до часових меж вчинення суспільно небезпечного діяння і фактично, як засвідчував Г.В. Назаренко, замінялося сурогатним поняттям “некараності психічно хворих”. На недопустимість такого законодавчого підходу вказував свого часу ще В.С. Трахтєров [4, с. 47]. Згодом аналогічну думку висловлювали й інші вчені. На наш погляд, треба погодитися з тими науковцями, які вважають, що після вчинення злочину вирішення питання про те, чи зберігає особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, має значення лише в тому контексті, чи може вона за своїм психічним станом брати участь у розслідуванні кримінальної справи або відбувати призначене їй покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності [7, с. 127–128; 3, с. 24, 107, 109–110; 9, с. 144]. У цьому випадку має значення не стільки питання про те, чи зберігає особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, які вже можуть бути нейтральними з погляду кримінального права, має значення питання про те, а чи має змогу особа відбувати призначене їй покарання чи іншу форму кримінальної відповідальності.

Отже, на нашу думку, різного роду обставини суб’єктивного чи об’єктивного характеру, які виникають після вчинення особою злочину, не можуть змінювати суті матеріального кримінального правововідношення, навіть в тих випадках, коли вони фактично перешкоджають реалізації кримінальної відповідальності. Тому, залежно від часу виникнення таких обставин, їх можна розглядати як перешкоду для розслідування кримінальної справи або як перешкоду для реалізації вже покладеної на особу кримінальної відповідальності. Тобто, якщо після вчинення злочину але до постановлення обвинувального вироку суду виникли обставини, які перешкоджають розслідуванню кримінальної справи, її розслідування повинно бути зупинено. Якщо відповідні обставини виникли після набрання обвинувальним вироком суду законної сили, процес реалізації кримінальної відповідальності також повинен бути зупинений. При цьому ми вважаємо, що фактичний зміст відповідних обставин не повинен впливати на правові наслідки їх настання. Інакше кажучи незалежно від того, чи це соматичні або психічні захворювання, чи інші обставини об’єктивного характеру, законодавець однаково повинен зупиняти процес розслідування або процес реалізації кримінальної відповідальності. І в першому, і в другому випадках йдеться про процесуальні положення, які відповідно повинні бути регламентовані в КПК України та КВК України.

––––––––––––––––––––

Бурдін В.М. До питання про часові межі осудності // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007.- № 2. – С. 83–94.

Евлахов А. Трактовка понятия вменяемости // Социалистическая законность.- 1953.- № 10.- С. 63–64.

Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния.- СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002.- 207 с.

Трахтеров В.С. Формула невменяемости в советском уголовном праве // Учёные записки ХЮИ. 1939. Вып. 1. – С. 47.

Назаренко Г.В. Уголовно-релевантные психические состояния лиц, совершивших преступления и общественно опасные деяния: Монография.- М.: Издательство “Ось-89”, 2001.- 240 с.

Шахриманьян И.К. Невменяемость по советскому уголовному праву.- Автореф. дис. канд. юрид. наук – Л., 1962. – 17 с.

Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве.­Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1983.- 300 с.

Курганов С.И. Наказание: уголовно-правовой, уголовно-исполнительный и криминологический аспекты. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 192 с.

Михайлов К.В. Уголовно-правовой институт освобождения от наказания.- М.: Издательство “Юрлитинформ”, 2008.- 312 с.

Энциклопедия уголовного права. Т. 10. Освобождение от уголовной ответственности и наказания.- Издание профессора Малинина.- СПб ГКА, СПб., 2008.- 882 с.

Ткачевский Ю.М. Освобождение от наказания в связи с болезнью // Законодательство.- 2000. – № 10. – С. 54–55.

Судебная психиатрия / Под ред. Г.В. Морозова. – М.: Медицина, 1965. – 424 с.

Бурдін В.М. Штраф як вид покарання за КК України // Життя і право. – 2004. – № 6. – С. 51–60.

Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В 2-х т. Т. 1. Общая часть. изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 2004. – 496 с.

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук