342

---

Р.Л Максимович

СПІРНІ ПОЗИЦІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ

Проведено аналіз позиції Верховного Суду України стосовно відпо­відальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторка­ності особи, сформульовано пропозиції, спрямовані на її удосконалення.

Ключові слова: Верховний Суд України, статева свобода, статева недоторканість.

Постановка проблеми. У постановах Пленуму Верховного Су­ду України, як відомо, даються роз’яснення про практику застосування норм і положень закону, адресовані судам загальної юрисдикції. Роз’яснення, які там містяться, здебільшого розуміються як своєрідна форма тлумачення кримінального закону, яка дається на основі ви­вчення і узагальнення судової практики, аналізу судової статистики, думки науковців і практиків. Вони досить часто використовуються як еталон при прийнятті конкретних рішень іншими судами загальної юрисдикції. Незалежно від того, як оцінювати юридичну природу, і відповідно, юридичну силу постанов Пленуму Верховного Суду Укра­їни, вони мають надзвичайно важливе значення для теорії криміналь­ного права і правозастосовної практики. Водночас, окремі положення, які містяться у них, видаються спірними і сумнівними.

Стан дослідження. Розглядувані питання викликають певний ін­терес у фахівці з кримінального права. Питання кримінальної відповіда­льності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи досліджувалися багатьма науковцями (Л.П. Брич, М.М. Корчовим, А.І. Терещенко, С.А. Шалгуновою тощо). Серед наявних публікацій осно­вна часка стосується юридичного аналізу складу злочину «згвалтування». Спроби аналізу постанов Пленуму Верховного Суду здійснювалися де­якими науковцями. Зокрема, необхідно відзначи

ти П.П. Андрушка, В.В. Демидова, І.В. Красницького, В.О. Навроцького, А.В. Наумова. Од­нак, у працях лише деяких авторів аналізувалися роз’яснення Верховного Суду України з питань відповідальності за злочини проти статевої свобо­ди та статевої недоторканості особи [1, c. 159–168], а здебільшого розгля­далися питання про їх юридичну природу і юридичну силу загалом, або ж коментувалися постанови Пленуму найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, які стосувалися іншої категорії злочинів. Та­ким чином, публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми, є обмаль, тому доцільно здійснити аналіз роз’яснень Верховного Суду України з питань відповідальності за вказані злочини на предмет їх відпо­відності положенням теорії кримінального права та нормам кримінально­го закону. У цьому зв’язку наша мета – звернути увагу читача на сумнівні і недостатньо обґрунтовані положення у позиції Верховного Суду Украї­ни щодо відповідальності за вказані злочини і запропонувати авторське вирішення відповідних питань.

Виклад основних положень. На сьогодні позиція Верховного Суду України стосовно відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи втілена у постанові Пленуму найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та ста­тевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. № 5 (далі – постано­ва) [2], та в узагальненні судової практики щодо розгляду справ цієї категорії, розглянутих судами в 2005 р. (далі – узагальнення) [3].

Одним із позитивних моментів, який хотілося б відзначити, у постанові є те, що у ч. 3 п. 1 зазначено, що потерпілою особою від зґвалтування може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі. Таким чином, найвища судова інстанція у системі судів загальної юрисдикції визнала, що чинним кримінальним законом передбачається рівний захист статевої свободи і статевої недоторканості осіб обох статей. Це видається цілком правильним, оскільки при вчиненні відповідних ана­логічних діянь як щодо жінки, так і чоловіка заподіюється шкода од­ному й тому самому основному безпосередньому об’єкту.

Слід відзначити, що у чинній постанові, на відміну від раніше при­йнятої постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування» від 27 березня 1992 р. № 4 [4], правиль­но, тобто на основі відповідних норм кримінального закону (ст. 26 і ч. 1 ст. 28) та положень доктрини кримінального права роз’яснено питання про зміст такої кваліфікуючої ознаки зґвалтування і насильницького задо­волення статевої пристрасті неприродним способом як вчинення вказаних злочинів групою осіб. Зокрема, у ч. 5 п. 9 постанови зазначено, що у разі, коли із групи осіб, які вчинили зґвалтування або насильницьке задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом, лише одна особа є суб’єк­том злочину, а решта осіб внаслідок неосудності або у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, чи з інших підстав не можуть бути суб’єктами злочину, дії винної особи, яка за таких обставин притягається до кримінальної відповідальності, не можна розглядати як вчинення злочину групою осіб. На це питання справедливо вже було звернуто увагу Н.О. Антонюк [1, c. 163] (стосовно постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування» від 27 березня 1992 року № 4).

Доцільно вказати на деякі положення, які викликають сумнів у зв’язку з їх неповнотою чи необґрунтованістю. Так, у п. 1 узагальнення зазначено, що зґвалтування є найбільш тяжким злочином серед відпо­відних злочинів. Навряд чи коректне таке твердження, оскільки за вчинення цього злочину без кваліфікованих чи особливо кваліфікова­них ознак передбачено таке саме покарання, як і за насильницьке задо­волення статевої пристрасті неприродним способом. Разом з тим за вчинення зґвалтування при наявності кваліфікованих чи особливо ква­ліфікованих ознак чинним законом про кримінальну відповідальність передбачено суворіше покарання, ніж за насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Навряд чи правильною є така позиція законодавця? Як відомо, ці злочини вчиняються однако­вими способами, а основна відмінність між ними полягає у діянні. Останнє ж, на нашу думку, є більш суспільно небезпечним при вчи­ненні насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Під час вчинення такого злочину може бути заподіяна істо­тніша фізична та психічна шкода здоров’ю потерпілої особи, особливо якщо вона є неповнолітньою чи малолітньою. Це пояснюється, зокре­ма, тим, що при зґвалтуванні здійснюються природні статеві зносини, а під час вчинення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом має місце насильницьке уведення в отвори тіла потерпілої особи різних предметів, або ж скажімо, уведення статевого члена в отвори тіла іншої людини, біологічно для цього не призначені.

Відповідно до ч. 2 п. 3 постанови у разі поєднання зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом із заподіянням потерпілій особі умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження дії винної особи необхідно кваліфікувати за сукупністю зло­чинів, передбачених відповідною частиною ст. 122 КК та відповідною частиною ст. 152 або ст. 153 КК. По-іншому вирішувалося це питання у п. 7 раніше чинної постанови Пленуму Верховного Суду України. Там було зазначено, що зґвалтування або замах на зґвалтування, поєднанні із заподіянням потерпілій середньої тяжкості тілесних ушкоджень, підлягає кваліфікації за ст. 117 КК України 1960 р. (ст. 152 чинного КК України). Додаткової кваліфікації за іншими статтями про злочини проти особи не потрібно, оскільки заподіяння шкоди здоров’ю у вказаних межах охоплю­ється диспозицією закону про відповідальність за зґвалтування. Видаєть­ся, правильним слід визнати вирішення цього питання у раніше чинній постанові. Справа в тому, що в даному разі заподіяння такого тілесного ушкодження виступає конкретним проявом застосування насильства як способу вчинення розглядуваних статевих злочинів. Стосовно цього існує загальне правило, відповідно до якого, якщо у процесі вчинення основно­го злочину застосовується спосіб, який є менш суспільно небезпечним за ступенем тяжкості, то це охоплюється нормою, в якій передбачено відпо­відальність за основний злочин і не потребує кваліфікації за сукупністю. У тому ж випадку, якщо застосовуваний спосіб є більш суспільно небез­печним, то потрібно кваліфікувати за сукупністю. Як відомо, роль форма­льного класифікатора за ступенем тяжкості виконують санкції статей Особливої частини КК. Порівнюючи санкції ст.ст. 152, 153 і 122 КК Укра­їни можна побачити, що за вчинення статевих злочинів передбачено суво­ріше покарання, ніж за розглядуваний злочин проти здоров’я.

У п. 4 постанови зазначено, що під погрозою застосування фізи­чного насильства як способу подолання чи попередження опору поте­рпілої особи слід розуміти залякування її застосуванням такого наси­льства до неї і (або) до іншої людини, доля якої потерпілій не байдужа. Повністю погоджуємося із висловленою науковцями позицією про те, що погроза застосування насильства у майбутньому не охоплюється складом цього злочину [1, c. 162]. Видається, що потерпіла особа не ставиться у безвихідне становище і може вжити заходи до попере­дження зґвалтування чи насильницького задоволення статевої при­страсті неприродним способом, звернувшись за допомогою у право­охоронні органи, до родичів і т. ін. Саме тому доцільно вказати, що йдеться про погрозу застосуванням насильства негайно.

Верховний Суд України виходить з того, що зґвалтування або на­сильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом не може вважатися вчиненим повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним злочинним наміром, без перерви або без значної перерви у часі, вчинила два або більше відповідних злочини з однією і тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину (п. 7 постанови). На нашу думку, словосполучення «без перерви» є зайвим. Якщо вчинення зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті непри­родним способом без значної перерви у часі не вважається вчиненим по­вторно, то вчинення таких злочинів без перерви у часі тим більше треба оцінювати як продовжуваний злочин. Наявність вказаного словосполу­чення не має змістового навантаження, не додає нічого нового, лише заха­ращує текст розглядуваного роз’яснення.

На жаль, як і в попередній постанові Пленуму Верховного Суду України (п. 15), так і в чинній постанові (п. 11) наведена позиція про те, що зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті не­природним способом чи замах на ці злочини, поєднані з умисним заподі­янням потерпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя в момент його заподіяння, не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Така позиція вперше слушно була піддана критиці у В.О. Навроцьким, який писав, що наявність небезпеки для життя Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень пов’язується з негативними зміна­ми в організмі потерпілого, тобто з настаннями певних наслідків. Уже тому вважати тяжке тілесне ушкодження - небезпечне для життя в мо­мент заподіяння - формальним складом злочину, посяганням, обов’язко­вою ознакою об’єктивної сторони котрого не виступають суспільно не­безпечні наслідки, необґрунтовано [5, c. 196]. Згодом така позиція була підтримана і Н.О. Антонюк [1, c. 166]

Не можна погодитися із роз’ясненням найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, яке міститься у ч. 2 п. 12 постанови. Там зазначено, що у разі, коли зґвалтування або насильницьке задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом було поєднано з умисним убивством потерпілої особи, яке мало місце в процесі вчинення зазначе­них злочинів чи одразу ж після них, такі дії слід кваліфікувати за сукупні­стю злочинів, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 115 та ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК, як такі, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Слід зауважити, що тут фактично продубльовано ч. 1 п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2. У цьому випадку порушено принцип недопустимості подвійного інкримінування, суть якого полягає в тому, що не можна кваліфікувати те чи інше діяння за певною нормою, якщо воно вже охоплено іншою з числа поставлених у вину цій же особі. Заподіяння смерті потерпілій особі фактично враховується двічі. Перший раз це визнається особливо тяжким наслідком аналізованих статевих зло­чинів, і відповідно оцінюється за ч. 4 ст. 152 КК або ч. 3 ст. 153 КК, а дру­гий раз – як кваліфікований склад умисного вбивства. Вважаємо, що у разі коли зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті не­природним способом було поєднано з умисним вбивством потерпілої особи, яке мало місце у процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після них, такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передба­чених п. 10 ч. 2 ст. 115 та ч. 1 ст. 152 чи 153 КК.

У ч. 1 п. 15 постанови передбачено, що за змістом ч. 1 ст. 154 КК під статевим зв’язком природним або неприродним способом слід розуміти природний статевий акт, акт мужолозтва або лесбійства. На наш погляд, таке твердження є правильним, проте воно не охоплює всі можливі прояви статевого зв’язку неприродним способом. Саме тому доцільно вказати на «інші дії сексуального характеру, спрямовані на задоволення статевої пристрасті суб’єкта злочину (чоловіка або жінки) неприродним способом», як це здійснено у ч. 1 п. 2 постанови.

Варто також звернути увагу на те, що Верховний Суд України за­стосовує неоднакову термінологію. Так, у назві відповідної постанови і у п. 20, 21, 23, 24, використано слово «недоторканість». Натомість у п. 19 цієї ж постанови, у назві узагальнення судової практики у справах про аналізовані злочини і у його п. 1, 2 цього йде мова про «недоторканність». До речі у назві розділу IV Особливої частини Кримінального кодексу України міститься термін «недоторканість». У словнику дається таке тлу­мачення слова «недоторканий»: «1. Якого ніхто не торкався, не чіпав і т. ін. // До якого ніхто не приступав, за якого ніхто не брався (про роботу). // перен. Непорочний, чистий, цнотливий. Недоторкана дівчина. 2. Який не терпить стосовно до себе жартів, фамільярності у поведінці, критичних зауважень, заперечень і т. ін; образливий». Дещо інше трактування слова «недоторканний»: «1. Який охороняється законом від посягань з боку кого-небудь. 2. Якого не можна псувати, знищувати, паплюжити через зна­чимість, важливість і т. ін.». [6, c. 758]. Таким чином, розглядувані термі­ни мають неоднаковий зміст і більш правильно у нашому контексті вжи­вати термін «недоторканість».

Висновки. Отже, на наш погляд положення, які містяться у поста­новах Верховного Суду України і в узагальненні судової практики повинні базуватися на чинному кримінальному законодавстві, доктрині криміналь­ного права і враховувати потреби правозастосовної практики, не створюва­ти нових норм, а тільки роз’яснювати чинні. Під час подальшого дослі­дження питання про кримінальну відповідальність за злочини проти стате­вої свободи та статевої недоторканості особи, насамперед, в аспекті аналізу цього питання у роз’ясненнях найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції наведені положення можуть бути базовими.

–––––––––––

Антонюк Н. Проблемні питання кримінально-правової кваліфікації злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості / Н. Антонюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Вип. 46. – С. 159–168.

Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 30 травня 2008 року // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 7. – С. 1–8.

Узагальнення судової практики у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи за 2005 рік. [Електронний ресурс]. Режим доступу: // http: // www. court. gov. ua

Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві зло­чини: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 27 березня 1992 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: навч. посібник / уклад. Б.О. Кирись. – Львів: ПАІС, 2005. – С. 127–136.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій / В.О. Навроцький. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 771 с. – (Вища освіта XXI століття).

Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

 

< Попередня   Наступна >