268

---

М.Ю. Бузинарський

СПОСОБИ ВЧИНЕННЯ УМИСНОГО ЗНИЩЕННЯ МАЙНА ШЛЯХОМ ПІДПАЛУ З МЕТОЮ ПРИХОВАННЯ ІНШИХ ЗЛОЧИНІВ

Розглядаючи способи вчинення умисного знищення майна шля­хом підпалу з метою приховання іншого злочину, автор рекомендує органам дізнання та досудового слідства значну увагу приділяти з’ясуванню окремих причин і умов, встановлення яких допоможе успішно розробити заходи, спрямовані на попередження злочинності загалом та умисного знищення майна шляхом підпалу з метою прихо­вання інших злочинів зокрема.

Ключові слова: злочин, спосіб, час, місце, розслідування, фактичні обставини, пожежа.

Постановка проблеми. Як відомо дослідження події злочину є однією з обставин, що підлягає доказуванню у будь-якій кримінальній справі, оскільки це безпосередньо випливає із положення п. 1 ст. 64 КПК України. Сучасний стан боротьби зі злочинами, які вичиняються шляхом підпалу, зобов’язує правоохоронні органи підвищувати рівень правового, криміналістичного й організаційно-управлінського забезпечення з метою успішного розкриття, розслідування та запобігання злочинам цієї категорії. Саме аналіз думок провідних науковців і практиків криміна­лістів дозволить визначити ефективні передумови для глибокого і все­бічного дослідження концептуальних і окремих питань цієї проблематики.

Стан дослідження. Питанням дослідження способів вчинення злочинів загалом присвятили свої публікації такі науковці, як Р.С. Бєлкін, А.В. Іщенко, В.О. Коновалова, В.С. Кузьмічов, В.К. Лиси-ченко, В.А. Образцов, І.Ф. Пантєлєєв, А.Б. Сахаров, В.Ю. Шепітько та ін. Окремі аспекти вчинення зумисних підпалів злочинів висвітлю­валися у працях МВ. Безуглова, М.С. Брайніна, А.С. Григор’яна, ГГ. Зуйкова, М.І. Ісраілова, Г.Н. Казакова, А.Я. Качанова, В.В. Колес-нікова, В.Г. Лукашевича, Г.М. Міньковського, Б.В.

Мегорського, СП. Мт-ричева, Г.М. Степанової, М.Л. Цимбала, 3.Е. Шиманової, М.П. Яблоко-ва. Аналіз публікацій згаданих учених засвідчив, що в них, хоч згодом на належному рівні розглянуто способи вчинення умисного знищення майна шляхом підпалу, що робилося зловмисниками вчинених з метою приховання інших злочинів, проте ще ряд важливих аспектів не мав достатнього висвітлення. Певною мірою таке упущення стосується необхідності удосконалення криміналістичної методики розслідування злочинів цієї категорії.

Виклад основних положень. У спеціальній криміналістичній літературі нерідко можна зустріти твердження, що поняття «подія злочи­ну» є достатньо широким. Довести, що у діянні, яке розслідують, є подія злочину, означає встановити усі елементи складу злочину. Відсутність або недоведеність одного з них свідчить про те, що події злочину не було. Саме тому після терміну «подія злочину» законодавець робить спробу пояснити, про які саме обставини йдеться (час, місце, спосіб та інші об­ставини вчинення злочину). Отже, маються лише на увазі обставини, які характеризують один елемент складу події злочину, об’єктивну сторону. На наш погляд, слушним з цього приводу є зауваження Л.М. Карнєєвої: «Злочинною подія може бути визнана лише в одному випадку, коли утворюючі її фактичні обставини відповідають складу одного із злочинів, а отже, відсутність події злочину одночасно означає відсутність складу злочину в діянні, що викликало ці події». Доведеність же наявності події злочину означає не що інше, як відповідність утворюючих цю подію фак­тичних обставин складу злочину [1, с 30]. Цю думку поділяє В.А. Банін, який вважає, що під «подією злочину» законодавець має на увазі встановлення обставин, що складають всі елементи складу злочину, а не деякі з них [2, с. 72]. Але за такого розуміння терміну «подія злочину», як пра­вильно відзначає М.М. Михєєнко, стає зайвим дослідження вини обвину­ваченого і шкоди, заподіяної злочином, що за діючим кримінально-процесуальним законодавством (п.п. 2, 4 ст. 64 КПК) є самостійними об­ставинами, які підлягають доказуванню в кримінальній справі [3, с. 108].

В широкому розумінні під поняттям «подія злочину» слід розуміти сукупність всіх ознак протиправного, суспільно небезпечно­го, винного і караного діяння. Як відомо, нема злочину, а отже, і його події за відсутності хоча б одного з чотирьох елементів складу злочину (об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона).

Зазначимо, що зазвичай предмет доказування охоплює ширше коло обставин, ніж необхідне для встановлення ознак складу злочину. Певною мірою це стосується і події злочину. Не випадково, розгля­даючи його, законодавець акцентує на «час, місце, спосіб і інші обста­вини вчинення злочину». З цього випливає, що згадані обставини також необхідні для достовірного встановлення події злочину. У зв’язку з цим В.Д. Арсеньєв вказує: «При доказуванні події злочину ряд його елементів повинен бути встановлений незалежно від того, чи мають во­ни кримінально-правове значення чи не мають, оскільки без цього ми не можемо вважати повністю доказаною подію злочину в цілому» [5, с. 31].

У кримінальному праві визначено, що необхідними ознаками об’єктивної сторони злочинів є знищення або пошкодження майна, а та­кож суспільно небезпечний характер способу. Під знищенням майна розуміють доведення його до повної непридатності для використання за цільовим призначенням. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність. Пошкодження майна визначається погіршенням якості, зменшенням цінності речей або доведенням їх на якийсь час до непридатного за цільовим призначенням стану [6, с. 491].

Проводячи характеристику основного елементу криміналістич­ної характеристики злочинів, а саме способу вчинення, слід зазначити, що питання доказування у кримінальних справах про умисне знищен­ня майна шляхом підпалу неможливе без встановлення точної години, а іноді й хвилини вчинення злочину. Оскільки вчинення таких злочинів безпосередньо пов’язано з певним моментом, час повинен бути встановлений з максимально можливою точністю.

Час вчинення підпалу може мати значення для його кваліфікації, тобто бути обов’язковим елементом складу злочину. У цьому випадку він, звичайно, виступає суттєвою ознакою суспільної небезпеки вчиненого злочину. Прикладом, де час вчинення підпалу є елементом складу злочину, може служити діяння, передбачене ст. 411 КК України «Умис­не знищення або пошкодження військового майна, шляхом вчинення підпалу в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці».

Час вчинення підпалу може мати значення обтяжуючої обстави­ни. При цьому він виступає як ознака обставини, при якій було вчине­но злочин (наприклад, вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій - п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України).

Проведені криміналістичні дослідження способів вчинення підпалів визначають, що умисне знищення майна шляхом підпалу найчастіше відбуваються у вечірні і нічні години. У цей час зменшується можливість безпосереднього контролю за об’єктами підпалу і своєчасного виявлення пожежі. Підпал у вечірній чи нічний час полегшує особі, яка його вчинила, можливість зникнути з місця злочину непоміченою ще до виявлення пожежі. За даними дослідження Г.М. Степанової, 80% підпалів майна громадян було вчи­нено після 20 години. При цьому 45% підпалів вчинені з 20 до 22, 33% -з 22 до 24 години, 12% - з 0 до 3 і 10% - з 3 до 6 години.

Встановлено, що підпали в зимовий час відбуваються рідше (13%), ніж в інші пори року. Поясненням цієї обставини, на наш по­гляд, є побоювання залишити фіксовані сліди в зоні підпалу, бо велика ймовірність виявлення їх на снігу. Підпали здійснюються вкрай рідко у вологу і дощову погоду, тому що вона заважає активному розвитку пожежі (5%) [6, с 172].

Ознакою об’єктивної сторони підпалу, що підлягає доказуван­ню, є місце його вчинення. Практика боротьби зі злочинністю свідчить, що на ньому зосереджуються основні джерела інформації про подію, що відбулася.

Як структурний елемент події злочину, місце його вчинення підлягає з’ясуванню по кожній кримінальній справі, незважаючи на її вид та складність. Водночас у теорії доказів проблема встановлення місця вчинення злочину розроблена недостатньо, а практика, повсяк­денно зіштовхуючись з нею, вимагає її розв’язання. Певною мірою це обумовлюється відсутністю єдиного і обґрунтованого погляду на ви­значення поняття «місце вчинення злочину» і його зміст.

У криміналістичній і кримінально-процесуальній літературі отри­мали «право на самостійне існування» три терміни «місце події», «місце злочину» і «місце вчинення злочину». На жаль, досі серед науковців не склалося єдиного погляду на визначення поняття, сутності і змісту цих термінів. У теорії і на практиці, найчастіше поряд з терміном «місце вчи­нення злочину» використовують термін «місце злочину», які не розрізняються хоча, на думку В.А. Ручника, вони означають різні явища. Науковець вважає, що понятійна сторона цих термінів базується на понятті злочину взагалі і його різних складових зокрема. Уявляючи собою кримінальне, суспільно небезпечне діяння (вчинене у формі дії або бездіяльності), злочин з погляду доказування виявляється зовні, відбувається у визначеному просторі і часі злочинної діяльності. Він складається у ряді випадків з дій з підготовки, вчинення і приховування, що можуть реалізовуватися як одночасно в одному місці, так і в різний час та у різних місцях. У просторовому відношенні, коли злочинні дії з підготовки, вчинення і приховування здійснювалися у різних місцях, необхідно виділяти відповідно місце підготовки, вчинення і приховування злочину. Кожне з цих місць є носієм інформації лише про окремий етап злочину. Повну ж інформацію про підпал загалом буде нести тільки така (чи такі) ділянка простору, на якій відбулася реалізація всіх етапів злочи­ну, а не якийсь один: місця підготовки, вчинення і приховання, взяті разом [7, с. 11]. Виходячи з цього, можуть визначатися просторові межі дослідження події злочину, що забезпечують повне його розкриття.

Ділянку простору, на якому здійснилися всі етапи злочинної діяльності, доцільно іменувати «місцем злочину». Цей термін буде інтегральним позначенням місць, де здійснювалися всі етапи злочинної діяльності, містити в собі структурні елементи місця підготовки, безпосереднього вчинення і приховання підпалу, а в ряді випадків – і місце настання злочинного результату. При застосуванні терміну «місце вчинення злочину» виникає питання про двояке розуміння його змісту і можливу термінологічну плутанину. Терміном «місце вчинення злочину» варто позначати місце, що обмежує у просторі лише дії з вчинення злочину. Аналогічним способом повинні визначатися місця підготовки і приховування злочину.

Розглядаючи місце події як форму прояву місця підпалу (його структурних елементів), необхідно зазначити, що цей термін вико­ристовується для запобігання однобічності й упередженої думки до ха­рактеру розслідуваної події і конкретного місця її вчинення, і тому ним варто позначати ділянку простору з виявленими на ній слідами злочину.

Поняття «місце події» і «місце вчинення злочину» як наукові категорії нерівнозначні. Перша ширша за другу як за характером подій, що входять до неї, так і за обсягом охоплення. Однак як об’єкти матеріального світу (тобто ділянки простору), вони можуть спостерігатися в будь-якому співвідношенні: одна бути частиною іншої, і навпаки [7, с 12].

Місце вчинення підпалів, як місце злочину, винним обирається з урахуванням розташування об’єкта підпалу. Воно є одночасно і місцем події. За просторовими характеристиками це місце здебільшого відрізняється порівняно невеликою площею пожежі (ділянка місце­вості, приміщення, будинок, споруда). Виняток становлять випадки, коли в результаті підпалу пожежа переростає у стихійне лихо.

Місце пожежі переважно представляє досить складну, специфічну картину. Однак навіть у випадках максимальних руйну­вань обстановку на пожежі не слід розглядати як щось хаотичне, з по­гляду можливості виявлення фактичних даних, необхідних для дослідження події. За обстановкою на місці пожежі можна визначити, що насправді відбулося, бо об’єкти підпалу в результаті горіння не зни­кають безслідно, вони видозмінюються або за певних умов проявляють себе на інших об’єктах [8, с 8]. Саме тому органам дізнання та досудового слідства необхідно застосовувати своєчасні заходи для збереження цієї обстановки, до огляду місця події слідчим і фахівцями. Одним із необхідних заходів для збереження обстановки є видалення з місця пожежі і прилеглої до неї місцевості всіх осіб, які не мають відносин до цієї події. Як вірно вказує Б.М. Мегорський, на місці пожежі важливо зберегти ознаки і речові докази, що відображають обстановку перед по­жежею; ознаки, що відображають особливості горіння під час пожежі; речові докази інших злочинів, що передували чи супроводжували по­жежу [9, с 246-247]. Крім того, важливо зберегти ознаки, з яких можна зробити припущення про особистість ймовірного палія.

Подія злочину не може вважатися достатньо дослідженою, якщо не встановлено спосіб вчинення підпалу. Закон не містить визначення понят­тя способу вчинення злочину, а серед науковців немає єдності поглядів на це питання. Тим часом, спосіб злочину повинен визначатися однаково у всіх галузях знань, що включають його в предмет свого дослідження. На наш погляд, найбільше вдалими виявляються дефініції, розроблені в теорії кримінального права: спосіб вчинення злочину - це «визначений порядок, метод, послідовність дій і прийомів, застосованих особою для вчинення злочину» [10, с 67]. Спосіб у такому розумінні розглядається в нерозрив­ному зв’язку із самим злочинним діянням, але в той же час не ототожнюється з ним. Це - не окремий акт поведінки, а об’єктивно вла­стива і невіддільна від злочину властивість, що якісно відрізняє одне діяння від іншого. Таке розуміння способу вчинення злочину погоджується з поняттям способу дії в психології, що вивчає найбільш загальні закономірності людської поведінки. «Дія, – пише А.Н. Леонтьєв, – має особливу якість, її «утворюючу», а саме способи, якими вона здійснюється» [12, с. 107]. Як одну з найбільш загальних сторін злочинно­го діяння розглядає спосіб вчинення злочину і кримінально-проце­суальний закон (ч. 1 ст. 64 КПК України).

Оскільки спосіб вчинення злочину є формою зовнішнього прояву діяння, системою послідовно здійснюваних особою операцій, без визна­чення способу в повному обсязі неможливо говорити про встановлення самого злочину. Це стосується і випадків, коли спосіб вчинення має кримінально-правове значення, тому що реальний спосіб діяння завжди має відображення у законі. Кримінальний закон здебільшого надає право­вого значення якійсь одній, хоча й істотній ознаці способу.

Поряд з обставинами місця та часу встановлення способу являє собою конкретизацію діяння, що сприяє досягненню об’єктивної істини у справі. Тому у будь-якому випадку спосіб вчинення злочину повинен визнаватися обставиною, що має істотне значення для справи, не встановлення якої повинно приводити до скасування вироку.

Слід відзначити, що процесуально-правове значення способу вчинення підпалу важливе для реального забезпечення права обвину­ваченого на захист, тому що особа, притягнута до кримінальної відповідальності, може ефективно захищатися від пред’явленого їй обвинувачення тільки в тому випадку, коли їй відомо, які за формою діяння внесені їй у провину.

На наш погляд, встановлення способу вчинення підпалу має значення на практиці також для з’ясування інших елементів предмета доказування. Справа в тому, що спосіб діяння – не тільки його об’єктивна ознака, а і така злочинна форма поведінки, яку особа, як правило, свідомо обирає для досягнення наміченого результату, з ог­ляду при цьому на умови місця, часу, обставин, наявність певних засобів, інших обставин, що полегшують або перешкоджають досяг­ненню визначеної мети. Тому інформація про спосіб може свідчити одночасно, наприклад, про психічне ставлення особи до своїх дій та їх результату, про умови, що сприяли злочину.

Отже, за способами вчинення підпали можна поділити умовно на п’ять основних груп.

До першої групи належать підпали, що здійснюються без спеціальної підготовки, при звичайному для конкретних умов зосе­редження легкогорючих або легкозаймистих матеріалів, що не вимагають значного вогневого імпульсу для запалення (наприклад, у місцях збереження волокнистих матеріалів, сіна, легкогорючих відходів ви­робництва). При дослідженні таких випадків слід враховувати властиві їм особливості: по-перше, між підпалом і виявленням пожежі, як пра­вило, проходить мало часу, через активний процес горіння легкозай­мистих речовин або матеріалів, тому злочинець, що не має транспорт­них засобів, не може перебувати далеко від місця пожежі (необхідно організувати негайне переслідування); по-друге, ознаки вогнища (або вогнищ) пожежі можуть не зберегтися, тому застосування методів технічного дослідження носить обмежений характер і зростає роль показів очевидців. При розслідуванні справ цієї категорії особливого значення набуває ретельна перевірка, обґрунтоване вивчення версій про необережне поводження з вогнем та потрапляння на об’єкт, як джерела запалювання іскор від розпалених поблизу багать.

Підпали другої групи характеризуються застосуванням допоміжних горючих матеріалів чи речовин, зібраних на місці підпалу або принесених із собою, для гарантованого запалення об’єкта. Такий спосіб підпалів є найбільше поширеним. Його особливості характеризується, по-перше, використанням легкозаймистих речовин на початковій стадії горіння що може супроводжуватися специфічними ознаками (характер диму, полум’я, тощо); свідкам пожежі слід поставити запитання, спрямовані на з’ясування цих обставин; по-друге, тим, що між виникнен­ням і виявленням пожежі може пройти незначний час; по-третє, палій при підготовці та здійсненні підпалу із застосуванням допоміжних речовин і матеріалів, може бути помічений сторонніми; свідки можуть вказати його прикмети; по-четверте, тим, що на місці злочину, на одязі та руках зло­чинця, можуть зберегтися сліди підготовки та вчинення підпалу; тому при огляді місця події, необхідно особливу увагу звертати на кількість і місце вогнищ пожежі, на виявлення слідів і речових доказів, що свідчать про підпал і його способи (ємкості з під легкозаймистих чи горючих рідин, сліди речовини, що використовувалась для підпалу, тощо), та інших слідів, залишених палієм, у тому числі сліди взуття, відбитки пальців; по-п’яте, тим, що особа, яка вчинила підпал, може видавати себе за очевидця і бути допитана як свідок; тому, оцінюючи отриману інформацію, слідчий повинен проаналізувати, чи не повідомив свідок про такі деталі горіння, що міг бачити тільки палій.

Оскільки вчинення підпалу цим способом вимагає певної підготовки, то потрібно обов’язково порівняти обстановку, зафіксо­вану при огляді місця події, з обстановкою на місці до пожежі, зокрема, з’ясовується, які предмети зникли, змінили місцезнаходження, переміщені на інші місця, чи перебували на ділянках, що стали осеред­ками пожежі, горючі матеріали.

Підпали третьої групи вчиняються з використанням спеціальних, заздалегідь приготовлених запальних пристроїв, розрахо­ваних на маскування злочинних дій і на певний час займання. При перевірці версії про спосіб вчинення підпалу слід звертати увагу на такі ознаки: по-перше, пожежа могла виникнути через значний час після встановлення пристроїв для підпалу; вони можуть бути встановлені в період, який виключає необхідність таємно проникати до місця підпалу; по-друге, помічені спалахи легкозаймистої рідини, поя­ва специфічних запахів горіння певних речовин і матеріалів, що мо­жуть з’явитися у момент спрацювання й у період дії відповідних пристроїв; по-третє, залишки пристроїв, що викликають загорання, ознаки і продукти горіння використаних речовин, які збереглися у вогнищі (вогнищах) пожежі і можуть бути виявлені при огляді.

Підпали четвертої групи вчиняються шляхом спеціального створення умов для виникнення пожежі, що імітують необережність або ненавмисне порушення правил пожежної безпеки. До такого спо­собу підпалу частіше вдаються особи, добре знайомі з обстановкою, бо працюють на об’єкті чи в приміщеннях, де виникла пожежа. На такий спосіб можуть вказувати: по-перше, наявність на місці пожежі предме­та чи пристрою, від якого виникло загорання, його місцезнаходження та дані про стан, його місцезнаходження до пожежі; по-друге, можливість виникнення пожежі від діючого пристрою у звичайних для його експлуатації умовах (наприклад, електрична плитка з відкритою спіраллю). У процесі перевірки таких способів підпалу потрібно ре­тельно встановлювати, якою мірою виникнення пожежі відповідає висунутій версії про необережне поводження з вогнем або порушення правил пожежної безпеки.

До п’ятої групи належать підпали, вчинені такими способами та за таких умов, що характерні для всіх або для частини зазначених ви­ще груп підпалів. Методика розслідування й експертного дослідження таких підпалів обирається у кожному конкретному випадку окремо, виходячи із загальних положень.

Висновок. Теоретичне дослідження способу вчинення підпалу дозволяє одержати значний обсяг корисної інформації про механізм і засоби підпалу, про умови й обставини, за яких він готувався і був вчинений, про особистість злочинця тощо. Тому спосіб підпалу слід розглядати як обраний злочинцем спосіб вчинення злочину і як засіб встановлення істини у справі. Саме виявлення найпоширені­ших способів підпалу, їх дослідження і класифікація мають важливе практичне значення. Це дозволяє з’ясувати відповідні інформаційні властивості, що є результатом об’єктивного прояву типових ознак конкретного способу. Такі ознаки дають можливість орієнтуватися в розпізнанні того чи іншого способу підпалу. Виявлення типових способів підпалів може бути основою для висування версій, визна­чення напрямку розслідування і найбільш доцільних шляхів розшу­ку злочинця, встановлення і подальшого усунення обставин, що сприяють підпалам.

–––––––––––

Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Закон­ность и обоснованность / Л.М. Карнеева. – М.: Юрид. лит., 1971. – 133 с.

Банин В.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе: (гносеологическая и правовая природа) / В.А. Банин. – Саратов: Изд-во Сара­тов. ун-та, 1981. – 157 с.

Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизвод­стве / М.М. Михеенко. – К.: Вища школа, 1984. – 133 с.

Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в со­ветском уголовном процессе / В.Д. Арсеньев. – М.: Юрид. лит., 1964. – 179 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1102 с.

Степанова Г.М. Особливості предмету доказування у справах про підпали з метою приховування злочинів: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза» / Г.М. Степанова. – К., 2004 – 206 с.

Ручник В.А. Установление места совершения преступления в про­цессе доказывания: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.А. Ручник. – М.: Академия МВД СССР, 1983. – 22 с.

Казаков Г.Н. Расследование и предупреждение поджогов, совершае­мых с целью сокрытия преступлений: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Г.Н. Казаков. – М., 1974. – 19 с.

Мегорский Б.В. Методика установления причин пожаров / Б.В. Ме-горский. – М., 1966. – 319 с.

Кудрявцев В.Н. Способ совершения преступления и его уголовно-правовое значение / В.Н. Кудрявцев // Советское государство и право. – 1957. – № 8. – С. 60–69.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. / А.Н. Леонтьев. – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1977. – 304 с.

 

< Попередня   Наступна >