150

---

В.М. Бурдін

ПСЕВДОНЕОСУДНІСТЬ – ЗЛОЧИН SUI GENERIS

Аналізується кримінально-правове значення добровільного при­ведення особою себе у стан, в якому втрачається можливість забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою.

Ключові слова: злочин, контроль, осудність, психічні розлади, неосудність.

Постановка проблеми. Розглядаючи проблеми осудності та не­осудності, не можемо не враховувати багатофакторність впливів на пси­хічну діяльність людини, а отже, і на її можливість забезпечувати свідо­мо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Саме через призму багато-факторності впливів на психічну діяльність необхідно розглянути проблему, яка стосується кримінальної відповідальності тих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані, коли вони не могли забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, якщо у такому стані вони опинилися з власної волі. Ця проблема в науковій літературі, як правило, розглядається у контексті дослідження кримінальної відпо­відальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння [1, с. 80; 2, с. 183–184]. Такому певною мірою звуженому науковому підходу до означеної про­блеми сприяло і кримінальне законодавство, яке в різні періоди акцентувало увагу саме на особливостях кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння [2, с 35–43]. Звісно, що втрата свідомо-вольового контролю особою за своєю поведінкою внаслідок вживан­ня психоактивних речовин є одним із найбільш поширених випадків, які найчастіше зустрічаються у побуті, а тому природно, що саме цим випа­дкам приділяється найбільше уваги і з боку науковців, і з боку законода­вця. Очевидно, така ситуація виходить далеко за межі проблем, які сто­суються особливостей кримінальної відповідальності за злочини, вчине­ні в стані сп’яніння, хоч і перетинається з ними [3, с 18].

"text-align: justify">Стан дослідження. Вчені пропонували різне вирішення цього питання. Так, на думку Л.М. Балабанової, доцільно доповнити КК по­ложенням, згідно з яким правила про неосудність не повинні застосо­вуватися в тих випадках, коли особа свідомо привела себе будь-яким способом у стан, в якому не змогла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, з метою вчинення у такому стані зло­чину [4, с 247-248]. Р.І. Міхєєв вважає, що положення про неосудність не повинні застосовуватися до тих осіб, які привели себе до такого стану з власної волі, не залежно від наявності мети вчинити у такому стані злочин. При цьому для позначення такого стану він запропонував використовувати особливий термін «псевдонеосудність» [5, с 73-74]. Фактично аналогічну по суті позицію займають А.О. Габіані та І.Ф. Случевський [6, с 78; 7, с. 460-461].

Розглядаючи це питання в контексті так званої «спеціальної неосу­дності», більшість науковців, незважаючи на різні погляди щодо правової природи «спеціальної неосудності», по суті, практично одностайні у під­ходах до його вирішення. Одним із перших, хто чітко сформулював вирі­шення цього питання у контексті дослідження проблем «спеціальної неосудності», був Р.І. Міхєєв. На його думку, коли особа, не знаючи про свою психофізіологічну неповновартість, обіймає місце спеціального суб’єкта та внаслідок своїх суб’єктивно обмежених можливостей не вико­нує покладених на неї обов’язків, заподіює тим самим істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, питання про її кримінальну від­повідальність повинно вирішуватися з урахуванням суб’єктивного крите­рію необережності. Проте, коли особа, яка не досягла певного віку, чи знає про вади свого здоров’я, обманним шляхом влаштовується на відпо­відну роботу, питання про її кримінальну відповідальність у відповідних випадках, як вважає науковець, повинно вирішуватися на загальних під­ставах. Адже звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності створювало би для них привілей безкарності [8, с 110-111, 144].

На думку П.П. Андрушка, у тих випадках, коли особа заподіяла шкоду при виконанні своїх професійних та службових функцій внаслі­док психофізіологічних особливостей її особи, про що вона не знала, то кримінальна відповідальність такої особи виключається через відсут­ність вини. Якщо ж особа, виконуючи певні функції, знає про недостат­ню свою професійну підготовленість або про свою професійну неприда­тність, то кримінальна відповідальність повинна наставати або за про­фесійну (службову) недбалість, або за поставлення в небезпеку життя та здоров’я громадян [9, с. 22–23]. В.І. Морозов та Ю.С. Коткова вважають, що такі винятки повинні стосуватися лише тих випадків, коли екстрема­льна ситуація або нервово-психічні перенавантаження виникли через протиправну поведінку особи, яка заподіла шкоду [10, с. 58–59].

Задля справедливості слід відзначити, що подібні пропозиції вче­них не є новими для теорії кримінального права та кримінального зако­нодавства. Так, ще у позаминулому столітті аналогічні пропозиції щодо вирішення розглядуваної проблеми, які, по суті, оформилися у теорію actio libera in causa, висловлювали А.О. Кістяківський, М.Д. Сергієв-ський [11, с. 455–459; 12, с. 238–239]. У радянський період ця теорія у вирішенні питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчине­ні в стані сп’яніння, чітко простежувалася у КК УРСР 1922 р. та КК УРСР 1927 р. Істотні положення цієї теорії увійшли до ст. 12 Основ кримінального законодавства Союза РСР та Союзних Республік 1958 р., ч. 1 ст. 14 КК УРСР 1960 р., а також до ст. 21 КК України 2001 р.

Треба відзначити, що глибокі коріння має не тільки аргумента­ція доцільності існування цієї теорії, а й критичні зауваження проти неї. Адже незважаючи на всю зовнішню простоту та доступність аргу­ментації на її користь з погляду побутової, так званої «житейської му­дрості», вона має низку суттєвих недоліків з позицій теорії криміналь­ного права. Одним із перших висловив критичні зауваження М.С. Та-ганцев. Серед сучасних українських вчених аргументовані заперечення наводить А.О. Пінаєв. Узагальнюючи критичні зауваження М.С. Таганцева та А.О. Пінаєва, можна вказати на такі її недоліки:

– по-перше, сам по собі факт доведення особою себе до стану, в якому вона втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий конт­роль за своєю поведінкою, в тому числі і внаслідок вживання різного роду психоактивних речовин, не є злочином, а тому говорити про мо­жливість встановлення вини щодо цього факту неправомірно; поведін­ка незлочинного характеру (наприклад, вживання алкоголю навіть у великих дозах), яка передує цьому діянню, не входить у структуру складу злочину як його ознака чи елемент і тим більше не є самостій­ною підставою кримінальної відповідальності [13, с 99];

- по-друге, для встановлення умислу необхідно довести, що осо­ба під час вчинення діяння усвідомлювала його суспільно небезпечний характер та передбачала його суспільно небезпечні наслідки, що ви­ключається, коли вона перебувала в стані, в якому втратила можли­вість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою; особа може заздалегідь все продумати для вчинення злочину, але зго­дом через свідомо-вольового контролю за своїми діяннями вона під час безпосереднього їх вчинення вже не може усвідомлювати їх для того, щоб реалізувати свої наміри. Таким чином, ставити у вину вчинене в та­ких випадках означало б фактично притягувати до кримінальної відпові­дальності особу лише за сам задум, за її наміри [14, с 128-129]. Аналогіч­на ситуація має місце і при необачному доведенні себе до такого стану, адже особа далеко не завжди може чітко визначити ту межу, за якою та­кий стан стає для неї та для оточення небезпечним; з іншого боку, для відповідальності за необережність необхідно передбачення не злочинної діяльності взагалі, а певного злочинного діяння [15, с 496–497].

Отже, незважаючи на прийнятність та зручність з практичної точки зору теорії actio libera in causa її ахіллесовою п’ятою залишаєть­ся неузгодженість з принципом кримінальної відповідальності за наяв­ності вини. І як не намагаються її прихильники обґрунтувати збере­ження цього принципу, очевидно, що встановити вину що до суспільно небезпечного діяння, яке було вчинено за відсутності свідомо-вольового контролю особи за цим діянням, неможливо.

Слід відзначити, що в окремих випадках вчені відверто визнають, що законодавець допускає випадки об’єктивного ставлення у вину і навіть намагаються обґрунтувати доцільність такого законодавчого підходу [16, с 126-127]. Ми не можемо погодитися з такою позицією вчених. Адже системність права не дозволяє допускати існування якихось винятків сто­совно дії одного із фундаментальних кримінально-правових принципів -кримінальної відповідальності за наявності вини, незважаючи на те, що з практичної точки зору такий підхід є цілком прийнятним. Очевидно, ви­рішення питання про кримінальну відповідальність особи не залежно від різного роду обставин, які впливали на її інтелектуально-вольову діяль­ність, повинно відбуватися з урахуванням дії цього принципу.

З огляду на викладене нам видається, що правильно підходять до ви­рішення означеної проблеми ті вчені, які пропонують передбачити кримі­нальну відповідальність за сам факт приведення себе до стану, в якому особа втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою [17, с. 121]. На наш погляд, саме таке вирішення цієї проблеми передбачає збереження принципу кримінальної відповідальності за наявно­сті вини, не допускаючи об’єктивного ставлення. Особа не може підлягати кримінальній відповідальності за суспільно небезпечне діяння, вчинене в стані, коли вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за сво­єю поведінкою, проте особа може і повинна у таких випадках відповідати за сам факт приведення себе до такого стану.

Виклад основних положень. Взагалі проблема обґрунтування необхідності встановлення кримінальної відповідальності за сам факт приведення себе у стан, в якому особа втрачає можливість забезпечу­вати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, тісно пов’язана, на наш погляд, з проблемою конструювання складів злочинів, які в літературі прийнято називати «деліктами створення небезпеки». Нау­ковцями вже давно обґрунтовується необхідність створення криміна­льно-правових норм, в яких би встановлювалася кримінальна відпові­дальність за сам факт створення небезпеки [18, с. 56–57].

На сьогодні законодавець поширює ст. 21 КК України, яка, без­перечно, стосується випадків повного сп’яніння, коли особа втрачає мо­жливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, лише на стан сп’яніння. Проте таке законодавче рішення, незважа­ючи на усі його недоліки, є ще і непослідовним. Адже бувають випадки, коли особа добровільно приводить себе в стан, в якому вона втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, який не можна вважати сп’янінням. Наприклад, вживаючи снодійні препарати або свідомо провокуючи у себе психічний розлад, особа може привести себе до такого стану, коли втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. З огляду на викладене, на наш погляд, доцільно було б у КК України передбачити окремі скла­ди злочинів, які були б пов’язані зі створенням небезпеки у зв’язку із приведенням себе у стан, коли особа не може забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою.

Саме такий підхід до вирішення вказаної проблеми буде максима­льно узгоджуватися з принципом винної відповідальності. Особа буде підлягати кримінальній відповідальності за те, в чому вона винна – дове­дення себе до стану, в якому вона втрачає свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Справа в тому, що, як нам видається, законодавець на­магається посилити кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, саме в зв’язку з тим, що в такому стані особа становить підвищену небезпеку для оточення через послаблення або втрату внутрі­шнього свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою. Від людини в такому стані можна очікувати будь-якої поведінки. Недаремно ж, коли назустріч йде сильно п’яна людина, більшість із нас намагаються уникну­ти зустрічі із нею і переходять на іншу сторону вулиці.

З урахуванням викладеного нам видається, що в цьому відно­шенні правильно вирішується питання про кримінальну відповідаль­ність осіб, які привели себе до стану, в якому втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою в КК ФРН. Так, в § 323-а КК ФРН вказано, що злочином визнається умисне чи з необережності приведення себе до стану повного сп’яніння за до­помогою одурманюючих речовин, якщо в такому стані особа вчиняє інший злочин, за який не може бути притягнута до кримінальної від­повідальності тільки тому, що в її діянні немає вини. На наш погляд, аналогічно має вирішуватися і питання про кримінальну відповідаль­ність за вчинення суспільно небезпечного діяння, коли особа не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, якщо такий стан виник з інших причин.

Якщо обґрунтовувати встановлення кримінальної відповідально­сті за сам факт приведення особою себе до стану, коли вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведін­кою, і, перебуваючи в якому вона вчинила суспільно небезпечне діяння, з урахуванням критеріїв криміналізації, то треба відзначити таке:

по перше, коли особа доводить себе до стану, в якому втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю пове­дінкою, і, перебуваючи в такому стані, вчиняє суспільно небезпечне діяння, то це, на наш погляд, свідчить як про суспільну небезпеку ді­янь, які вона вчинила для приведення себе до такого стану, так і про суспільну небезпеку такої особи;

по-друге, враховуючи збільшення кількості населення, яке вживає різного роду психоактивні речовини, випадки вчинення суспільно небез­печних діянь в стані, коли особа втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, досить поширені;

по-третє, на сьогодні у випадку вчинення суспільно небезпеч­ного діяння в стані, коли особа не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, в якому вона опинилася з влас­ної волі, в тому числі і в результаті добровільного вживання психоактивних речовин, до особи не може бути застосовано взагалі жодних кримінально-правових заходів впливу; адже зрозуміло, що в таких випадках встановлення вини щодо вчиненого суспільно небезпечного діяння буде неможливим;

по-четверте, життя в сучасному суспільстві вимагає від будь-якої особи постійного контролю за своєю поведінкою; як видається, наявність загрози притягнення до кримінальної відповідальності за сам факт приведення себе до стану, коли особа втрачає можливість забез­печувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, або не уник­нення такого стану з урахуванням того, що в такому стані особа стає неконтрольованою і може вчинити суспільно небезпечне діяння, буде сприяти підвищенню внутрішнього контролю людини за своєю пове­дінкою особливо під час вживання нею різних психоактивних речовин. Такий підхід до вирішення питання про кримінальну відповідаль­ність осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані, коли вони втратили можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, на наш погляд, повністю узгоджується з принципом криміна­льної відповідальності за наявності вини. Водночас, він потребує певного уточнення щодо тих випадків, коли особа свідомо використовує стан втрати нею свідомо-вольового контролю для вчинення злочину. Йдеться про випадки, коли особа, опиняючись у такому стані, все ж усвідомлює механізм заподіяння нею шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, незважаючи на фактичну втрату нею свідомо-вольового контролю. Так, ще М.С. Таганцев зазначав, що стан повного сп’яніння не може бути під­ставою виключення відповідальності при бездіяльності у тих випадках, коли особа, перебуваючи в такому стані, не виконує певного обов’язку [14, с. 137]. Наприклад, охоронець приводить себе до такого стану для того, щоб інша особа мала можливість викрасти майно, а сам охоронець мав можливість послатися на стан повного сп’яніння як на обставину, що виключатиме його вину, а отже, і відповідальність. Або коли лікар, усві­домлюючи, що йому незабаром необхідно буде робити операцію хворому, приводить себе до аналогічного стану. На думку вчених, у таких випадках до уваги необхідно брати те, чи усвідомлювала особа в момент приведен­ня себе у такий стан, в якому вона не матиме можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, необхідність вчинення нею певних дій в недалекому майбутньому, коли вона ще буде перебувати у такому стані. Коли особа усвідомлює це і свідомо доводить себе до та­кого стану, вона повинна відповідати за невиконання в такому стані свого обов’язку. У тих випадках, коли особа привела себе в такий стан до вини­кнення обов’язку бути обачною, вона не повинна підлягати кримінальній відповідальності [1, с. 123].

Ми цілком погоджуємося з розглянутою позицією вчених. Що­правда, на наш погляд, наведені аргументи з певними уточненнями можуть бути використані для обґрунтування кримінальної відповіда­льності особи не тільки за бездіяльність, а й за дії, вчинені у стані, ко­ли особа втрачає можливість забезпечувати свідомо-вольовий конт­роль за своєю поведінкою. З першого погляду може видатися, що ми пропонуємо застосовувати той підхід, який вище критикували. Йдеть­ся про встановлення вини наперед щодо нейтральної з позицій кримі­нального права поведінки особи. Але це не зовсім так. Тут необхідно нагадати момент, коли відбувається вирішення питання про осудність особи, а отже і питання про встановлення вини. Розглядаючи цю про­блему, ми обґрунтовували, що таким моментом є початок вчинення суспільно небезпечного діяння [19, с 92-93]. Наприклад, якщо особа з метою позбавити життя потерпілого дала йому отруту, яка має подіяти через кілька днів, то вирішення питання про її осудність і вид вини має відбуватися саме на той момент, коли потерпілому була введена отрута. Механізм заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони може бути розтягнутий у часі, як це має місце у наведеному при­кладі. При цьому для вирішення питання про осудність особи і встано­влення її вини зовсім не обов’язково, щоб особа зберігала можливість контролювати вже незалежний від неї об’єктивний розвиток причин­ного зв’язку. Для цього цілком достатньо, щоб вона на момент так би мовити запуску цього злочинного механізму усвідомлювала його роз­виток та значення своєї поведінки у цьому причинному ланцюгу.

Таким чином, у випадку вчинення особою суспільно небезпечного діяння в стані, в якому вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, особа не буде підлягати кримінальній від­повідальності за вчинене у такому стані діяння оскільки в іншому випадку це суперечило б принципу суб’єктивного ставлення у вину. Адже в тако­му випадку щодо вчинюваного особою діяння неможливо встановити жодного виду вини - вона є неосудною. Проте, у таких випадках особа повинна підлягати кримінальній відповідальності за те, що опинилася в такому стані з власної волі. Іншими словами той факт, що особа опинила­ся з власної волі в стані, коли вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, необхідно розглядати як злочин sui generis. Встановлення вини в цьому випадку повинно відбува­тися щодо діяння особи, яке обумовило такий її стан. Ми вже вказували, що, враховуючи багатофакторність впливів на інтелектуально-вольову діяльність особи, можливі різні варіанти потрапляння нею у такий стан.

Так, зокрема, особа може власними діями привести себе до такого стану, наприклад, внаслідок вживання психоактивних речовин, або не вжити відповідних заходів для того, щоб уникнути впливу на себе різного роду обставин, які спричиняють такий стан особи (наприклад, пасажир марш­рутного таксі при різкому гальмуванні свідомо не тримався за поручень). Криміналізація таких діянь і одночасне виключення ст. 21 КК України дозволить зберегти принцип відповідальності за наявності вини, не допус­каючи випадків об’єктивного ставлення у вину. Адже лише в такому ви­падку особа буде відповідати за те, в чому вона винна. Таке вирішення цього питання дозволить одночасно виправити й іншу законодавчу прога­лину, що стосується кримінальної відповідальності особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані, коли вона не могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, в якому вона опинилася через обман, помилку, фізичний чи психічний примус або з інших, не за­лежних від її волі обставин. Зрозуміло, що в таких випадках особа не буде підлягати кримінальній відповідальності ні за вчинене у такому стані ді­яння, ні за те, що опинилася у такому стані.

Як видається, з урахуванням національного історичного досвіду та позитивного досвіду зарубіжних держав криміналізації потребує і таке діяння як керування транспортним засобом у стані сп’яніння чи іншому стані, коли особа не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Транспортний засіб – джерело підвищеної небезпеки. До особи, яка керує цим засобом, не випадково пред’яв­ляються підвищені вимоги щодо контролю за своєю поведінкою. При цьому левова частка дорожньо-транспортних пригод традиційно вчи­няються водіями, які перебувають у стані сп’яніння. Очевидно, не треба особливо доводити те, що неуважність, ослаблення контролю за своєю поведінкою під час керування транспортним засобом, що може відбува­тися з різних причин, дуже часто призводить до тяжких наслідків.

На сьогодні, на жаль, законодавець так і не наважився безпосеред­ньо встановити кримінальну відповідальність за керування транспортни­ми засобами у стані сп’яніння. Ми не випадково наголошуємо на тому, що законодавець безпосередньо не передбачив за такі діяння кримінальної відповідальності, оскільки, на наш погляд, він це зробив у завуальованій формі. Так, Законом України від 24 вересня 2008 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» були внесені зміни у ст. 130 КпАП України, якими передбачено можливість позбавлен­ня права керування транспортними засобами на строк до десяти років за керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також за відмову від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижу­ють увагу та швидкість реакції, та за передачу керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп’яніння чи під впливом та­ких лікарських препаратів, якщо такі діяння були вчинені особою, яка двічі протягом року піддавалася адміністративному стягненню за керу­вання транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або за відмову від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижу­ють увагу та швидкість реакції. Цим же Законом були внесені відповідні зміни і до ч. 1 ст. 30 КпАП України, яким передбачено можливість позба­влення наданого особі права керування транспортними засобами на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 КпАП України мінімальний розмір штрафу за керування особою транспортними засобами у стані сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, вже в п’ять разів перевищує мінімальний розмір штра­фу як виду покарання [20].

Ми не будемо детально розглядати проблему гармонізації адмініс­тративного та кримінального законодавства, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, відзначимо лише те, що явно суперечливими є по­ложення, коли адміністративні стягнення за тяжкістю своїх правообмежень межують з аналогічними видами покарань. Тим більше неприпусти­мими є випадки, коли адміністративні стягнення є більш суворими порів­няно з аналогічним покараннями. Адже в таких випадках підривається сама ідея поділу правопорушень на злочини та адміністративні проступки. Загальновідомим є той факт, що узагальнений вираз суспільної небезпеч­ності чи суспільної шкідливості правопорушення відображається у санкції правової норми. Враховуючи те, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю згідно з ч. 1 ст. 55 КК України як основне покарання може застосовуватися на строк від двох до п’яти років, відповідне адміністративне стягнення, на нашу думку, аж ніяк не може застосовуватися на строк до десяти років. Те ж стосується і розмірів штрафів. Змістовно у такий спосіб законодавець перетворює відповідні адміністративні правопорушення на злочини. Зрозуміло, що разом з тим порушується і системність права загалом.

Висновок. Пропонуємо виключити ст. 21 КК України, нато­мість криміналізувати такі діяння, як доведення особою себе до стану, в якому втрачається можливість здійснювати свідомо-вольовий конт­роль за своєю поведінкою, якщо у такому стані вона вчинила суспіль­но небезпечне діяння. Вважаємо за необхідне криміналізувати також такі діяння, як керування транспортним засобом у стані сп’яніння чи іншому стані, в якому особа не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння або керувати ними.

____________

Бейсенов Б.С. Алкоголизм: уголовно-правовые и криминологические проблемы / Б.С. Бейсенов. – М.: Юрид. лит., 1981. – 200 с.

Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности / О.Д. Сит-ковская. – М.: НОРМА, 1998. – 285 с.

Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в ста­ні сп’яніння: монографія / В.М. Бурдін. – К.: Атіка, 2005. – 160 с.

Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений) / Л.М. Балабанова. – М.: Сталкер, 1998. – 432 с.

Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования / отв ред. В.Н. Кудрявцев, С.Г. Келина. – М.: Наука, 1987. – 280 с.

Габиани А.А. Уголовная ответственность за преступления, совер­шенные в состоянии опьянения / А.А. Габиани. – Тбилиси: Мецниереба, 1968. – 160 с.

Случевский И.Ф. К вопросу о недостаточной обоснованности клини­ческого понятия патологического опьянения / И.Ф. Случевский // Проблемы судебной психиатрии. Сборник 9 / под общ. ред. Г.В. Морозова. – М.: Госюри-здат, 1961. – С. 453–466.

Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве / Р.И. Михеев. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1983. – 300 с.

Андрушко П.П. Юридическая природа и значение исполнения при­каза и выполнения профессиональных функций в советском уголовном праве: автореф. дис. на соискание науч. степ. канд. юрид. наук. – К., 1987. – 24 с.

Морозов В.И. Невиновное причинение вреда, обусловленное экст­ремальной ситуацией или нервно-психическими перегрузками: учеб. пособие / В.И. Морозов, Ю.С. Коткова. – Тюмень: Тюменский юридический институт МВД РФ, 2005. – 88 с.

Кистяковский А.О. Элементарный учебник общего уголовного пра­ва с подробным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть Общая / А.О. Кистяковский. – К., 1882. – 945 с.

Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. Часть Общая / Н.Д. Серге­евский. – СПб., 1913. – 398 с.

Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Кн. 1 «О преступлении» / А.А. Пинаев. - Х.: Харьков юридический, 2001. - 289 с.

Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. Часть Общая. Кн. 1 / Н.С. Таганцев. - СПб., 1874. - 292 с.

Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть Общая. Вып. 2 / Н.С. Таганцев. - СПб., 1888. - 974 с.

Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права (Предмет, задачи и способы уголовно-правового регулирования) / В.Г. Смирнов. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1965. - 188 с.

Лейкина Н.С. К вопросу об обосновании ответственности за пре­ступления, совершенные в состоянии опьянения / Н.С. Лейкина // Вестник Ленинградского университета. - 1958. - № 11. - С. 112-123.

Церетели ТВ. Деликты создания опасности / Т.В. Церетели // Советское государство и право. - 1970. - № 8. - С. 56-64.

Бурдін В.М. До питання про часові межі осудності / В.М. Бурдін // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - № 2. - С. 83-94. 20. Див.: Урядовий кур’єр. - 2008. - № 195. - 18 жовтня.

 

< Попередня   Наступна >